Виникнення, розвиток порівняльного правознавства та сучасний стан науки порівняльного правознавства (компаративістики)

ВСТУП

ВСТУП

План

ЭТРАН и автоматизированные системы отрасли.

Допускается подключение клиента к информационному пространству ОАО “РЖД” путём установки штатных прогрессивных технических средств АРМ – клиент или АСУ – клиент.

Система ЭТРАН представляет собой типовое Интернет-решение в области оказания услуг клиентам и совместно функционирует с отраслевыми информационными и производственными системами отрасли.

Таким образом, клиенты и партнёры ОАО ”РЖД” впервые становятся непосредственно участниками бизнес-процесса с использованием Интернет технологий.

Система ЭТРАН предназначена для работников верхнего уровня, работников ОАО “РЖД”, для работников дорожного уровня (ДЦФТО, служба грузовая, финансовая, ГУО), для работников линейных станций, для грузоотправителей, грузополучателей и экспедиторов.

1. Виникнення, розвиток порівняльного правознавства та сучасний стан науки порівняльного правознавства (компаративістики).

2. Поняття, предмет та об’єкти порівняльного правознавства.

3. Функції порівняльного правознавства.

4. Методологія порівняльного правознавства.

ВИСНОВКИ

Навчальна мета: сформувати уявлення про сутність та спрямованість порівняльного правознавства як науки; надати базові знання про коло суспільних явищ, що ним вивчаються; охарактеризувати сукупність прийомів та методів дослідження правових систем.

Виховна мета: зацікавити студентів предметом, створити мотивацію для його подальшого вивчення, стимулювати прагнення до самостійного оволодіння науковим інструментрієм юриспруденції.

Зв'язок з іншими темами, навчальними дисциплінами загальною теорією держави і права,державним правом зарубіжних країн.

Зв'язок з практикою: значення лекції для підготовки юриста обумовлене необхідністю знати цілі порвіняльного правознавства як самостійної науки так і учбової дисципліни.

Література

1. Бехруз Х. Введение в сравнительное правоведение: Учебное пособие. – Одесса: Юрид.літ., 2002. – С.7-31.

2. Бойцова Л.В., Бойцова В.В. Будущее сравнительного права: возможности двадцать первого века // Юридический мир.— № 4 — 2002. — С. 17-25.

3. Дамирли М.А. Теоретико-методологические проблемы срав­нительного правоведения: попытка актуализации и некоторые раз­
мышления // Журнал зарубежного законодательства и сравни­
тельного правоведения. — 2006. — № 3. — С. 47-53.

4. Дамирли М. Сравнительно-правовая наука в Украине:
теоретико-методологические традиции (XIX — начало XX вв.):
Монография. — О.: Фенікс, 2007. — 96 с.

5. Дмитрієв А.І., Шепель А.О. Порівняльне правознавство: Навчальний посібник/ Відп. редактор В.Н.Денисов. – К.: Юстиніан, 2003. – С.14-30.

6. Лисенко О. М. Порівняльне правознавство як наука та його місце в системі юридичних наук: Автореф. дис.... канд. юрид. наук. – К.: Київ. нац. ун-т. – 2001.-19с.

7. Нерсесянц В.С. Сравнительное правоведение в системе юриспруденции// Государство и право. – 2001. - № 6. – С.5-15.

8. Саидов А.Х. Сравнительное правоведение и юридическая география мира. – М.: Б.и., 1993. – 148 с.

9. Скакун О.Ф. Место общего сравнительного правоведения
в системе юридических наук и его официальный статус // Порів­
няльне правознавство: сучасний стан і перпективи розвитку:
36. наук. ст. / За ред. Ю.С. Шемшученка, О.В. Кресіна. — К-'- Ін-т
держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, Таврійський
нац. ун-т ім. B.I. Вернадського, 2006. — С. 6-15.

Вже протягом тривалого часу компаративісти світу сперечаються з приводу того, чи є порівняльне правознавство самостійною галуззю юридичної науки, особливим порівняльно-правовим методом, який застосовується при дослідженні кожною галуззю науки. Останнім часом в юридичній літературі переконливо обґрунтовується думка, що порівняльне правознавство - це самостійний науковий напрям правових досліджень, причому кількість прихильників такої думки неухильно зростає. Такий підхід відкриває простір для розширення тематики конкретних порівняльно-правових досліджень і підняття їх на новий, більш високий рівень. Такий підхід зумовлений необхідністю всебічного осмислення тих якісних і кількісних змін на правовій карті світу, що сталися в XX ст.Широкий підхід до завдань порівняльного правознавства визначає й інші структури предмета. Йдеться не про порівняння окремих правових норм та інститутів, а про розгляд основних правових систем сучасності

Порівняльне правознавство, як самостійний напрямок наукових досліджень юридичних явищ, пройшло довгий шлях свого становлення. Умовно можна виділити шість основних етапів його формування і розвитку. Перший — окремі спроби зіставлення різних правових утворень, що відбувалися вже з часів античності, другий — використання порівняльно-правових досліджень в історії права, третій — застосування порівняльно-правового методу як інструменту законотворчості, зокрема кодифікації, четвертий — вивчення різних правових систем з метою пізнання самого феномену права та тенденцій його розвитку, п’ятий - формулювання теорії порівняльного правознавства, визначення його цілей, функцій, методики дослідження, шостий – формування порівняльного правознавства як самостійної юридичної науки.

Найдавніші порівняльно-правові дослідження відносяться ще до часів Стародавньої Греції. Вони пов'язані з особливим інтересом старогрецьких мислителів до форм політико-правового устрою античної держави. В своїх «Законах» Платон порівнює закони різних грецьких полісів і на підставі цього порівняння пропонує конструкцію ідеальної держави. В основі «Політики» Аристотеля також лежать дослідження 153 конституцій грецьких і варварських міст. Ця робота, філософська за своїм характером, базується на порівняльно-правовому фундаменті.

За часів домінування Римського права порівняльно-правових досліджень майже не спостерігається. Мають місце лише окремі посилання на деякі норми інших народів, але й те - лише з метою продемонструвати їхню недосконалість. Для римських юристів перевага їх права і державного устрою було такою очевидною, що право інших народів вони оцінювали дуже низько.

Атмосфера середньовіччя, коли авторитетом у вчених-юристів користувалося лише канонічне і римське право, також не сприяла розповсюдженню порівняльно-правових ідей.

Й. Сабо з цього приводу пише: «Англійська література з порівняльного права вважає засновником порівняльного правознавства Френсіса Бекона, французи - Шарля Монтеск'є, а на думку німецьких юристів, Готфрід Лейб-ніц був першим, хто запропонував порівняння правових систем.

Перелом у сприйнятті порівняльно-правових досліджень настає у XVII – XVIII століттях. Два великі мислителі XVII століття — Бекон в Англії і Лейбниць в Німеччині гаряче пропагували порівняльне правознавство, хоча самі не використовували його. Бекон в своїй роботі «Про гідність і приріст наук» (1623) наполягав на тому, що для встановлення істинної цінності національного права юрист має вийти за його межі, оскільки власне право не може служити критерієм оцінки себе самого. Лейбниць, навпаки, пропагував порівняльне правознавство з погляду універсалізму права.

Послідовники ідеї природного права (Гроцій, Пуфендорф, Монтеск’є та ін.) стали використовувати порівняльно-правовий метод з метою емпіричного обґрунтування своїх поглядів. Наприклад, Монтеск’є в своїх працях "Роздуми про причини величі і падіння римлян" (1734 р.), "Про дух законів" (1750 р.) аналізує і порівнює державні системи минулого і свого часу. Зокрема, він досліджує державний устрій Афін, розглядає процес здійснення влади в різних монархічних державах. Це дозволяє йому зробити висновок, що більшість стародавніх республік мала один суттєвий недолік: народ мав право ухвалювати рішення у сфері виконавчої діяльності, до чого він нездібний. Участь народу, на його думку, повинна бути обмежена обранням представників.

Можна сказати, що досягненням епохи Просвітництва став не стільки намір систематично використовувати порівняльне право, скільки визнання теоретичної цінності самого порівняльного методу. Як самостійна наука юридична компаративістика виникає лише у другій половині ХІХ століття. Її становленню сприяє інтернаціоналізація економіки, розвиток міжнародних відносин, торгівельних зв’язків тощо. Центрами порівняльно-правових досліджень стають Німеччина і Франція. Так, перше у світі спеціалізоване видання – „Критичний журнал юридичної науки і законодавства за кордоном” – вийшло у 1829 році у Німеччині. В 1831 році в Коллеж де Франс була створена кафедра порівняльного правознавства, а у 1846 році на юридичному факультеті Паризького університету з’явилася кафедра порівняльного кримінального права.

В Англії розвиток порівняльного правознавства у ХІХ столітті був обумовлений тим, що Таємна Рада, як вища судова інстанція Британської імперії, була вимушена застосовувати право різних країн. В зв'язку з цим виникла необхідність ознайомлення з системами іноземного права. Задоволенню цієї потреби служила робота Бурга «Коментарі до колоніальних і іноземних законів самим по собі і про те, що стосується їх конфліктів між собою і з правом Англії» (1838). Робота Бурга виконувала потрійну задачу: по-перше, дати всеосяжну картину правопорядків і джерел права, діючих на території Британської імперії; по-друге, провести порівняльно-правове дослідження сімейного права, особистих прав, права власності та спадкового права; по-третє, викласти колізійне право в різних галузях. Ця робота хоча і була створена для задоволення потреб Таємної Ради, але завдяки багатству матеріалу і ретельності його обробки використовувалась багатьма як підручник порівняльного приватного права.

Порівняльне правознавство в його нинішньому вигляді сформувалося під впливом двох абсолютно різних течій: залучення іноземного права при створенні нових національних законів (законодавчого порівняльного правознавства); порівняльного аналізу різних правопорядків з метою краще вивчити сам феномен права (науково-теоретичного правознавства).

Перший напрямок порівняльно-правових досліджень пов’язаний з необхідністю вивчення законів і кодексів інших держав задля використання позитивного іноземного досвіду, а також з метою подолання протиріч між нормами права різних держав. Першість тут належить Франції, де у 1869 році було створено Товариство порівняльного законодавства. Вказане Товариство розпочало видання „Міжнародного журналу порівняльного права”, який друкується і сьогодні.

Новий період розвитку порівняльного правознавства пов’язаний з І Міжнародним конгресом порівняльного права, який відбувся в Парижі у 1900 році. На цьому конгресі було сформульовано основні поняття і категорії порівняльного правознавства, визначені його цілі і завдання, поставлені питання його предмету й методу.

До Другої світової війни в різних країнах було створено велику кількість інститутів і центрів з різними назвами, спочатку в Європі (Інститут з порівняльного правознавства, Мюнхен, 1916 р.; Інститут порівняльного права, Париж, 1932 р.), а потім в Латинській Америці (Кордова, 1925; Мехіко, 1940).

В 1924 році була створена Міжнародна академія порівняльного права, основна заслуга якої полягала, перш за все, в періодичному проведенні міжнародних конгресів з порівняльного правознавства. В 1926 році під егідою Ліги націй створено Міжнародний інститут по уніфікації приватного права (ЮНІДРУА) в Римі, значення якого для порівняльного правознавства важко переоцінити. Даний етап розвитку компаративістики цікавий тим, що в ці часи вдалося подолати стару аксіому порівняльного правознавства, згідно з якою порівнянню підлягають лише правопорядки, схожі і концептуально, і по структурі. Іншими словами, раніше вважалося, що порівнювати можна лише право країн, що відносяться або до романо-германського типу, або до загального права. Наприклад, відомий німецький вчений Г. Еллінек був переконаний, що неможливо створити загальне порівняльне правознавство, оскільки порівнянню підлягають лише правові системи держав, що виросли на спільному історичному підґрунті. В 20-30 роки ХХ століття, завдяки зусиллям вчених з обох берегів Атлантичного океану, починають виникати мости між континентальним та англо-американським правом.

Після другої світової війни розпочинається новий етап розвитку порівняльного правознавства, що віддзеркалив прагнення народів до кращого взаєморозуміння. Компаративістика розглядається як засіб зближення народів та пізнання юридичного життя сучасного світу. На даному етапі мова йде про відокремлення порівняльного правознавства в самостійну юридичну науку. Дослідження таких авторів, як Г. Шнітцер, К. Цвайгерт, Р. Давид суттєво розширюють уявлення про можливості і завдання порівняльно-правових досліджень у сучасному світі.

Наприкінці ХІХ та початку ХХ ст. ст. російські вчені (М. Ковалевський, Б. Чичерин, М. Коркунов, П. Новгородцев, Б. Кістяківський та ін.) в своїх роботах досить широко аналізували різні політико-правові ідеї і концепції, оцінювали тенденції державно-правового розвитку, порівнювали окремі галузі законодавства і правові інститути різних держав.

Поворот у порівняльному правознавстві відбувається з перемогою радянської влади, коли нова ідеологія стає основою формування і розвитку соціалістичного права. Повний розрив з ідеями, принципами і нормами буржуазного права привів юристів — учених і практиків — до відходу від позитивного аналізу зарубіжних правових систем. Продовженням цієї лінії був курс більшовиків і КПРС, держави на гостро негативне ставлення до іноземного права. Об'єктивне порівняльно-правове вивчення було замінено в юридичній науці і пропаганді в основному критичною оцінкою буржуазних правових систем.

Політичні зміни, що відбулися наприкінці 80-х років ХХ століття, активізували порівняльно-правові дослідження. Політичне і економічне зближення постсоціалістичних країн з іноземними державами дало могутній поштовх до відкритості правових систем і їх широкого взаємовпливу. Правда, на перших порах такий взаємовплив обмежувався переважно копіюванням і механічним запозиченням окремих інститутів і норм, характерних для розвинутих західних правових систем, які не завжди спрацьовували на новому підґрунті. Тому досить актуальним сьогодні є аналітичний підхід до юридичних конструкцій і правових рішень, які пропонується впроваджувати у правову систему України в якості передового закордонного досвіду.

Актуальність порівняльно-правових досліджень в сучасній Україні обумовлена наступними чинниками:

- перехід до нової суспільної та правової ідеології;

- реформування правової системи України;

- розвиток і зміцнення міжнародних зв’язків України;

- визнання міжнародних договорів, ратифікованих Верховною Радою, частиною національного законодавства України;

- намагання України стати повноправним членом Європейської та загальносвітової спільноти.

Дата добавления: 2014-01-11