Релегійні конфлікти. Етнонаціональні конфлікти

Своєрідний релігійний ренесанс, який спостерігається у багатьох пострадянських суспільствах, повертає релігію до нашого життя. Це проявляється в таких формах, як відновлення релігійних свят і обрядів, відбудова старих і будівництво нових храмів, церков та перетворення їх у своєрідні духовні центри і та ін. Цим пояснюється інтерес науковців, державних діячів, політиків і представників духовенства до релігійних проблем, у тому числі до релігійних конфліктів. Але вивчення останніх викликає певні труднощі.

По-перше, релігійні конфлікти за радянські часи взагалі не визнавались і не могли бути об'єктом аналізу. Атеізм заперечував існування Бога, а релігію намагався скасувати, бо тлумачить її як форму суспільної свідомості, що визначається збоченим відображенням дійсності за допомогою ілюзорно-фантастичних образів, уявлень і понять, перекручує реальні відносини в природі і суспільстві, наділяє їх вигаданими якостями і властивостями. Звичайно, при такому ставленні до релігії не могло бути й мови про релігійні конфлікти.

По-друге, в колишньому СРСР наука конфліктологія тривалий час не була визнана і не мала розвитку, бо існувала думка, що соціальні антагонізми і конфлікти не властиві соціалістичному суспільству. В західній конфліктології проблема релігійних конфліктів також активно не досліджувалася, хоча, звичайно, конфлікти існували та існують в усіх сферах життя, в тому числі в релігійній.

Вивчення релігійних конфліктів і гострих суперечностей у духовній сфері має не тільки теоретичне, а й дуже важливе практичне значення, оскільки знання у цій галузі науки реально дозволять попереджати і розв'язувати конфлікти, пов'язані з питаннями віри, а спроби здійснити їх науковий аналіз можуть стати корисними для розробки практичних шляхів щодо їх врегулювання, припинення чи попередження.

Сутність релігійного конфлікту. Релігійні конфлікти виникають у духовній сфері життя поряд з ідеологічними, науковими, моральними та деякими іншими. Вони відбуваються у духовній діяльності і стосуються питань віри та духовних цінностей. Як ідеологічні та моральні, релігійні конфлікти належать до групи конфліктів цінно­стей і поглядів, тому, коли йдеться про ці конфлікти, об'єктом аналізу стають релігійна свідомість, релігійні уявлення і форми релігійного життя соціокультурних спільнот людей.

В останні десятиріччя у духовному житті більшості пострадянських держав спостерігається різкий поворот від атеїстичного світорозуміння до релігійного. Вчені констатують зростання релігійності в країнах СНД, що є результатом розпаду старої системи цінностей і заповнення того вакууму, який з'явився на місці комуністичної ідеології та її ерзаців.

За багато тисячоліть свого існування релігія істотно змінилася, набула найрізноманітніших форм. Сьогодні ми бачимо велику кількість релігій, які сповідають люди і народи в різних країнах світу, на різних мовах, за своїми традиціями. Кожна окрема релігія має свій релігійний досвід, власні імена Божеств, свої молитви, культи, форми богослужіння, церковні організації, жертви і таємниці, нарешті, такі принципи організації суспільного життя, які тією чи іншою мірою ґрунтуються на релігійних засадах.

Різноманітність проявів культового життя у різних релігіях, різні рівні розвитку релігій, різні форми релігійних уявлень, розбіжності у тлумаченні релігійних догматів та багато чого іншого у релігійній сфері, іноді призводять до релігійних конфліктів. Крім того, до життя повертається і низка специфічних релігійних «витрат», до числа яких належить в першу чергу релігійна нетерпимість. Наприклад, тривала за часом суперечка у церквах Західної України про те, яким бути приходу — греко-католицьким, тобто уніатським, чи автокефальним православним; або не завжди прості стосунки між віруючими і особливо керівництвом православних конфесій в Україні, які пред­ставлені трьома православними церквами (УПЦ, УПЦКП, УАПЦ).

Сьогодні нетерпимість такого роду за своєю силою поступається лише міжнаціональній нетерпимості, певним чином негативно впливаючи і на політичну ситуацію в країні. Тому релігія відіграє важливу роль у суспільстві, визначає його характер і обличчя, його культурні та моральні цінності, наповнює змістом духовне життя, справляє істотний вплив на свідомість і поведінку широких мас людей, а релігійна нетерпимість чи ворожнеча в умовах цінностної дезорієнтації загрожують єдності суспільства і навіть його безпеці.

Отже, релігійні конфлікти — це зіткнення і протиборство (протидія) між: носіями релігійних цінностей (від окремих індивідів (віруючих) до конфесій), що обумовлені відмінностями в їх світосприйнятті, уявленнях і ставленні до Бога, різним становищем та участю в релігійному житті.

За своїми типологічними характеристиками релігійні конфлікти є перш за все соціальними, оскільки сама релігія є первинною, глибинною підставою людського суспільства, що виникло в межах спільної релігії як усвідомлення людьми їх певної спільності. Крім того, релігія створює первинні засади громадськості, наприклад, солідарність, тобто почуття спільної причетності людини до якогось цілого, «ми», що породжується єдиним зв'язком між усіма людьми та Богом; у ній вони вперше почувають себе родиною, спільнотою, народом, не втрачаючи при цьому в цій причетності своєї людської особистості.

Соціальність релігії проявляється також у формах релігійного життя — культах, молитвах, жертвопринесеннях, догматах, церковних переказах тощо, які присутні майже в усіх релігіях, але у різних віруваннях ці форми розрізняються у своїх конкретних проявах, що нерідко стає підґрунтям для релігійних конфліктів.

Важливим елементом розкриття сутності релігійних конфліктів є їх зв'язок з національно-етнічними характеристиками. Так, разом з формуванням етносів у народності та нації, ускладненням суспільства з'являються національно-державні релігії, які відіграють досить значну роль при створенні державної організації. їх вирівнює національна обмеженість, хоча в процесі історичного розвитку зв'язок національної релігії з однією нацією і однією державою може бути втрачено.

За рівнем свого розвитку ці релігії дуже різні, це іноді стає приводом для виникнення нетерпимого ставлення до народів, що їх сповідають, і призводить до конфліктів. Серед сучасних релігій це іудаїзм, синтоїзм, індуїзм та деякі інші.

Пізніше, на грунті деяких національно-державних, з'являються світові релігії — буддизм, християнство та іслам, які відрізняються від попередніх космополітизмом, тобто не пов'язуються з окремою нацією, і прозелітизмом, тобто прагненням завербувати як найбільше прихильників, їм притаманна активна місіонерська діяльність. В історії багато прикладів національно-етнічного протистояння на релігійному ґрунті. В Європі відомі хрестові походи (християн проти мусульман), криваві битви католиків і протестантів між собою тощо.

І сьогодні людство стає свідком багатьох конфліктів, які мають етнорелігійні підстави, наприклад, югославський і чеченський конфлікти. Один із видатних діячів сучасних національних рухів, лівійській лідер М. Каддафі вважав, що історично кожна національна спільність повинна мати свою релігію як головний принцип кожного народу.

Там, де цей принцип порушується, неможлива внутрішня гармонія національної спільності, що і приводить до виникнення конфліктів.

Водночас релігійні конфлікти мають і політичний аспект, саме тому що більшість цивілізованих націй формувалась у межах політичних організацій, політичних держав на підставі загальної релігії.

Більшість сучасних конфліктів в європейських та азіатських державах виникли з прагнень національно-релігійних меншин цих країн до політичної та релігійної незалежності від титульних націй — носіїв і домінуючих релігій в цих країнах. Сьогодні в світі не відбуваються виключно релігійні конфлікти, за своїм змістом вони частіше є національно-релігійними чи політико-релігійними.

Цей факт обумовлює ідеологічний аспект релігійних конфліктів, які за своєю сутністю лишаються національно-етнічними.

Щодо взаємозв'язку релігії і політики існують різноманітні погляди. Одні дослідники вважають, що релігія і політика абсолютно не збігаються, це два різних світи, які не перетинаються. Другі дослідники стверджують, що спільна релігія згуртовує людей для відбивання ворожих нападів, подолання внутрішніх криз.

Нарешті, треті дослідники прямо ототожнюють релігію з політикою. Ця точка зору була затверджена в марксистсько-ленінській теорії, особливо сталінського зразку. Якщо у Маркса критика теології перетворювалася на критику політики, а критика релігії пов'язувалася з критикою політичних порядків, «які вона освячує і захищає», то за часів Леніна і Сталіна служителі церкви розглядалися як політичні супротивники, а антирелігійна боротьба набула політико-ідеологічного характеру.

Однією з важливих типологічних характеристик релігійних конфліктів є історичний аспект, що дозволяє точніше з'ясувати їх генезу і вид завдяки визначенню зовнішніх меж у просторі та часі. Наприклад, є так звані «вікові конфлікти» між церквою і державою, між світовими релігіями, які тривають протягом всього існування вірувань майже в усіх країнах світу, вирізняючись за динамікою, спрямованістю, учасниками і та ін. Є конфлікти, які мають певну межу, наприклад, релігійні конфлікти, пов'язані з розколом церков.

Так, у 1054 р. відбулася схизма (з грец. розкол), яка остаточно розвела Західну і Східну християнські Церкви, що перетворилися на дві ок­ремі конфесії — католіцизм і православ'я. Немає релігії поза історією, а є лише конкретно-історичні культи, а також конкретні релігійні конфлікти.

Безумовно релігійним конфліктам притаманні також психологічні характеристики. По-перше, будь-який конфлікт, в тому числі релігійний, — це багатомірне психологічне явище, що потребує витрат духовних і фізичних сил, а іноді жертв, аж до втрати життя, не кажучи вже про руйнування матеріальних цінностей, знешкодження природи і та ін.

По-друге, коли йдеться про психологію розвитку конфлікту, маються на увазі типи поведінки людей у ньому — від агресивної до таких проявів, коли людина схильна уникнути конфліктної ситуації. У цьому зв'язку особливо небезпечними є конфлікти, пов'язані з релігійним фанатизмом (від лат. — несамовитий, шалений), тобто з нетерпимим, ворожим ставленням до інших віросповідань, будь-яких думок чи дій, які, на погляд фанатиків, можуть створити загрозу їх релігії. Насправді фанатизм сам є найбільшою загрозою релігії, бо намагається утвердити віру насильницьким шляхом і тим самим спотворює її духовну сутність як внутрішнього переконання.

Негативні наслідки і конфлікти можуть бути пов'язані з надмірною політизацією релігії та церкви, використанням їх в політичних цілях.

І, нарешті, в житті людини є періоди і ситуації, в яких потреба у безпеці виходить на перше місце і стає провідною, починає визначати мотивацію соціальної поведінки індивіда. Потреба в безпеці дає знати про себе саме у періоди кризових соціальних змін.

Релігія стає однією з таких організаційних форм, яка, за думкою М. Вебера, має важливу властивість задовольнити людську «потребу у безпеці.» Це психологічне та культурне напруження, з одного боку, становить головне підґрунтя релігійного пошуку, роздумів про смисл буття, долю людини, гріховність повсякденних намагань і потреб у безпеці, а з іншого — призводить до конфліктів у релігійній сфері.

Причини та умови виникнення релігійного конфлікту. Питання щодо причин і умов виникнення конфлікту є питанням про сукупність чинників, які визначають і стимулюють загострення тих чи інших суперечностей у суспільстві та їх перетворення на конфлікт. Будь-якій конфлікт має об'єктивну і суб'єктивну причинну обумовленість.

Об'єктивним джерелом конфліктів виступають ціннісно-нормативні системи суспільства. Релігія грає одну із головних ролей у формуванні цієї системи. В межах релігійних цінностей і норм, які певним чином впливають на світосприйняття і світогляд як окремих індивідів, так і соціальних груп, формуються певні зразки поведінки, розвивається конкретне суспільство, відбуваються ті чи інші події, які іноді за відповідних умов перетворюються на релігійні конфлікти.

Оскільки будь-який конфлікт — багатоскладове явище, тому що в ньому переплітаються безліч об'єктивних чинників, у тому числі соціально-економічних, політичних, ідеологічних, психологічних і навіть соціально-біологічних, було б невірним недооцінювати в релігійних конфліктах роль внутрішньосуб'єктиних, у тому числі ірраціональних, чинників, включаючи менталітет і навіть інстинкти людей.

Але їх дії проходять через свідомість, набуваючи відповідної суб'єктивної форми (мотиви, бажання, прагнення, очікування, уподобання, уявлення і т. ін.), і того виду, що залежить від багатьох обставин, у першу чергу від культури людини і соціуму, місця релігії в даному суспільстві, ставлення до неї, релігійної поведінки та, нарешті, релігійного життя кожної окремої людини, соціальних груп чи всього суспільства..

Щоб розібратись в справжніх причинах релігійних конфліктів, треба проаналізувати весь ланцюжок взаємодій між подіями та учасниками цих конфліктів.

Релігійні конфлікти ґрунтуються на щабелі об'єктивних причин. Головними серед них є ті, що виросли на протистоянні інтересів віруючих різних релігій (конфесій), взаємовиключних формах організації релігійного життя, загостренні проблем між церквою і державою, відмінностях конфесій чи засобів культового служіння, в тому числі догматичних, церковно-організаційних, обрядових, місіонерських тощо.

Аналізуючи причини протистояння різних конфесій, неважко помітити, що вони часто зводяться до намагання задовольнити ідейні інтереси відповідних суспільних груп, які пов'язані з певними формами релігійної організації та взаємовідносинами між священнослужителями і «мирянами».

Так, принципові розходження у тлумаченні догматів християнства призвели до розколу серед його прибічників і сприяли появі трьох самостійних релігій: католицизму, протестантизму і православ'я. Вороже ставлення їх одна до одної протягом багатьох століть нерідко переростало в локальні криваві конфлікти. Крім того, усередині кожної з цих релігій час від часу виникали не менш жорстокі сутички. Такою був розкіл усередині російської православної церкви, викликаний проведенням оновлюючої церковної реформи Никона 1653-1656 рр.

У XVI ст. негативні явища в житті католицької церкви спричинили Реформацію, яка розколола Західне християнство, відокремивши протестантизм як реакцію на практику індульгенцій, продажність, розпущеність та облудність духовенства, а також проти всевладдя папства. Протестантизму передували єретичні рухи, що поширювались у Європі вже в ХІ-ХШ ст.ст. Але власне протестантизм народжується на початку XVI ст., коли дрібні прояви опозиції католицькій церкві злились у могутній потік, який охопив Європу. З цього починається період Реформації, під час якого виникла низка протестантсь­ких церков. Головними серед них були лютеранство, кальвінізм, англіканство.

Наведені приклади пояснюють глибинну сутність причин релегійних конфліктів, які виявлялись у боротьбі держав за зміну релегійних критерієв.

Деякі богослови і філософи згрупували відмінності у християнських віросповіданнях (провославї, католицизмі та протестантизмі) за ознаками, які природно пов’язані з появою то розвитком протиборства інтересів у релегійній галузі і за певних умов можуть бути розв’язані через конфлікт.

Церковно-організаційна відмінність пов'язана з тим, що православна церква відкидає верховенство римського папи як глави церкви і замісника Христа на землі. Це принципово суперечить православному духу, згідно з яким єдиним главою церкви є сам Господь. На відміну від протестантизму православ'я зберігає священницьку ієрархію, а протестантське духовенство обирається «мирянами», кожний віруючий може проводити богослужіння. Православ'я не визнає також світської влади за епіскопами і не шанує католицькі чернечі ордени. У протестантизмі чернецтва теж немає.

Обрядові відміннності складаються із того, що богослужіння в православних храмах провадиться, як правило, національними мовами, тоді як в католицьких ще донедавна була обов'язковою латинська. Православ'я шанує ікони, але майже не визнає церковної скульптури, дуже поширеної в католіцизмі. Протестантська релігія не визнає святих, ангелів, культу Богородиці, чистилища; значно більша роль відводиться постам. Православ'я вважає сповідь звер­ненням до незримо присутнього Христа і ставить її в безпосередній зв'язок з таїнством причащіння, відкидаючи католицьку сповідальню як орган земної влади в руках священика, тощо.

Місіонерські відмінності полягають в тому, що православна церква майже ніколи не вдавалась до насильницьких спроб поширення свого віровчення; вона визнає свободу віросповідання і відки­дає будь-які форми інквізиції.

Політичні відмінності православ'я від інших християнських конфесій пов'язані з тим, що православна церква ніколи не зазіхала на світське панування, а також не втручалась до політичної боротьби у формі політичних партій, як це широко практикує католіцизм. За православною доктриною, церква і держава допомагають одна одній, але мають особливі і різні завдання: держава володарює, але не підкоряє церкву; церква ставиться до держави лояльно, але має право про все судити за християнським мірилом.

Нарешті, моральною відмінністю є те, що православ'я звертається до вільного людського серця, намагається пробудити в людині живу, творчу любов і християнське сумління. Католицизм звертається до покірності, вимагає сліпої слухняності і додержування приписів.

Протестантизм нібито відкидає цей авторитет і звертається до людської індивідуальності. Але насправді авторитет церкви лише замінюється на авторитет проповідника, авторитет незаперечного морального припису.

Різноманітність причин і умов перебігу релігійних конфліктів обумовлює різноманіття форм прояву, динаміки та ступеня інтенсивності цих конфліктів. Це і страшенні гоніння та переслідування християнської церкви у перші часи її існування — спочатку від правовірних іудеїв, а згодом і від римської влади у Ш-ІУ ст.ст., і постійна, часом запекла боротьба проти єресей, тобто відступів від правої віри, і розколи церков, про що вже згадувалося, і єретичні рухи в ХІ-ХШ ст.ст., і відокремлення різних течій і сект усередині будь-якої конфесії.

Перелік форм прояву релігійних конфліктів досить важко навести, тому що, як свідчить історія людства взагалі та історія релігії, зокрема, скільки існує релігій, стільки ж відбувається й релігійних конфліктів.

Останні, як і будь-які інші конфлікти, завжди виникають в умовах зіткнення інтересів, нерівності сторін і пов'язаного з цим панування, що і викликає протиборство. Поле конфлікту формується у різних ракурсах. Джерелами його можуть виступати, наприклад, історична несправедливість однієї з конфесій, котру слід усунути з позиції якоїсь конфесії; захоплення території — життєвого простору нації, об'єднаної єдиною релігією; руйнування своїх культурних цінностей і нав'язування чужих і та ін.

Залежно від характеру цінностей і поглядів, які зіткнулися в релігійному конфлікті, вони можуть бути антагоністичними (коли інтереси конфліктуючих сторін протилежні, а часто навіть несумісні) та неантагоністичними (коли інтереси сторін не містять істотних суперечностей, але їх розуміння може бути неоднаковим), явними, прихованими та латентними (залежно від того, наскільки очевидно реалізуються ворожі дії), зовнішніми (якщо суперечності, що викликали конфлікт, знаходяться, наприклад, за межами конфесій, елементами яких є конфліктуючі суб'єкти) чи внутрішніми (коли протиборство відбувається в межах певної релігійної єдності, наприклад, іудаїзму).

Динаміка релігійного конфлікту. Будь-який конфлікт проходить декілька стадій. Звичайно йому передує конфліктна ситуація, тобто об'єктивна життєва ситуація, в якій знаходяться протидіючі сторони, і самі ці сторони — люди, що мають певні інтереси. На базі конфліктної ситуації і розвивається конфлікт. Якщо він не буде своєчасно зупинений (розв'язаний), то відбувається ескалація конфлікту, а потім, рано чи пізно, — його завершення.

Суб'єкти релігійних конфліктів. Будь-яка релігійна група певною мірою відчуває себе обраною, згідно зі своїми переконаннями вона вважає, що відрізняється від основної маси людей. Часто з цього відчуття виростає віра в те, що дана група знаходиться у згоді чи єдності з Богом.

Суб'єкталш релігійних конфліктів можуть стати окремо взяті індивіди, цілі народи, об'єднані вірою, релігійні утворення (церква, община, секта) та держава.

Конфліктні відносини характеризують взаємодії суб'єктів на різних рівнях. Це і конфлікти типу індивід-індивід, наприклад, конфлікт між Константинопольським патріархом Михайлом Керулларієм та Римським папою Левом IX, який завершився остаточним розколом християнства на Західну і Східну Церкви, що перетвори­лися у XI ст. на дві окремі конфесії — католіцизм і православ'я.

Це і конфлікт між індивидом і соціальною групою. В історії протестантизму, наприклад, в часи реформаторського руху на початку XVI ст. проти римських пап і торгівлі індульгенціями виступив Мартін Лютер (засновник лютеранства), запропонувавши свої догмати. Один із них, про спасіння душі за допомогою віри у спокутну жертву Христа, став пізніше центральним догматом протестантизму. В той же час ще один представник реформаторського руху — Жан Кальвін (засновник кальвінізму), відкинувши ієрархічну побудову церкви і верховну владу римського папи, значно спростив церковний культ і таїнства, ввів богослужіння рідною мовою та демократичне управління церквою тощо.

Можливі релігійні конфлікти між індивідом і соціальною верствою, між індивідом і суспільством. У сучасному світі в умовах прояву соціальної несправедливості, різних економічних і політичних негараздів, загострення міжнародних стосунків і можливості загибелі людства у воєнній чи екологічній катастрофі з'являються нові культи, або релігії «нового віку», які пророкують кінець світу.

Такі пророкування особливо впливають на молодь, яка стикається із значними труднощами соціальної адаптації. А коли ці пророкування набувають матеріального змісту в спробах самознищення чи жертву­вання членів секти (або навіть актів масового терору), це стає підґрунтям для нових релігійних конфліктів і викликає протидію з боку традиційної релігії та суспільства.

Новоутворення, що протистоять традиційній церкві, виникли і поширилися у 60-ті рокі XX ст. Серед них «Рух Ісуса», «Діти Бога», «Церква Армагеддона», «Церква уніфікації», «Ананда Марга» та ін.

До цієї ж групи належать секти, що здобули сумну славу в останні роки — «Біле братство», «АУМ-сінрикьо». При всьому розмаїтті ця нетрадиційна релігійність може розглядатись як єдина течія, що має свої особливі риси і спільні ознаки, в тому числі ігнорування старих «респектабельних» церков. Більшість складу цих організацій, як правило, становлять юнаки і дівчата, часто досить освічені та забезпечені.

Характерним для сект є наявність лідера як особливого неповторного Спасителя, небесного обранця (земного втілення Христа чи Будди). Отже, ці досить ефективні засоби експлуатації молодих людей викликають невдоволення головних верств населення і створюють конфліктну ситуацію, яка за відповідних умов може перетворитися на релігійний конфлікт між різними інститутами суспільства, з одного його боку, держави або традиційної для даного соціуму релігії з відповідними їй формами організації, а з іншого — релігійних організації нетрадиційного типу.

Не зайвим буде згадати діяльність в Україні «Білого братства» (вчення «Юсмалос»), яке очолювали Юрій Кривоногов («пророк Юоан Свамі») і Марія Цвігун («Марія Деві Христос»), їх вчення полягало в повному відкиданні сучасного світу «безбожників» і програмі перетворення світоустрою; шляхом цієї перебудови вважалися відмова від усіх людських цінностей, загибель людства і «кінець світу».

В секту, залучалась здебільшого молодь, при цьому використовувалися методи гіпнозу і психічного тиску. Але «кінець світу», призначений на листопад 1993 р., не відбувся. Через вчинення хуліганських дій та скривдження святинь Софійського собору лідери «Білого братства» були заарештовані, а рядові братчики затримані та відправлені на лікувальну реабілітацію.

В різні часи та у різних народів складалися державно-церковні відносини — один із видів суспільних відносин, який характеризує рівень, глибину і характер взаємозв'язків церкви, інших релігійних організацій з державою, ступінь їх інтеграції або ж дезінтеграції, а отже, й можливої конфліктності. Сьогодні в Україні церква практично відокремлена від держави: остання не втручається у справи церкви, релігійних організацій; забезпечується свобода релігії, совісті, церкви, а релігійні організації не втручаються в компетенцію держави і діють в її правовому полі. Коли для суспільства чи окремих його частин виникає пряма загроза з боку якихось релігійних організацій (як у випадку з «Білим братством»), держава вживає відповідних заходів щодо припинення цієї загрози.

Таким чином, причини чи рушійні сили та умови розгортання релігійних конфліктів визначають суб'єктів конфліктних відносин і обумовлюють їх дії та мотивацію поведінки. Оскільки конфлікти у духовній сфері життя пов'язані з внутрішнім світом людини, характером її свободи, типом культури та інтерпретацією вищих цінностей — добра, справедливості, вищого блага, остільки розв'язання цих конфліктів потребує врахування еволюції того чи іншого релігійного конфлікту, впливу на нього історичних і культурних традицій, менталітету народу, обрання форми впливу на конфлікт з метою його припинення.

Шляхи закінчення і механізми розв'язання релігійного конфлікту. Релігійні конфлікти, як і будь які інші, не схожі один на одний, тому не існує якихось універсальних засобів їх розв'язання.

Прикладом цього є боротьба української церкви за відновлення автокефалії у радянські часи. Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), утворена в 1919р., проіснувала легально до 1930 р., коли під тиском влади була вимушена самоліквідуватись як «символ національно-політичної петлюрівської самостійності».

Поряд з УАПЦ існувала також Українська православна автокефальна церква (УПАЦ), утворена в 1923 р. обновленцями із руської православної церкви, які ставили своєю метою домогтися проведення богослужіння рідною мовою, запровадити новий устрій церкви. Спроби злиття двох автокефальних церков не мали успіху, більше того, вони час від часу зазнавали розколів. До середини 40-х років XX ст. УПАЦ самоліквідувалась.

Що ж до «офіційної» православної церкви, підпорядкованої Московському патріарху, то ще в 1921 р. було утворено екзархат, тобто їй було надано певного автономного статусу. Втім, доля його мало чим відрізнялась від долі РПЦ в умовах радянської влади — знищені церкви і монастирі, загублені святині, деградоване священство.

У наведеному прикладі конфлікт між УАПЦ і Московським патріархатом у межах радянської держави не переріс у відкрите протиборство, і напруження слабшало. Тому таке мирне припинення конфлікту, його пригашення на деякий час навіть шляхом несиметричного розв'язання, коли обидві сторони щось нерівно одержують, не можна вважати повним завершенням боротьби. Тимчасове пригашення цього конфлікту було лише уявним і не відображало цього дійсного розвитку.

Перебудова в країні дала можливість змінити на краще становище церкви. Наприкінці 80-х років були легалізована УГКЦ та відновлена діяльність УАПЦ. У квітні 1991 р. Верховна Рада прийняла новий Закон «Про свободу совісті та релігійні організації», згідно з яким церква практично відокремлена від держави. Держава створила спеціальний орган, який контролює стан справ у відносинах між конфесіями та громадську діяльність релігійних організацій, — Державний комітет у справах релігії. За роки незалежності України зросла кількість парафій та релігійних конфесій, розширилась мережа релігійних громад.

З одержанням Україною незалежності постало питання й про незалежність української церкви. Московський патріарх надав Київській митрополії право майже повної самостійності. Однак це не задовольнило діячів УАПЦ і деяких ієрархів УПІД, які на Всеукраїнському Православному Соборі у червні 1992 р. проголосили утворення Української Православної Церкви — Київського патріархату. Але ця спроба створити єдину національну церкву не мала успіху. Обрання нового патріарха на помісному соборі у жовтні 1995 р., після смерті його попередника патріарха Володимира, фактично призвело до нового розколу в Київському патріархаті. В Україні зараз існують три православні церкви: Українська Православна Церква, що канонічно підпорядкована Московському патріархату; Українська Православна Церква — Київський Патріархат; Українська Автокефальна Православна Церква.

Новий розкол ще більше загострив проблему церковних приміщень, особливо там, де на один храм претендують громади різних конфесій. Крім того, затримується вирішення питання про визнання УПЦ автокефальною з боку інших помісних церков: на цей час вона не має відповідного статусу, який би формально підтверджував її фактичний стан. Отже, конфлікт не припинено, він перейшов у нову стадію, що відповіднає об'єктивним умовам, і скоріше за все є багатоступеневим за формою розв'язання. Навряд чи в ньому будуть «переможці» та «переможені».

Існує велика кількість конфліктів, тому є досить багато шляхів їх завершення і механізмів розв'язання. Наприклад, щодо так званих «вікових конфліктів» між церквою і державою, між світовими релігіями важко знайти уніфіковані схеми чи моделі розв'язання.

Чисельність релігійних конфесій, їх різноманітність відповідають розмаїттю умов, у яких вони формувалися, особливостям історичного шляху і характеру окремих народів. Це стає причиною багатьох непорозумінь, суперечок між різними церковними організаціями, а іноді й ворожнечі на релігійному ґрунті. Досить згадати міжконфесійні війни і етноконфесійні конфлікти в Північній Ірландії та Лівані, Шрі Ланці та Індії, арабо-ізраїльську, курдську проблеми тощо.

Проте саме життя дає приклади того, як запобігти релігійним конфліктам і розколу церков. Це так званий екуменічний рух у християнському світі. Термін «екуменізм» має грецькі коріння: «ойкос» означає «дім», а звідси й «ойкумена» — всесвіт, світ, який поєднує, як дім, усіх, хто в ньому живе. Екуменічним був названий рух кінця ХІХ-початку XX ст. за діалог, співробітництво і зближення христианських віросповідань, повязаних з пошуками єдності у дусі, вірі та любові. Екуменізм став синонімом світотворчої діяльності церкви, що забезпечує авторитет держав на міжнародному рівні за рахунок представництва ієрархії в усіх міжконфесійних та інтернаціональних акціях.

Участь церкви в суспільно-політичних процесах України визначається за такими напрямками:

1) активізація діяльності у державотворчому процесі (інтегруюча функція, апеляція до ідеалів демократії, справедливості, гуманізму, виховання поваги і терпимості до різних поглядів, почуттів і вірувань, сприяння розвиткові традицій, культури, мови українського народу);

2) зорієнтованість на вирішення актуальних проблем національного рівня (регламентація духовних і матеріальних запитів людини, рух за екологію, питання милосердя, добродійництва, соціального захисту громадян);

3) активізація зусиль у розв'язанні міжконфесійних і міжцерковних конфліктів, що справляють значний вплив на політичний клімат України.

Для попередження можливих релігійних конфліктів у нашій країні необхідно реально забезпечити: свободу думки і совісті, гарантом чого може бути відсутність державної релігії та церкви; рівність усіх церков перед законом, відокремлення церкви від держави і школи від церкви; реалізацію принципів релігійного плюралізму, з якими погоджуються релігійні лідери і який проповідували прогресивні світські та церковні діячі минулого; втілення лояльного ставлення церков до української державності, українського громадянства.

У демократичних державах, де конфесійна політика ґрунтується на Загальній декларації прав людини, а закон гарантує свободу совісті, забороняється розпалювати ворожнечу і ненависть у зв'язку з релігійними віруваннями. Так, законодавство України, як і деяких інших держав, передбачає можливість припинення діяльності релігійних організацій у разі поєднання обрядової чи проповідницької діяльності з посяганнями на життя, здоров'я, свободу і гідність особи; систематичного порушення релігійною організацією встановленого чинним законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів; спонукання громадян до невиконання своїх конституційних обов'язків або дій, які супроводжуються грубими порушеннями громадського порядку чи посяганням на права і майно державних, громадських чи релігійних організацій. Отже, релігійні конфлікти існують у нашому житті поряд з іншими конфліктами, тому знання про є них необхідною умовою їх цивілізованого врегулювання і припинення.

Дата добавления: 2014-01-11