Приватні підприємства. Інші види підприємств

Конституційний Суд України рішенням у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу 8 п.5 ч.1 ст.11 Закону України „Про міліцію” від 29.06.2010 року № 17-рп\2010 визнав це положення та положення п.11 ч.1 ст.11 Закону неконституційними, які втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

На підставі цього рішення за постановами прокурорів усіх осіб, які тримались у приймальниках-розподільниках, звільнено. За інформацією працівників органів прокуратури частина приміщень приймальників розподільників відводиться для створення пунктів тимчасового тримання іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні.

Стаття 113. Приватні підприємства

1. Приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи.

2. Порядок організації та діяльності приватних підприємств визначається цим Кодексом та іншими законами.

1. Перехід вітчизняної економіки до ринку не міг не викликати відродження приватної власності, яка в Радянському Союзі не визнавалась, індивідуальна власність мала лише спо¬живчий характер. Конституція України проголосила право приватної власності непоруш¬ним, об'єктом приватної власності може бути майно як споживчого, так і виробничого при¬значення, і це відкрило простір для здійснення господарської та підприємницької діяльності приватним власником. Отже, держава не тільки дозволяє, а й заохочує господарську діяль¬ність приватних підприємств.

На відміну від Закону України «Про підприємства в Україні» [382], чинність якого припинено з 1 січня 2004 р., у статті 113 ГК дано легальне обґрунтоване визначення приватного підприємства, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним ви¬знається і підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання -юридичної особи.

Згідно із статтею, що коментується, та статтею 5 Закону України «Про власність» [74] приватне підприємство має можливість використовувати найману працю шляхом укладення трудового договору чи контракту (особливої форми трудового договору) з працівником, який зобов'язується виконувати певну роботу, підпорядковуючись внутрішньому трудово¬му розпорядку підприємства, а підприємство зобов'язується виплачувати працівникові за¬робітну плату і забезпечувати йому необхідні для виконання роботи умови праці, передбаче¬ні законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (ст. 21-49 КЗпП України).

На трудові відносини працівників з приватними підприємствами повністю поширюється законодавство про працю (КЗпП та інші нормативно-правові акти).

Наймані працівники не є членами трудового колективу приватного підприємства. їх кіль¬кість, правомочності, створення своїх органів самоуправління (загальних зборів, ради трудо¬вого колективу) не впливають на вид власності підприємства. Вона запишається приватною.

Господарським кодексом (ст. 62, 63, статтею, що коментується) визначено, що приватне підприємство є господарюючим суб'єктом. Воно як юридична особа несе відповідальність у випадках, передбачених законодавством, не всім належним йому майном, як підприємці -фізичні особи (які несуть відповідальність усім належним їм на праві власності майном), а, на відміну від них, тільки відособленим майном, призначеним для здійснення господарської діяльності, а засновник - своїм вкладом.

Це дає привід не погодитись з існуючою думкою відносно того, що на практиці цей вид підприємств за системою їх оподаткування програє порівняно з громадянами, які можуть за¬реєструватись як підприємці без створення юридичної особи і уникнути оподаткування, яко¬му підлягають юридичні особи.

Характерною рисою приватних підприємств, на відміну від інших підприємств, є необо¬в'язковість формування статутного фонду, а також відсутність будь-яких обмежень щодо його розмірів у випадках, коли засновники визнали за необхідність створити такий фонд. Це значно здешевлює реєстрацію приватного підприємства.

Приватне підприємство вдало поєднує окремі риси складних організаційно-правових форм господарської діяльності і приватного бізнесу. Як уже зазначалось вище, воно є повно¬цінною, рівноправною з іншими юридичними особами, формою господарювання з прита¬манним йому керівництвом, посадовими особами, які відповідають за його діяльність, по¬точними та іншими рахунками, печаткою, бухгалтерським обліком, правами на договірні зв'язки та відносини з банківськими та іншими установами тощо. З іншого боку - це унітар¬на організація, яка повністю підпорядкована тільки своєму власнику.

Управління приватним підприємством здійснюється засновником або найманою особою одноособово, що виключає розбіжності та протиріччя між засновниками (на відміну від тих випадків, коли таких засновників декілька) - отже, відсутня можливість блокування рішень.

2. Засновниками приватного підприємства, за загальним правилом, можуть виступати ли¬ше власники - як громадяни України, так і іноземці та особи без громадянства, які самостій¬но розпоряджаються своїм майном шляхом відокремлення його для здійснення господар¬ської діяльності підприємством.

Частина 3 статті 6 Закону України «Про власність» прямо вказує на можливість власника засобів виробництва та іншого майна створювати в установленому порядку підприємство. При цьому рішення власника (власників) має бути належним чином оформлено. Так, напри¬клад, якщо власників двоє чи більше, таким рішенням може бути установчий договір.

Державна реєстрація приватного підприємства регламентована «Положенням про дер¬жавну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності», затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. [396] (з наступнимим змінами та доповнення¬ми). Процес реєстрації мало чим відрізняється від процедури державної реєстрації приватно¬го підприємця без створення юридичної особи.

Державна реєстрація приватного підприємства здійснюється у виконавчому комітеті міської, районної в місті ради або ж в районній, районній міст Києва і Севастополя держав¬ній адміністрації за місцезнаходженням чи місцем проживання засновника(ів), якщо інше не передбачене законом.

Процедура реєстрації приватного підприємства здійснюється таким чином.

До органу місцевого самоврядування засновник (чи засновники) для одержання свідоцтва про державну реєстрацію і реєстрації підприємства має (мають) подати такі документи:

а) нотаріально посвідчений (у трьох примірниках) статут підприємства;

б) якщо засновників декілька - установчий договір, а також протокол установчих зборів про створення приватного підприємства;

в) реєстраційну картку юридичної особи, яка одночасно є заявою про державну реєстрацію;

г) докази, якими підтверджується плата за реєстрацію;

д) договір оренди приміщення (або договір про безоплатне користування ним), в якому буде розташоване підприємство. Можлива реєстрація підприємства і за адресою прожи¬вання засновника (одного з них).

Приватне підприємство повинно бути внесене до Єдиного державного реєстру підпри¬ємств та організацій України, а тому для одержання довідки про включення підприємства в ЄДРПОУ до органу Державного комітету статистики України необхідно подати такі доку¬менти:

а) заповнену облікову картку;

б) оригінал статуту приватного підприємства (для відмітки Держкомітету статистики) і копію статуту;

в) оригінал і копію свідоцтва про державну реєстрацію;

г) докази оплати за включення приватного підприємства до ЄРДПОУ.

Для взяття приватного підприємства на облік у податковому органі до органу державної податкової служби необхідно подати такі документи:

а) заяву;

б) нотаріально посвідчений примірник статуту;

в) посвідчену нотаріально чи печаткою органу реєстрації копію свідоцтва про держреєстрацію;

г) посвідчену нотаріально чи печаткою органу Держкомстату копію довідки про включен¬ня підприємства до ЄРДПОУ.

Щоб одержати дозвіл органу внутрішніх справ на оформлення замовлення на виготовлен¬ня печаток і штампів, засновник має подати такі документи:

а) заяву;

б) нотаріально посвідчену копію (і оригінал для звірки) свідоцтва про держреєстрацію;

в) два примірники ескізів печаток і штампів, затверджених посадовою особою підприєм¬ства (директором);

г) докази оплати за одержання дозволу, а також за послуги дозвільної системи;

д) документ про призначення відповідального за одержання дозволу.

Будь-яке підприємство, у тому числі й приватне, не зможе функціонувати без відкриття банківських рахунків, а тому до банківської установи (банку, його відділення) необхідно подати:

а) документи, які є підтвердженням того, що підприємством дотримані всі необхідні ета¬пи процедури реєстрації;

б) заява, підписана керівником підприємства і головним бухгалтером;

в) банківські картки з нотаріально посвідченими підписами осіб, які мають право розпо¬ряджатись коштами на банківському рахунку приватного підприємства.

Крім того, до органів пенсійного фонду та фонду соціального страхування необхідно по¬дати заяву, нотаріально посвідчену копію свідоцтва про держреєстрацію, нотаріально по¬свідчену копію довідки Держкомстату про включення підприємства до ЄРДПОУ.

Приватне підприємство набуває права юридичної особи з моменту (дня) його державної реєстрації і внесення до ЄРДПОУ.

3. На всіх без винятку підприємствах, у тому числі й приватних, узагальнюючим показни¬ком фінансових результатів господарської діяльності є прибуток (дохід).

Порядок використання прибутку (доходу) встановлює власник приватного підприємства. Він сам визначає розмір фонду оплати праці, обирає системи і розміри її оплати, планує діяльність, а також намічає перспективи розвитку свого підприємства. Господарські відно¬сини з іншими підприємствами, організаціями і громадянами приватні підприємства здійс¬нюють на договірній основі. Вони вільні у виборі предмета своєї діяльності і договору, ви¬значенні зобов'язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, які не супере¬чать чинному законодавству.

Підприємство має право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність, яка в цілях еконо¬мічної, технологічної, екологічної і соціальної безпеки контролюється державними органами.

Свою продукцію, майно приватне підприємство реалізує за цінами і тарифами, які вста¬новлює самостійно або ж на договірній основі, а у випадках, передбачених чинним законо¬давством, - у відповідності з установленими ним цінами і тарифами.

Підприємство зобов'язане забезпечувати для всіх робітників безпечні і нешкідливі для здоров'я умови праці, здійснювати їх медичне соціальне страхування. Воно несе відпові¬дальність за шкоду, заподіяну здоров'ю працівників, у відповідності з чинним законодав¬ством.

Приватне підприємство повинно здійснювати оперативну і бухгалтерську звітність, вести статистичну звітність.

За порушення договірних зобов'язань, кредитно-розрахункової і податкової дисципліни, вимог щодо якості продукції, інших правил здійснення господарської діяльності приватне підприємство несе відповідальність, передбачену законодавством України.

4. У відповідності з чинним законодавством України, зокрема «Положенням про держав¬ну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності» [396] (із змінами та доповненнями), та із своїм статутом приватне підприємство може бути ліквідоване або реорганізоване. У тако¬му разі орган державної реєстрації анулює державну реєстрацію приватного підприємства за умови дотримання ним усіх ліквідаційних процедур і надання органам реєстрації необхідних документів, які підтверджують, що підприємство зняте з обліку і повною мірою розрахува¬лось з державою, кредиторами, закрило рахунок у банку, здало печатку органам внутрішніх справ, а документи в архів.

Для ліквідації підприємства власником або уповноваженим ним органом створюється лік¬відаційна комісія, у зв'язку з чим приймається рішення про призначення голови комісії та її членів.

Ліквідаційна комісія розміщує в друкованих засобах масової інформації об'яву про лікві¬дацію приватного підприємства із зазначенням порядку і строків пред'явлення заяв і претен¬зій кредиторами, а також виявляє кредиторів, враховуючи дебіторську і кредиторську за¬боргованість, складає перший ліквідаційний баланс, направляє до податкового органу заяву про зняття платника з обліку, а до банку (банківської установи) заяву і рішення власника про ліквідацію підприємства, а також нотаріально посвідчену картку із зразками підписів лік¬відатора та відбитками печатки підприємства.

Одночасно подається заява з доданням розпорядчих документів про ліквідацію і виписки з відповідних рахунків до фонду соціального страхування і пенсійного фонду.

Складається другий ліквідаційний баланс, який після перевірки його аудитором (у разі та¬кої необхідності) подається разом з пакетом документів до органу реєстрації. До органу внутрішніх справ подається заява про прийняття печатки і штампів у зв'язку з ліквідацією підприємства.

Орган державної реєстрації в 10-денний строк приймає рішення про скасування реєстра¬ції за наявності таких документів:

- заяви і рішення власника або уповноваженого ним органу про ліквідацію;

- акта ліквідаційної комісії з ліквідаційним балансом, затвердженим органом, який при¬значив ліквідаційну комісію;

- довідки аудитора (якщо це необхідно для перевірки ліквідаційного балансу);

- довідки установи банку про закриття рахунка;

- довідки органу податкової служби про зняття з обліку;

- доказів про опублікування об'яви про ліквідацію підприємства;

- довідки з архіву про прийняття документів на довгострокове зберігання;

- оригіналів установчих документів;

- свідоцтва про державну реєстрацію;

- довідки органу внутрішніх справ про прийняття печатки і штампів.

У відповідності з Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [71] приватне підприємство може бути ліквідовано у разі визнан¬ня його банкрутом.

Скасування державної реєстрації приватного підприємства є підставою для виключення його з Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України.

Стаття 114. Селянське (фермерське) господарство

1. Селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян з ме¬тою виробництва, переробки та реалізації товарної сільськогосподарської продукції.

2. Членами селянського (фермерського) господарства не можуть бути особи, які пра¬цюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою).

3. Відносини, пов'язані із створенням та діяльністю селянських (фермерських) гос¬подарств, регулюються, цим Кодексом, а також законом про селянське (фермерське) господарство, іншими законами.

1. Закон України «Про фермерське господарство» від 19 червня 2003 р. [488] визначає фер¬мерське господарство (далі - ФГ) як форму підприємницької діяльності із створенням юри¬дичної особи громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську про¬дукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм для ведення фермерського господарства, відповідно до Закону.

Цей Закон, виданий після прийняття ГК, вже не містить такої ознаки як «селянське» гос¬подарство. Під селянським господарством закон розуміє особисте господарство громадян.

Відмітною рисою фермерського господарства є те, що воно створюється для ведення під¬приємницької діяльності.

Фермерське господарство є добровільним об'єднанням громадян.

Таким об'єднанням є окрема сім'я, до складу якої входять подружжя, батьки, діти (які досягли 14-річного віку) та інші члени сім'ї та родичі.

Це сімейне утворення має на меті виробництво, переробку і реалізацію сільськогосподар¬ської продукції та сировини.

Воно є формою підприємства з обов'язковою особистою участю його членів у діяльності господарства.

Його члени мають рівні права на участь в управлінні, на оплату праці, на укладення дого¬вору про спільну діяльність.

Право на створення ФГ має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річно¬го віку, виявив відповідне бажання та пройшов професійний відбір на право створення фер¬мерського господарства.

Першочергове право на створення такого господарства належить громадянам, які прожи¬вають у сільській місцевості і мають досвід роботи в сільському господарстві або необхідну кваліфікацію в галузі тваринництва.

- Обов'язковою умовою для особи, яка виявила бажання створити ФГ, є необхідність про¬йти професійний відбір у професійній комісії, яка формується районною чи міською радою. До її складу включаються представники органів державної влади, місцевого самоврядуван¬ня, у тому числі представники управління сільського господарства та відділу земельних ре¬сурсів місцевої державної адміністрації, Асоціації фермерів та приватних землевласників і громадських організацій. Отже, особа, яка бажає створити ФГ, повинна мати не тільки за¬гальну дієздатність, а й спеціальну.

2. Основним засобом сільськогосподарського виробництва є земля, яка у відповідності зі статтею 22 Земельного кодексу України та статтею 7 Закону України «Про фермерське гос¬подарство» передається у власність чи надається в користування на правах оренди особі, яка виявила бажання створити ФГ і пройшла професійний відбір. Вона і є головою ФГ.

Головою ФГ не може бути іноземна особа, оскільки право на його створення має тільки громадянин України.

Відповідно до земельного законодавства фермерському господарству видається Держав¬ний акт на право приватної власності на землю. Державний акт видається голові ФГ. З ним також укладається договір на тимчасове користування землею на умовах оренди.

Виходячи з аналізу земельно-процесуальних норм можна дійти висновку, що право на зе¬мельну ділянку для ведення ФГ виникає на підставі семи юридичних фактів:

1) подання громадянином до районної, міської (в адміністративному підпорядкуванні якої є район) ради або державної адміністрації заяви з проханням надати земельну ділянку з зазначенням у ній бажаних розмірів і місця розташування ділянки, кількості членів ФГ тощо;

2) проходження претендентами на створення ФГ професійного відбору з метою підтвер¬дження професійної придатності для заняття сільським господарством;

3) погодження заяви з сільською (селищною) радою за місцем розташування земельної ділянки;

4) розробка державною землевпорядною організацією проекту відведення земельної ді¬лянки (за рахунок Українського державного фонду підтримки фермерських господарств);

5) прийняття відповідною радою на найближчій сесії рішення щодо передачі чи надання земельних ділянок громадянам для ведення ФГ;

6) відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості);

7) одержання Державного акта на право приватної власності на землю або укладення до¬говору на тимчасове користування землею на умовах оренди.

Передача земельних ділянок у приватну власність або надання їх у користування здій¬снюється із земель запасу, а також із земель, вилучених (викуплених) у встановленому по¬рядку.

Безплатно земельні ділянки передаються у приватну власність для ведення ФГ у межах се¬редньої земельної частки, про що робиться відмітка в паспорті громадянина або в документі, який його заміняє.

За плату передаються у приватну власність громадян для ведення ФГ земельні ділянки, розмір яких перевищує середню земельну частку.

Для ведення ФГ можуть передаватися у приватну власність або надаватися у користуван¬ня земельні ділянки у розмірі частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, роз¬ташованого на території відповідної ради. Якщо ж громадянин одержав земельну частку (пай) за раніше чинним законодавством (до 50 га ріллі і 100 га усіх земель, а в місцевостях з трудонедостатніми населеними пунктами, визначеними Кабінетом Міністрів України, -100 га ріллі), то при створенні фермерського господарства він має переважне право на при¬дбання (викуп) цих земель з розстрочкою платежу до 20 років.

Після одержання Державного акта на право приватної власності на землю або укладення договору на умовах оренди ФГ підлягає державній реєстрації органом державної реєстрації протягом п'яти робочих днів.

Після одержання Державного акта на землю і відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) ФГ набуває статусу юридичної особи, одержує печатку із своїм найменуванням, відкриває відповідні рахунки - поточні та вкладні (депозитні) в банківських установах і веде свою господарську діяльність.

Суб'єктом майнових відносин є ФГ як юридична особа.

Рухоме і нерухоме майно ФГ належить його членам на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними.

Земельні ділянки громадян, які ведуть ФГ, поділу не підлягають.

У разі смерті одного з членів ФГ його земельна частка повинна успадковуватися у рівних частках усіма членами ФГ. Земельним кодексом України та іншими чинними законодавчими актами для забезпечення цілісності земельної ділянки заборонено її поділ.

Майнові спори між членами ФГ, спори між спадкоємцями, а також між ними та іншими громадянами з питань подальшого ведення ФГ вирішуються в судовому порядку.

3. Як суб'єкт підприємництва ФГ самостійно визначає цілі, завдання та напрями своєї діяльності з виробництва, переробки та реалізації сільськогосподарської продукції, що є основним видом його діяльності. Воно вільне у виборі партнерів з економічних зв'язків, у тому числі й іноземних держав, з додержанням вимог законодавства, яке регулює зовніш¬ньоекономічну діяльність.

Доходи, одержані ФГ як результат господарської діяльності, використовуються членами господарювання на власний розсуд.

4. Законом України «Про фермерське господарство» передбачені випадки припинення господарством своєї діяльності у разі реорганізації, ліквідації, визнання неплатоспромож¬ним (банкрутом) або, якщо не залишається жодного члена господарства або спадкоємця, який бажає продовжити його діяльність.

5. Складний та сезонний характер сільськогосподарської праці часто потребує застосу¬вання додаткової робочої сили. Тоді, згідно з законом про фермерство, дозволяється уклада¬ти трудові договори (контракти, угоди) з іншими особами, які не стають членами ФГ. Вони не можуть брати участь в управлінні ФГ, не мають права на його майно. Наймані працівники можуть брати певну участь у розподілі доходів ФГ лише за умови, коли на це є спільна за¬гальна згода всіх членів господарства і коли це спеціально передбачено окремою угодою.

6. Відносини, пов'язані із створенням та діяльністю ФГ, регулюються: Господарським кодексом, Земельним кодексом, Цивільним кодексом, законами України «Про фермерське господарство», «Про оренду землі» [348], указами Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробницт¬ва» [335], «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогоспо¬дарським підприємствам і організаціям» [401], «Про захист прав власників земельних часток (паїв)» [285], «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» [336] та іншими законодавчими і підзаконними актами.

Стаття 115. Орендне підприємство

1. Орендним підприємством визнається підприємство, створене орендарем на осно¬ві оренди цілісного майнового комплексу існуючого державного або комунального під¬приємства чи майнового комплексу виробничого структурного підрозділу (структурної одиниці) цього підприємства з метою здійснення підприємницької діяльності.

2. Орендарем є юридична особа, утворена членами трудового колективу підприєм¬ства чи його підрозділу, майновий комплекс якого є об'єктом оренди.

3. Організація членів трудового колективу, зареєстрована як юридична особа, має переважне право на укладення договору оренди майна того підприємства (структурно¬го підрозділу), де створено цю організацію.

4. Орендодавцями щодо майнових комплексів, які належать до державної або кому¬нальної власності, є Фонд державного майна України і його регіональні відділення, а та¬кож органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим, місцевими радами управляти майном, що належить відповідно Автономній Республіці Крим або є у комунальній власності.

5. Законом визначаються об'єкти державної та комунальної власності, на основі яких не можуть створюватися орендні підприємства.

6. Передача в оренду майнових комплексів не припиняє права власності на це май¬но. Передавати цілісні майнові комплекси у суборенду забороняється.

7. Орендар несе відповідальність за забезпечення цілісності і збереження майна, отри¬маного в оренду, і на вимогу орендодавця повинен відшкодувати завдані йому збитки.

8. Орендоване підприємство може бути визнано банкрутом в порядку, встановлено¬му законом.

9. Порядок укладення договору оренди майнового комплексу та інші питання створення і діяльності орендного підприємства регулюються цим Кодексом, іншими законами.

1. Становлення і розвиток орендних підприємств у нашій країні, відповідно, і їх правовий ста¬тус за новітнім законодавством, порівняно з організаційно-правовими формами суб'єктів госпо¬дарювання інших видів, характеризується нестабільністю.

Орендне підприємство - підприємство, створене орендарем на основі майна державного або комунального підприємства чи організації, отриманого ним від орендодавця за догово¬ром оренди. Після передачі майна в оренду воно не перестає бути державним. У той же час, відповідно до Закону України «Про власність» [74], орендарю належить право власності на виготовлену продукцію та доход (прибуток), отриманий від орендованого майна, а також на здобуте орендарем відповідно до законодавства інше майно. Тому орендне підприємство є суб'єктом господарювання змішаної форми власності, чим і обумовлюються особливості його правового статусу, порядку створення та припинення.

Легальною основою появи орендних підприємств в Україні стали Основи законодавства Союзу РСР та союзних республік про оренду [41], що вперше дозволили оренду в усіх галузях народного господарства стосовно майна усіх форм та видів власності. В оренду стало можли¬вим передавати підприємства (об'єднання), організації, структурні одиниці об'єднань, вироб¬ництва, цехи, інші підрозділи підприємств, організацій «як єдині майнові комплекси ви¬робничих фондів та інших цінностей» (ст. З Основ).

Згаданий законодавчий акт передбачив також можливість часткового або повного викупу орендованого майна у власність на умовах, узгоджених у договорі оренди, чим, по суті, й бу¬ло започатковано роздержавлення та приватизацію державного майна. Після викупу орендо¬ваного майна орендного підприємства воно за рішенням його трудового колективу підлягає перетворенню на колективне підприємство, кооператив, господарське товариство або інший вид підприємства, який діє на засадах колективної власності.

Створені за союзним законодавством орендні підприємства, викуп яких договором орен¬ди не був передбачений або з різних причин не відбувся, продовжують функціонувати в Україні й дотепер. Проте з прийняттям у 1992 році Закону України «Про оренду майна дер¬жавних підприємств та організацій» [349] раніше укладені договори оренди було приведено у відповідність з національним законодавством.

Можливість створення орендних підприємств в Україні зберігалася протягом усього пе¬ріоду чинності Закону України «Про оренду майна державних підприємств та організацій» аж до 14 березня 1995 р., коли він був змінений та одержав назву «Про оренду державного майна» [349]. Легальною базою створення орендних підприємств стали статті 15 та 27 Зако¬ну про оренду майна (у початковій редакції), відповідно до яких орендар набув права само¬стійно обирати організаційну форму підприємницької діяльності на основі орендованого майна, затверджувати статут створюваного ним підприємства та наділяти останнє правом повного господарського відання на закріплене, орендоване та інше майно.

Орендне підприємство діє на підставі статуту та договору оренди до припинення строку дії останнього і є правонаступником державного або комунального підприємства, організа¬ції, на базі яких воно створене, або у частині прав та обов'язків, пов'язаних з діяльністю пе¬реданого в оренду структурного підрозділу.

Після припинення або розірвання договору оренди цілісних майнових комплексів дер¬жавних підприємств, організацій майно підлягає поверненню орендодавцю на умовах, пе¬редбачених спеціальним нормативним актом. Фондом Держмайна України у 1997 році за¬тверджено «Порядок повернення орендованих цілісних майнових комплексів державних підприємств після припинення або розірвання договору оренди» [241], яким регулюється здійснення комплексу заходів та процедур, пов'язаних з поверненням орендодавцю орендо¬ваного державного майна: інвентаризація та оцінка майна орендних підприємств, визначен¬ня часток держави й орендаря у цьому майні, врахування заборгованості орендарів по оренд¬них платежах, приймання-передача майна, вибір організаційно-правової форми підприєм¬ства, заснованого на поверненому після оренди державному майні і (за необхідності та за згодою орендаря) майні орендаря.

Вибір організаційно-правової форми підприємства, створюваного на майні колишнього орендного підприємства, здійснює Фонд державного майна України за погодженням з орга¬ном управління відповідним державним майном, а в разі наявності в майні орендного під¬приємства частки майна орендаря - також за погодженням з колишнім орендарем.

2.3 самого початку, у відповідності зі статтею 6 Закону України «Про оренду майна дер¬жавних підприємств і організацій» (1992) [349], у ролі пріоритетного ініціатора створення орендного підприємства передбачалася «організація орендарів».

Організація орендарів - різновид орендаря, тобто сторона в договорі про строкове оплатне володіння і користування майном, переданим їй орендодавцем для здійснення підприєм¬ницької й іншої господарської діяльності. Організації створювалися членами трудового ко¬лективу державного підприємства, організації або структурних підрозділів з їх ініціативи. Підставою для створення такої організації слугувало рішення трудового колективу держав¬ного підприємства, організації про оренду майна державного підприємства, організації. Для цього було потрібно більше половини голосів його членів.

У разі прийняття членами трудового колективу рішення про укладення договору оренди особи, які бажали стати орендарями, створювали організацію орендарів. Загальні збори або збори уповноважених організації орендарів обирали її керівні органи, затверджували поло¬ження про організацію орендарів, що підлягала державній реєстрації в органах виконавчої влади за місцезнаходженням об'єкта оренди. Положення про організацію орендарів мало містити такі дані: найменування організації, її місцезнаходження, мета діяльності, порядок вступу до організації і виходу з неї, права й обов'язки членів організації, її органи управлін¬ня, порядок розподілу доходу (прибутку), умови припинення діяльності.

З дня державної реєстрації організація орендарів набувала права юридичної особи і, тим самим, можливість укласти договір оренди державного майна. Створена трудовим колекти¬вом організація орендарів мала переважне, перед іншими фізичними та юридичними особа¬ми, право на укладення договору оренди майна того державного підприємства, організації, де вона створена.

Після укладення з власником (уповноваженим ним органом) договору оренди організація орендарів самостійно обирала організаційно-правову форму підприємницької діяльності на основі орендованого майна і як засновник затверджувала статут новоствореного суб'єкта, призначала його керівника. У статуті не мали бути положення, що суперечать договору оренди.

Підприємства, організації, структурні підрозділи підприємства, організації, цілісні май¬нові комплекси яких передані в оренду, припиняли свою діяльність як державні з моменту реєстрації в установленому порядку статуту створеної організації орендарів - нового суб'єк¬та господарювання.

Згідно із статтею 28 Закону України «Про оренду майна державних підприємств і орга¬нізацій» організація орендарів мала право на укладення договорів оренди з викупом орендо¬ваного майна не пізніше трьох років з дня укладення (приведення у відповідність з цим зако¬ном) договору оренди, якщо орендоване майно не було віднесене до об'єктів, приватизація яких заборонена законодавчими актами України, і якщо це не суперечило Державній програ¬мі приватизації.

У подібних випадках організація орендарів могла існувати протягом усього строку дії та¬кого договору або доти, поки не завершиться достроковий викуп орендованого майна на пе¬редбачених договором умовах. З настанням такого моменту організація орендарів повинна ліквідуватися, а якщо нею раніше створювалося орендне підприємство, то воно підлягало припиненню способом, обраним самим власником - організацією орендарів: шляхом лікві¬дації або реорганізації. В останньому випадку - з відповідним правонаступництвом.

З прийняттям нових редакцій цього Закону, який спершу одержав назву «Про оренду дер¬жавного майна» (від 14 березня 1995 р.), а потім - «Про оренду державного та комунального майна» (від 23 грудня 1997 р.) [80] організація орендарів у числі можливих орендарів більше не згадується, її роль покликані виконувати господарські товариства, створювані членами трудового колективу підприємства, його структурного підрозділу. Не передбачено цим Законом тепер і укладення договорів оренди майна державних і комунальних підприємств, організацій та їх структурних підрозділів з правом викупу. У зв'язку з виключенням зі зміне¬ного Закону статті 31 [79] викуп орендарем (у тому числі організацією орендарів) об'єкта оренди на умовах раніше укладених договорів оренди з правом викупу більш не передбачав¬ся. Згідно із статтею 25 цього Закону приватизація об'єкта оренди здійснюється відповідно до чинного законодавства.

3. Пріоритет при укладенні договорів оренди цілісних майнових комплексів державних і комунальних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць), оформлення яких є необхідним для створення орендного підприємства, вищезгаданий Закон надає трудовим колективам зазначених суб'єктів господарювання державної форми власно¬сті. Для укладення договору оренди цілісного майнового комплексу раніше передбачалося створення організації орендарів з числа членів трудового колективу, яка в установленому порядку реєструвалася як юридична особа для виконання ролі сторони за договором оренди цілісного майнового комплексу, що укладався з уповноваженим органом ФДМ України. За¬раз таку роль, як згадувалося вище, повинна виконувати «організація членів трудового ко¬лективу» у формі господарського товариства.

Після укладення такого договору орендар вправі за погодженням з ФДМ затвердити ста¬тут створюваного орендного підприємства та зареєструвати його як такий у встановленому порядку.

4. Орендодавцями цілісних майнових комплексів, на базі яких створюються орендні під¬приємства, є уповноважені на це спеціально створені власниками майна органи. Щодо майна державної (чи, як часто говорять і пишуть, - загальнодержавної) власності - це Фонд державного майна України і його регіональні відділення в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві і Севастополі. Стосовно комунальної власності в адміністративно-те¬риторіальних утвореннях країни з початку 90-х років і донедавна існували відповідні міські, районні фонди комунального майна. Рішенням Донецької міської Ради народних депутатів, наприклад, 30 березня 1993 р. було створено Фонд комунального майна Донецької міської ради народних депутатів і затверджено Положення про нього.

Згодом подібні органи приватизації комунального майна були передані до структури ре¬гіональних відділень ФДМ України в областях, стали структурними підрозділами цих орга¬нів, власне кажучи, подвійного підпорядкування, оскільки мають делеговані повноваження з компетенції відповідних власників - територіальних громад адміністративно-територіаль¬них утворень. Разом з тим останнім часом, з метою підвищення ефективності управління об'єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, що знаходяться в управлінні обласних рад, у відповідності зі статтями 43, 60 Закону України «Про місцеве са¬моврядування в Україні» [324] у структурі виконавчих апаратів обласних рад утворюються спеціальні управління з питань майна комунальної власності. Донецька обласна рада, напри¬клад, створила таке управління 4 березня 2003 р. Подібні управління і відділи створюються й радами інших рівнів.

5. На сьогодні об'єкти державної і комунальної власності, на основі яких не можуть ство¬рюватися орендні підприємства, визначені Переліком майнових комплексів державних під¬приємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, передача в орен¬ду яких не допускається, затвердженим Декретом Кабінету Міністрів України № 26-92 від 31 грудня 1992 р. [378] До них відносяться: радіотелевізійні передавальні центри та об'єкти, що становлять загальнодержавну систему зв'язку, а також об'єкти, що забезпечують зв'яз¬ком органи законодавчої та виконавчої влади; магістральні лінії електропередачі, магі¬стральні трубопроводи; магістральні залізниці, автомобільні шляхи державного значення, метрополітени; водосховища і водогосподарські канали комплексного призначення, міжгос¬подарські меліоративні системи, гідротехнічні захисні споруди; об'єкти Національного кос¬мічного агентства України при Кабінеті Міністрів України; гідро- і атомні електростанції; протирадіаційні споруди; майнові комплекси, що забезпечують постійне розміщення і збе¬рігання державних резервів і мобілізаційних запасів; пенітенціарні установи; кладовища, крематорії. Щодо подібних переліків об'єктів комунальної власності слід довідуватися у від¬повідних органах влади, місцевого і регіонального самоврядування.

6. Вище вже зазначалося, що, будучи переданим в оренду (кому б то не було), державне чи ко¬мунальне майно не набуває іншої форми власності. Воно так і залишається державним чи кому¬нальним. Саме тому з волі орендаря (який не є власником) воно не може бути передане в суб¬оренду. Можна було б припустити, що за згодою орендодавця (власника) таке можливо. Однак, якщо врахувати імперативний характер норми, що коментується, то слід зробити остаточний негативний висновок: суборенда цілісних майнових комплексів законом не дозволена.

7. Положення частини 7 коментованої статті має загальноправовий характер з погляду на¬лежного ставлення до отриманого у володіння і користування майна. Воно (майно), будучи переданим (отриманим у найм, оренду), має бути збереженим у цілості і справності і по¬вернено орендодавцю в первісному вигляді з урахуванням природного зносу.

Збитки, заподіяні користувачем (орендарем), мають бути відшкодовані орендодавцю в повному обсязі: прямий збиток і неодержаний прибуток.

8. Процедура банкрутства суб'єктів господарювання - учасників підприємницьких відно¬син урегульована спеціальним Законом України «Про відновлення платоспроможності борж¬ника або визнання його банкрутом».

9. До «інших законів» (якщо вести мову саме про закони), що регулюють порядок укладен¬ня договору оренди майнового комплексу й інші питання створення і діяльності орендного підприємства, відноситься Закон України «Про оренду державного та комунального май¬на» [347]. У числі підзаконних актів слід назвати, зокрема: постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку перетворення у процесі приватизації державних, оренд¬них підприємств і підприємств із змішаною формою власності у відкриті акціонерні то¬вариства» [240], «Про затвердження Положення про інвентаризацію майна державних під¬приємств, що приватизуються, а також майна державних підприємств та організацій, яке передається в оренду» [183], «Про затвердження Методики оцінки вартості об'єктів оренди, Порядку викупу орендарем оборотних матеріальних засобів та Порядку надання в кредит орендареві грошових коштів та цінних паперів» [167], «Про Методику розрахунку і порядок використання плати за оренду державного майна» [320], «Про затвердження Положення про порядок і умови надання пільг щодо орендної плати орендарям майна державних підпри¬ємств» [195], накази ФДМУ «Про затвердження договорів оренди» [149], «Про затвердження Переліку документів, які подаються орендодавцеві» [173], «Про затвердження Порядку по¬вернення орендованих цілісних майнових комплексів державних підприємств після припи¬нення або розірвання договору оренди» [241 ], «Щодо роз'яснень і рекомендацій до Методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна» [517], наказ ФДМУ, Міністерства фінансів України, Міністерства економіки України «Про затвердження Поряд¬ку надання Фондом державного майна, його регіональними відділеннями та представництва¬ми дозволів державним підприємствам, організаціям на передачу в оренду цілісних майнових комплексів, їх структурних підрозділів та нерухомого майна» [236], опубліковані у відпо¬відних офіційних виданнях.

Стаття 116. Підприємство з іноземними інвестиціями

1. Підприємство, створене відповідно до вимог цього Кодексу, в статутному фонді якого не менш як десять відсотків становить іноземна інвестиція, визнається підприєм¬ством з іноземними інвестиціями. Підприємство набуває статусу підприємства з іно¬земними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс.

2. Іноземною інвестицією є цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до Законодавства України з метою отри¬мання прибутку або досягнення соціального ефекту.

3. Іноземні інвестиції можуть вкладатися в об'єкти, інвестування в які не заборонено законами України.

4. Підприємства з іноземними інвестиціями мають право бути засновниками дочір¬ніх підприємств, створювати філії і представництва на території України і за її межами з додержанням вимог законодавства України та законодавства відповідних держав.

5. Законом можуть бути визначені галузі господарювання та/або території, в яких встановлюється загальний розмір участі іноземного інвестора, а також території, на яких діяльність підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або забороняєть¬ся, виходячи з вимог забезпечення національної безпеки.

6. Правовий статус і порядок діяльності підприємств з іноземними інвестиціями ви¬значаються цим Кодексом, законом про режим іноземного інвестування в Україні, інши¬ми законодавчими актами.

1. У статті 1 Закону України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 р. [438] (з наступними змінами і доповненнями) знайшло відображення таке визначення під¬приємства з іноземними інвестиціями: це господарюючий суб'єкт - підприємство (орга¬нізація) будь-якої організаційно-правової форми, незалежно від форми власності, - створе¬ний у відповідності з вимогами законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого (за його наявності) становить не менше 10 відсотків. Такий господарюючий суб'єкт набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування інозем¬ної інвестиції на його баланс.

Іноземні інвестиції та інвестиції українських партнерів, включно і внески до статутного фонду підприємств, оцінюються в іноземній конвертованій валюті та у валюті України за до¬мовленістю сторін на основі цін міжнародних ринків або ринку України. Перерахування ін¬вестиційних сум в іноземній валюті у валюту України здійснюється за офіційним курсом ва¬люти України, який визначається Національним банком України.

На території України підприємства з іноземними інвестиціями створюються і діють у формах, передбачених законодавством України.

Установчі документи підприємств з іноземними інвестиціями повинні містити відомості, передбачені законодавством України для відповідних організаційно-правових форм підпри¬ємств, а також відомості про державну належність їх засновників (учасників).

Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердже¬ним постановою Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. [396], передбачені особли¬вості реєстрації інвестиційних підприємств в Україні. Пункт 5 цього Положення встанов¬лює, що іноземна юридична особа відповідним документом засвідчує свою реєстрацію в країні місцезнаходження (витяг з торговельного, банківського або судового реєстру тощо). Цей документ має бути посвідченій згідно із законодавством країни, яка його видала, пере¬кладений українською мовою і легалізований у консульській установі України, якщо міжна¬родними договорами, в яких бере участь Україна, не передбачено інше. Цей документ може бути також посвідчений у посольстві відповідної держави в Україні і легалізований в МЗС.

Підприємство з іноземними інвестиціями - це окремий самостійно господарюючий су¬б'єкт, і воно само визначає умови реалізації продукції (робіт, послуг), ціну тощо, якщо інше не передбачено законодавством України.

Для здійснення своєї діяльності воно має право залучати на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, у тому числі шляхом організації конкурсів і торгів.

За рішенням підприємства право володіння, користування і розпорядження інвестиціями, а також результати їх здійснення можуть бути на основі договору передані громадянам і юридичним особам в порядку, встановленому законодавством.

Майно підприємства може бути використане ним для забезпечення зобов'язань. Це майно у разі порушення зобов'язання може бути реалізовано у відповідності з чинним законодавством.

Для державних підприємств, які виступають інвесторами за межами України і яким від¬критий іпотечний кредит, встановлюються гарантії за цими інвестиціями у відповідності з законодавством України.

Підприємства з іноземними інвестиціями зобов'язані:

- додержуватись державних норм і стандартів, встановлених законодавством України;

- виконувати вимоги державних органів і посадових осіб, які пред'являються в межах їх компетенції;

- в установленому порядку надавати бухгалтерську і статистичну звітність;

- не допускати недобросовісної конкуренції і виконувати вимоги антимонопольного зако¬нодавства;

- виплачувати податки й інші платежі з дотриманням Закону України «Про усунення дис¬кримінації в оподаткуванні суб'єктів підприємницької діяльності, створених з використан¬ням майна та коштів вітчизняного походження» від 17 лютого 2000 р. [482];

- у необхідних випадках одержати ліцензію відповідно до Порядку прийняття та розгляду Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України документів для отри¬мання індивідуальних ліцензій на здійснення резидентами майнових інвестицій за межа¬ми України, затвердженого наказом Мінекономіки України від 7 листопада 2000 р. [287], та Інструкції про порядок видачі індивідуальних ліцензій на здійснення інвестицій за кор¬дон, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 16 березня 1999 р. [151].

Основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між підприємством з іноземними інвестиціями та іншими суб'єктами, є договір, який повинен, в необхідних ви¬падках, відповідати Положенню про порядок державної реєстрації договорів (контрактів) про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземного інвестора, затвердженому по¬становою Кабінету Міністрів України від ЗО січня 1997 р. [193]

Продукція підприємств з іноземними інвестиціями не підлягає ліцензуванню та квотуван¬ню за умови її сертифікації як продукції власного виробництва у порядку, встановленому Ка¬бінетом Міністрів України.

Підприємства з іноземними інвестиціями виплачують податки в загальному порядку від¬повідно до вимог податкового законодавства України.

Охорона і здійснення прав інтелектуальної власності підприємств з іноземними інвести¬ціями забезпечується відповідно до законодавства України. Вони самостійно приймають рішення про патентування (реєстрацію в Україні та за кордоном) винаходів, промислових зразків, товарних знаків та інших, які їм належать, об'єктів інтелектуальної власності відпо¬відно до законодавства України.

2. Згідно із статтею 1 Закону України «Про інвестиційну діяльність» [295] інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємниць¬кої та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягаєть¬ся соціальний ефект.

Інвестиціями можуть бути такі цінності:

- грошові кошти у національній або іноземній валюті, цільові банківські вклади, паї, акції, а також інші цінні папери (акції, облігації тощо);

- рухоме і нерухоме майно (споруди, будинки, обладнання та інші матеріальні цінності);

- майнові права, що випливають з авторських прав, досліджень та інших інтелектуальних цінностей;

- сукупність технічних технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигля¬ді технічної документації, навичок і виробничого досвіду; необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих (ноу-хау);

- права на користування землею, водою, природними ресурсами, спорудами, будівлями, обладнанням, а також інші майнові права;

- інші цінності.

Інвестиції у відновлення основних фондів і на приріст матеріально-технічних запасів здійснюються у формі капітальних вкладень.

3. Іноземні інвестиції можуть вкладатися в об'єкти, інвестування в які не заборонено зако¬нами України.

Об'єктами інвестиційної діяльності може бути будь-яке майно, в тому числі основні фон¬ди й обігові кошти в усіх галузях і сферах народного господарства, цінні папери, цільові гро¬шові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права.

4. Підприємства з іноземними інвестиціями у відповідності з чинним законодавством Укра¬їни, зокрема законами України «Про власність» [74], «Про господарські товариства» [90], «Про інвестиційну діяльність» [295], «Про режим іноземного інвестування» [438], а також з Положен¬ням про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації, за¬твердженим Указом Президента України від 11 травня 1994 р. [491] та Господарським кодексом (ст. 126), мають право бути засновниками дочірніх підприємств.

Дочірнє підприємство - суб'єкт господарювання, який створюється материнською, хол¬динговою компанією - юридичною особою шляхом надання йому частки свого майна. Це -юридична особа, що діє на підставі статуту, затвердженого засновником. Останній призна¬чає керівника дочірнього підприємства і здійснює щодо нього інші права, передбачені зако¬нодавством, а також статутом (статутом про підприємство з іноземними інвестиціями).

Дочірнє підприємство обов'язково вказується у статуті засновника, якій визначає мету, предмет діяльності і межі його спеціальної статутної правосуб'єктності.

Між засновником - холдинговою компанією - та її дочірнім підприємством встановлюю¬ться відносини контролю-підпорядкування.

Засновник відповідає за борги дочірнього підприємства у тих випадках, коли банкрутство (неспроможність) останнього була викликана неправомірною поведінкою засновника.

Реєстрація і ліцензування дочірнього підприємства відбуваються на загальних умовах з додержанням законодавства України та законодавства відповідних держав. (Детальніше див. коментар до ст. 126 цього Кодексу.)

Підприємства з іноземними інвестиціями мають право створювати філії та представництва у відповідності з названими вище нормативно-правовими актами, а також згідно з Інструк¬цією про порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні [157], розробленою на основі статті 5 Закону УРСР «Про зовнішньоекономічну діяль¬ність» [293] в цілях упорядкування механізму реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, та Положенням про державну реєстрацію суб'єктів під¬приємницької діяльності від 25 травня 1998 р. [396] (із змінами та доповненнями).

Як визначає Класифікатор організаційно-правових форм господарювання, затверджений наказом Держстандарту України від 22 листопада 1994 р. [14], філії та представництва - це відокремлені підрозділи підприємств з іноземними інвестиціями, що розташовані поза міс¬цем їх знаходження. Вони не є юридичними особами.

Філія виконує таку саму діяльність (виробничу, наукову тощо) або частину цієї діяльно¬сті, що й підприємство з іноземними інвестиціями, але не в місці знаходження керівного ор¬гану юридичної особи, а поза його межами.

Представництво - теж структурно відокремлена частина юридичної особи, але, на відміну від філії, здійснює лише представницьку діяльність та захист інтересів підприємства. Воно не може виконувати виробничу, наукову та іншу діяльність.

Філії та представництва створюються підприємствами з іноземними інвестиціями з ме¬тою розширення своєї територіальної сфери діяльності, наділяються майном підприємства, що їх створило, і діють на підставі затвердженого ним положення.

Підприємство призначає керівників філій та представництв, які діють на підставі виданої ним довіреності.

Філії та інші відокремлені підрозділи іноземних юридичних осіб, зокрема представництва іноземних суб'єктів господарської діяльності, що відкриваються в Україні, повинні реєстру¬ватися згідно із статтею 5 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність».

Інструкцією «Про порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні», затвердженою наказом Міністерства зовнішньоекономічних зв'язків України від 18 січня 1996 р. [157], передбачено порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні.

У відповідності з чинним законодавством підприємство з іноземними інвестиціями по¬винно повідомити реєструючий орган про створення філії чи представництва шляхом вне¬сення додаткової реєстрації до своєї реєстраційної картки.

Законодавством інших держав передбачені деякі відмінності від законодавства України щодо створення та реєстрації філій і представництв.

5. Від обсягів, якості інвестицій, ефективності інвестиційного процесу і належного здійс¬нення своїх прав і обов'язків суб'єктами інвестиційної діяльності значною мірою залежить розвиток вітчизняної економіки.

Відповідно, українське інвестиційне законодавство формується і виконує функцію щодо вигідного і належного розміщення в країні іноземного капіталу.

Формування правових режимів іноземного інвестування в Україні характеризується наяв¬ністю для іноземних інвесторів системи пільг, гарантій, механізмів правового захисту, кон¬кретних засобів державної підтримки інвестиційної діяльності тощо (ст. 12 Закону України «Про інвестиційну діяльність»).

Проте в окремих випадках виникає необхідність встановлення деяких обмежень, а то й за¬борони здійснення іноземного інвестування. Законом можуть бути визначені галузі господа¬рювання або території, де встановлюється загальний розмір участі іноземного інвестора, і території, на яких діяльність підприємств з іноземними інвестиціями обмежується або забо¬роняється виходячи з вимог забезпечення національної безпеки. Так, згідно з частиною 1 статті 2 Закону України «Про страхування» [459] страхова діяльність в Україні може здій¬снюватися тільки страховиками - резидентами України.

Відповідно до статті 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» забороняється ін¬вестування в об'єкти, створення і використання яких не відповідає санітарно-гігієнічним, ра¬діаційним, екологічним, архітектурним та іншим нормам, встановленим законодавством

України, а також порушують права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави. Окрім цього, якщо є відомості про те, що інші держави, митні союзи або економічні угруповання обмежують здійснення законних прав та інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльно¬сті України на своїй території, в тому числі пов'язаних із здійсненням ними інвестиційної діяльності, органи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності (Верховна Ра¬да України, Кабінет Міністрів України, Міністерство економіки та з питань європейської ін¬теграції України) згідно з їх компетенцією мають право застосувати адекватні заходи у від¬повідь на ці дії.

Такими діями можуть бути: застосування повної чи часткової заборони (повного чи част¬кового ембарго) на торгівлю; позбавлення режиму повного сприяння чи пільгового спеці¬ального режиму; запровадження спеціального мита; запровадження режиму ліцензування та/або квотування зовнішньоекономічних операцій; запровадження індикативних цін щодо імпорту або експорту товарів тощо.

6. Правовий статус (права та обов'язки) і порядок діяльності підприємств з іноземними ін¬вестиціями визначаються цим Кодексом, законами України: «Про інвестиційну діяльність», «Про режим іноземного інвестування» та іншими законодавчими актами.

Стаття 117. Іноземне підприємство

1. Іноземним підприємством є унітарне або корпоративне підприємство, створене за законодавством України, що діє виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, або діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб.

2. Іноземні підприємства не можуть створюватися в галузях, визначених законом, що мають стратегічне значення для безпеки держави.

3. Діяльність філій, представництв та інших відокремлених підрозділів підприємств, утворених за законодавством інших держав, здійснюється на території України відпо¬відно до законодавства України.

4. Умови і порядок створення, вимоги до організації та діяльності іноземних підпри¬ємств визначаються цим Кодексом, законом про режим іноземного інвестування, інши¬ми законами.

1. Стаття 3 Закону України «Про режим іноземного інвестування» від 19 березня 1996 р. (із змінами і доповненнями) передбачає можливість створення за законодавством України унітарного або корпоративного підприємства, яке діє виключно на власності іноземців -фізичних або юридичних осіб. Таке підприємство є іноземним підприємством. Ним є також діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб. Статусу іноземного діюче під¬приємство України набуває після придбання його повністю у свою власність іноземцем або іноземною юридичною особою. При цьому основною вимогою законодавства є повне, а не часткове придбання у власність іноземцем(ями) чи іноземною(ими) юридичною(ими) особою(ами) діючих підприємств.

Оскільки іноземне підприємство створюється виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, то це дає підстави дійти висновку, що діюче підприємство може бути придбане як іноземцями, так і іноземними юридичними особами або ж цими особами спільно.

Коментована стаття регламентує, що іноземне підприємство створюється за законодав¬ством України, а діє виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб.

Іноземному підприємству притаманні такі ознаки:

- підприємство створюється і діє за законодавством України;

- підприємство діє виключно на власності іноземних суб'єктів (іноземців або іноземних юридичних осіб);

- у власності іноземного підприємства може бути будь-яке майно, не заборонене законо¬давством України;

- діюче підприємство може бути власністю іноземного підприємства тільки після повного придбання його у власність іноземцями, або іноземними юридичними особами, або ж ними спільно;

- іноземне підприємство має своє найменування, окрім повного найменування, може мати й скорочене, свою печатку, поточний рахунок в банку та інші реквізити відповідно до чинно¬го законодавства України.

2. Економічна безпека України обумовлює необхідність заходів безпеки, які здійснюють¬ся з метою недопущення доступу іноземних суб'єктів господарювання, а з ними - і держави, за законодавством якої вони створені, в галузі оборони (зброї, техніки і технології), фунда¬ментальних розробок, підтримання суспільного порядку і управління, фінансів і монетарної політики, правотворчості. Зазначені сфери традиційно складають недоступні для іноземців галузі практично в усіх без винятку країнах світу.

Окрім цих заборон, законодавство України обмежує також доступ іноземців до деяких секторів економіки. Так, іноземні підприємства обмежуються в діяльності інформаційних агентств, теле- і радіоорганізацій тощо.

Законами України можуть визначатися території, на яких створення і діяльність інозем¬них підприємств обмежується або забороняється виходячи з вимог забезпечення національ¬ної безпеки України. Це, як правило, прикордонні території, території розміщення військо¬вих або інших стратегічних об'єктів.

Водночас у разі, якщо є відомості про те, що інші держави обмежують здійснення закон¬них прав та інтересів підприємств, філій або представництв України на своїй території, орга¬ни державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності відповідно до їх компетенції мають право застосовувати адекватні заходи у відповідь на такі дії.

3. У зв'язку з тим, що іноземне підприємство створюється за законодавством України (ч. 1 статті, що коментується), то і правовий статус іноземного підприємства, а також його філій, представництв та інших відокремлених підрозділів у повному обсязі, якщо інше не передба¬чено законодавством, повинен відповідати чинному законодавству України. Це необхідно для того, щоб позбавити такі філії, представництва та інші відокремлені підрозділи можли¬вості здійснювати на території України невигідну для неї діяльність, а то й взагалі діяльність, яка може порушувати економічний суверенітет України (ст. 17 Конституції України).

4. Відповідно до частини 4 статті, що коментується, слід розмежовувати умови, порядок створення та діяльність іноземних підприємств.

Умови створення підприємств - це такі об'єктивні обставини, які обумовлюють необхід¬ність не перешкоджати створенню суб'єкта господарської діяльності. Умовами створення іноземних підприємств є:

- наявність (надходження) на території України власності іноземців, іноземних юридич¬них осіб або діючого підприємства, придбаного у власність цими особами;

- створення іноземного підприємства на території чи в галузі господарювання, в яких це не заборонено;

- відображення у відповідних документах відомостей про предмет діяльності (який не за¬боронений в Україні), інших відомостей, передбачених чинним законодавством при ство¬ренні іноземних підприємств.

Для того, щоб зареєструватись як іноземне підприємство, його засновники повинні підго¬тувати (розробити) установчі документи. Це - комплект документів установленої законом форми, згідно з якими підприємство виникає і діє як суб'єкт господарських відносин.

Для різних підприємств (ст. 62 цього Кодексу) - це різні комплекти документів, але ос¬новними з них є такі.

По-перше, для унітарного іноземного підприємства це - рішення власника або уповнова¬женого ним органу про створення підприємства, а для корпоративного іноземного підприєм¬ства - установчий договір власників або уповноваженого ним органу про створення підпри¬ємства, він і є рішенням.

По-друге, як для унітарного, так і для корпоративного іноземного підприємства обов'яз¬ковими є розробка і прийняття статуту підприємства. Безумовно, це локальні нормативні ак¬ти, зміст яких не повинен суперечити чинному законодавству України, оскільки саме за цим законодавством створюються іноземні підприємства.

По-третє, інші документи, передбачені чинним законодавством України.

Відповідно до пункту 7 статті 24 Закону України від 15 травня 2003 р. «Про державну ре¬єстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» [115] юридична особа відповід¬ним документом підтверджує свою реєстрацію в країні місцезнаходження (витяг із торговельного, банківського або судового реєстру тощо). Цей документ має бути легалізований в установленому порядку.

Отже, державна реєстрація становить собою завершальний етап створення іноземного підприємства, на якому компетентний орган перевіряє додержання умов, необхідних для створення іноземного суб'єкта господарювання.

Державна реєстрація призводить до визнання іноз

Дата добавления: 2014-01-11