Етонаціональні конфлікти

Міжнаціональні (міжетнічні) конфлікти належать до найбільш заплутаних і складно розв'язуваних. Як показує історія і свідчить сучасність, у більшості поліетнічних країн міжнаціональні, міжетнічні зіткнення за своїми масштабами, тривалістю та інтенсивністю значно перевершують інші типи соціальних конфліктів. Практика дово­дить, що національні непорозуміння (розходження) існують та існуватимуть дійсно до того часу, доки зберігаються етнічні, культурні та релігійні відмінності.

Сутність і природа етнонаціональних конфліктів. Міжнаціональний (міжетнічний конфлікт) — форма міжгрупового конфлікту, в якому групи з протилежними інтересами розрізняють­ся за етнічною ознакою. В міжнаціональному (міжетнічному) конфлікті протилежні сторони розподіляються за принципом: «ми — вони», «свої — чужі» в етнічному плані.

Термін «етнонаціональний конфлікт» охоплює широке коло різноманітних ситуацій, тому конфлікт у «чистому вигляді», який з'являється лише внаслідок ворожості, зустрічається дуже рідко. Виникнувши на економічній, соціально-політичній та іншій позаетнічній основі, на якомусь певному етапі він може набути національного забарвлення, якщо йдеться про протистояння різних національно-державних утворень або зіткнення різних етнічних груп у державі.

Незалежно від походження, «віку», масштабів, соціальної ваги, напруження всі етнонаціональні конфлікти мають одну загальну природу. Їх глибинне коріння — це порушення прав тієї чи іншої нації або етнічної групи, порушення справедливості та рівноправності в міжнаціональних стосунках. Це може бути політична нерівність, коли в системі державного управління переважають представники одного із етносів на шкоду іншим; мовна нерівність — проголошення державною мовою мови пануючого етносу, який не є домінуючим у державі, що завдає шкоду в культурному самовизначенні іншим етнічним групам; насильницька асиміляція; відмова в праві на автономію і т. ін. Отже, об'єктивний зміст етнонаціональних конфліктів — це прагнення до відбудови порушених прав рівноправності і справедливості у сфері національних проблем.

Суб'єктами етнонаціональних конфліктів виступають етнічні спільноти, в тому числі етносоціальні організми (народності та нації). Етнос (від грецької — плем'я, народ) — це стійка сукупність людей, яка утворюється історично на конкретній території, має усталені зв'язки та загальні риси, специфічні особливості культури, стабільні звичаї, а також усвідомлення своєї єдності і відмінності від інших подібних груп (самосвідомість). До первинних ознак етносу належать: мова, єдність господарського буття, ритуали, обряди, звичаї, народна творчість, норми поведінки та ін. Слід зазначити, що жодна з цих ознак окремо не утворює етносу, лише в сукупності вони відображують певну етнічну культуру. Нація є найвищою формою зрілості етносу, соціально-економічною спільністю людей, яка містить у собі розвинену етнічну (національну) самосвідомість, усталені культурні зв'язки і традиції, має спільну територією, єдність економічного і соціального життя, політично прагне до утворення власної національної держави.

Існує декілька теорій, що пояснюють причини етнонаціональних конфліктів на основі вивчення і узагальнення досвіду різних регіонів світу.

Відповідно до соціологічного підходу причини конфліктів пояснюються через аналіз етнічних параметрів основних соціальних угруповань (класи, верстви, соціально-демографічні та професійні групи). Йдеться про відмінності у соціальній стратифікації і поділі праці залежно від етнічної характеристики населення того чи іншого регіону.

Одна етнічна група узурпує різні привілеї за рахунок інших груп, займає верхні поверхи соціально-класової піраміди. У нещодавньому минулому частка українців і росіян серед кваліфікованих і висококваліфікованих робітників промисловості, інженерно-технічних працівників, працівників охорони здоров'я та освіти майже у всіх союзних республіках була вищою за частку місцевого етнічного населення. Росіяни становили більшість або значну частину населення столичних центрів (Алма-Ата, Рига, Ташкент, Мінськ, Київ та ін.) на відміну від периферії та сільської місцевості. Однак у партійно-державному керівництві більшості союзних республік превалювали представники корінних етносів, хоча їх частка в загальній структурі населення була значно нижчою.

Із збільшенням чисельності кадрів національної інтелігенції і посиленням конкуренції у сфері управлінської праці та державного керівництва почала зростати напруженість між особами корінної і некорінної національностей. Політика «корінізації» (пріоритету осіб корінної національності) усередині органів влади та управління (і серед престижних професій) ввійшла у суперечність з принципами соціальної справедливості, тобто замість відкритого змагального відбору в умовах рівноправності всіх перед законом кадри залучалися до влади згідно з етнічним принципом. Це створило потенційну основу для «національного чванства» і пихатості титульної нації та викликало почуття образи і обділення у нетитульних етносів. Після розпаду СРСР процес «вимивання» так званих іншомовних громадян із владних та деяких престижних структур утворених республік СНД і Балтії помітно посилився. Це, безумовно, стало однією з домінуючих причин міжнаціональної напруженості і відпливу російськомовного населення з цих держав.

За соціально-економічним підходом етнонаціональні конфлікти провокуються погіршенням соціально-економічної ситуації: через нерівномірний розвиток регіонів, нерівномірну модернізацію «ядра» і етнонаціональної периферії в багатонаціональній, поліетнічній державі. Усвідомлення економічної нерівності як колективного етнонаціонального пригнічення стає причиною формування і прояву етнонаціональної солідарності в боротьбі за рівноправність.

Конфліктну ситуацію викликає також незадоволення встановленням контролю однієї етнічної групи над економічним посередництвом, особливо торгівлею. Прикладом цьому можуть бути періодичні погроми «осіб кавказької національності» на ринках багатьох регіонів.

Значне місце в поясненні причин етнонаціональних конфліктів належить політологічному підходу та утвореним на його основі теоріям. Однією із найбільш поширених є концепція, яка розглядає взаємовідносини етнічної групи і держави в ракурсі конфліктогенної етнонаціональної проблеми. Саме в цьому зв'язку підкреслюється роль національних еліт інтелектуальної та політичної спрямованості, які інтегрують і мобілізують етнічні почуття, підігріваючи міжетнічну напруженість, і доводять її до відкритого конфлікту.

Ці еліти визначають етнонаціоналізм як ідеологічну течію, спрямовану на досяг­нення автономії і збереження ідентичності даної етнічної групи. Однак водночас етнонаціоналізм — це і політичний рух етнічної меншості, яка переслідує конкретні цілі: забезпечення автономії і само­врядування; право на територію; визнання статусу своєї культури як рівної з державною; надання рідній мові рівного з державною або ж офіційного статусу. Проте головний політичний зміст етнонацюналізму — це прагнення одержати ті чи інші ознаки держав­ності, аж до утворення власної держави.

Разом з тим слід розуміти, що питання про владу, її зв'язки з матеріальними ресурсами, повноваженнями, привілеями — головні, ключові моменти пояснення причин зростання етнонаціоналізму, що веде до етнонаціональних конфліктів. Етнополітичні мотиви переважають у конфліктах, які відбуваються на території колишнього СРСР: грузино-абхазького, осетино-інгушського, у Нагірному Карабасі та ін. В їх підґрунті лежать ущемлення політичних і громадянських прав осіб нетитульної нації, загострення проблем національного суверенітету, національно-державного устрою та інші чинники політичного характеру.

Важливу роль в етнонаціональних конфліктах грають соціаль­но-психологічні механізми. За умов глибокої економічної і соціально-політичної кризи окремі представники різних етносів схильні шукати «головних винуватців» того, що відбувається. Винними, як пра­вило, стають представники якоїсь національної меншини, тобто не «своєї» національності. Саме вони заважають титульному етносу самозатвердитися, жити забезпечено і самостійно. Так, в Грузії серед деяких людей існує думка, що в усіх проблемах винні абхазці, осетини чи росіяни; в Азербайджані — вірмени, в Прибалтиці і Молдові — знов росіяни. В цьому разі через подібні обивательські забобони на національні меншини або громадян нетитульної нації саме і спрямовується агресивність.

Таке становище викликає відповідну рєакцію-збентеження етноменшин за своє існування, свою долю, мову, культуру, традиції. Іноді ця тривога є ілюзійною, що пояснюється ірраціональним сприйняттям погрози щодо ущемлення самоцінності окремих етногруп. Однак вона може бути і міцним засобом мобілізації етногруп, аж до проявів екстремізму.

На стику соціально-психологічної і політологічної інтерпретацій причин виникнення етнонаціональних конфліктів знаходиться проблема поєднання понять «етнос + держава», в якому держава виступає гарантом цілісності (державної влади, суспільного устрою та ін.). Саме тут на передній план висувається проблема державної мови, яка стає моральною основою для вимоги контролю з боку національної держави над певними етногрупами. Боротьба за етнодержаву — це прагнення до консолідації нації (етносу), але водно­час і тривога за те, щоб не бути підкореним іншим етносам. Державна мова є символом домінування даного етносу, але він не може бути причиною етнонаціонального конфлікту.

На розвиток етнонаціональних відносин у конкретній країні, регіоні накладають відбиток і істотно впливають загальносвітові події: крах колоніалізму, загострення почуттів національної самосвідомості, нетерпіння до найменшого ущемлення національної рівноправності. Все це різко визначає національне питання, національні проблеми не тільки в нових державах, айв тих, в яких, здавалося б, ці проблеми давно вирішені (Квебек у Канаді, Шотландія і Уельс у Великій Британії, Корсіка у Франції, острови Пасхи в Іспанії та ін.).

Типи етнонаціональних конфліктів. Витоками і основою етнонаціональних конфліктів є проблеми і суперечності, що виникають у процесі взаємовідносин етносів. Вони мають різні аспекти: історичні, соціальні, демографічні, мовні тощо. Етнонаціональні конфлікти, які мали місце на теренах колишнього СРСР, можна поділити на декілька основних типів:

Конфлікти, які пов 'язані з історичним минулим. Слід відмітити, що взаємовідносини народів, країн-сусідів не завжди були мирними і добрими; чимало було епізодів, які затьмарювали взаєморозуміння, були несправедливими і образливими. Деякі країни-сусіди тривалий час перебували у стані війни між собою або одна країна (звичайно більша за кількістю населення) пригнічувала іншу. Все це накладало відбиток на етноісторичну свідомість народів. Проте історичне минуле може стати і позитивним моментом у розвитку етнонаціонального конфлікту, якщо народи, які зараз вступили у конфлікт, протягом всієї минулої історії знаходилися у дружніх стосунках.

Територіальні конфлікти нерідко починаються у зв'язку з намаганням поєднати роздрібнені в минулому етноси. Так, суперечливі рішення початку 20-х років XX ст. щодо національно-територіального устрою Закавказзя привели до того, що Нагірний Карабах із більшістю вірменського населення включили до складу Азербайджану, а на території Вірменії була утворена Нахічеванська АРСР як складова частина Азербайджану. Конфлікти, що з часом розпочались у Нагірному Карабасі, Південній Осетії, національний рух лезгинів у Азербайджані та ін., є наслідками такої хибної політики.

Конфлікти, пов'язані з відновленням територіальних прав депортованих народів, теж належать до цих прикладів: спір між осетинами та інгушами за Приміський район, рух німців Росії та СНД за відновлення державності у Поволжі, рух кримських татар за відновлення національної культурної автономії в Криму тощо.

Конфлікти такого ж роду не менш характерні для багатьох мо­лодих афро-азіатських країн, які обрали політичну незалежність після Другої світової війни. Досить подивитися на політичну карту африканського континенту і побачити, як «по лінійці» проведені кордони між державами, практично без урахування етнічних відзнак населення, що там проживає.

Конфлікти, пов'язані з фактичною нерівністю в економічному, соціальному і культурному розвитку. Незважаючи на те, що в колишньому СРСР був забезпечений відносно швидкий прогрес усіх народів (етносів), які проживали в різних регіонах країни, соціально-економічні відмінності між республіками по багатьох життєво важливих показниках зберігалися. Так, у 1990 р. споживання на душу населення згідно з середнім показником СРСР було: в Естонії — 115%, Латвії — 137 %,Литві — 127, а в Киргизії і Туркменії — 66 %, Узбекистані — 59 %, Таджикистані — 48%. Забезпечення житлом у середньому на одиницю населення на кінець 1990 р. становило: в Росії — 13,4 м² загальної житлової площі, Україні — 15,1, Грузії — 17,0, а в Азербайджані, Туркменії, Узбекистані — 10,0-10,5, Таджикистані — 9,1. 3а цих умов ображені етноеліти намагалися вирівня­ти цю різницю шляхом витіснення «чужих», визволення від центру, будь-то російського (для чеченців), або грузинського (для абхазців). Нерівність у рівнях життя (фактична чи ілюзорна) лежить також у підґрунті етнонаціональних конфліктів у Канаді, Іспанії, Бельгії та інших сучасних так званих «державах «добробуту».

Конфлікти, що виникають у зв'язку з етнодемографічними проблемами або еміграційними процесами, особливо посилилися на пла­неті після Другої світової війни, а у нас — після розпаду СРСР.

У багатьох європейських країнах корінне населення вислов­лює незадоволення іммігрантами із афроазіатських, а в останні роки — із колишніх соціалістичних країн. Це невдоволення нерідко вибухає кривавим протиборством «місцевих» і «чужих», проявляється у вимогах місцевих жителів до державних органів різко обмежити, чи взагалі заборонити в'їзд у країну на постійне і тимчасове проживання іноземних громадян, які, крім того, є представниками інших етносів.

До цього ж типу належать конфлікти, що викликаються масовим припливом біженців і переселенців, у результаті чого знов загострюється проблема взаємовідносин «корінних» і «некорінних» етносів. На жаль, чимале поширення одержала практика будувати добробут корінної нації за рахунок ущемлення прав і вільностей, а то й витіснення представників інших національностей. Так, у країнах Балтії прийняті законодавчі акти, що ущемлюють права російсько-мовного населення. Формально-політично це пояснюється піклуванням про «пріоритет інтересів корінної нації», згідно з яким фактично корінні громадяни користуються привілеями в усіх сферах життя: під час вступу до вищих навчальних закладів, при користуванні соціальними благами, поділі керівних посад органів місцевої влади і управління тощо. Отже, саме ущемлення прав некорінних національностей — жителів нових суверенних республік і створює такі конфліктні ситуації.

Зрозуміло, що в чистому вигляді досить важко чітко визначити кожний тип конфлікту. Часто одні конфліктні ситуації накладаються на інші, і конфлікт стає «багатотиповим». Наприклад, карабахський і боснійський конфлікти містять у собі етнічні, територіальні, політичні, економічні і навіть релігійні суперечності та аспекти. Саме тому крім зазначених типологій, існують інші класифікації етно-національних конфліктів. Наприклад:

- за сферою протікання етнонаціональні конфлікти поділяються на політико-національні, національно-культурні, етнорелігійні, національно-економічні та національно-правові;

- за об'єктом і предметом — конфлікти навколо проблеми державної мови; боротьби за статус національно-культурної автономії, за національну монополію на природні ресурси; за правове закріплення національно-релігійних традицій;

- за суб'єктами-носіями у конфліктах виокремлюють однопорядкові конфліктні сторони (осетино-інгушський, вірмено-азербайджанський конфлікти); міждержавні (народи — народи) — росіяни і українці в Криму, різнопорядкові конфліктні сторони (російсько-че­ченський, грузино - абхазький, англо-ірландський конфлікти та ін.), в яких за титульною нацією стоять держава та її органи влади.

Таким чином, етнонаціональні конфлікти не виникають несподівано, а визрівають протягом тривалого часу. Збільшення етнонаціонального напруження не просто робить людей жорстокими у ворогуючих станах. Намагаючись повніше ототожнювати себе зі своєю етнонаціональністю, людина готова прийняти най архаїчніші національні звички, реанімувати в ході боротьби позабуті тотеми і так звані «національні святині», в результаті чого допускається навіть відхід від здобутків цивілізації, нагнічуються фанатизм та істерія.

Динаміка етнонаціональних конфліктів. Для розуміння динаміки етнонаціонального конфлікту необхідно враховувати дві його складові: енергетику і процес його розвитку. Енергетика етно-конфлікту — це та енергія зусилля, яку люди витрачають на здійснення і підтримання конфлікту. Тобто, «вогнище горить» тому, що люди підкидають до нього відповідні «дрова»; чим активніше це робиться, тим вище енергетика конфлікту, його напруження.

Зупинити будь-який конфлікт можливо — необхідно лише займатися цим послідовно і продумано. Але це стає нездоланною препоною, коли в зоні незгоди знаходяться життєво важливі для окремої етнонаціональної групи цінності.

Які саме чинники приводять людей до етнонаціонального конфлікту?

Об'єктивні чинники — це дійсні обставини, пов'язані з умовами побуту, а також з соціально-психологічними особливостями етносу. Сюди відносять: соціальну нерівність етносів, відмінність у рівні кваліфікації, освіти, конкуренцію на ринку та ін.

Наявність об'єктивного чинника, що викликає зіткнення життєво важливих потреб, інтересів, робить етнонаціональний конфлікт неминучим. Однак це не означає, як підкреслював Р. Дарендорф, що необхідно відмовитися від будь-яких намагань ввести конфлікт у «мирне річище», що забезпечило б його спокійний перебіг.

Суб'єктивні чинники — це стимули конфліктних дій, обумовлені особистісними уявленнями чи ілюзорними обставинами. Іноді це стосується етносів, які схильні шукати конфліктну ситуацію там, де її немає взагалі. Наприклад, у колишньому СРСР для євреїв існували чітко визначені обмеження щодо допущення їх до багатьох державних (і не тільки державних) посад. Але якщо тепер у демократичній Україні єврея не беруть на певну роботу з причини професійної нездатності, то цей факт нерідко сприймається як рудимент (домінант) антисемітської політики титульної нації. Часто такі ілюзії слугують причинами, які генерують конфлікт і стають стимулами, що підтримують і посилюють його.

Етнонаціональний конфлікт, як і соціальний, — це процес, який відбувається у певних часових межах, має свої етапи, виникає, розвивається і завершується. Динаміка етнонаціонального конфлікту — це хід його розвитку та змін під впливом внутрішніх механізмів і зовнішніх чинників. Вона має декілька стадій, хоча кожна з них не є обов'язковою для будь-якого конфлікту. Однак послідовність стадій розвитку зберігається.

Упередконфліктний період можливе існування суперечностей між етнонаціональними групами; але до тих пір, доки вони не усвідомлюються, конфліктна ситуація відсутня.

Далі етно-національні групи усвідомлюють проблему і формується бажання необхідності вчинити якісь дії для розв'язання суперечностей. Зрозумівши суперечну ситуацію, сторони можуть вирішити проблему неконфліктними засобами (поясненням проблеми, переконанням, інформуванням протилежної сторони тощо). Коли загроза небезпеки від однієї із сторін сприймається як реальність, виникає конфліктна ситуація: лише відчуття безпосередньої загрози сприяє розвитку ситуації в бік конфлікту, є своєрідним «пусковим механізмом» конфліктної поведінки.

Відкрита стадія конфлікту починається з інциденту, що є його детонатором. Саме з цього конфлікт розвивається і переходить у гострий і затяжний стан. Ось приклади лише із 90-х років XX ст. Карабахський конфлікт набув відкритого міжнаціонального характеру після трагедії в Сумгаїті, жертвами якої стали тисячі невин­них людей.

Початком кривавого конфлікту між узбеками і турками — месхетинцями у Фергані (Узбекістан) стала банальна бійка на побутовому рівні. В Ошський області (Киргизія) міжнаціональний конфлікт стався з інциденту з приводу спору щодо дільниці під побудову житлового будинку. Спір виник між групами киргизів і узбеків на маленькій ділянці землі, але швидко поширився на всю область і набув жорстокого характеру, забрав життя багатьох людей.

В деяких країнах СНД, що є поліетнічними, конфлікти виникли і тривають з причин незваженого прийняття законів про державну мову, про громадянство, які різко розмежували етноси на корінне і некорінне населення.

Чимало особливостей є в динаміці етнонаціональних конфліктів на стадії ескалації, коли протиборство загострюється і кожний наступний крок чи рушійний вплив етногруп одна на одну діє значно інтенсивніше, ніж попередні. Ескалація етнонаціонального конфлікту характеризується такими ознаками.

По-перше, збільшується кількість учасників конфлікту, в нього втручається все більше активних сил. Так, карабахський конфлікт розпочався з мітингів і мирних вимог вірменського населення щодо зміни статусу Нагорного Карабаху, але для їх підтримання мітинги і демонстрації скоро пройшли по всій Вірменії.

Більш драматично розвивався чеченський конфлікт, який теж починався з демонстрацій і мирних вимог автономії Чечні у межах Росії, однак він швидко пе­реріс у широкомасштабні бойові дії двох воюючих сторін — Росії та бандоформувань з членів етнічних груп Північного Кавказу (та наймитів з деяких ісламських держав Сходу). Не менш швидкою була ескалація конфлікту в Югославії, де події в Косово із етнонаціональних суперечностей швидко перетворилися на політико-етнічні, подолали межі регіону країни та прийняли міжнародний характер, особливо після відкритого втручання і бомбардування їх авіацією НАТО.

По-друге, зростає кількість проблемних ситуацій і погіршується первинна проблемна ситуація.

Цей процес характерний для всіх етнонаціональних конфліктів, які не були усунені на стадії перед-конфлікту. В процесі протиборства сторін формуються все нові й нові претензії, звинувачення, а первинна проблема зростає за рахунок накопичення нових аргументів і фактів. У придністровському конфлікті первинні вимоги зводилися до утворення автономії на території Молдови, але коли вищі влади суверенної Молдови їх проігнорували, то російське населення Придністров'я, що конфліктувало, поставило питання про вихід Придністров'я із складу Молдови і самостійне державне будівництво.

В процесі ескалації етнонаціональний конфлікт, що починався зі спірного об'єкта, може перерости у більш глобальне зіткнення, в ході якого первинна проблема вже не відіграє основної ролі. Конфлікт стає дещо незалежним від джерел і причин, що обумовили його виникнення. Так, проблему Чорноморського флоту і Севастополя окремі «політикани» намагаються перевести із предметних російсько-українських стосунків щодо поділу майна у сферу загальних російсько-українських взаємовідносин, до того ж надати їм характеру затяжного конфлікту.

По-третє, наростання емоційного напруження також супроводжує конфліктну взаємодію. Вона виникає як реакція на зростання погрози можливого збитку; на неможливість реалізувати свої інтереси в бажаному обсязі і за досить короткий час; через активний опір протилежної сторони. Емоції можуть справляти як мобілізуючий, так і дезорганізуючий вплив на поведінку учасників етноконфлікту, але частіше за все вони відіграють роз'єднуючу, негативну роль. Так, підтримка сербів Росією в косовському конфлікті (Югославія) посилила антипатії і ворожнечу між росіянами і албанцями; також різко загострилися відносини між корінним населенням Молдови і росіянами в результаті бойових дій у Бендерах (Придністров'я).

По-четверте, це застосування насильства, введення в «бій» останнього аргументу — сили. Для етнонаціонального конфлікту характерне формування стійкої подоби «зовнішнього ворога», коли компроміси сприймаються лише як капітуляція супротивника, коли кожен учасник протиборства намагається лише «одержати перемогу». Такі настанови неминуче приводять до застосування насильст­ва як засобу досягнення перемоги.

По-п'яте, ескалація етнонаціонального конфлікту досить часто приводить до інтернаціоналізації, тобто залучення до конфлікту (або його врегулювання) третіх сил чи міжнародних організацій. Такий конфлікт поширюється на більш широкі території. Так, чисто етнічний конфлікт у Косово досить швидко переріс у міжнаціональний конфлікт, який поширився майже на всю територію колишньої Югославії, а потім став і міжнародним (за участю країн НАТО, Росії, України та інших країн і міжнародних організації).

Крім перелічених особливостей розвитку конфлікту особливу роль у етнонаціональному конфлікті відіграє релігійний чинник. В історії та житті багатьох народів національне і релігійне тісно переплетені та взаємодіють; до того ж, релігія виступає як «охоронець» національних традицій, цінностей, звичаїв. Ось чому, коли виникає конфлікт з етнічних причин, релігія, природно, займає позицію «захисника» національних інтересів і вимог. Отже, релігійний чинник може загострювати етнонаціональний конфлікт, сприяти поширенню його меж і ускладнює вихід із конфлікту. Останні події на Північному Кавказі свідчать про намагання ісламських фундаменталістів об'єднати єдиновірців у боротьбі з «невірними», які (в даному разі) являють собою російськомовне населення. Так званий «мусульманський чинник» стає все більш активним і небезпечним щодо спричинення і розгоряння етнонаціональних конфліктів у різних регіонах світу.

Разом з тим практика багатьох етнонаціональних конфліктів останніх років показує, що нерідко етнонаціональний чинник набирає більшої сили, ніж релігійний. Так, незважаючи на ісламське єдиновір'я корінних народів Середньої Азії, там виникали конфлікти між киргизами і узбеками, таджиками і киргизами, узбеками і турками-месхетинцями, але з чисто етнічних чи соціально-економічних причин. Не менш гострими і тривалими бувають етнічні конфлікти в країнах Європи, Америки, де проживають єдиновірці — християни.

Механізми врегулювання етнонаціональних конфліктів. Будь-який конфлікт, а особливо етнонаціональний, краще попередити, не дозволити йому перейти із латентної стадії у відкриту. Для попередження конфлікту важливо знати, як досягти розвитку проблемної ситуації в конструктивному напрямку. Існує декілька прийомів і засобів кореляції поведінки та відносин між учасниками до виникнення перед-конфліктної ситуації. До найбільш істотних можна віднести:

- здатність визначити, що етнонаціональні відносини наближа­ються до конфлікту, тому бажано повернутися до перед конфліктних стосунків та нормальної взаємодії, а не прямувати до конфлікту;

- вміння зрозуміти іншу сторону і не йти на конфлікт, якщо немає впевненості в тому, що ваші наміри і мотиви вірно зрозуміли;

- здатність проявити терпіння до інших поглядів і позицій, навіть
до інших думок;

- у стосунках з протилежною стороною слід бути внутрішньо готовим до вирішення проблем, що виникли, шляхом співробітництва,
компромісів, певних поступок;

- здатність до щирої зацікавленості у вирішенні проблем протилежної сторони.

Це загальні прийоми і засоби, але в етнонаціональних конфліктах вони набувають низки специфічних особливостей, що пов'язане з такими обставинами.

1. Необхідно зрозуміти, що етнонаціональний конфлікт має свій зміст і повинен розв'язуватися методами власної національної політики, для чого щодо всіх етнонаціональних груп (особливо етнічних меншин) повинні бути створені гарантії того, що їх інтереси (мова, освіта, звичаї, традиції та ін.) будуть враховані та захищені. Будь-яка обмеженість веде до негативних наслідків і може раптово створити конфліктну ситуацію.

2. Враховуючи фактичну нерівномірність соціально-економічного і культурного розвитку етносів у кожній конкретній державі, необхідно застосувати економічні важелі для усунення різких відмінностей. Стратегічна мета національної політики держави повинна бути спрямована на те, щоб переробити відмінності між регіонами, де живуть різні етнонаціональні групи, згідно з рівнем життя, умовами забезпечення справедливості щодо розвитку територіальної інфраструктури (жоден етнорегіон не повинен мати будь-яких невиправданих, несправедливих привілеїв).

3. Відзначаючи важливість економічних важелів, треба відмітити, що, як показує аналіз етнонаціональних конфліктів, домінуючим, визначальним чинником в них є політика. Етнонаціональні конфлікти часто умисно провокуються державною елітою влади, для того щоб створити внутрішню політичну нестабільність. Це може як посилити міжетнічну напруженість, так і послабити її. Нерідко претенденти на державні пости використовують культуру, звичаї етносу як знаряддя в боротьбі за політичну владу і привілеї. В цьому разі міжетнічні суперечності недобросовісно експлуатуються політикою. Разом з цим налагодження співробітництва і взаємодії державної влади і лідерів різних етносів здатне звести суперечності до мінімуму. І сама динаміка етнонаціонального конфлікту обумовлюється силою прагнень до влади нових етноеліт.

4. Важливою для багатонаціональних держав є проблема
взаємовідносин центру з регіонами. Враховуючи той факт, що регіони заселені різними етнонаціональними групами, доцільно проводити курс на соціально-економічну і культурну самостійність регіонів, розширювати компетенцію місцевих органів влади і управління, інтенсифікувати безпосередні економічні зв'язки. Все це має змогу усунути на другий план суто етнічні аспекти. При повній правовій рівності громадян різних національностей вирішальним чинником ста­нуть ділові, професійні якості людей, а не національна належність.

5. В етнонаціональних конфліктах беруть участь досить широкі
верстви населення; національний чинник часто використовують з корисливою метою ті угруповання чи їх опоненти, які стоять біля влади або рвуться до неї. Згідно зі своїми вузькокорисливими інтересами та амбіціями, вони експлуатують національну ідею, спекулюють на національних почуттях, затягують народи в прірву хаосу і страждань. Тому в національних рухах можна і треба спиратися на здорові конструктивні сили, які прагнуть стабілізації, злагоди і миру.

Які ж шляхи розв'язання етнонаціонального конфлікту, якщо неможливо було йому запобігти? На відміну від «типового» соціального конфлікту в етнонаціональному конфлікті звичайно розглядаються два основні варіанти його закінчення: досягнення примирення сторін або їх непримиренність (тобто створення «тупікової» ситуації нерозв'язаності конфлікту).

У процесі роботи щодо розв'язання етнонаціонального конфлікту насамперед мають бути визначені і проаналізовані головні причини і витоки конфлікту, тобто його «біографія», позиція і відносини сторін.

Обрані засоби врегулювання конфлікту повинні обов'язково відповідати культурно-історичному, цивілізаційному розвитку даної етнічної спільноті (регіону, держави в цілому), враховувати обставини часу ведення спорів, корелювати з психічними рисами етно-національної групи, а також її лідерів.

Двостороннім процесом є пошук загальних чи близьких за змістом точок зіткнення з метою зблизити інтереси протилежних сторін та знизити інтенсивність негативних емоцій.

Для позитивного врегулювання етнонаціонального конфлікту необхідно провести значну аналітичну роботу, щоб мати чітке уявлення про об'єкт конфлікту, його характер і форму, загальні дані щодо протилежних сторін, про причини, які викликали конфлікт, тощо.

Джерелом інформації можуть бути особисті спостереження, розмови з керівництвом протилежних сторін, нейтральними спостерігачами даного конфлікту та ін.

Найбільш поширеним засобом урегулювання етнонаціональних конфліктів(як і взагалі соціальних) є переговори. В процесі переговорів (часто тривалих) сторони обмінюються думками, що обов'язково знижує гостроту конфлікту. Для того щоб етнонаціональний конфлікт був розв'язаний остаточно, конфліктуючим сторонам слід домовитися між собою стосовно найбільш задовільняючих засобів їх виходу із конфліктної ситуації. Остаточне розв'язання конфлікту завжди досягається лише за допомогою переговорного процесу.

Важливим механізмом, що впливає на результативність завершення етнонаціонального конфлікту, є участь третьої сторони, зокрема це може бути професійний медіатор. Посередником може виступити одна людина, найбільш популярна і шанована протилежними сторонами; група професіоналів (медіаторів), здатних об'єктивно оцінити цілі і ресурси в конфлікті обох сторін і розробити професійні рекомендації щодо його зупинення; окрема держава і навіть міжнародні організації та союзи.

В теперішній час у багатьох етнонаціональних конфліктах третьою стороною виступають Організація Об'єднаних Націй, деякі інші міжнародні організації, і нерідко їх посередницька діяльність є головним і єдиним чинником, що сприяє примиренню сторін.

Однак іноді, втручання третьої сторони в етнонаціональний конфлікт не дає позитивного результату і навіть може привести до ескалації конфлікту. Прикладом цьому може бути втручання НАТО в косівський конфлікт. Через непрохані та не досить виправдані силові дії НАТО він переріс у великий міжнародний конфлікт без ознак його швидкого розв'язання.

Вдосконалення практики розв'язання етноконфліктів обумовило появу заходів, методів, які різко змінили якісний стан ситуації, зокрема так званого альтернативного методу. Сутність його полягає у використанні нестандартного, неординарного вибору із запропонованих варіантів вирішення, наприклад, «обмін території на мир» (ізраїльсько-арабський конфлікт) або економічні, територіальні поступки в обмін на одержання пільг, відновлення прав конкретної етнічної групи.

Певною мірою цей метод застосували під час вирішення питання про створення автономії російських німців Поволжя. Досить ефективним методом урегулювання етнокультурного конфлікту можна вважати зміну статусу національно-державної освіти або умов одержання її представниками етносу. Те ж можна сказати про задоволення вимог щодо зміни національно-державного статусу тих чи інших народів; іноді навіть об'єктивні переговори з цих вимог могли б запобігти кривавим конфліктам, які ще довго будуть палати і тліти.

Зусилля освічених політиків, медіаторів, здатних розв'язувати етнонаціональні конфлікти, можуть зробити велику послугу народам, етносам, які починають будувати свої відносини на принципах ненасильства.

Дата добавления: 2014-01-11