Засади економічного районування

На рівень розвитку територіальної економіки впливає система чинників, серед яких найважливішу роль відіграють мінерально-сировинний, людський та ін. Діючі виробництва сприяли розміщенню інших виробництв, розвитку виробничої і соціальної інфраструктури у районах їх розташування. Саме так формувалися територіальні виробничі та соціальні системи, які за спеціалізацією та структурою виробництва відрізнялися від інших територій.

Треба зазначити, що формування територіально-виробничих систем має об’єктивний характер. Воно є результатом природних і суспільних законів. Людина може пізнавати ці закони, особливості об’єктивно створених територіально-виробничих систем і пристосовувати до їх вимог форми і механізми співвідношення з цими системами у своїй діяльності. Від рівня пізнавання людиною особливостей розвитку територіальних економічних систем залежить рівень продуктивності і ефективності господарської системи на цій території. Тобто людині необхідно розуміти особливості процесу районоутворення і вміло формувати механізм функціонування територіально-економічних систем як складових національної економічної системи.

Саме поняття „районоутворення” засвідчує про наявність процесу створення таких природних і суспільних форм елементів економіки, які мають стійкі територіальні господарські утворення, що характеризуються певною розмірністю, щільністю, конфігурацією і взаємозумовленим розташуванням.

Районоутворення – це об’єктивний, незалежний від волі і свідомості людини процес формування інтегральних виробничо-територіальних систем, господарські елементи яких перебувають у тісних взаємозв’язках, мають свої просторові і виробничі особливості і відзначаються стійкістю щодо зовнішніх і внутрішніх змін.

Це свідчить про те, що процес районоутворення відбувається реально, незалежно від його пізнання. Він є по суті, відображенням об’єктивних та суб’єктивних чинників формування і розвитку економічних, соціально-економічних або навіть соціальних районів.

Процес районоутворення є дуже складний. В ньому одночасно простежуються парні тенденції одного явища: формування явища і його розформування. В залежності від чинників тенденції протікають з різною інтенсивністю. Якщо тенденція формування сильніша від розформування, то явище розвивається і навпаки. Якщо ж тенденції незмінні, то явище перебуває у стані стабільності.

Процесу районоутворення властива ціла низка тенденційних ознак.

По-перше: диференціювання елементів територіальної господарської структури, за якою ця структура ускладнюється через збільшення окремих її складових; нівелювання елементів територіальної структури, за якою окремі елементи, або їх більшість внаслідок певних об’єктивних чи суб’єктивних обставин втрачають свої властивості і навіть зникають.

По-друге: концентрування окремих елементів територіальної структури, за якого інтенсивність чи щільність одних елементів на одній території зростає швидше, ніж на інших досліджуваних територіях, що в загальному впливає на територіальну концентрацію; деконцентрування окремих елементів територіальної структури, що приводить до зниження прояву як властивостей окремих елементів, так і до їх зникнення.

По-третє: доцентрування виробничих і соціальних об’єктів, який характеризує переміщення праці і капіталу, ресурсів і товарів від периферії до центру; відцентрування виробничих і соціальних об’єктів від центру до периферії із збереженням економічних зв’язків.

По-четверте: агломерування – процес концентрації праці та капіталу в управлінському центрі території, що приводить до поширення та ідентифікації виробничих та соціальних зв’язків з прилеглими до нього населеними пунктами; д еагломерування – зворотний агломеруванню процес.

По-п’яте: мегацентралізація – процес концентрації праці і капіталу національного і міжнародного рівня в управлінському центрі окремої країни, що розширює його функції управління рухом міжнародного капіталу, праці і товарів, перетворення в мегаполіс, тобто поглинання ним близько розміщених населених пунктів; демегацентралізація – процес зворотний мегацентралізації;

По-шосте: поляризація – процес розвитку, за якого структурні елементи однієї території функціонально пов’язані із втратою або незмінністю тих елементів і їх властивостей, що є на суміжній чи віддаленій території; деполяризація – процес зворотний поляризації.

Районування здійснюється об’єктивно, але на основі природних, соціальних та економічних явищ. З погляду часу чинники районоутворення є постійні і змінні.

Постійні чинники районоутворення. Насамперед це природні явища, які сформувалися внаслідок геологічних процесів і визначають особливості даної території. Такими особливостями, що є константою для даної території, можна назвати рельєф, систему підземних і поверхневих вод, кліматичні умови, тобто кількість опадів, суми вегетаційних температур, характеристики ґрунтів, рослинності, тваринного світу, видів корисних копалин ї їх територіальне поширення. Усі природні явища володіють якісними і кількісними характеристиками і значною мірою визначають їх господарську сутність. Вони є тою постійною основою, яку треба пізнавати і пристосовувати свою діяльність до їх властивостей. Природних явищ і їх властивостей не можна змінити, прискорити чи сповільнити, зупинити чи взяти під контроль людини їх дії. Людина може лише їх пізнавати і змінювати себе до їх вимог.

Змінні чинники районування. До них відносять явища та процеси пов’язані з відтворенням і розселенням людини, розвитком виробництва, транспорту, торгівлі і т.д. Усім цим явищам і процесам властиві зміни в часі і просторі. Вони тісно пов’язані з дією постійних районоутворюючих процесів і в поєднанні з ними формують економічні та соціальні особливості окремої території.

По-перше, люди заселяли ці місця, де можна було найлегше забезпечити себе водою, їжею та житлом. Це могли бути ділянки території біля водоймищ, лісів, пасовищ, ґрунтів тощо. Якщо природні умови сприяли життєзабезпеченню людей, то їх поселення розвивалися, встановлюючи виробничі та інші зв’язки з іншими поселеннями.

По-друге, люди здійснювали виробництво потрібних їм матеріальних і духовних цінностей там, де були відповідні ґрунти, корисні копалини, місця обміну продуктами праці тощо.

По-третє, люди розвивали виробництво товарів і послуг шляхом здійснення капіталовкладень у діючі виробництва, створення нових виробництв у тих поселеннях і територіях, де можна було залучити відповідну працю, з найменшим ризиком вкладати кошти та отримувати доходи та прибутки.

По-четверте, люди встановлювали виробничі і торгівельні зв’язки між населеними пунктами, виробниками, розвивали транспортну мережу для таких зв’язків, що сприяло концентрації праці і капіталу товарів і послуг, функцій управління і регулювання в окремих населених пунктах та наданню їм статусу центрів певної території. У таких центрах концентрувалася влада, фінанси, торговельні комплекси, соціальна інфраструктура, зростала чисельність населення і ступінь тяжіння до таких центрів і територій.

Таким чином чисельність населених пунктів, кількість промислових чи торговельних управлінських чи соціальних, фінансових чи комунальних установ залежними від природних умов та соціальних потреб населення. Транспортна інфраструктура розвивалася від характеру взаємозв’язків між населеними пунктами і виробниками. Змінність цих чинників полягає в тому, що в часі вони могли або визначати виробничі особливості території, або впливати на зникнення таких особливостей.

Сутність районування засвідчує, що в його основі є постійні і змінні явища. При тому змінні явища здебільшого визначаються постійними. І це закономірно, оскільки постійними явищами є природні процеси, а змінними – суспільні.

В території економічного районування є чимало концепцій, які тою чи іншою мірою обґрунтовують його сутність. Ці дискусії почались ще з кінця ХІХ початку ХХ століття і тривають до сьогоднішнього дня.

Проблеми економічного районування. Питання економічного районування в Україні досліджував ще у 20-80-х роках ХХ ст. Відомий український економіст, географ, соціологи В. Садовський. Його праці з регіональної та національної економіки й економічної географії України за новими підходами і глибокого аналізу значно випереджував свій час. Він вважав, що під економічним районом слід розуміти певну територію, на якій господарське життя загалом чи певна група господарських явищ зв’язана певною закономірністю: коли встановлюють закономірність для цілого господарського життя даної території, то обґрунтовується якийсь інтегральний район, а коли встановлюється такий зв’язок для певної групи явищ, то мова повинна йти про якийсь спеціальний район.

З іншої сторони учені дискутують з приводу природно-історичного і економічного районування. Прикладом природно-історичного районування може бути виділення меж території за ознаками кліматичних умов, якісних характеристик ґрунтів тощо. Економічне районування пропонується здійснювати лише на основі господарських зв’язків. Також є думки щодо змішаного, тобто природноекономічного районування.

В свою чергу є спроби обґрунтувати відмінності в самому економічному районуванні, тобто виділяти генетичні і статичні райони. Генетичними районами варто називати ті, при обґрунтуванні яких беруться в основу ознаки, що характеризують не лише сучасний стан господарства даної території, але й ті, що враховують характер і напрям господарської еволюції на цій території. Аналізуючи таким чином господарство даної території, можна з’ясувати його стан, який можна зрозуміти з його минулого розвитку і який може бути охарактеризований ознаками, що склалися у процесі його розвитку. Цей підхід дає можливість відстежити інтенсифікацію господарської діяльності на даній території.

Що стосується статичного економічного району, то його існуючий стан приймають як даний і намагаються знайти ті зв’язки та залежності, які визначають дану структуру, не ставлячи питання про напрям його розвитку.

Важливим є постановка і вирішення питання щодо завдання економічного районування. Вчені вважають, що економічне районування повинно здійснюватися для вирішення двох завдань. По-перше, воно повинно мати теоретично пізнавальні цілі, тобто з’ясувати зв’язки і залежності в господарському житті, даної країни, її окремих територій. По-друге, воно повинно сприяти вирішенню питань територіального практично-господарського характеру.

Основне питання, на яке мусила б дати відповідь теорія економічного районування, є питання про те, як практично здійснювати районування, які ознаки і в якій комбінації брати для того, щоб відмежувати такі території, що в них господарські явища будуть поєднані певними зв’язками і залежностями. Але ця частина теорії економічного районування якраз найменше розроблена.

Економічне районування можна здійснювати за одним, чи за групою елементів економіки. Районування за одним елементом не відзначається якоюсь великою складністю. Коли хочемо виявити територіальне поширення якогось елемента економіки, то використовуємо відповідні статистичні дані і виявляємо межі за інтенсивністю його поширення. Коли ж здійснювати районування за групою елементів економіки, то справа набуває певної складності. Частки кожного елемента економіки і їх взаємні комбінації в різних територіях можуть мати різні співвідношення. Завдання ж полягає в тому, щоб з різних можливих елементів економіки вибрати найбільш характерні, які знаходяться між собою в певному зв’язку. З другого боку вибір елементів має бути проведений так, щоб районування привело до виділення на даній території певного невеликого числа районів, бо інакше район виявиться складний за структурою і мало обґрунтованими межами.

Складність районування за групою різних елементів економіки за теперішнього стану розвитку теорій й методології районування є настільки велика, що економісти до нього майже не приступають, за винятком фахівців економічної географії. Їх методологію використовують й економісти. Робиться це шляхом використання досвіду вивчення господарського життя даної території на основі загальних закономірностей, які обґрунтовує мікро- і макроекономіка. Економісти, вивчаючи стан господарства даної території, роблять припущення, що в поширенні певної групи елементів економіки існує певний постійний зв’язок, який підтверджується теорією макро- і мікроекономіки. Якщо на основі такого підходу вдається визначити межі району, то це буде означати, що такий район існує об’єктивно.

Фіксація об’єктивно існуючого району важлива з погляду встановлення меж внутрішньої адміністративно-територіальної системи країни. Якщо межі економічних районів визначатимуть їх адміністративні межі, то це буде корисно для управління і регулювання їх розвитку.

Дата добавления: 2014-01-11