Праворозуміння як категорія юридичної науки. Загальна характеристика сучасних концепцій праворозуміння

ВСТУП.

Право, як і держава, є унікальним суспільно необхідним феноменом, науковий інтерес до якого протягом багатьох століть не тільки не загасає, а навпаки, постійно зростає. Тому доцільно розглянути сутність даного поняття під різними кутами зору, оперуючи поглядами багатьох мислителів, державних діячів, правознавців, які визначали зміст цього складного суспільного явища, у різні часи, за різних соціально-економічних та політичних умов, оскільки подібний підхід об’єктивно відповідає існуванню в юридичній науці багатьох наукових напрямів щодо розуміння права.

Навряд чи можна знайти такі юридичні проблеми, з приводу яких точилося б стільки довгих і запеклих дебатів, як проблема права. Ці нескінченні дебати між юристами, про які з подивом писав І. Кант ще у XIX столітті, продовжуються точитися і нині, на початку XXI століття.

Питання праворозуміння, таке важливе, складне і багатоаспектне, завжди привертало до себе увагу не тільки юристів, а й філософів, соціологів, психологів.

Воно повинно бути в центрі їхньої уваги і в Україні, де, з одного боку, конституційне проголошена правова держава, принцип верховенства права, а з другого боку, ще не подоланий правовий нігілізм, тобто спроба вирішення певних питань поза правом, а часом і всупереч йому.

Звертаючись до історичного минулого, ми зустрічаємося з різними підходами до характеристики права. Так, В. Соловйов розглядає право як мінімум моралі. Р. Ієрінг вбачає в праві захи­щений інтерес, Ф. Савіньї і Г. Пухта — втілення національного духу певного народу. Більшість позитивістів стверджують, що правом є сформульовані державою правила поведінки людей. Соціологи вважають, що право втілюється в юридичній практиці. Прибічники психологічної школи розглядають право як ті чи інші емоції людей, пов'язані з їхнім уявленням про взаємні права й обов'язки, марксисти — як відображення класової волі. Різно­манітність уявлень про право відображає сторони і риси цього складного явища, різні інтереси окремих авторів. Водночас увагу привертає те, що, незважаючи на зміну уявлень про справед­ливість за різних історичних умов, право завжди розглядалося як прояв справедливості і її втілення.

На базі різних поглядів і підходів склалися різні правові школи і напрямки в дослідженні права. Розглянемо правову категорію «право розуміння» та охарактеризуємо основні концепції право розуміння.

Право є настільки унікальним, складним і суспільно необхідним феноменом, що протягом всього часу його існування науковий інтерес до нього не тільки не зникає, але й зростає. Питання праворозуміння належать до «вічних» вже тому, що людина на кожному з витків свого індивідуального та суспільного розвитку відкриває у праві нові якості, нові аспекти співвідношення його з іншими явищами та сферами життєдіяльності соціуму. У світі існує безліч наукових ідей, течій і точок зору з приводу того, що є право. Але лише останнім часом учені стали задаватися питанням: «Що означає розуміти право?».

Праворозуміння – це наукова категорія, що відображає процес і результат цілеспрямованої розумової діяльності людини, і включає пізнання права, його сприйняття (оцінку) і ставлення до нього як до цілісного соціального явища.

Суб’єктом праворозуміння завжди виступає конкретна людина, наприклад:

1) індивід, який володіє деякими знаннями права і на практиці зіткнувся з конкретною правовою проблемою;

2) юрист-професіонал, який має достатній запас знань про право, здатний застосовувати і тлумачити правові норми;

3) учений, людина з абстрактним мисленням, яка займається вивченням права, володіє сумою історичних і сучасних знань, здібна до інтерпретації не тільки норм, але й принципів права, володіє певною методологією дослідження.

Праворозуміння є завжди суб’єктивним, оригінальним, хоча уявлення про право можуть співпадати у групи осіб та у цілих соціальних спільнот.

Об’єктом праворозуміння можуть бути право в планетарному масштабі, право конкретного суспільства, галузь, інститут права, окремі правові норми. При цьому нерідко знання про окремі структурні елементи переносяться на право в цілому. Важливе пізнавальне навантаження тут несуть середовище і суспільні явища, що взаємодіють із правом.

Зміст праворозуміння складають знання суб’єкта про його права та обов’язки, конкретні та загальні правові дозволи, зобов’язування, заборони, а також оцінка і ставлення до них як до справедливих або несправедливих. Залежно від рівня культури, методичної оснащеності суб’єкта і вибору предмету вивчення праворозуміння може бути повним або неповним, правильним або спотвореним, позитивним або негативним.

Образ права, що склався в думках наших попередників і виразився у вигляді тієї або іншої концепції, здійснює помітний вплив на формування праворозуміння у нащадків. Концепція праворозуміння – це певний напрям в науковому пізнанні сутності та соціального призначення права.

При розгляді різних концепцій праворозуміння необхідно враховувати наступні обставини:

1) історичні умови функціонування права і рамки культури, в яких жив і працював дослідник;

2) залежність результату праворозуміння від філософської, етичної, релігійної, ідеологічної позиції суб’єкта, який пізнає його;

3) початкові посилки концепції, а саме, що береться як основа тієї або іншої концепції (джерело правоутворення або сутність самого явища), що розуміється під джерелом права (людина, Бог, природа, держава) і під його сутністю (воля класу, міра свободи людини або природний егоїзм індивіда);

4) концепціям праворозуміння, з одного боку, властиві стереотипи, з іншого – динаміка. Поєднання цих якостей обумовлює довге життя і в той же час зміну змісту концепцій праворозуміння. Тому, наприклад, природно-правові теорії відомі у всі часи. Якісь їх елементи міняються, якісь залишаються стабільними і незмінними.

Право – складне для розуміння явище, оскільки воно відображає ще складніші економічні, політичні та соціальні відносини. Впродовж всієї історії розвитку юридичної думки люди намагалися визначити, що є право, в чому полягає його природа і сутність.

Природа права обумовлена наявністю в ньому двох основних компонентів: природного і позитивного. Такий розподіл свідчить про діалектичний характер розвитку права, що включає абстрактно загальні (природно-правові) і конкретні (позитивні) сторони.

Природне право (jus naturale) – це природжені, невідчужувані, невід’ємні, обумовлені природою людини, людським розумом, загальними етичними принципами правила поведінки, які існують незалежно від держави і поширюються на всі часи і народи. Природне право є сукупністю ідеальних, глибоко етичних і надзвичайно справедливих уявлень про право. Воно виникло задовго до держави і може існувати крім нього.

Позитивне право – закріплений в офіційних джерелах права нормативний регулятор, на основі якого визначаються межі дозволеної та належної поведінки людей, а компетентними державними органами виносяться юридично обов’язкові рішення. Позитивне право є результатом державної правотворчої діяльності. Офіційні джерела права виражають лише деяку частину природного права. Вся решта права існує у вигляді принципів, правосвідомості, інших правових явищ.

Концепція праворозуміння – це певний напрям у пізнанні сутності та соціального призначення права. Сучасні концепції праворозуміння можна умовно звести до трьох метаконцепцій: аксіологічної (природно-правовоїй); соціологічної; нормативістської (позитивістської). Сучасна зарубіжна юриспруденція стоїть на позиціях або повної несумісності цих трьох концепцій, або їхньої дії в принципово різних сферах юридичного знання: аксіология є сфера філософії права, соціологія – сфера загальної теорії права, а нормативізм – область вивчення галузей позитивного права. Деякі учені віддають перевагу інтеграційному праворозумінню, що враховує та об’єднує все цінне з метаконцепцій праворозуміння.

Початковою формою буття права прихильники природно-правового підходу вважають суспільну (та/або індивідуальну) свідомість, якій споконвічно властиві етично-правові орієнтири. Аксіологічна концепція розглядає право з позицій відповідності його справедливості. У просторі природного права діють правові принципи-аксіоми, що одночасно є моральними імперативами: не роби замах на життя іншої людини та її майно, дотримуйся обіцянки, віддавай кожному своє та ін. Відповідність позитивного права критеріям природного права і є саме право як вираз і міра свободи і справедливості. Справедливість, а не норма – ключове поняття природно-правової теорії. З позицій аксіологічного підходу закон і право розглядаються як різні речі. Закон виступає як форма права і уживається як тотожне праву поняття лише тоді, коли є справедливим, тобто відповідним критеріям природного права.

Аксіологічний підхід цінний своєю спрямованістю на вдосконалення права, його гуманізацію. В той же час протипоставлення права і закону далеко не сприяє зміцненню законності в суспільстві, провокує невиконання законів під приводом їх неправового характеру.

Соціологічна концепція права базується на тому, що джерелом права і формою його буття є суспільні відносини. При такому підході правом визнається його функціонування, реалізація, його «дія в житті». Соціологічний підхід до права так само, як і аксіологічний, заснований на розмежуванні права і закону, «права у книгах» і «права у житті». Закони можуть бути не затребувані суспільством, можуть бути неефективними і навіть непотрібними. Такі закони не визнаються формою існування права. Справжнє право, «живе право» – це правопорядок, це реально існуюча в суспільстві система правових відносин. Поняття правовідносин є ключовим для соціологічного підходу до права.

Слабкою стороною даного підходу є відсутність чітких меж між правом і правовою поведінкою, при цьому втрачаються критерії для розрізнення правомірної і неправомірної поведінки. Перенесення всієї тяжкості правотворчості на осіб, що застосовують право (судді, адміністратори), ставить під питання існування розподіл властей, підвищує небезпеку адміністративного і суддівського свавілля.

Сутність нормативістського (юридико-позитивістського) підходу до права передається формулою «закон є закон». Прихильники даного праворозуміння ототожнюють право і закон, а єдиним джерелом права вважають державну волю. На думку позитивістів право є сукупність встановлених і забезпечених державним примусом загальнообов’язкових норм. Поняття норми є ключовим для цього підходу до права. Право, з погляду позитивістів, з одного боку, не підлягає етичній оцінці та критиці (як не підлягають критиці рельєф місцевості або закони фізики), з іншою – не потребує жодного виправдання. Право слід сприймати як об’єктивно існуючу реальність і не більше того.

У нормативістського підходу до права є ряд переваг. Зокрема, він орієнтує на такі властивості права як формальна визначеність, однозначність розпоряджень, обов’язковість слідування праву. В той же час некритичне ставлення до законодавства гальмує його розвиток. З позицій такого підходу виправданою є будь-яка несправедливість, якщо вона встановлена законом.

Дата добавления: 2014-01-11