Тема 15

ТЕМА 14

ТЕМА 13

ТЕМА 12

ТЕМА 11

АКЦІОНЕРНІ ТОВАРИСТВА...............................................................................

СУСПІЛЬНЕ ВІДТВОРЕННЯ................................................................................

ЦИКЛІЧНІ КОЛИВАННЯ СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА..........................

ФІНАНСОВА СИСТЕМА......................................................................................

МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ...............................................................

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА.................................................................................

тема 1. Предмет і метод політичної економії

1. Виникнення та історичний процес розвитку політичної економії.

2. Предмет і функції політекономії.

3. Виробничі відносини та їх види.

4. Економічні категорії. Економічні закони.

5. Методи пізнання економічних явищ.

6. Політична економія та економічна політика.

1. Економічна наука має досить довгу та багату історію. Її джерела знаходяться перш за все в намаганнях людини вирішити проблеми та труднощі своєї життєдіяльності. Проте на ранніх етапах розвитку суспільства мали місце лише розрізнені, окремі елементи економічних знань про ведення домашнього господарства, які ми вже знаходимо в працях вчених Античного Світу – Ксенофонта, Аристотеля, Платона тощо. І тільки в період подолання натуральної замкненості і становлення капіталістичних відносин виникає потреба в знаннях про народне господарство в цілому. І саме в цей час – наприкінці XV – початку XVI століття виникає самостійна, цілісна економічна наука – політична економія. Вперше застосував термін “політекономія” француз А.Монкретьєн в своїй праці “Трактат політичної економії” (1615 р.).

Перший напрям політекономії – меркантилізм (від італійського “мерканте” – купець, торговець). Меркантилісти – У.Стаффорд, Т.Мен, Г.Скаруффі, А.Монкретьєн, І.Посошков та ін. – предметом дослідження вважали сферу обігу, основною формою багатства гроші (золото та срібло) і стверджували, що воно нагромаджується за рахунок зовнішньої торгівлі.

З розвитком капіталістичних відносин, проникненням їх із сфери обігу у сферу виробництва, концепція, яка віддзеркалювала інтереси торгівельної буржуазії, вже не відповідала інтересам промислової буржуазії і мануфактурному періоду розвитку капіталізму. Поступово, наприкінці XVI – на початку XVII століть, на зміну меркантилізму приходить класична політекономія, яка панувала до першої половини XIX століття. Цей напрям науки був представлений теоретичними поглядами фізіократів у Франції і класичної школи в Англії.

Фізіократи (Ф.Кене, Ж.Тюрго, В.Мірабо та інші) джерело багатства вбачали не в торгівлі, а у виробництві. Це безперечно вже був крок вперед порівняно з меркантилістами. Проте, і це основний їх недолік, фізіократи помилково стверджували, що тільки в сільському господарстві створюється додатковий продукт, тобто тільки ця галузь суспільного виробництва є продуктивною і забезпечує реальне збільшення суспільного продукту.

Класична школа в Англії була представлена У.Петті, А.Смітом, Д.Рікардо. Вчені зосередили увагу на дослідженні відносин у сфері виробництва (до якої відносили всі галузі матеріального виробництва) та на вивченні її об’єктивних закономірностей. Класики започаткували теорію трудової вартості, у відповідності до якої людська діяльність є єдиним джерелом вартості, здійснили аналіз капіталу, процесу відтворення, механізму функціонування вільного ринку тощо. Незважаючи на великі наукові досягнення цієї школи, вона мала певні недоліки: капіталістичний спосіб виробництва вони вважали вічним ладом, тобто не розглядали його відповідно до принципу історизму; недооцінювали роль держави у господарському житті.

В другій половині XIX століття відбулися реальні зміни в розвитку капіталістичного суспільства: воно досягло високого ступеня зрілості, центр в економічному розвитку поступово змістився з державного рівня на рівень фабрики, підприємства, загострилися протиріччя між двома основними класами – капіталістами та пролетаріатом. Це знаходить відображення в загальній схемі економічних поглядів, в виникненні пролетарської (яка пізніше стала називатися марксистською) та прагматичної політекономії.

Ключові положення пролетарської політекономії було викладено в праці К.Маркса “Капітал”, перший том якої побачив світ в 1867 році. Основна категорія, яку ретельно досліджує К.Маркс – додаткова вартість. ЇЇ створює найманий робітник, а привласнює – капіталіст, здійснюючи тим самим експлуатацію людини праці. Аналіз механізму капіталістичної експлуатації приводить К.Маркса до висновку про неминучість краху капіталізму, оскільки в останньому закладені антагоністичні протиріччя: капіталісти намагаються знижувати свої витрати на заробітну плату, проте це в той же час зменшує споживчі витрати робітників, в результаті виникає криза виробництва, загострюються суперечності капіталізму, пролетаріат в класовій боротьбі перемагає капіталістів. Оскільки практика розвитку капіталістичної системи не підтвердила загального висновку марксистів про неминучість її гибелі, представники немарксистської економічної думки з одного боку критикують загальні висновки розглянутої концепції, а з другого – високо оцінюючи науковий метод, який застосував К.Маркс в процесі дослідження економічних процесів та явищ, активно використовують його в сучасних економічних дослідженнях. І це правильно, не можна недооцінювати значний внесок К.Маркса в загальний розвиток економічної науки.

Представники прагматичної школи свої дослідження концентрують на розгляданні економічної поведінки конкретних ринкових агентів, розробці відповідних практичних рекомендацій. Вчені намагаються оптимізувати використання обмежених ресурсів, застосовуючи при цьому теорію граничних величин, різного роду формули, графіки тощо. Вслід за цим змінюється і назва самої науки. Поняття “політична економія” (political economy) змінюється назвою “економіка” (economics). Це “ім’я” економічна наука отримала в праці засновника неокласичного напряму (це перший напрям прагматичної економіки) англійського економіста А.Маршалла “Принципи економіки” (“Principles of economics”), яка вийшла в світ в 1890 році. Під economics стали розуміти науку, що досліджує поведінку людей в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ та послуг в умовах обмежених ресурсів.

Ідеалізація механізму вільної конкуренції, недооцінка ролі держави, які були характерні для неокласиків, визначили розвиток економічної теорії на протязі кількох десятиліть, до кінця 20-х років XX століття. Економічна теорія цього періоду спочатку називалася теорією ціни, потім теорією фірми та в кінці кінців отримала назву “мікроекономіка”.

В 30-ті роки двадцятого століття, на хвилі “великої депресії”, яка охопила в 29-33 рр. усі розвинені країни світу, на перший план економічної думки виходить новий напрям наукового аналізу – кейнсіанство, яке поставило в центр уваги проблеми макроекономіки. Праця англійського економіста Дж.Кейнса “Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей” (1936 р.) здійснила революцію в економічній теорії, відповіла на питання, які не можна було вирішити в межах мікроекономічного аналізу. Дж.Кейнс аргументовано показав, що сучасна ринкова система не може сама, без втручання держави, прийти в стан рівноваги, оскільки гроші (як самостійний елемент ринкових відносин) мають властивість не тільки витрачатися, а й зберігатися. Бажання людей накопичувати гроші може привести до недостатнього попиту на макроекономічному рівні. В результаті, якщо держава не буде регулювати “ефективний попит” (це головна категорія в дослідженні Дж.Кейнса), то економіка попаде в стан кризи надвиробництва.

Кейнсіанський підхід до механізму функціонування економіки мав великий успіх з кінця 40-х до 60-х років двадцятого століття. Проте за умов кризових явищ в кінці 70-х – початку 80-х років цього ж століття у багатьох розвинених країн світу деякі заходи, запропоновані неокейнсіанцями, стали давати збої, активно, і не без підстави, критикуватися представниками інших наукових шкіл (мова йде про таку рекомендацію, як дефіцитне фінансування). На передній план економічної думки виходить неоконсервативний напрям, який складається з кількох шкіл. Серед них центральне місце займають монетаристи та “економіка пропозиції”.

Монетаристи (цей напрям очолив американський вчений М.Фридмен), досліджуючи інфляційні процеси, які охопили економіки країн, прийшли до висновку про вирішальну роль грошей в русі національного господарства. Головною умовою стабільного економічного розвитку вони вважають контроль за грошовою масою, емісією грошей, а також обмеження усіх форм втручання держави в економіку, що може стати причиною кризових явищ (інфляції, падіння виробництва тощо).

Представники “ економіки пропозиції ” (серед них А.Лаффер) також зробили наголос на необхідність обмеження втручання держави в економічні процеси і стимулювання приватної ініціативи підприємства. Особлива увага при цьому відводилася державним фінансам: зменшенню податків, кількості грошей в обігу, скороченню державних витрат тощо.

Як бачимо, економічна наука з періоду свого виникнення пройшла складний шлях, який характеризувався змінами парадигм до трактування суті економічних явищ та їх регулювання. За сучасних умов, на початку XXI століття, економічна наука розвивається на базі глибокого творчого переосмислення концепцій вчених-економістів минулого, свої основні зусилля пов’язує з розробкою шляхів вдосконалення механізмів функціонування економічних систем.

2. Політична економія – це теоретична економічна наука, предметом якої виступають виробничі відносини, які виникають між людьми в процесі функціонування суспільного виробництва. Вивчаючи виробничі відносини, що складаються на всіх фазах суспільного виробництва (виробництва, розподілу, обміну, споживання), політекономія дає можливість відповісти на широке коло питань: що, як і для кого виробляти, як в умовах обмежених ресурсів досягти максимальної віддачі від виробничих витрат, чим визначається характер суспільного виробництва, яка роль відносин власності в організації механізму функціонування економічної системи, з’ясовує сутність економічних законів розвитку суспільства та виробляє на основі цього рекомендації для формування економічної політики.

Політекономія виконує такі основні функції:

1) Теоретико-пізнавальну – полягає в розкритті сутності економічних законів та категорій і форм їх вияву, механізму їхньої дії;

2) Методологічну – політекономія виступає як теоретичний фундамент комплексу економічних наук (галузевих, функціональних, стикових);

3) Практичну – полягає в обґрунтуванні необхідності та шляхів вдосконалення економічних відносин, розробці науково-обгрунтованих пропозицій щодо покращення економічної діяльності людини;

4) Виховну (її ще інколи називають світоглядна або ідеологічна) – вона покликана формувати новий тип економічного мислення, сучасний світогляд людини.

3. Необхідною умовою існування людини є виробництво матеріальних благ, в процесі якого люди вступають у відносини не тільки з природою, а й між собою. Ці відносини, як вже зазначалося, називаються політекономії виробничими і являють собою предмет її вивчення.

Виробничі відносини – це сукупність соціально-економічних та організаційно-виробничих зв’язків між господарюючими суб’єктами в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання благ і послуг.

Як ми бачимо, в наведеній дефініції виділено два види виробничих відносин: соціально-економічні та організаційно-економічні. Соціально-економічні відносини характеризують суспільний спосіб поєднання робітника із засобами виробництва, відносини між людьми з приводу привласнення засобів і результатів виробництва. Другими словами, відносини власності визначають суть соціально-економічних відносин, їхню суспільну форму.

Організаційно-економічні відносини виникають в процесі організації виробництва та управління ним, характеризують стан виробництва, їх суспільну організацію. Така організація необхідна для всякої спільної діяльності людей. Організаційно-економічні зв’язки існують незалежно від соціально-економічного ладу, являються загальними елементами економіки всіх країн протягом всієї історії. Наприклад, одна й та ж організація праці та управління ним може однаково успішно використовуватися у різних економічних системах. Щодо соціально-економічних відносин, то вони властиві тільки одній історичній епосі або одному суспільному ладу. Соціально-економічні відносини змінюються в результаті переходу від одної конкретної форми власності до другої.

4. Використання політекономією в якості наукового пізнання метода наукової абстракції дозволяє вченим сформулювати поняття, які відображають суть економічних явищ і за допомогою яких йде процес вивчення закономірностей економічного розвитку суспільства. Ці поняття в економічній науці називають економічними категоріями. Економічні категорії – це найбільш загальне, логічне поняття, теоретичний вираз економічних явищ і процесів, які реально існують. Економічні категорії мають 1) об’єктивний характер, оскільки в дійсності існують ті виробничі відносини, виразом яких вони є; 2) історичний характер – поява певних виробничих відносин означає й появу нових економічних категорій. Так, за умов натурального виробництва не виникало відносин купівлі-продажу, а значить, не було і таких категорій, як товар, вартість та ін. Практично всі поняття, які в процесі аналізу використовує політична економія, відображають певну сторону виробничих відносин і є економічними категоріями (гроші, ціна, капітал, прибуток, заробітна плата тощо).

Пізнання економічних явищ за допомогою економічних категорій дозволяє перейти до більш глибокого вивчення їх суті – визначення об’єктивних, стійких, причинно-наслідкових зв’язків у виробничих відносинах. На цьому етапі пізнання мова вже йде про економічні закони. Економічні закони мають об’єктивний характер, тобто діють незалежно від свідомості й волі людей, проте, і це відрізняє економічні закони від законів природи, оскільки вони проявляються через господарську діяльність людей, то людина в певній мірі може впливати на дію економічних законів. Ось чому в західній економічній літературі економічні закони називають принципами та, характеризуючи певні сталі зв’язки, роблять припущення “за незмінюваності всіх інших умов”.

З метою поглибленого вивчення економічних законів вчені-економісти здійснюють їхню певну класифікацію. Якісна визначеність останньої залежить від підходу, на базі якого дослідник вивчає економічні закономірності розвитку суспільства. Ті вчені, які в якості основи використовують формаційний підхід, виділяють та аналізують такі основні види законів: 1) загальні економічні закони – вони діють у всіх без винятку способах виробництва (закон економії часу, закон відповідності виробничих відносин характеру й рівню розвитку продуктивних сил, закон усуспільнення виробництва й праці, закон зростаючих потреб); 2) специфічні економічні закони – вони діють лише в межах одного способу виробництва та виражають сутність історично визначених виробничих відносин, які виникають на основі тих чи інших форм власності на засоби виробництва (тут мова йде про конкретні економічні закони тієї чи іншої формації). В межах цієї групи законів ще, як правило, виділяється основний економічний закон формації, в якому виражаються мета й засоби її (при капіталізмі таким законом К.Маркс вважав закон додаткової вартості); 3) особливі економічні закони – вони діють при наявності певних умов і можуть охоплювати декілька формацій. Так, з появою товарно-грошових відносин починають діяти закон вартості, закон попиту, закон пропозиції, закон грошового обігу тощо.

Вчені, які при вивченні економічних відносин відштовхуються від цивілізаційного підходу (а він передбачає розгляд світової історії як єдиного планетарного цілого з поступовою зміною цивілізацій, не враховує класові умовності, проголошує пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими, національними), виділяють в процесі аналізу тільки дві групи законів: 1) загальні економічні закони, що діють на всіх етапах розвитку суспільства та 2) особливі економічні закони, які діють при наявності певних умов.

Необхідно зазначити, що і перша, і друга класифікації є науково-обгрунтованими, в цілому характеризують сутність та якісну визначеність існуючої на тому чи іншому етапі економічного розвитку систему економічних законів, а їхня поява та використання обумовлені цілями економічного аналізу, який здійснюється дослідниками.

5. При вивченні процесів та явищ, які пов’язані з економічною діяльністю людини, з економікою в цілому, політекономія використовує певні методи. Важливе значення тут має метод наукової абстракції – свідоме спрощення досліджуваного об’єкту шляхом виключення з аналізу несуттєвих явищ та фактів. Такий підхід дозволяє встановити суть процесів, з’являється можливість формулювати наукові поняття, економічні категорії, закони. Процес дослідження повинен носити системний характер – він передбачає розгляд будь-якого явища як частку єдиної цілісної системи, вивчення внутрішніх структурно-функціональних, причинно-наслідкових, ієрархічних, прямих і зворотних зв’язків в ній. В економічних дослідженнях широко використовується метод аналізу і синтезу. Так, в процесі аналізу йде процес розумового або фактичного розкладання цілого на складові частини, а в процесі синтезу дослідження йде в зворотному порядку. В політекономії широко використовуються економіко-математичні і статистичні методи, що дає можливість аналізувати не лише якісні, а й кількісні параметри процесів, що вивчаються. Для вивчення схожості та відмінності господарських явищ використовують метод порівнянь, а також метод поєднання логічного та історичного підходів. Широко в економічній науці застосовується такий загально науковий метод, як індукція і дедукція. Індукція являє собою рух думки від одиничного до всезагального, від знання меншого ступеня спільності до знання більшого її ступеня. Дедукція – рух думки від всезагального до одиничного.

Важливою складовою методу виступає суспільна практика – процес пізнання реальної дійсності починається з практики й завершується практикою, яка визначає істинність або хибність теоретичних положень. Значна роль в економічному аналізі належить соціально-економічному експерименту, в якому особливе місце відводиться економічним реформам.

6. Ознайомлення з загальною характеристикою політекономії як самостійної науки, її предметом, функціями, методами дослідження дає можливість перейти до розгляду взаємозв’язку теорії з практикою та аналізу основного механізму, за допомогою якого наукова теорія трансформується в реальне життя, - економічної політики. Економічна політика – це сукупність сформульованих ідей, визначених завдань, цілеспрямованих дій, за допомогою яких здійснюється керівництво економікою на різних її рівнях.

Історичний досвід свідчить, що не завжди розробка й проведення в життя системи господарських заходів забезпечує виконання планів, підвищення ефективності суспільного виробництва, покращення добробуту всіх членів суспільства. Так, за умов існування адміністративно-командної системи, в межах колишнього СРСР, проведення суб’єктивістської та волюнтаристської економічної політики призводило до структурних перекосів у розвитку суспільного виробництва, посилення його монополізації, забезпечення відомчих інтересів тощо.

Слід розуміти, що ефективною (з точки зору усього суспільства як цілісного організму) економічна політика буде тільки тоді, коли вона буде: 1) базуватися на наукових засадах, враховувати вимоги об’єктивно діючої системи економічних законів; 2) враховувати різноманітні інтереси суспільства; 3) передбачати багатоваріантність рішень і свободу вибору усіх господарюючих суб’єктів.

При виробленні економічної політики необхідно спиратися на реальні можливості, ресурсну базу, використовувати пріоритетний підхід до розвитку економіки, слід широко використовувати світовий досвід господарювання, адаптуючи його до конкретних умов розвитку економічного життя країни.

Економічна політика, як відомо, має втілюватися у життя через владні органи, трудові колективи, профспілки тощо. Необґрунтована відміна функцій якогось з зазначених суб’єктів приводить до негативних наслідків. Так було в недалекому минулому в нашій країні, коли комуністична партія, зосередивши в своїх руках функції управління, монопольно здійснювала владу, усунувши від неї державні органи, окремі трудові колективи.

тема 2. Економічні системи суспільства.

власність в економічній системі

1. Сутність і типи економічних систем.

2. Власність як правова та економічна категорія. Характеристика системи економічних відносин власності.

3. Еволюція відносин власності

4. Основні тенденції розвитку відносин власності в Україні на сучасному етапі. Роздержавлення та приватизація.

1. Як вже зазначалося, людина не може існувати, якщо не буде споживати, а для цього необхідно виробництво матеріальних і нематеріальних благ та послуг, економічна діяльність людини. Проте немає економіки взагалі, завжди є економіка з відповідним типом виробничих відносин, які формують адекватну їм економічну систему. Економічна система – це певним чином упорядкована система зв’язків між виробниками і споживачами матеріальних і нематеріальних благ та послуг. Якісну визначеність кожної із існуючих систем дає сукупність її родових ознак або властивостей.

Властивості системи знаходяться в певній підпорядкованості, субординації. Головною властивістю, яка відрізняє одну економічну систему від іншої і впливає на якісну визначеність інших властивостей і механізм їх взаємодії, є форма власності на економічні ресурси та результати господарської діяльності, на якій базуються соціально-економічні відносини.

Важливими властивостями економічної системи є організаційні форми господарської діяльності (поділ праці, спеціалізація та кооперування виробництва), господарський механізм, тобто спосіб регулювання економічної діяльності на макроекономічному рівні та ін.

В економічній літературі виділяють такі типи економічних систем: традиційна економічна система (притаманна слаборозвинутим країнам); командно-адміністративна (або планова) економіка (існувала в межах СРСР та інших країн соціалістичного табору); ринкова економіка вільної конкуренції (функціонувала у ХІХ – перші десятиліття ХХ ст.); сучасна ринкова економіка – розвивається з другої половини ХХ століття.

За сучасних умов для українських економістів велике значення має порівняльний аналіз характерних рис адміністративно-командної та сучасної ринкової системи, що обумовлено тим, що наша країна поступово звільняється від недоліків командної системи, знаходиться в стані, який інколи називають перехідна економічна система, і спрямовує свої трансформаційні процеси в напрямі створення розвиненої ринкової системи. Тобто, образно кажучи, нам необхідно чітко знати, від чого ми відмовляємося і до чого спрямовуємо наш рух. Проаналізуємо основні властивості вищезазначених економічних систем:

Адміністративно-командна cистема

o Державна власність на засоби виробництва;

o Централізоване планування та управління економікою;

o Монополізація та бюрократизація економіки

o Централізований розподіл матеріальних, трудових та фінансових ресурсів

Сучасна ринкова

o система Колективна приватна та державна власність;

o Державне регулювання економіки з метою стимулювання попиту та пропозиції;

Маркетингова система управління виробництвом

Сучасна ринкова система – це така економічна система, яка поєднує в собі різні форми власності і два механізми регулювання: ринковий і державний. В кожній сучасній ринковій країні співвідношення між ринковим і державним регулюванням не є однаковим. В одних країнах держава відіграє меншу роль у регулюванні економіки, у других – більшу. Так, прикладом активного втручання держави в економіку є японська модель (в цій країні розвиток економіки підпорядкований виконанню загальних національних завдань, велике значення має індикативне планування тощо). Американська модель характеризується незначним втручанням держави в економіку, тут держава визначає “правила гри”, організує перерозподіл доходів через податкову систему та ін.

Дослідження механізму функціонування національних економік, які знаходяться в межах тієї чи іншої економічної системи, використовують певну модель змішаної ринкової економіки, дозволяє зрозуміти, чому одні країни економічно розвиваються швидше, ніж інші, що необхідно зробити для підвищення рівня зайнятості, здійсненню відтворення на розширеній основі.

2. Власність – дуже складне явище, яке з різних боків вивчається суспільними науками і характеризується різними аспектами: політичними, соціальними, морально-психологічними, ідеологічними, юридичними та економічними. Останні, тобто юридичне та економічне розуміння власності, є найважливішими.

З точки зору права відносини власності розглядаються у ракурсі “людина-річ” і являють собою зовнішню, законодавчо закріплену форму вияву реальних економічних відносин. Іншими словами, як юридично-правова категорія власність відображує майнові відносини, свідомі, вольові взаємовідносини юридичних і фізичних осіб з приводу привласнення благ, що закріпляються системою відповідних прав власності.

Політична економія розглядає відносини власності у ракурсі “людина-людина” і аналізує її економічну суть. Як економічна категорія власність відображує реальні відносини між людьми з приводу привласнення та господарського використання засобів виробництва та його результатів.

Вивчення власності як економічної категорії дозволяє вияснити такі важливі соціально-економічні питання:

1. Хто (які суб’єкти господарювання) мають економічну владу – привласнюють засоби та результати виробництва?

2. Які економічні зв’язки сприяють найбільш ефективному використанню виробничих умов?

3. Кому дістаються доходи від господарської діяльності?

Щоб відповісти на ці питання необхідно проаналізувати структуру єдиної системи економічних відносин власності. Вона включає такі економічні процеси:

1) привласнення факторів та результатів виробництва. Складовими привласнення є а) володіння – воно характеризує не обмежену в часі належність об’єкта власності певному суб’єкту, фактичне панування суб’єкта над об’єктом власності; б) розпорядження – це здійснюване власником або делеговане ним іншим економічним суб’єктам право прийняття планових та управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об’єкта власності; в) користування – процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об’єкта власності, а також створених за його допомогою благ;

2) господарське використання матеріальних та інших засобів. Власники засобів виробництва не завжди займаються виробничою діяльністю: вони дають можливість іншим особам використовувати їхнє майно у господарських цілях на певних умовах. У цьому випадку між власником та підприємцем виникають відносини господарського використання майна. Підприємець отримує можливість тимчасово володіти та користуватися об’єктом чужої власності (наприклад, у випадках виникнення орендних відносин);

3) економічна реалізація власності. Власність економічно реалізується тоді, коли приносить доход її власнику (це може бути прибуток, орендна плата, різного роду платежі та ін.). Необхідною умовою створення його джерела є включення власника у систему виробничих відносин суспільства, функціонування суспільного виробництва у багатоманітні прояву його організаційних форм.

Як бачимо, система відносин власності є основою всіх відносин між людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ та послуг. Від власності залежить положення певних груп, класів, верств в суспільстві, можливості їхнього доступу до використання засобів виробництва. Власність обумовлює у людей появу економічних інтересів (матеріальних, майнових). Через них власність визначає господарську поведінку людей. Проте, і це обов’язково необхідно враховувати, особистий інтерес окремої людини-власника або колективний інтерес певної сукупності власників можуть вступати у конфлікт з інтересами всього суспільства. У цьому випадку поведінку суб’єктів власності повинні регулювати держава та право.

3. Відносини власності пройшли еволюційний шлях розвитку. Спочатку виникає усуспільнений (колективний) тип привласнення, який панував досить тривалий час (десь 1 млн. років), а його характер був обумовлений дуже низьким рівнем розвитку продуктивних сил, високою залежністю життєздатності людини від певної спільності людей.

З розвитком матеріально-технічної основи виробництва, підвищенням продуктивності спільної праці з’являється новий тип привласнення – приватне привласнення. Спочатку він виступав у формах класичної (приватної) власності і являв собою або власність на засоби виробництва людини, яка сама виробляє продукт (цю форму власності в економічній літературі часто називають трудовою власністю), або власність на засоби виробництва людини, яка використовує чужу працю (рабовласницька, феодальна, одноосібна капіталістична – за умов останньої вже використовується праця найманих працівників). Розвиток продуктивних сил, зростання масштабів виробництва, його ускладнення з об’єктивною необхідністю обумовили певні зміни класичної (особистої) приватної власності. Почав поступово формуватися новий, третій, тип привласнення. Спільно-пайовий тип привласнення поєднує у собі основні принципи усуспільненого і приватного привласнення. Усуспільнена приватна власність почала виступати у формах акціонерної, колективної, пайової власності. Особливого розвитку за сучасних умов набула акціонерна (корпоративна) власність. За даними статистики, в розвинених країнах Заходу на корпоративну форму власності припадає зараз 80-90 відсотків загального обсягу виробництва. Вчені-економісти, аналізуючи процес постійного вдосконалення та розповсюдження корпоративної форми власності, прийшли до висновку, що саме передача певної частини акціонерного капіталу найманим працівникам значно підвищує ефективність виробництва, покращує кінцеві результати виробничої діяльності. Це обумовлено перш за все тим, що людина-власник (або співвласник) найбільш повно реалізує всі свої здібності, націлена на ефективність результатів своєї праці. Не випадково, у США наприкінці 90-х років XX ст. нараховувалося майже 50 млн. акціонерів, тоді як на початку 50-х років минулого століття їх було близько 6 млн. У цілому у країнах Заходу кожний третій дорослий є акціонером.

Не здають свої позиції і підприємства, що знаходяться у індивідуальній приватній власності. І хоча їхня частка у загальному обсязі виробленого продукту не є значною (у США, наприклад, вона складає десь 6% реалізованої продукції), кількість індивідуальних приватних підприємств постійно зростає і саме вони, як вважають вчені-економісти, закладають основи вільного підприємництва. Певний розвиток в сучасній ринковій економіці отримують і господарські товариства, якими володіють дві або більше осіб і функціонування яких також забезпечує поєднання функцій власника та виробника.

Розвиток та удосконалення приватної власності зовсім не означає, що усуспільнене привласнення себе вичерпало. Воно існує у формі державної власності, без існування якої не обходиться зараз ні одна ринкова країна.

Таким чином, економічну основу сучасних змішаних ринкових систем представляє сукупність різноманітних форм усіх розглянутих типів привласнення, що і забезпечує в кінцевому результаті ефективність їхнього функціонування.

4. Найважливішою умовою становлення в Україні ринкових відносин є ліквідація монополії державної власності та перехід до різноманітних форм власності. Тобто мова йде про створення економічної основи функціонування ринкової економіки. Правові засади здійснення цього процесу визначені низкою законодавчих актів, серед яких центральне місце займає Закон України “Про власність”. У ньому визначено, що власність в нашій країні існує у різних формах (приватної, колективної, державної) і Україна створює рівні умови для розвитку та захисту кожної з них.

Становлення в українській державі різних форм власності в значній мірі забезпечується здійсненням процесів роздержавлення та приватизації. Роздержавлення по своїй суті (як цей процес розуміється нашими вітчизняними економістами) спрямоване на подолання тотального одержавлення всіх аспектів економічного життя, яке існувало в адміністративно-командній системі. Воно передбачає реалізацію заходів, спрямованих на усунення монополії держави на власність, скорочення державного сектора і утворення багатоукладної економіки, посилення процесів саморегулювання економіки та ін.

Важливою складовою роздержавлення є приватизація. Приватизація (від лат. privatus – приватний) – це передання державної власності за плату або безоплатно в приватну власність.

Роздержавлення та приватизація в Україні у відповідності до діючого законодавства можуть здійснюватися у різних формах. Так, що стосується роздержавлення, то його основними формами є акціонування державних підприємств і продаж певної частини акцій громадянам та їхнім господарським об’єднанням; оренда майна громадянами та їхніми господарськими об’єднаннями; обмеження втручання держави в процес ціноутворення, скасування примусового державного замовлення та ін. Приватизація відбувається за такими формами: купівля-продаж неподільних майнових комплексів за конкурсом або на аукціоні; купівля-продаж часток (акцій, паїв) у капіталі підприємств за конкурсом, на аукціоні, на фондовій біржі, за передплатою та іншими способами, що передбачають конкуренцію покупців; викуп майна, зданого в оренду з викупом; викуп майна трудовим колективом, безплатна передача окремих підприємств, частини їхнього майна, надання інших пільг (за спеціальним рішенням Кабінету Міністрів); ліквідація підприємств відповідно до законодавства України і продаж їхнього майна за конкурсом, на аукціоні, на біржах або через магазини оптової чи роздрібної мережі тощо. Необхідно зазначити, що ступінь використання тих чи інших форм роздержавлення та приватизації не є незмінною, визначається специфікою кожного конкретного етапу здійснюваних перетворень. Так, на початку 90-х років минулого століття переважали форми, які передбачали передачу об’єктів державної власності трудовим колективам, а вже наприкінці цього ж століття пріоритет надавався продажу державного майна на аукціонах та за конкурсом. На початку ХХІ століття дуже актуальним стає питання про певні підсумки здійснюваних процесів (чи виправданою є така їхня тривалість та повільність, чи досягають вони тих цілей, які були визначені спочатку та яким вони повинні бути підпорядкуванні?) та посилення їхньої соціальної спрямованості.

тема 3. Потреби суспільного виробництва

та його результати

1. Потреби, їх суть і структура. Закон зростання потреб. Економічні інтереси.

2. Поняття суспільного виробництва, його фактори та структура

3. Результативні показники суспільного виробництва

4. Економічна та соціальна ефективність суспільного виробництва

1. Потреба – це відчуття людиною необхідності певних речей, послуг, відносин, бажання володіти ними або відчуття незадоволеності за їх відсутністю. Потреби економічні – це частка суспільних потреб, задоволення яких пов’язано з функціонуванням суспільного виробництва. Процес задоволення потреб, пов’язаний з функціонуванням суспільного виробництва, в остаточному підсумку є рушійною силою розвитку людини й суспільства.

Існують різноманітні потреби. Вчені-економісти класифікують їх за різними критеріями. Великого значення при цьому надається градації потреб за ступенем їх нагальності. В межах цього підходу можна всі потреби умовно розділити на дві групи: базові, або першочергові, необхідні для підтримки життя людини як біологічної істоти (їжа, одяг, житло, безпека, здоров’я), та непершочергові, що обумовлені як рівнем розвитку даного суспільства, так і соціальним положенням у ньому самої людини – певний тип житла (будинок, квартира, хатина), рівень освіти, медичне обслуговуванням, проведення дозвілля та ін. Щоб більш детально ознайомитися з одним із таких підходів, необхідно розглянути аналіз ієрархії потреб А.Маслоу. Це теоретичне дослідження має практичне значення, його використовують при розробці систем мотивації праці.

За суб’єктами потреби поділяють на індивідуальні, колективні, суспільні. При цьому важливо, що вони розглядаються не як ізольовані елементи, а певна складна система, підпорядкованість в якій визначається низкою чинників (видом економічної системи, поточними та стратегічними задачами, які поставлені на тому чи іншому етапі тощо). З точки зору організації функціонування суб’єктів ринкового господарства досить важливою є класифікація потреб за ступенем реалізації. За цим критерієм розрізняють 1) абсолютні потреби (породжені сучасним рівнем розвитку світової економіки); 2) дійсні потреби (відповідають рівню розвитку економіки певної країни); 3) платоспроможні потреби, які людина може задовольнити відповідно до власних доходів та рівня цін. Останні являють собою особливу значимість, оскільки по суті мова йде про аналіз попиту, який є основною ринковою категорією. В економічних дослідженнях існують і інші, не менш значні, класифікації потреб.

Особливість людських потреб у їх безмежності. Задоволення одних спричиняє виникнення інших, більш різноманітних. Це відбувається за кількома причинами: 1) людина не може одноразово задовольнити свої потреби в споживчих товарах (наприклад, їжі); 2) людина завжди прямує до чогось нового, більш досконалого, ніж уже має; 3) на потреби в ринковій економіці впливає конкуренція виробників, що постійно пропонують нові споживчі блага, реклама тощо.

Продуктивні сили, невпинно розвиваючись, не лише створюють умови для задоволення потреб, які склалися, а й стають ґрунтом для виникнення нових потреб. Цей процес, як і сам процес суспільного виробництва, відбувається безперервно і свідчить, що в суспільстві діє об’єктивний закон зростання потреб.

Закон зростання потреб є законом суспільного прогресу. Він характеризує не просто зростання потреб, а й зміну їх структури, їх новий якісний рівень.

Задоволення потреб забезпечується в процесі реалізації економічних інтересів. Економічний інтерес – це мотив та стимул соціальних цілеспрямованих дій економічних суб’єктів з метою отримання певних результатів для задоволення різноманітних потреб.

Економісти досить ретельно вивчають сутність та види економічних інтересів, які обумовлюють включення людини у систему виробничих відносин. Це дає змогу зрозуміти механізм взаємодії носіїв економічних інтересів, осмислити протиріччя, які при цьому виникають, а також, у разі необхідності, визначити причини, які не дозволяють учасникам суспільного виробництва реалізувати свої економічні інтереси і тим самим спонукають їх на порушення встановлених у суспільстві “правил гри” (наприклад, людина починає орієнтуватися на тіньову економіку, ухилятися від сплати податків тощо).

Економічні інтереси в економічній науці класифікуються за різними критеріями. Найбільш важливою є класифікація інтересів за ознакою суб’єктності. У відповідності до цього підходу виділяються такі види інтересів, як особистий, колективний, державний, визначається їхня “вага” та роль у системі економічних інтересів, що склалися на тому чи іншому етапі розвитку суспільства.

В реальному житті ми маємо складну взаємодію економічних інтересів, оскільки, по-перше, кожна людина (а вона водночас виступає у різних іпостасях – індивіда, члена того чи іншого колективу, суспільства) є носієм сукупності економічних інтересів та, по-друге, якісна визначеність системи економічних інтересів на рівні кожного суб’єкту не є однаковою. Останнє визначається різними обставинами, проте найважливішою серед них є власність. Саме відносини власності на засоби виробництва найбільш суттєво визначають відмінності в економічному становищі системи економічних інтересів. Так, безперечно, інтереси та характер їхньої реалізації найманого робітника та підприємця будуть суттєво розрізнятися. Вдосконалення механізму узгодження інтересів, підпорядкування їх досягненню кінцевої мети суспільного виробництва є важливими передумовами підвищення ефективності функціонування усієї економічної системи.

2. Вихідним моментом економічної діяльності людей є виробництво. Суспільне виробництво – це цілеспрямована діяльність людини, усього суспільства по створенню необхідних благ та послуг. Процес виробництва передбачає існування і взаємодію кілька необхідних факторів. По-перше, участь у виробничому процесі повинна приймати людина з певними здібностями та трудовими навичками (особистий фактор виробництва). В економічній літературі здатність людини до праці називається робочою силою. Праця – це процес застосування здібностей та трудових навичок людей, прикладення їх фізичних та розумових зусиль для виробництва продукту. По-друге, необхідно мати сировину, матеріали, з яких буде виготовлятися продукт. Те, над чим працює людина, те, що вона перетворює в результат праці, називається предметами праці. По-третє, необхідні певні умови для здійснення процесу праці – машини, інструменти, обладнання, будинки тощо. Все те, за допомогою чого відбувається процес праці, називається засобами праці. Предмети праці у сукупності з засобами праці являють собою засоби виробництва (речовий фактор виробництва). Об’єднання особистого фактора з речовим, їх взаємодія у виробничому процесі, обумовлюють утворення продукту праці – кінцевої мети виробництва. Сукупність особистих і речових факторів виробництва утворює продуктивні сили суспільства. Таку логічну, ґрунтовну характеристику факторів виробництва здійснив К.Маркс, і вона панувала в нашій вітчизняній науці протягом досить тривалого часу (поки існувала планова система).

Прагматичний напрямок західної економічної науки використовує іншу класифікацію факторів виробництва. У відповідності до неї фактори розподіляють на матеріальні – “земля” і “капітал”, та людські – “праця” і “підприємницька спроможність”. Коли говорять про землю як фактор виробництва, мають на увазі всі природні ресурси, що існують незалежно від волі людини й використовуються нею у виробництві. Це сама земля, грунт, земні надра, ліси й дерева, а також водні ресурси. Капітал – все те, що створено людиною й застосовується нею у виробництві – машини, верстати, обладнання, будинки, споруди. Виділяють реальний капітал, який дійсно бере участь у процесі виробництва, та фінансовий капітал (кошти), що обслуговує цей процес, але в ньому безпосередньо участі не бере. Праця – широкий термін для позначення всіх фізичних і розумових здібностей людей, застосовуваних ними у виробництві. Підприємницький талант – здатність деяких людей створювати господарські організації, об’єднувати інші види виробничих ресурсів для більш раціонального виробництва благ.

Поверхневий погляд на зазначені підходи не дає змоги визначення суттєвих розбіжностей між ними, а тому, і це знаходить зараз вираз в сучасній навчальній економічній літературі, вони практично не розподіляються, а, навпаки, в певній мірі поєднуються (наприклад, марксистське визначення “особистий фактор” використовується не тільки, коли мова йде про участь у виробничому процесі робочої сили найманого працівника, а й про підприємницькі здібності власників засобів виробництва, тобто поняття “особистий фактор” трактується значно ширше, ніж у К.Маркса). У разі, коли дається схематичне, загальне уявлення про механізм функціонування суспільного виробництва та його основних факторів, такий підхід, тобто поєднання характеристик факторів виробництва, які надані їм різними напрямками економічної науки, є виправданим. Проте якщо здійснювати більш глибокий аналіз взаємодії факторів виробництва, то необхідне чітке визначення позиції, з якої йде подальший аналіз проблеми. І тут вже необхідно зазначити, що все більше вчених-економістів спираються на прагматичний підхід. Чому? В марксистській теорії чітко визначено, що не всі фактори виробництва створюють додаткову вартість, її джерелом є тільки використання робочої сили, тобто додаткова вартість є функцією змінного капіталу. А західні вчені, що представляють прагматичний напрямок, вважають, що ні один з факторів самостійно не може виробити продукт і принести доход. Тому процес виробництва являє собою певну взаємодію факторів. Кожного суб’єкта господарювання інтересує питання про пошук такого співвідношення факторів виробництва, за якого можливо отримати максимальний випуск продукції з мінімальними витратами виробництва. Тобто за цією трактовкою кількість виробленого продукту є функцією усіх факторів виробництва.

Такий підхід дає змогу, з одного боку, вийти на практичне вирішення проблеми підвищення ефективності функціонування суспільного виробництва, і це відбувається в процесі пошуку оптимального співвідношення факторів виробництва з точки зору отримання максимального кінцевого результату, а, з другого, не розглядати кількість факторів виробництва як якусь застиглу величину, а включати в аналіз, в разі необхідності, все нові й нові фактори, які з’являються в процесі розвитку суспільного виробництва, використання досягнень НТР тощо. За сучасних умов аналіз стану суспільного виробництва та виявлення резервів підвищення ефективності його функціонування не може бути повним без врахування таких факторів виробництва, як наука, інформація, технологія, нові форми організації виробництва та ін.

У процесі виробництва людина взаємодіє, з одного боку, із природою, впливає на неї та перетворює її. Наслідки цього можуть бути як позитивні (наприклад, поліпшення родючості землі), так і негативні – виснаження ресурсів, екологічні проблеми тощо. З іншого боку, людина вступає у процесі виробництва у відносини з іншими людьми, вирішуючи питання привласнення ресурсів, організації, керування. Система економічних відносин утворює економічний лад суспільного виробництва. В їх основі лежить суспільний спосіб поєднання особистого фактора з засобами виробництва. Саме це визначає мету виробничого процесу, його соціальне спрямування. Ця система економічних відносин взаємодіє не тільки з продуктивними силами, вона одночасно є економічним базисом суспільства, на якому ґрунтуються відносини надбудови – правові, сімейні та інші суспільні інститути.

Суспільне виробництво має певну структуру. Його можна розподілити на матеріальне (промисловість, сільське господарство, транспорт, будівництво, торгівля) та нематеріальне (охорона здоров’я, освіта, духовні та культурні цінності тощо). Сукупність галузей, що обслуговують виробництво, складає виробничу інфраструктуру. Це – будівництво та експлуатація доріг, каналів, мостів, складів, виробничих будівель, водопостачання, каналізація, зв’язок, фінансово-кредитне обслуговування, консультаційні послуги тощо. Невиробнича (або соціальна) інфраструктура опосередковано пов’язана з виробництвом (підготовка кадрів, охорона здоров’я, соціальне обслуговування, кредитування, страхування та ін.).

3. В кожній країні функціонує велика кількість підприємств. У сукупності вони представляють економіку як цілісну систему, сукупне виробництво суспільства. Для оцінки ефективності його функціонування необхідна система надійних, взаємопов’язаних макроекономічних показників, розрахованих по певній методиці, в межах певної моделі. Країни з ринковою економікою використовують модель, яка називається система національних рахунків (СНР). Україна з 1992 року також перейшла на цю систему, хоча раніше, коли вона знаходилася в складі СРСР, використовувала іншу систему – БНГ (баланс народного господарства).

СНР базується на відповідних методологічних принципах, серед яких перш за все необхідно виділити такі: 1) продуктивною є будь-яка економічна діяльність, котра приносить доход суб’єктам цієї діяльності; 2) в основі СНР лежить концепція про тотожність між витратами на виробництво сукупного продукту і доходом, одержаним від його продажу; 3) СНР виходить із того, що економіка знаходиться в постійному кругообороті, а кругооборот – це безперервний потік “витрати-доходи”; 4) ключовим поняттям у структурі показників виробництва є додана вартість, яка характеризує внесок конкретної сукупності факторів виробництва у створення вартості в масштабах економіки в цілому. Додана вартість, як внесок кожного окремого робітника, розглядається в СНР стосовно виробника, а не продукту.

Необхідно зауважити, що СНР не с застиглою, незмінною системою. Вона постійно вдосконалюється. Згідно з концепцією, затвердженою ООН у 1993 р., на початку 1995 р. Мінстат України завершив розробку національних рахунків України. Які ж основні показники розраховуються сьогодні в Україні і дають можливості не тільки отримувати якісні характеристики результатів економічного розвитку країни, пов’язані з виробництвом і споживанням продуктів та послуг, розподілом та перерозподілом доходів, формуванням національного багатства країни, а й використовувати їх з метою міжнародних зіставлень, порівнянь? Останнє також є важливим, оскільки макропоказники, які розраховувалися в системі БНГ відрізнялися по складу від тих, що розраховувалися в системі СНР, і щоб здійснити будь-яке порівняння, необхідно було наші показники приводити у відповідальність з західними за допомогою певних поправочних коефіцієнтів. Зрозуміло, що таке коректування не сприяло підвищенню рівня достовірності результатів.

Центральне місце серед макроекономічних показників займає валовий внутрішній продукт (ВВП). Валовий внутрішній продукт – це сукупна ринкова вартість кінцевої продукції та послуг, що вироблені резидентами країни за рік.

Введення в визначення поняття “кінцева продукція” означає, що при обчисленні ВВП не враховується проміжна продукція, тобто продукти та послуги, використані в процесі виробництва. Тим самим виключається повторний рахунок.

На основі ВВП в СНР розраховуються похідні показники. Серед них:

1. Чистий внутрішній продукт (ЧВП) – його розраховують як різницю між ВВП і споживанням основного капіталу, тобто сумою амортизації поточного року;

2. Валовий національний доход (ВНД) – сума внутрішніх первинних доходів, тобто ВВП плюс чисті зовнішні первинні доходи, які отримані резидентами даної країни від інших країн;

3. Валовий наявний національний доход (ВНД_н) – ВНД плюс чисті поточні зовнішні трансферти (різниця між поточними трансфертами, отриманими з-за кордону і переданими за кордон);

4. Чистий національний доход (ЧНД) – від ВНД необхідно відрахувати споживання основного капіталу (амортизацію);

5. Чистий наявний національний доход (ЧНД_н) – від ВНД_н необхідно відрахувати споживання основного капіталу (амортизацію);

6. Особистий доход (ОД) – складається із первинних доходів домашніх господарств та їх вторинних доходів, які не зароблені, але отримані внаслідок перерозподілу первинних доходів (внутрішні соціальні трансферти та чисті зовнішні соціальні трансферти);

7. Особистий безподатковий доход (БД) – він обчислюється як різниця між особистим доходом і особистими податками (прибутковий податок, податки на особисте майно, на спадщину та ін.).

Макроекономічні показники – це показники в грошовій формі. Тому їхній рівень та динаміка залежать як від фізичних обсягів виробництва, так і від рівня цін. З метою нівелювання цінового фактора в макроекономічних розрахунках обчислюють два види ВВП: 1) номінальний ВВП – це показник загального обсягу виробництва, який обчислюється в поточних, тобто в фактичних цінах даного року; 2) реальний ВВП – це показник загального обсягу виробництва, який обчислюється в постійних цінах, тобто в цінах року, який приймається за базу. Реальний ВВП не враховує зміну рівня цін.

4. Економічна ефективність. Кожне виробництво – це цілеспрямована витрата ресурсів з метою отримання певних результатів. За цих виникає необхідність вимірювання співвідношень результатів та витрат. Економічно ефективним вважається виробництво (на будь-якому його рівні), в якому максимум результату забезпечується мінімумом витрат.

Ефективність суспільного виробництва показує відношення величини створених товарів та послуг до сукупних витрат суспільної праці (живої та уречевленої).

Для порівняльної оцінки ефективності суспільного виробництва в різних країнах використовують показники суспільного виробництва на душу населення. Вони розраховуються діленням ВВП, ЧВП, ВНД, ЧНД, ОД, БД на середньорічну кількість населення.

Окремі сторони ефективності суспільного виробництва вимірюють за допомогою конкретних показників. Велике значення мають показники рентабельності. Усі вони відносні й показують, скільки одиниць прибутку (балансового, чистого, операційного, оподаткованого тощо) отримують на одиницю реалізованої продукції (активів, виробничих фондів, власного капіталу тощо). Сукупність показників рентабельності всебічно відбиває ефективність виробничої, інвестиційної та фінансової діяльності підприємства, а, значить, сприяє пошуку резервів покращання результатів виробництва.

Для оцінки рівня продуктивності праці також використовують систему показників, серед них важливу роль відіграють узагальнюючі показники, які характеризують середньорічне (середньоднівне, середньогодинне) вироблення продукції одним робітником. Щоб отримати такий показник, необхідно вироблений продукт у грошовому виразі поділити на кількість зайнятих у його виробництві. Оберненим показником продуктивності праці є показник трудомісткості. Він показує, скільки праці витрачається на одиницю продукції.

Показник фондовіддачі показує скільки чистої виручки від реалізації продукції припадає на одиницю основних виробничих фондів. Обернений показник – фондомісткість.

Показник матеріаловіддачі показує скільки чистої виручки від реалізації продукції припадає на одиницю матеріальних витрат. Обернений показник – матеріаломісткість.

Перелічені показники, і це треба добре розуміти, тільки у самому загальному вигляді характеризують підходи до аналізу діяльності суб’єктів ринкового господарювання. Сучасний економічний аналіз передбачає розрахунки великої кількості показників, системне використання яких дозволяє отримувати якісні, достовірні дані щодо економічної ефективності функціонування ланок суспільного виробництва.

Соціальна ефективність. При відповіді на це питання необхідно аналізувати відповідність кількості та видів вироблених благ основним соціальним потребам суспільства, інтересам окремої людини. Виходячи з цього вчені-економісти вважають інтегруючим показником соціальної ефективності виробництво товарів народного споживання в загальному обсязі виробництва за певний період (переважно рік).

Порівняльний аналіз частки товарів народного споживання (ТНС) в загальному обсязі виробництва в Україні та розвинутих країн світу показує певні “перекоси” у структурі нашого виробництва. Так, якщо частка ТНС в загальному обсязі виробництва в українській економіці наприкінці XX ст. становила приблизно 23% (а на початку 90-х років це було 30%), то в ринкових країнах вона становить майже 70%. Чим обумовлено зниження частки ТНС в Україні в 90-ті роки минулого століття? Серед основних причин такого становища є застаріла структура виробництва (переважання металургійної промисловості, важкого машинобудування, занепад легкої, харчової промисловості), велика частка у структурі суспільного виробництва ВПК, низький технічний рівень виробництва, де виробляються предмети споживання, високі витрати матеріалів на одиницю продукції тощо.

Необхідно зазначити, що в останній період дослідники, які аналізують проблему соціальної ефективності суспільного виробництва, велику увагу приділяють визначенню так званих соціальних витрат. Мова йде про побічні результати господарської діяльності – забруднення навколишнього середовища, рівень захворюваності, рівень злиденності та ін.

Велике значення також для оцінки соціальної ефективності має аналіз обсягу та якості так званих соціальних благ, які надають населенню країни. Результатом користування ними населенням є рівень освіти, здоров’я, життєвий рівень тощо.

тема 4. Товарна форма організації суспільного

виробництва

1. Характеристика товарного виробництва.

2. Товар і його властивості. Теорії вартості.

3. Закон вартості та його функції.

1. Історія розвитку суспільства свідчить, що діяльність людини здійснюється в певних економічних формах, які, не зважаючи на особливості господарської діяльності певного народу в ту чи іншу епоху, зберігають спільні риси. Аналіз процесу еволюції господарської діяльності людини показав, що людство протягом своєї історії знало дві форми суспільного виробництва – натуральну і товарну.

Натуральне виробництво було історично першим типом економічної організації виробництва, у найбільш чистому вигляді існувала в первісній общині, коли люди ще не знали суспільного поділу праці, не обмінювались між собою виробленою продукцією, панувала у патріархальній селянській общині, у феодальному помісті.

Натуральне виробництво – тип господарства, в якому процес створення матеріальних благ спрямований безпосередньо на задоволення власних потреб виробника, для споживання всередині господарства. За цих умов рух виробленого продукту здійснювався за схемою: виробництво – розподіл –споживання.

Характерними рисами, які в цілому свідчать про неефективність цієї економічної форми, є замкненість, консерватизм, слабо виражений поділ праці, результатом чого є крайнє низька продуктивність праці, її примітивність. Як протилежність натуральному виробництву на певному етапі розвитку продуктивних сил виникає більш досконала, ефективна та життєздатна форма організації виробництва – товарне виробництво. Товарне виробництво – це такий тип господарювання, за умов якого продукти праці приймають товарну форму і спосіб їхнього руху ускладнюється, він відбувається за такою схемою: виробництво – розподіл – обмін – споживання. Тобто прямі замкнені економічні зв’язки в межах окремої господарської одиниці перетворюється у опосередковані обміном відносини, товарна форма є відкритою системою яка постійно розвивається, набуваючи на кожному з етапів свого розвитку певних ознак.

Умовою, яка необхідна для виникнення товарного виробництва, є суспільний поділ праці, який досяг певного рівня свого розвитку і який проявляється у спеціалізації виробників на виготовленні конкретної продукції.

В історії суспільного поділу праці вчені-економісти виділяють три етапи. На першому скотарство відділилося від землеробства, що створило умови для регулярного обміну між племенами. На другому – виділилося ремісництво від землеробства, що, як вважають дослідники, означало зародження товарного виробництва. На третьому етапі відбулося відокремлення торгівлі від виробництва і виділення купецтва. В цей період ринкові зв’язки стали регулярними.

Проте поступовий розвиток суспільного поділу праці сам по собі ще не може обумовити появу товарного виробництва. Необхідна для цього наявність певної, дуже важливої для появи товарних зв’язків причини. Причиною виникнення товарного виробництва є економічна відокремленість виробників один від одного відносинами власності.

Спеціалізація виробників на виробництві певної продукції та їхня економічна відокремленість приводять до того, що у виробників з’являється можливість та необхідність обмінюватися продуктами своєї праці. Продукти, які виробляються окремими виробниками, приймають суспільну форму товарів, їх обмін здійснюється на ринку за допомогою купівлі‑продажу.

Історично у суспільстві склалося два типи товарного виробництва – просте та капіталістичне (або розвинуте). Просте товарне виробництво ґрунтується на особистій праці власників засобів виробництва. За його умов в товарній формі виступають лише речові фактори виробництва та готова продукція. Капіталістичне товарне виробництво передбачає використання підприємцями – власниками засобів виробництва праці найманих робітників. Тобто тут вже не тільки речові фактори та готова продукція виступають в товарній формі. Товаром стає робоча сила найманого працівника, і безпосередній товаровиробник є відокремленим від засобів виробництва і результатів праці. Зрозуміло, що просте і капіталістичне товарне виробництво розрізняються між собою і масштабами, і рівнем технологічної озброєності. Так, якщо просте товарне виробництво засноване, як правило, на нескладній техніці, то капіталістичне – на великій машинній індустрії.

Що стосується спільних рис простого та капіталістичного товарного виробництва, то до них можна віднести такі: 1) економічна свобода товаровиробників і їх відособлене господарювання; 2) конкуренція серед виробників та споживачів; 3) переважання вільного ціноутворення; 4) особливі прояви в соціально-економічних та організаційно-економічних відносинах та ін.

Дата добавления: 2014-01-11