Методологічні підходи економічного районування

За останні роки у сфері економічного районування досягнуто певні науково-теоретичні результати. Значний внесок у розробку методології та методики цього наукового напрямку зробив М. М. Колосовський. Новизна запропонованого ним підходу полягає насамперед у використанні для цілей економічного районування ме­тоду так званих енерговиробничих циклів, під якими розуміється «сукупність виробничих процесів, що розгортаються на основі поєд­нання даного виду енергії та сировини від первинних форм до отри­мання готової продукції» [14]. Аналіз територіально-виробничих комплексів, що складається за допомогою методів циклу, дозволило автору встановити 6 типів економічних районів СРСР:

• вугільно-металургійний;

• нафтогідроенергетичний;

• обробної індустрії;

• індустріально-аграрний лісової смуги;

• індустріально-аграрний лісостепової смуги;

• північно піонерні райони.

М. М. Колосовський запропонував сітку економічного району­вання як відправну схему для перспективного планування. Згідно до цієї схеми Україна поділялася на чотири економічні райони, зокрема:

• Західно-Український;

• Центрально-Український;

• Причорноморський;

• Південно-Український і Крим.

Згодом Держпланом СРСР була затверджена 18-членна сітка, згідно якої на Україні виділялося 3 економічні райони, з них:

• Донецько-Придніпровський;

• Південно-Західний;

• Південний.

Вказані райони використовувалися переважно в пізнавальних і інформаційних цілях, а також для територіального довгострокового планування, розвитку економіки за часів існування соціалістичної системи господарювання. Проте, ці райони для території України, як зазначається в літературних джерелах не вписувалися до коман­дно-адміністративної системи управління, а також не відповідали природно-кліматичним і соціально-економічним вимогам.

Процеси дослідження з питань економічного районування тери­торії в останні десятиліття продовжувалися, що зумовлювалося по­требою незалежної держави раціонального поєднання загальнодер­жавних і регіональних інтересів, всебічного використання ресурсів регіонів, комплексного економічного і соціального розвитку її тери­торії, формування раціональної територіальної організації країни як суспільно-територіального комплексу. Для розв'язання цих проблем необхідне передусім економічне районування, яке враховувало б не тільки економічні, але і соціальні чинники. Таке районування необ­хідне для вдосконалення державного управління суспільством і по­винно стати основною базою раціоналізації адміністративно-терито­ріального поділу держави.

На думку вчених регіоналістів основним критерієм економічно­го районування є фактор посилення впливу центру на місцях при йо­го недовірі до органів регіонального управління. Інші критерії при цьому до уваги майже не приймалися. Проте, сьогодні вже ясно, що справжнє зміцнення місцевих органів влади, посилення довіри до них виражається на основі демократизації управління та науково-об­ґрунтовано виділеними економічними районами, зонами, округами, типами, іншими районоформуючими таксонами.

Слід підкреслити, що пострадянське районування втратило своє практичне і наукове значення. У ньому не враховувалася своєрід­ність природи та історичного минулого України, не надавалося ні­якого значення побуту населення та його трудовим навичкам тощо. Проте, економічне районування все ж таки розвивалося у певному напрямі господарювання, збереглися спільні риси розвитку і розміщення продуктивних сил, зокрема промисловості і сільського господарства.

Серед сучасних українських вчених, які працювали в галузі еко­номічного районування слід відзначити: Ф. Д. Заставного, М. Д. Пістуна, О. І. Шаблія, В. А. Поповкіна та інших.

Для удосконалення адміністративного поділу України можна користуватися пропозиціями, зокрема, Ф. Д. Заставного про внутрі­шнє республіканське економічне районування, основними складови­ми якого є:

§ врахування рівня розвитку важливіших галузей матеріального виробництва — промисловості і сільського господарства;

§ врахування єдності перспектив розвитку областей, які повинні бути об'єднані, виконанням важливіших програм, які їх об'єд­нують;

§ врахування спільності розміщення областей у відповідних при­родних зонах, наявність і використання сировинних ресурсів і ін.;

§ врахування внутрішньої господарської однорідності областей та їх значних відмінностей у розвитку і спеціалізації виробництва;

§ зменшення невідповідностей у розмірах території та чисельнос­ті населення.

В умовах переходу до ринкових відносин виникла потреба формувати внутрішньодержавний поділ праці, поглиблювати економічні аспекти територіально-виробничих комплексів, формувати зони вільного економічного підприємництва, ринкових структур тощо.

З обґрунтованими й інтересними пропозиціями з цього приводу висловився О.І. Шаблій. Ним дано визначення поняття «Соці­ально-економічний район», під яким розуміється великий регіон України, територія якого тісно пов'язана з найбільшим розташова­ним на ній населеним пунктом — демографічним, урбаністичним, соціальним, культурним та економічним ядром, що визначає його основні зовнішні функції і геопросторову організацію. Його райони тісно пов'язані з містами мільйонерами, спеціалізуються на загаль­ноукраїнському поділі та інтеграції праці тощо. О. І. Шаблій виділяє шість соціально-економічних районів, зокрема: Західний, Централь­ний, Центрально-Східний, Північно-Східний, Південний та Східний.

Відомий дослідник з питань економічного районування В. А. Поповкін вважає, що в Україні можливе створення 9-ти природно-еко­номічних районів, утворюваних декількох адміністративних облас­тей. Це такі райони:

• Донецький (Донецька, Луганська області);

• Карпатський (Івано-Франківська, Закарпатська області);

• Поліський (Львівська, Волинська, Рівненська області);

• Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька, Черні­вецька області);

• Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградсь­ка області);

• Харківський (Харківська, Полтавська області);

• Південний (Херсонська, Одеська, Кримська АР, Миколаївська області);

• Північний (Сумська, Чернігівська області);

• Київський (Київська, Черкаська, Житомирська області).

Професор М. Д. Пістун поділяє Україну на дев'ять суспільно-
географічних районів:

1) Столичний (Київський) у складі Київської та Чернігівської об­ластей;

2) Центральний (Черкаська та Кіровоградська області);

3) Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська області);

4) Донецький (Донецька та Луганська області);

5) Придніпровський (Дніпропетровська та Запорізька області);

6) Причорноморський (АР Крим, Одеська, Миколаївська та Херсонська області);

7) Подільський (Вінницька, Тернопільська та Хмельницька області);

8) Прикарпатський (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська та Чернівецька області);

9) Північно-Східний (Волинська та Рівненська області).

Такий поділ території на суспільно-географічні райони, автор вважає макрорегіоналізацією. А основу мезорайонування, на його думку, складають адміністративно-територіальні одиниці — області та АР Крим, межі яких потребують певного уточнення. На рівні мік­рорайонів М. Д. Пістун розглядає промислові, агропромислові, транс­портні, рекреаційні вузли та райони.

Для реалізації стратегії соціально-економічного розвитку регіо­нів, зокрема для розробки моделі регіональної політики потрібна но­ва схема соціально-економічного районування України. Таке райо­нування на основі узагальнення наявних схем розроблено Міністер­ством економіки і Європейської інтеграції України, де економічні райони сформовані у такому складі:

1) Карпатський (Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Чер­нівецька області);

2) Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

3) Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області);

4) Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області);

5) Донецький (Донецька, Луганська області);

6) Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоград­ська області);

7) Центральний (Київська, м. Київ, Черкаси);.

8) Південний (Миколаївська, Одеська, Херсонська, АР Крим, м. Севастополь).

Можна стверджувати, що кожен із запропонованих районів по­кликаний виконувати певні функції, зокрема:

• використовуватися в якості об'єкта планування, регулювання і управління на державному рівні, забезпечувати поєднання соці­ально-економічних та господарсько-виробничих інтересів;

• сприяти ефективному соціально-економічному розвитку регіону, збереженню і оздоровленню середовища проживання населення;

• розвивати і підтримувати раціональну спеціалізацію в контексті регіонального комплексоутворення;

• підтримувати і розвивати прогресивні звичаї та традиції, куль­туру населення, що мешкає в даному районі.

Група вчених Національної академії наук України (академіки М. І. Долішній, М. М. Паламарчук, доктор географічних наук О. М. Па­ламарчук) на основі дослідження природи, населення і господарства України, вивчення спроб соціально-економічного районування ін­ших авторів прийшли до такого висновку: оскільки на території України виділяють найбільші одиниці районування, то й назвати їх доцільніше не районами, а. макрорайонами. Таких макрорайонів у нашій країні має бути шість: Центральний, Донецький, Західний, Придніпровський, Причорноморський, Харківський (табл. 3.1).

Опрацьовуючи цю схему, автори намагалися під час визначення назв районів пов'язувати назву макрорайону з характерними особливо­стями географічного положення його території (Західний, Донецький, Придніпровський, Причорноморський); в інших випадках для чіткості уявлення про географічне положення макрорайону давати назву за найменуванням його центру (ядра) — найбільшого міста (Харків).

Запропонований проект макрорайонування, на думку вчених, сприятиме розвиткові великих міст і в економічному і в соціальному плані. На наш погляд, райони сприятимуть створенню ефективних політичних противаг тенденціям сепаратизму. У перспективі не ви­ключена можливість перетворення макрорайонів в одиниці терито­ріального устрою держави.

Таблиця 3.1

Макрорайонування України

Назва макрорайону	Центр макрорайону	Області, що входять до складу макрорайону
Центральний	Київ	Вінницька, Житомирська, Київська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська
Донецький	Донецька	Донецька, Луганська
Західний	Львів	Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька
Придніпровський	Дніпропетровськ	Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська
Причорноморський	Одеса	Миколаївська, Одеська, Херсонська, Автономна Республіка Крим
Харківський	Харків	Полтавська, Сумська, Харківська

Підсумовуючи, можна зазначити, що економічне районування, як науково обґрунтований поділ країни на економічні райони, зна­ходиться в стадії розробки і подальшого пошуку. Це обумовлено як історичними причинами, так і структурної перебудови економі­ки в рамках ринкових перетворень. Впевнено можна підкреслити, що цей процес подальше розвиватиметься. При цьому необхідно враховувати і певні перспективи розвитку і розміщення продуктив­них сил.

Існуючий адміністративний поділ України на Автономну рес­публіку Крим, 24 області, столичне місто Київ, місто Севастополь і близько 480 районів також не можна вважати з сучасного погляду на проблему районування досить обґрунтованим. Тому перегляд мере­жі економічних районів у період переходу до ринку потребує фор­мування не тільки наявних, а й перспективних економічних районів

До того ж очевидно зміниться і сама концепція виділення мережі економічних районів.

Модель оптимального функціонування регіональної і місцевої економіки у складі єдиної незалежної держави вимагає точного вра­хування специфіки умов господарювання, ресурсних можливостей та ринкових зв'язків на макро-, мезо- і мікроекономічному рівні, з тим щоб забезпечити інтенсивний економічний і регіональний розвиток.

Узагальнення літературних джерел з питань районування до­зволило прийти до висновку, що будь-яка територія може бути поді­лена не менше чим на чотири ранги (рівні) районування: мега-, мак­ро-, мезо- і мікрорайонування.

Мегарайонування, на наш погляд, має охоплювати передусім території в межах геополітичного положення чи природні зони (Степ, Лісостеп, Лісова зона тощо), яке нерідко не співпадає з межа­ми держави. Таке районування може застосовуватися при розробці прогнозів і крупних комплексних програм розвитку народного гос­подарства на довготермінову перспективу.

Макрорайонування, як правило, охоплює частину природної зо­ни або, в нашому розумінні, декілька економічних районів (облас­тей) в сучасних межах, які характеризуються відносно близькими економічними і природними умовами господарювання. Таке району­вання має використовуватися для розробки перспективних планів соціально-економічного розвитку регіонів в тісному зв'язку з роз­витком народного господарства в цілому, зокрема розвитку міжре­гіональних територіально-виробничих комплексів.

Мезорайонування — виділення частини території в межах макроекономічних районів, яка характеризується тісними економічними і соціальними зв'язками та, як правило, співпадає з сучасними адмі­ністративно-територіальними одиницями (областями). Основна мета такого районування — розробка регіональних міжгалузевих систем соціально-економічного розвитку країни, зокрема інтегральних те­риторіально-виробничих комплексів (промислових, агропромисло­вих, транспортних, рекреаційних тощо).

Мікрорайонування — районування в межах адміністративно-територіальних одиниць (областей). Це можуть бути райони за наяв­ності тісних галузевих і, можливо, міжгалузевих зв'язків як по гори­зонталі, так і вертикалі. їх основу складають регіональні і галузеві територіально-виробничі комплекси (ТВК) різних видів діяльності, що формуються на підставі комплексного використання природно-ресурсного потенціалу, територіальної єдності виробництва, ефекти­вності їх функціонування, взаємопов'язаності об'єктів на певній те­риторії. Основна мета такого районування — кадастрова оцінка при­родно-ресурсного потенціалу і розробка місцевих систем галузевих територіально-виробничих комплексів.

Таблиця 3.2

Економічне ранжування території

Ранг районування	Критерії виділення	Цільові установки (місія)
1. Мегарегіон	Геополітичне положення. Природна зона.	Розробка прогнозних концеп­цій і крупних державних про­грам розвитку
2. Макрорегіон	Частина природної зони (геополітичного положення)	Розробка перспективних пла­нів соціально-економічного розвитку регіонів
3. Мезорегіон	Частина території в межах макроекономічного району. Сучасні адміністративно-те­риторіальні одиниці (область)	Розробка регіональних міжга­лузевих програм соціально-економічного розвитку
4. Мікрорегіон	Частина адміністративно-територіальної одиниці за наявності тісних галузевих (міжгалузевих) зв'язків	Розробка регіональних галу­зевих програм територіально-виробничих комплексів

Резюмуючи, слід підкреслити, що економічне районування є комплексним, оскільки природні, економічні і соціальні чинники в ньому розглядаються в сукупності і взаємозв'язку. Це означає, що розподіл території на окремі частини потребує системно-диферен­ційованого підходу з урахуванням передусім природних умов і еко­номічних факторів — кількості і якості структури споживання ре­сурсів, соціальної і екологічної складової.

В залежності від переважання того чи іншого районоутворюючого фактора, тобто критерію формування району, встановлюється основна ціль (місія) або поєднання цілей стосовно яких спрямову­ється регіональна економічна політика — стратегія виробництва, со­ціальної і екологічної сфери.

В основу регіональної політики, покладаються, як правило, економічні умови і можливі зміни їх в перспективі. Природні умови, головним чином, елементи клімату, рельєф території, грунт, рослин­ність, мінерально-сировинні ресурси оцінюються з точки зору їх по­єднання з економічними показниками, що є основою максимально можливого їх раціонального використання та вирішення місцевих господарських проблем.

Дата добавления: 2014-01-11