Порядок укладання, зміни та припинення договору страхування

Укладення договору страхування відбувається на підставі письмової заяви-анкети страхувальника за формою, встановленою страховиком, у якій вказуються всі обставини, що мають суттєве значення для визначення страхового ризику. Страховик також має право запросити у страхувальника баланс або довідку про фінансовий стан, підтверджені аудитором (аудиторською фірмою).

Після досягнення між сторонами згоди за всіма істотними умовами договору, а також сплати страхувальником страхового внеску страховик оформляє страховий поліс.

Страховий поліс — це документ, що видається страхувальнику і безпосередньо засвідчує факт страхування за договором або підтверджує умови обов'язкового страхування згідно з чинним законодавством та містить зобов'язання страховика виплатити страхувальникові у разі настання страхового випадку визначену умовами договору страхування певну суму коштів (страхове відшкодування).

Правове значення страхового полісу (свідоцтва) полягає в тому, що він поєднує в собі значення документа, який згідно з вимогами українського законодавства надає договору письмової форми (ст. 18 Закону України «Про страхування»), передає згоду страхувальника на пропозицію страховика укласти договір і є доказом укладення договору.

Страховий поліс повинен обов'язково містити такі реквізити: назву документа; назву, юридичну адресу і банківські реквізити страховика; прізвище, ім'я, по батькові або назву страхувальника, його адресу; об'єкт страхування; страхову суму (ліміт відповідальності страховика); зазначення страхового ризику (перелік страхових випадків); визначення розміру страхового тарифу, розміру страхового внеску, строків і порядку його внесення; строк дії договору (полісу); порядок зміни та припинення дії договору; права та обов'язки сторін і відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору; інші умови за згодою сторін, у тому числі доповнення до правил страхування або винятки з них; підписи сторін. Недодержання письмової форми договору страхування спричиняє визнання його нікчемним (п. 2 ст. 981 ЦК України).

Після укладення договору страхування досить часто виникає потреба у внесенні до нього змін. Щоб забезпечити стабільність майнового обороту і впевненість у цьому сторін договору, закон забороняє односторонню зміну його умов, за винятком випадків, передбачених законодавчими актами. Зокрема, ст. 9 Закону України «Про страхування» передбачено, що у разі несплати страхувальником чергового страхового внеску в розмірі та у строки, передбачені правилами та договором страхування життя, таким договором може бути передбачено право страховика в односторонньому порядку зменшити розмір страхової суми або страхових виплат.

Зміна змісту договору означає, що зобов'язання сторін діють відповідно до змінених умов щодо його предмета, місця, строків виконання. Закон України «Про страхування» передбачає можливість зміни страхувальника протягом дії договору страхування. Так, наприклад, у разі смерті страхувальника-громадянина, який уклав договір майнового страхування, його права та обов'язки переходять до спадкоємців. У всіх інших випадках права та обов'язки страхувальника переходять до третіх осіб лише за згодою страховика, якщо інше не передбачено договором страхування.

У разі смерті страхувальника, який уклав договір особистого страхування на користь третьої особи, його права та обов'язки можуть перейти до осіб, на яких відповідно до закону покладено обов'язки щодо охорони прав та інтересів застрахованої особи (п. 2 ст. 994 ЦК України).

Якщо в період дії договору страхування страхувальника — фізичну особу в судовому порядку було визнано недієздатною або обмеженою у дієздатності, то всі права й обов'язки покладаються на її опікуна чи піклувальника. При цьому договір страхування цивільної відповідальності припиняє дію з моменту визнання особи недієздатною.

У свою чергу, реорганізація страхувальника — юридичної особи зумовлює перехід всіх її прав і обов'язків, які випливають з договору страхування, до правонаступника за згодою страховика, про що вносяться зміни у договір.

Виплата страхової суми чи страхового відшкодування здійснюється страховиком на підставі страхового акта (аварійного сертифіката), що складається страховиком або уповноваженою ним особою у формі, яка встановлюється страховиком. У страховому акті остаточно вирішується питання про визнання факту заподіяння шкоди внаслідок настання страхового випадку, про розмір збитків та розмір страхового відшкодування.

Загально прийнято, що страхове відшкодування не може перевищувати розміру страхової суми та розміру реальних збитків, завданих страховим випадком. Тому, якщо страхової суми не вистачає для повного покриття збитків, страхувальник зобов'язаний компенсувати різницю самостійно.

Дане правило не поширюється на особисте страхування, тому що за договором особистого страхування страхова виплата здійснюється незалежно від сум, що виплачуються за державним соціальним страхуванням, соціальним забезпеченням, а також відшкодуванням шкоди.

Страховик наділений правом відстрочення виплати страхового відшкодування у тому разі, коли проводиться адміністративне чи судове розслідування страхового випадку до завершення розслідування, а також — коли існує підозра наявності умислу в діях страхувальника, пов'язаних із розглядуваними подіями, до отримання всіх необхідних документів.

Після проведення виплати страхова сума зменшується на відповідну частку, а сам договір страхування продовжує діяти.

Винятки становлять лише окремі види страхування відповідальності. Так, наприклад, при обов'язковому страхуванні цивільної відповідальності власників транспортних засобів у разі виплати страхового відшкодування третій особі страховиком в обсязі більшому ніж 25 відсотків страхової суми, страхувальник, з вини якого була скоєна дорожньо-транспортна пригода, має переукласти договір обов'язкового страхування цивільної відповідальності на повну страхову суму.

Згідно зі ст. 26 Закону України «Про страхування» до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток. Таке право може виникати у страховика після страхової виплати і при здійсненні страхування цивільної відповідальності у разі, коли страховий випадок був зумовлений навмисними діями чи бездіяльністю або навіть умисним злочином, правопорушенням страхувальника чи інших зацікавлених осіб (вигодонабувачів).

За наявності певних обставин страховик має право відмовити страхувальнику у виплаті страхового відшкодування. До них належать:

1) навмисні дії страхувальника або особи, на користь якої укладено договір страхування, якщо вони були спрямовані на настання страхового випадку. Зазначена норма не поширюється на дії, пов'язані з виконанням громадського чи службового обов'язку, дії у стані необхідної оборони (без перевищення її меж), або захисту майна, життя, здоров'я, честі, гідності та ділової репутації;

2) вчинення страхувальником-громадянином або іншою особою, на користь якої укладено договір страхування, умисного злочину, що призвів до страхового випадку;

3) подання страхувальником завідомо неправдивих відомостей про об'єкт страхування або про факт настання страхового випадку;

4) одержання страхувальником повного відшкодування збитків за договором майнового страхування від особи, яка їх завдала;

5) несвоєчасне повідомлення страхувальником відомостей про настання страхового випадку без поважних на те причин або створення страховикові перешкод у з'ясуванні обставин, характеру та розміру збитків;

6) інші випадки, передбачені законодавством України (ст. 991 ЦК України, ст. 26 Закону України «Про страхування»).

Після прийняття страховиком рішення його зміст доводиться у письмовій формі до страхувальника з обґрунтуванням причин відмови. Страхувальник зі свого боку має право оскаржити рішення у судовому порядку.

Припинення договору страхування можливе у разі: 1) закінчення терміну його дії; 2) виплати страховиком страхової суми (страхового відшкодування) у повному розмірі; 3) несплати страхувальником платежів у встановлені договором терміни; 4) ліквідації страхувальника — юридичної особи або смерті страхувальника-громадяни-на; 5) ліквідації страховика у порядку, встановленому законодавством України; 6) настання подій, у силу яких відпала можливість настання страхового випадку або саме існування страхового ризику припинилося через обставини, відмінні від страхового випадку; 7) в інших випадках, передбачених законодавством України.

У разі виникнення спору щодо договору страхування після його припинення сторони можуть звернутися до суду з відповідним позовом. Згідно з п. 1 ст. 268 ЦК України позовна давність не поширюється на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати {страхового відшкодування).

Припинення договору страхування може відбутися і внаслідок одностороннього волевиявлення страхувальника чи страховика {ст. 997 ЦК України, ст. 28 Закону України «Про страхування»).

Про свій намір достроково припинити дію договору страхування будь-яка сторона зобов'язана повідомити іншу не пізніше ніж за ЗО днів до припинення дії договору, якщо інше ним не передбачено.

У разі дострокового припинення дії договору страхування на вимогу страхувальника страховик повертає йому страхові платежі за період, що залишився до закінчення строку договору, із вирахуванням нормативних витрат на ведення справи, визначених при розрахунку страхового тарифу, фактичних виплат страхових сум та страхового відшкодування.

Якщо відмова страхувальника від договору обумовлена порушенням страховиком положень договору страхування, страхувальник повертає страхувальникові сплачені ним страхові платежі повністю.

Договір страхування має відповідати загальним юридичним вимогам правочину, що передбачені чинним цивільним законодавством. Саме тому, якщо договір страхування укладається з порушенням вимог законодавства, він може бути визнаний недійсним у судовому порядку.

З набранням чинності судовим рішенням про недійсність договору він вважається таким, що не мав місця. Крім того, має бути застосований механізм двосторонньої реституції, внаслідок дії якого кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все одержане за договором страхування (ст. 216 ЦК України).

Загальні умови недійсності договорів визначені ЦК України (статті 215-236), проте для договору страхування Законом України «Про страхування» додатково введено ще дві умови: 1) коли договір укладено після страхового випадку (тобто, якщо у страхувальника відсутній страховий інтерес, який є обов'язковим елементом страхових правовідносин); 2) коли об'єктом договору страхування є майно, яке підлягає конфіскації на підставі судового вироку або рішення, що набуло законної сили.

11 Договір доручення

Доручення — це договір, у силу якого одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок іншої особи (довірителя) певні юридичні дії. За правочином, вчиненим повіреним, прав та обов'язків набуває безпосередньо довіритель (ст. 1000 ЦК України).

Договір доручення належить до категорії договорів з надання послуг — дій досить широкого спектру, не пов'язаних у цьому випадку із створенням речі. Послуги у договорі доручення породжують відповідне благо, що має вартісну природу. Зобов'язання, що виникає через укладання договору доручення, можна характеризувати як різновид зобов'язання з надання послуг, в якому «один контрагент доручає іншому контрагенту ведення певної справи, не пов'язаної зі створенням матеріального результату, а спрямованої на досягнення різних інших ефектів о1.

Договір доручення має риси, схожі з договором підряду, оскільки підрядник також здійснює певну роботу для замовника. Проте внаслідок дій підрядника з'являється певний майновий результат. Крім того, за договором підряду обов'язково здійснюються фактичні дії, водночас як договір доручення передбачає здійснення юридичних дій.

Треба вказати на схожість деяких договорів з надання послуг — договору комісії, управління майном, виходячи з тих підстав, що в них бере участь посередник, який діє від власного (договір управління, договір комісії) або від чужого імені (повірений), але завжди у чужих інтересах. Отже, вказані договори можна віднести до посередницьких.

Повірений у договорі доручення створює права та обов'язки безпосередньо для довірителя (п, 1 ст. 1000 ЦК України). Ця умова є сутністю відносин представництва (глава 16 ЦК України). Договір доручення належить до одного з видів представництва — договірного, і на нього розповсюджуються відповідні норми про представництво.

Договір доручення отримав деякі нові риси у нормах ЦК України порівняно з ЦК УРСР 1964 р. Слід зазначити деякі моменти.

У ЦК України є вказівка на те, що повірений створює права та обов'язки лише щодо довірителя, а не особисто для себе. Це надзвичайно важлива новела, яка підтверджує на законодавчому рівні розповсюдження на зобов'язання з доручення правової регламентації представництва. Також у ЦК України є окремі статті, присвячені питанням строку договору доручення (ст. 1001), встановлення виключного права повіреного на здійснення юридичних дій (п. 2 ст. 1000), права повіреного на плату (ст. 1002), виконання договору доручення (ст. 1004), особистого виконання договору доручення (ст. 1005) тощо.

Договір доручення вважається консенсуальним — права й обов'язки сторін виникають з моменту досягнення згоди за всіма істотними умовами. Договір доручення може бути як сплатним, так і безоплатним.

Так, довіритель зобов'язаний сплатити повіреному плату, якщо це передбачено законом, іншими правовими актами або договором доручення.

Повірений має право на плату за виконання свого обов'язку за договором доручення, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 1002 ЦК України).

Якщо у договорі доручення не визначено розміру плати повіреному або порядок її виплати, вона виплачується після виконання договору доручення відповідно до звичайних цін на такі послуги (ст. 1002 ЦК України).

Договір доручення у разі його безоплатності вважається одностороннім — повірений зобов'язаний виконати доручення, а довіритель має право вимагати його виконання; при оплатності доручення договір стає двостороннім. Двостороннім може стати і безоплатне доручення, якщо воно пов'язане з витратами, які зобов'язаний оплатити довіритель.

Договір доручення належить до фідуціарних угод. Його передумовою є взаємна довіра сторін.

Слід вказати на досить широке розповсюдження договору доручення і використання його у тому разі, коли особа з тих чи інших причин (хвороба, відсутність необхідних знань тощо) не може самостійно здійснювати необхідні юридичні дії — укласти договір, отримати гроші, вести справу в суді тощо) і має звернутися по допомогу.

Сторонами у договорі доручення є довіритель і повірений. Ними можуть бути фізичні та юридичні особи. До фізичних осіб — як довірителів, так і повірених висуваються вимоги щодо їх повної дієздатності. Юридична особа є завжди дієздатною.

При комерційному представництві, яке виділено у ЦК України (ст. 243), повіреним може бути громадянин-підприємець або комерційна організація, тобто суб'єкти підприємницької діяльності. Комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

Предмет договору доручення становлять дії повіреного, спрямовані на здійснення суб'єктивних прав та обов'язків або на їх здобуття. Власне, це надання нематеріальних посередницьких послуг. Предмет договору може конкретизуватися вказівками довірителя, наприклад, щодо порядку та способу здійснення відповідних юридичних дій.

Юридичні дії, які належить здійснити повіреному, мають бути чітко визначені у договорі доручення або виданій на підставі договору довіреності (ст. 1003 ЦК України), Тобто вказівки довірителя на вчинення повіреним конкретних юридичних дій мають міститися в договорі або у виданій на підставі договору довіреності. У законі зазначено, що дії повіреного мають бути правомірними, конкретними та здійсненними (ст. 1003 ЦК України). Це означає, що закон ставить певні вимоги щодо вказівок довірителя, у противному разі вони не будуть «зв'язувати повіреного». Наприклад, якщо довірителем надається вказівка придбати крадену річ, повірений має відмовитися від виконання його доручення.

За загальним правилом повірений зобов'язаний вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення (п. 1 ст. 1004 ЦК України). Повірений може порушити вказівки довірителя і відступити від змісту доручення, якщо за обставинами справи це є необхідним в інтересах довірителя і повірений не міг попередньо запитати довірителя або не одержав у розумний строк своєчасної відповіді на свій запит. Проте повірений має повідомити довірителя про допущені відступи від змісту доручення як тільки це стане можливим (п. 1 ст. 1004 ЦК України).

У передбаченому вище випадку певні пільги надаються комерційному представнику, і це є новелою ЦК України. Вони полягають у тому, що комерційному представнику може бути надано право відступати від вказівок довірителя в його інтересах без попереднього запиту про це (п. 2 ст. 1004 ЦК України).

У главі 68, присвяченій договору доручення, відсутня спеціальна регламентація форми даного договору. З цього випливає, що мають застосовуватися загальні правила ЦК України про форму право-чинів (статті 205-210 ЦК України). У статтях 1000, 1007 ЦК України вказується, що це може бути довіреність, видана на підставі договору.

Отже, для визначення форми договору має значення не розмір плати повіреному, а сума правочину, яка здійснюється ним на користь повіреного.

Слід зазначити, що договір підтверджує наявність відносин між довірителем і повіреним, їх взаємні права та обов'язки, що не

цікавлять третіх осіб, які у свою чергу вступають у певні правовідносини з повіреним відповідно до його завдань. Вони мають знати про характер та межі його повноважень. Повноваження повіреного визначаються у довіреності. Тобто для належного дотримання форми має бути і договір, і довіреність, що являє собою не договір, а засіб його фіксації шляхом одностороннього волевиявлення довірителя про надання певних повноважень повіреному з дотриманням усіх вимог щодо оформлення цього документа.

Строк договору доручення визначається характером доручення. Він може мати певний проміжок часу, наприклад, якщо на повіреного покладено обов'язок укласти договір з третіми особами. Також строк дії договору може бути обмежений певною датою (наприклад, отримання заробітної плати, авторської винагороди). Слід зазначити, що строк дії договору залежить від строку дії довіреності і не може його перевищувати.

Передбачений цивільним законодавством максимальний строк дії довіреності складає три роки. Якщо договір перевищує цей строк, необхідно скласти нову довіреність.

Дата добавления: 2014-01-11