Українці в складі СРСР

Карпатська Україна.

Умови розвитку українського народу на Буковині та в Бессарабії.

Українські землі під Польщею.

Українці в складі СРСР.

План.

Україна між двома світовими війнами.

Лекція 12, 13

Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР) остаточно встановилася на центральних українських землях в грудні 1919 р., хоч її початки сягають у кінець грудня 1917 р. В історії УРСР цього часу під оглядом вияву національних форм виділимо три характерні періоди: 1917—1922, 1922— 1932, 1933— 1939 рр.

За першого періоду — 1917—1922 рр.— велася ще завзята збройна боротьба між політичними утвореннями, які виникли внаслідок волевиявлення українського народу: УНР, Українською Державою, Директорією УНР і російськими окупанта­ми (більшовиками та їхніми колаборантами і білогвардійцями). Російська окупація охоплювала тільки частину Наддніпрянщини і мала тимчасовий характер. Цей період збігається у радянському масштабі з періодом так званого „во­єнного комунізму”.

Після перемоги в Росії більшовики намагалися захопити владу на Україні: чи то підготовкою повстання 12 грудня 1917 р., яке було роззброєне, чи за посередництвом Всеукраїнського 3’їзду Рад Робітничих, Солдатських і Селянських Депутатів у Києві 17—19 грудня 1917 р., який, однак, висловив довір’я Українській Центральній Раді. Тоді більшо­вицькі керівники вирішили своїми військовими частинами ззовні захопити владу, спираючись на незначні співзвучні їм формації, що існували у містах. 25 грудня 1917 р. у Харкові проголошено „Республіку Рад”, спершу названу також Укра­їнською Народною Республікою. Згодом створено робітничо-селянський уряд — Народний Секретаріат, очолений спер­шу Євгеном Медведєвим, а з лютого 1918 р., після окупації Лівобережної і Північної України та Києва червоногвардійцями під проводом Володимира Антонова-Овсієнка, Миколою Скрипником. Ця влада не мала підтримки в народі, і в березні—квітні 1918 р. всю українську територію звільнено від більшовицької окупації. Знову під командуванням Антонова, ба­зуючись на зовнішні сили, наприкінці 1918 р. розпочато другий наступ більшовиків, які на початку лютого 1919 р. за­хопили Київ, а до вересня 1919 р. — значну частину України. За цього другого етапу встановлений уряд на чолі з Христия­нок Раковським з пропагандистських мотивів визнавав не­залежність України, а скликаний у Києві 6—10 березня 1919 р. ІІІ Всеукраїнський З’їзд Рад прийняв конституцію УРСР як „незалежної і суверенної держави”. Насправді державний апа­рат І адміністрація буди Україні чужими, придушували всякі українські прояви і безмірно експлуатували її економічно. 28 грудня 1920 р. між УРСР і РРФСР 6ув підписаний „Робітничо-селянський союзний договір про військову і господарську співпрацю”.

3 грудня 1919 р. почалася третя окупація України більшо­виками, за якої, попри пристосування до українських обставин, продовжувалася політика боротьби проти „петлюрівщини” і викачування з України максимальної кількості матеріаль­них цінностей. Все це відбувалося за системи „воєнного комунізму”, з її націоналізацією всієї приватної промисловості й торгівлі а на селі — продовольчою розверсткою, за якою селянам залишалася норма харчів, решту ж забирала держава. Ця політика довела до руїни сільське господарство, і в 1922— 1923 рр. на Україні, особливо в степових районах, вибухнув голод, внаслідок якого загинуло до 1,5 мільйона селян.

За цього, першого періоду, крім панування Комуністичної ІІартії (більшовиків) України (КП(б)У), яка насправді була слухняним філіалом РКП та складалася здебільшого з неукраїнців, вороже наставлених до українських національних прагнень, толеровано ще дві партії я комуністичною платформою, які проте, діяли на національній основі, намагалися вести незалежну від Москви політику, — так звані націонал-комуністичні партії боротьбістів і укапістів. Українська Партія Соціалістів-Революціонерів-Боротьбістів — це ліва (фракція УПСР, яка з початку 1919 р. співпрацювала з більшовиками і входила до складу „Робітничо-селянського уряду” Християна Ряковського. 3 березня 1920 р. боротьбістів змусили самоліквідуватися і влитися в КП(б)У. Пізніше колишні боротьбісти відіграли значну роль на відтинку українізації. Серед лідерів боротьбістів були Олександр Шумський, Григорій Гринько, Гнат Михайличенко, Панас Любченко та інші. Другою формацією була Українська Комуністична Партія (УКП — укапісти). Потворено як ліве крило УСДРП на початку 1920 р. (проіснувала до 1925 р.). Серед чільних членів УКП— Андрій Річицький, Юрій Лапчинський, Борис Антоненко-Давидович та інші. Про вплив цих формацій свідчить те, що боротьбістимали близько 15 тисяч членів, укапісти — 4000, а членів КП(б)У в 1918 р. було 4360.

Впродовж 1921 р. більшовикам вдалося приборкати опір національних повстанців, а також білогвардів, одночасно підписавши мирний договір з Польщею (в Ризі 18 березня 1921 р.) і покінчивши з інтервенцією Заходу. Тоді ж економіч­ний крах примусив більшовиків перейти від політики „воєнного комунізму” до так званої „нової економічної політики” (період непу). Дозволялися певна лібералізація і децентралі­зація економіки, вільний ринок, який сприяв розвиткові при­ватної ініціативи. Неп спричинив поліпшення життя робітників та частково реабілітував селянство. На Україні, крім цих за­гальних змін, визначився ще й національний момент. Від­носну лібералізацію українці використали, щоб поставити ви­моги на культурному і національному відтинках. Розпочався період використання легальних можливостей в ділянці куль­тури, економіки, частково — в політиці, період що тривав при­близно десять років (1922—1932).

Селянин платив державі натуральний податок, а решту продукції мав право продавати на вільному ринку. Мала промисловість перейшла в приватні руки на правах оренди у дер­жави. На Україні розвинулася кооперація, зростали кадри української технічної інтелігенції.

Більшовики, ідучи на поступки в економічній ділянці, не допускали їх в ділянці політичній. Щоб закріпити централізоване правління радянських республік, 30 грудня 1922 р. І З’їзд Рад РРФСР, УРСР, Білоруської РСР і Закавказької РСР у Москві ухвалив декларацію договір про створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). багатонаціональної держави федеративного) типу, яка формально надавала своїм членам право вільного виходу з СРСР. Під час підготовки конституції нової більшовицької держави в 1923 р. виринули роз­біжності між росіянами і неросійськими делегатами. Перші обстоювали принцип федерації, яка мала довести до посиленого централізму, тоді як українці разом з грузинами наполягали на вільнішій конфедерації, в якій, за висловом Християна Раковського, „треба відібрати у федеральних народних комісарів (центральний уряд) 9/10 з їхніх прав і передати їх націо­нальним республікам”. Однак ці домагання були відкинені, й конституція СРСР була затверджена II З’їздом Рад 31 січня 1924 р. На підставі цієї конституції зовнішня політика і торгівля, військові справи, транспорт, пошта переходили до ком­петенції союзної влади. За республіками залишилися ділянки внутрішніх і земельних справ, освіти, юстиції, охорони здо­ров’я, соціального забезпечення; але й цим „технічним” наркоматам вказівки приходили з Москви. Вже на цьому етапі формування СРСР проявилася русифікаторська великодержавна лінія партії і Сталіна, який тоді виконував функції наркома в справах національностей. У національному питанні спрямо­вуюче значення мав XII З’їзд Російської Комуністичної партії (більшовиків) 17—25 квітня 1923 р., який схвалив принцип „коренізації” й осудив російський шовінізм. Нова національна політика мала сприяти розвиткові національних кадрів, запровадженню рідної мови в освіті, дерусифікації дер­жавного апарату і навіть створенню в окремих республіках національної армії. Однак вже при схваленні цих реформ Ми­кола Скрипник висловив сумнів щодо можливості їх реалі­зації.

Спираючись на ці й інші партійні та державні постанови, на Україні розпочато процес, названий „українізацією”. За задумом офіцерних кіл цей процес мав би обмежуватися шкільництвом, але він охопив й інші ділянки: пресу, літературу, театр, кіно, мистецтво, науку, видавництва, навіть партію, комсомол, державний апарат, а частково й військо. Інтенсив­ніше українізація розвивалася з 1925 р., коли було усунено з постів секретарів КП(б)У російських шовіністів Еммануіла Квірінга і Дмитра Лебедя. Головну роль в українізації відігравав народний комісаріат освіти, зокрема, його керівники Олександр Шумський (1925—1926), а згодом Микола Скрипник (1927—1932). Завдяки їхнім заходам було досягнуто значних результатів в освіті та культурі, зросло число українців у великих містах, серед робітництва та інтелігенції. Частково українізовано державний і адміністративний апара­ти — у цьому деякі заслуги голови Раднаркому УРСР Власа Чубаря (1924—1934). Але найважчою була справа з партійними кадрами, в руках яких зосереджувалася вся влада.

Під впливом цих змін з еміграції повернулися деякі куль­турні Михайло Грушевський, Степан Рудницький. Андрій Ніковський) та політичні, переважно з УПСР (Павло Христюк, Микола Чечель, Микола Шраг), й інші діячі. Особливо актив­ну діяльність розгорнула Всеукраїнська Академія Наук. На історичному відтинку всебічну працю розвинув Михайло Грушевський. Але найбільш відважними були виступи українських письменників — групи неокласиків на чолі з Миколою Зеровим, літературного об’єднання Ланка (МАРС), особливо Вільної Академії Пролетарської Літератури (ВАПЛІТЕ, 1926— 1928 рр.), яка під проводом Миколи Хвильового ставила са­мостійницькі вимоги (клич „геть від Москви”). Вони виходили за літературні рамки і порушували також політичний аспект. З цієї загальної атмосфери 1920-х рр. скористалися І діячі Церкви, що на Церковному Соборі в Києві 11—27 жовтня 1921 р. створили Українську Автокефальну Православну Церкву (УАПЦ), яку очолив митрополит Василь Липківський.

Цей загальний культурно-національний розвиток у більшовицькій контрольованій дійсності мав вплив і на ситуацію в самій партії, викликаючи різні „ухили”. Олександр Шум­ський, який протестував проти призначення Лазаря Кагановича першим секретарем КП(б)У (1925—1928), а згодом обороняв Миколу Хвильового з його антиросійськими гаслами, був осуджений у травні 1926 р. за націоналістичний ухил, так званий „шумськізм”, і виключений з уряду і КП(б)У. На його захист виступила Комуністична Партія Західної України (КПЗУ) на чолі з Осипом Васильковим, Романом Турянським, Карлом Максимовичем. За директивою з Москви було розпущено ЦК КПЗУ, групу Василькова—Турянського виключено з партії (на початку 1928 р.), а тих членів партії, які перебували на території УРСР, згодом ліквідовано. У 1928 р. виявився новий ухил, на цей раз в економіці. Молодий український еко­номіст російського походження Михайло Волобуєв осудив у журналі „Більшовик України” колоніальну політику Москви щодо України.

Самостійницькі прояви на Україні ставали небезпечними для російського центрального уряду. Щоб покласти край цим проявам, усьому українському культурному процесові й укра­їнізації, у вересні 1929 р. відбулися арешти визначних діячів української науки, культури й УАПЦ за „належність” до вигаданих ОДПУ Спілки Визволення України (СВУ) і Спілки Української Молоді (СУМ). Процес над 45 „керівниками” СБУ відбувся 9 березня — 19 квітня 1930 р. у Харкові з вироками від 2 до 10 років ув’язнення більшість засуджених була згодом ліквідована.

Наприкінці 1920-х рр. Сталін, покінчивши з внутрішньою опозицією „правих”, а згодом з троцькістами, почав ліквідацію непу та політики лібералізації і встановлення диктатури із зміц­ненням бюрократичної системи партії. У грудні 1927 р. XV З’їзд ВКП(б) ухвалив перехід до колективізації і приско­рення індустріалізації народного господарства. Одночасно роз­почато першу п’ятирічку „розвитку народного господарства СРСР” (1928—1933). Ці плани були націлені на мілітаризацію СРСР і концентрацію промисловості в Росії. Поступово лікві­довано приватну промисловість, удержавлено торгівлю, а на селі запроваджено примусову колективізацію. Всіх тих, хто чинив навіть пасивний опір цим розпорядженням, засилали до концентраційних таборів, переважно на Соловки. З України було виселено сотні тисяч заможних селян до Сибіру або на Далеку Північ.

Розкуркулення і примусова колективізація у 1927— 1932 рр. викликали на Україні стихійний опір селянства, для придушення якого партія вислала на село 30 тисяч „активістів”. Їхнім завданням було відбирати у селян усі запаси урожаю та примушувати працювати у колгоспах. Представники Москви В’ячеслав Молотов і Лазар Каганович звинуватили керівни­ків КП(б)У у провалі сільського господарства і колективізації (6—9 липня 1932 р.). ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР видали 7 серпня 1932р. закон „Про охорону соціалістичної власності”, який за „присвоєння” селянами навіть жмені зерна з колгоспного поля карав розстрілом або концтабором. Після збору врожаю 1931 р. спеціальна бригада активістів забрала у селян весь хліб. Внаслідок цих репресій на Україні до нового урожаю 1933 р. лютував штучно створений більшовицькою владою голод, в результаті якого по селах і малих містах України вимерло близько 11 мільйонів людей. Це була найбільша катастрофа України за більшовицької окупації, злочин, вчи­нений Москвою з метою зламати волю українського народу. Наслідки цієї катастрофи колосальні як на демографічному, так і культурному відтинку: традиційне українське село зі свої­ми звичаями перестало існувати. Після геноциду, застосованого до українського селянства в 1932—1933 рр., почався наступ на українську культуру. В 1933 р. наркомом освіти призначено Володимира Затонського. У січні 1933 р. секретарем ЦК КП(б)У було призначено Павла Постишева, наділеного необмеженими диктаторськими повноваженнями. З його приходом починається період (1933—1939) розгорненого терористичного більшовицького наступу проти української культури. За трагічні наслідки весь дотеперішній етап культурного розвою протягом 1920-х рр. названо „розстріляним відродженням”. Перша фаза цього протиукраїнського терору має назву „постишевщини” (1933— 1937), продовжена згодом „єжовщиною” (1937—1938). Це був період ліквідації „українізації” (офіційно припиненої по­становою ЦК КП(б)У 22 листопада 1933 р.) та проведення русифікації усіх сфер українського життя. Боротьбу проти української культури супроводжувано фізичним нищенням найкращих представників української духовності. За цього періоду були знищені також українські комуністичні діячі.

На знак протесту проти антиукраїнської політики наклали на себе руки провідники культурного відродження Микола Хвильовий (13 травня 1933 р.) та українізації — Микола Скрипник (7 липня 1933 р.). За постановою ЦК ВКП(б), у 1933 р. проведено чистку партії. 3 КП(б)У виключено 51 тисячу членів. Чистки в КП(б)У продовжувались і пізніше: з 468 793 членів у 1933 р. залишається в 1938 р. тільки 306 527, водночас з 115 членів ЦК КП(У) тільки один був переобраний в 1938 р. У березні 1937 р. як троцькіста звільнено Павла По­стишева, на рік пізніше — Станіслава Косіора, першого секретаря (1928—1938). У другій половині 1932 р. ліквідовано весь склад ЦК КП(б)У. 30 серпня 1937 р. голова уряду Панас Любченко покінчив життя самогубством, в той самий час ліквідовано увесь склад уряду УРСР. Щоб виправдати ці злочини, більшовицький режим твердив про існування цілої се­рії змов, „учасники” яких були звинувачені в українському націоналізмі та в належності до фантастичних таємних організацій („Терористичного соціалістичного центру”, „Блоку укра­їнських націоналістичним партій”, „Терористичного блоку троцькістів-націоналістів”, „Націоналістично-фашистської організації України” і т. д.).

У грудні 1934 р., у зв’язку з вбивством Сергія Кірова, на Україні засуджено до розстрілу, за фальшивим звинуваченням у приналежності до „білогвардійської організації”, діячів української культури: Григорія Косинку, Костя Буревія, Дмитра Фальківського, Олексу Близька, Івана Крушельницького та інших з так званої групи „двадцяти вісьмох”.

З початку 1930-х рр. проходить цілковита реорганізація і чистка в Українській Академії Наук. Більшість видань істо­рично-філологічного і соціально-економічного відділів припи­няють своє існування. За цей період найбільших втрат за­знають українські письменники: 89 було ліквідовано, 212 при­мушено замовкнути, 64 заслано, а 83 емігрували.

У січні 1934 р. столицю України перенесено з Харкова до Києва. 30 січня 1937 р. всеукраїнський З’їзд Рад схвалив нову конституцію УРСР, яка копіювала так звану „сталінську” Конституцію СРСР. прийняту в Москві 5 грудня 1936 р. З початку 1938 р. першим секретарем ЦК КП(б)У призначено Микиту Хрущова, а головою уряду УРСР — Дем’яна Коротченка.

Наприкінці цього періоду німецько-радянський пакт про ненапад і таємна угода про розподіл території у Східній Європі (23 серпня 1939 р.) прискорили початок Другої світової війни.

Дата добавления: 2014-01-11