Своєрідність мови як знакової системи

Специфіка мовного знака.

Структура знака

Існує дві протилежні думки щодо структури знака. Одні дослідники вважають знак односторонньою одиницею, тобто стверджують, що знак має тільки план вираження. Цю групу вчених репрезентують такі філософи і мовознавці, як Р. Карнап, Л. Блумфільд, Л. О. Рєзников, А. О. Вєтров, В. 3. Панфілов, А. А. Зінов'єв, О. Ф. Лосєв, О. С. Мельничук, Т. П. Ломтєв, В. М. Солнцев, Е. М. Ахунзянов, 3. Д. Попова та ін. На їхню думку, знак завжди пов'язаний із значенням, але значення до нього не входить. Знак — це тільки «частинка матерії» (В. М. Солнцев), тоді як значення — факт свідомості, ідеальне відображення явища дійсності. Ця теорія знака відома в науці як унілатеральна (від лат. unus «один» і latus «сторона»).

Інші дослідники (Ф. де Соссюр, Л. А. Абрамян, І. С. Нарський, Ю. С. Степанов, В. А. Звегінцев, В. І. Кодухов та ін.) розглядають знак як двосторонню одиницю, яка має план вираження і план змісту, тобто значення. На думку цих учених, поняття знака без значення втрачає сенс: знак без значення не знак. Знак — це органічна єдність двох сторін, це «союз значення і його носія» (І. С. Нарський), тобто поняття й акустичного образу. Це, як зазначав Ф. де Соссюр, все одно, що дві сторони аркуша паперу: ніколи не можна розрізати тільки одну з них. Розглянуту теорію знака називають білатеральною (від лат. bis «двічі» і latus «сторона»).

Значення і значеннєвість знака можна встановити, коли він (знак) буде розглянутий у знаковій ситуації, тобто в таких відношеннях, як знак — референт (поняття і предмет), знак — знак і знак — людина. Відповідно до знакової ситуації, за Ч. Моррісом, розрізняють три аспекти знаків: семантику, синтактику і прагматику. Німецький філософ Г. Клаус з першого аспекту в окремий виділив сигматику, і, таким чином, за його теорією, в плані змісту знаків маємо чотири аспекти:

сигматику (відношення знака до відображуваного об'єкта),

семантику (внутрішньомовні відношення, значеннєвість знака), синтактику (текст) і

прагматику (відношення, що виявляються у вживанні; оцінка знака носієм мови, якщо йдеться про мовні знаки).

Розглядати мову як знакову систему є сенс у тому разі, коли враховується специфіка мовного знака. Ф. де Соссюр вважав, що мовні знаки характеризуються такими рисами, як

довільність (умовність), тобто відсутність між позначником і позначуваним якогось природного зв'язку (ця риса зближує мовні знаки з немовними),

лінійність (звуки в слові вимовляють один за одним у часовій протяжності, а передані письмом характеризуються і просторовою лінійністю),

змінність.

Що стосується першої ознаки, то вона не є беззаперечною. Якщо немовним знакам властива абсолютна довільність (умовність, конвенціональність), то в мові є й абсолютно довільні знаки, і вмотивовані. Про довільність мовних знаків свідчить той факт, що ті самі поняття в різних мовах передаються різними словами (укр. стіл, нім. Tisch, англ. table; укр. цвях, рос. гвоздь, чеськ. hfebik, нім. Nagel, англ. nail) і, навпаки, однаковими експонентами позначають різні поняття (рос. луна «місяць», укр. луна «відлуння», рос. конец «кінець», болг. конец «нитка», укр. магазин «крамниця», англ. magazine «журнал»). До вмотивованих мовних знаків передусім належать звуконаслідувальні слова типу бух, ляп, хлоп, хіхікати. Це зовнішня мотивація. Не можна стверджувати, що Ф. де Соссюр не помічав цих фактів. Він розглядав їх як другорядні й суперечливі щодо їх символічного походження. На його думку, вони не заперечують основної тези про умовність, довільність мовного знака.

Останнім часом думка про вмотивованість мовних знаків широко пропагується представниками теорії звукосимволізму. Справді, якщо провести психолінгвістичний експеримент на визначення розміру, віку, внутрішніх якостей невідомих істот, позначених неіснуючими словами харарапа і зілюля, то в першому слові реципієнти знайдуть такі ознаки, як велике, старе, недобре, а в другому — мале, молоде, приємне, добре. Різні звуки викликають неоднакові асоціації (так, зокрема, як «погані» звуки опитувані назвали [х], [ш], [ж], [ц], [ф], як грубі — [д], [б], [г], [ж], як гарний, ніжний — [л]) [Супрун 1978: 47]. Однак загалом звукова мотивація має неосновний, фоновий характер.

Крім зовнішньої мотивації, у мові є і внутрішня мотивація, до якої належить морфемна вмотивованість похідних, особливо складних слів (укр. сімдесят, перекотиполе, нім. Bestarbeiter, Regenbogen, Fernsehapparat та ін.). У цьому випадку йдеться не про знаки і позначувані ними предмети, а про мотивування одних знаків іншими. Говорячи про вмотивованість чи невмотивованість як ознаку мовного знака, треба погодитися з висновком шведського лінгвіста Б. Мальберга, що «жоден мовний знак не є абсолютно довільним, але й не є абсолютно вмотивованим».

Специфічною ознакою мовного знака є непаралельність плану вираження і плану змісту, яка полягає в тому, що:

а) план вираження (експонент, позначник) є лінійним і дискретним, а план змісту має кумулятивну властивість, тобто характеризується структурною глобальністю і часовою безперервністю;

б) один експонент (позначник) може мати декілька позначуваних, тобто тут існують відношення одне — декілька і декілька — одне.(явища полісемії, омонімії, синонімії, синкретизму й аналітизму);

в) позначник і позначуване характеризуються автономністю розвитку. План вираження може змінюватися при незмінності плану змісту (бъчела → бджола) і навпаки (міщанин «житель міста» → « назва соціального стану людей» → людина з обмеженими інтересами і вузьким кругозором; обиватель»),

Непаралельність плану вираження і плану змісту отримала в мовознавстві назву асиметричного дуалізму мовного знака (термін С. Карцевського), суть якого полягає в тому, що позначник (позначення) прагне мати інші функції, а позначуване (значення) прагне виразитися іншими засобами. Будучи парними, вони перебувають у стані нестійкої рівноваги. Саме завдяки цьому асиметричному дуалізмові структури знаків лінгвальна система може еволюціонувати.

Інші особливості мовних знаків зумовлені специфікою мовної системи. При зовнішній подібності мови й інших систем знаків між ними існують кардинальні відмінності. Своєрідність мови як знакової системи полягає в тому, що:

1. Мова виникає природним шляхом, постійно розвивається, удосконалюється, тобто має динамічний характер. Вона здатна до саморегулювання, тоді як інші знакові системи є штучними, конвенціональними (виникають за домовленістю) і статичними. Саме цією специфічною ознакою зумовлена така особливість мовних знаків як продуктивність. Знаки нерідко змінюють свої значення не під впливом екстралінгвальних чинників, а під впливом пов'язаних з ними інших мовних знаків. Так, зокрема, синоніми й антоніми часто орієнтуються у своєму семантичному розвиткові на своїх партнерів. Наприклад, слово південь спочатку мало значення «полудень», а північ — антонімічне значення «час на межі двох діб, який відповідає 12 годині ночі». Коли ж слово південь набуло значення «південна сторона світу», бо саме о 12 годині дня сонце знаходиться на півдні, то антонімічне північ набуло значення «протилежна півдню сторона світу», і це зумовлено не якимись позамовними чинниками (о 12 годині ночі на північній частині неба ні сонця, ні місяця немає), а тільки впливом антоніма південь (див. тему «Лексико-семантична система мови»).

2. Мова, на відміну від інших знакових систем, є універсальним засобом спілкування, вона здатна маніфестувати будь-яку ділянку людського досвіду. Усі інші знакові системи в генетичному плані вторинні стосовно мови і мають обмежені виражальні можливості й обмежену сферу застосування.

3. Мова є поліфункційною знаковою системою. Крім комунікативної функції, що є єдиною для інших знакових систем, їй притаманні репрезентативна, гносеологічна, прагматична, фатична, метамовна й інші функції. Мова передає не тільки інформацію про якісь факти, а й ставлення мовця до повідомлення, його оцінку дійсності. Мова — знаряддя мислення, засіб пізнання об'єктивного світу.

4. Мова — багаторівнева і складна ієрархічна система, яка має два способи організації — парадигматичний (відбір) і синтагматичний (сполучуваність). На відміну від інших знаків мовним знакам притаманна розмитість меж (пор. нормативне лінгвістика тексту і невідмічене *мовознавство тексту).

Парадигма - це впорядкована сукупність всіх знаків, які утворюють певну множину.

Знаки складають парадигму, якщо в певних контекстах вони є взаємозамінними.

Знаки, які складають парадигму, мають спільні характеристики. Маємо парадигми: голосних, приголосних, іменників, метафор. стилів, текстів тощо.

Будь-який клас знаків, а також інші феномени утворюють відповідні парадигми:

літери згруповані (впорядковані) в абетці – частковий випадок парадигми;

дієслова – в дієвідмінюванні;

іменники – у відмінюванні;

сукні – в шафах;

кольори – у спектрі;

хімічні елементи – в таблиці Менделєєва;

студенти - в академічних групах тощо.

Одна з найважливіших опозицій - це опозиція парадигми і синтагми. Парадигма відображає відношення між знаками в системі мови, а синтагма – в системі мовлення.

Видатний болгарський семіотик Христо Кафтанджиєв наводить такий приклад:

	Перша парадигма	Друга парадигма	Третя парадигма
Перша синтагма	Політик	бере	хабарі
Друга синтагма	Депутат	отримує	комісійні
Третя синтагма	Міністр	має	нерегламентовані прибутки
Четверта синтагма	Митник	збирає	побори

Як видно з таблиці, три колонки містять різні парадигми, які класифікують:

формальні змінні – іменники і дієслова;

змістові змінні - значення держслужбовців і політиків і їхніх найхарактерніших дій.

Коли ми спілкуємося, ми комбінуємо знаки з парадигм в синтагми. В цьому сенсі парадигма – це класифікація, а синтагма – комбінація. Парадигма насамперед феномен алфабетичний (абетковий) і семантичний, а синтагма – синтаксичний.

Характерними рисами мовних знаків є також абстрактність значення деяких з них і конкретизація їх у висловленні, а також можливість їх використання у відриві від безпосередніх подій і ситуацій.

Штучні мови – це знакові системи, створювані для використання в тих галузях науки і техніки, де використання природної мови обмежене, менш ефективне чи не можливе. Будь-яка штучна мова порівняно з природною мовою – обмежена мова, яка слугує для вирішення певних задач.

Класифікація штучних мов:

1. Неспеціалізовані мови загального призначення (есперанто, волапюк);

2. Есперáнто (есп. esperanto) – штучна міжнародна мова, створена польським лікарем і поліглотом Людовиком Лазарем Заменгофом у 1887 році на основі інтернаціональної лексики; проста, суворо нормалізована граматика; багато прихильників у всьому світі. Есперанто має на меті створення прямих та однакових можливостей для кожної людини у міжнародних стосунках.

3. Есперанто можливо вивчити швидше ніж будь-яку національну мову — завдяки своїй простій і правильній побудові, адже граматика складається лише з 16 правил без жодного виключення. Мову також легко застосовувати завдяки вільному порядку слів в реченні та можливістю самостійного словотворення, достатньо знати назначеність префіксів, суфіксів та закінчень і мати в запасі поширені корені слів, що базується на загально-європейській лексиці.

«Заповіт» Т.Шевченка, переклад Надія Гордієнко-Андріанова.

LA TESTAMENTO Post la mort' min enterigu en patrujo kara, meze de la stepo vasta sur tumul' miljara. Tiam Dnipron krutabordan, la kampojn fekundajn povus vidi mi kaj aŭdi ondojn dum inundoj. Kiam pelos el Ukrajno for en bluan maron Dnipro sangon malamikan,— kampojn kaj montaron — ĉion-ĉion mi forlasos kaj flugos al dio arde preĝi... Sed ĝis tiam mi ne konas dion. Enterigu, vin kunligu, la ĉenojn disŝiru, bonvenigu la liberon — al bataloj iru. Kaj en granda familio, nova kaj libera, ne forgesu rememori min per vort sincera.

Волапю́к (Volapük: від vol — світ + pük — мова, тобто «мова світу») — штучна мова, створена у 1879 році німецьким католицьким священиком Йоганном Мартіном Шлейєром. У порівнянні з іншою відомою штучною мовою — есперанто, волапюк значно менше поширена.

Оригинальный волапюк.	Реформированный волапюк.
O Fat obas, kel binol in süls, paisaludomöz nem ola!	O Fat obas, kel binol in süls! Nem olik pasalüdükonöd!
Kömomöd monargän ola!	Regän ola kömonöd!
Jenomöz vil olik, äs in sül, i su tal!	Vil olik jenonöd, äsä in sül, i su tal!
Bodi obsik vädeliki givolös obes adelo!	Givolös obes adelo bodi aldelik obsik!
E pardolös obes debis obsik,	E pardolös obes döbotis obsik,
Äs id obs aipardobs debeles obas.	Äsä i obs pardobs utanes, kels edöbons kol obs.
E no obis nindukolös in tentadi;	E no blufodolös obis,
Sod aidalivolös obis de bad.	Ab livükolös obis de bad!
	(Ibä dutons lü ol regän, e nämäd e glor jü ün laidüp.)
Jenosöd!	So binosös!

Мови народов, які не існують, створені з белетристичною чи розважальною метою. Найвідоміші: ельфійська мова, придуманна Дж. Толкіном, і клінгонська мова, придуманна Марком Окрандом для фантастичного серіалу « Star Trek ».

2. Спеціалізовані мови різного призначення (наприклад, символічні мови науки (математика 16 ст., логіка 18 ст.).

До другого класу належать мови людино-машинного (комп’ютерного) спілкування (мови програмування, мови операційних систем, мови інформаційних систем тощо).

Мови програмування (МП) – це клас штучних мов, призначених для опрацювання інформації за допомогою комп’ютера. Налічують приблизно 1000 мов програмування.

Історично мови програмування виникли в 40-х роках ХХ ст. і якісно вдосконалювалися до спрощення свого опису (Ассемблери (40-50-рр; Фортран, Алгол (60-ті рр); Паскаль, С, С++; Пролог (з 80-х років ХХ ст.).

Природні мови є важливішими за штучні мови, оскільки за допомогою природних мов люди ефективніше спілкуються в більшості комунікативних ситуацій, зокрема й таких абстрактних, як наука. Невипадково геніальний російський семіотик Юрій Лотман запровадив щодо природних мов поняття первинної моделювальної системи На основі природної мови - первинної моделювальної системи – люди свідомо чи ні моделюють інші, вторинні знакові системи (кіно, архітектури, одягу тощо)

Дата добавления: 2014-01-11