Виділяють різні стилі лідерства залежно від певних ознак

1 .За характером взаємовідносин політика з найближчим оточенням відрізняють:

• авторитарний стиль передбачає одноосібний спрямовуючий вплив лідера: головний метод - директиви, накази і доручення, засновані на загрозі застосуван­ня покарання, підлеглі повинні безвідмовно виконувати його волю;

• демократичний стиль, для якого характерне урахування інтересів і думок оточуючих його лю­дей, залучення їх до прийняття рішень та стимулювання ініціа­тиви, головний метод керівництва - заохочення та похвала оточуючих;

• відсторонений стиль проявляється у пасивній позиції лідера при здійсненні ним управлінських функцій і наданні до­статньої самостійності виконавцям, а також в бажанні уникну­ти можливих конфліктів, основний метод - про­хання, переконання, поради. Можливі ситуації, коли саме най­ближче оточення починає маніпулювати політиком.

При розгляді стилів політичного лідерства не втратили актуальності й ідеї Н.Макіавеллі та В.Парето про політиків-лисиць і політиків-левів. Лідерський стиль перших визначати­меться переважанням таких якостей, як обережність, здатність до лавіювання, намагання досягти компромісу. В поведінці ж левів переважатиме прямолінійність, рішучість і схильність до використання силових ресурсів.

2. Згідно до ставлення лідера до змін і здатності до інновацій, виділяють:

А) консервативний стиль: лідери орієн­товані на керівництво у відповідності з нормами, що раніше установилися, а їхніми сильними сторонами є витримка, вірність справі, терпимість, увага і вміння передбачити обставини;

Б) ініціативний стиль проявляється у здатності лідера виходити за межі загальновизнаних правил управління і в гене­рації нових ідей (типові - рішучість, сміливість, упертість при досягненні мети, з іншого боку - надмірна вимогливість, невміння змінювати поста­влені завдання, імпульсивність, намагання дуже багато брати на себе). Цей стиль, може проявлятися в декількох формах:

• реформаційне лідерство - лідер ставить завдання по­ступового еволюційного перетворення політичної реальності;

• революційне лідерство - лідер орієнтований на за­вдання фундаментальної зміни суспільної системи в цілому або окремих її сфер;

• реалістичне лідерство - політик висуває адекватні ситуації завдання, враховує наявність ресурсів для їх досягнен­ня і прогнозує можливі наслідки;

• авантюристичне лідерство - при прийнятті рішень політик керується емоціями, а не тверезим розрахунком, прагне до досягнення завищених або ризикованих завдань.

3. Залежно від мети, на яку орієнтований політик, виді­ляють:

• інструментальне лідерство, яке сконцентроване на досягненні поставлених завдань і відповідно вимагає від лідера та його команди високого рівня компетентності;

• емоційне лідерство, орієнтоване на установлення до­брих стосунків з послідовниками.

4. Згідно з ідеєю М.Вебера про різні типи легітимності виділяють:

• традиційне лідерство, яке передбачає вплив, засно­ваний на вірі послідовників у святість традицій (монархи, ста­рійшини та вожді племен);

• харизматичне лідерство, що формується на основі віри населення у виключні особисті якості лідера;

• раціональне лідерство. Ресурси впливу лідера базу­ються на факті призначення або вибрання його на певну посаду. Саме такою легітимністю володіє більшість сучасних пре­зидентів і голів виконавчої влади.

Типологія М.Вебера не втратила актуальності й сього­дні

5. Лідерство - явище багатофункціональне і вимагає від політика виконання найрізноманітніших ролей. Г.Лассуелл розрізнив три типи лідерства:

• лідер-ідеолог, який маніпулює ідеями, концепціями суспільної перебудови (К.Маркс, Мао Цзедун, А.Лінкольн);

• лідер-агітатор, який маніпулює емоціями, настроями послідовників, який уміє захопити маси (Ф.Кастро, М.Л.Кінг);

• лідер-організатор, який маніпулює ситуаціями. Біль­шість сучасних політиків виступають в ролі адміністраторів і менеджерів.

6. Згідно до професійної компетентності лідера, яка полягає у його здат­ності згуртувати навколо себе команду експертів, здатну роз­робити ефективні економічні та політичні програми, виділяють:

• лідера - "ключника": він є "обличчям" групи, від імені якої діє;

• лідера - третейського суддю і миротворця, який орі­єнтується на вирішення соціальних конфліктів, на роль судді, гаранта суспільної безпеки.

• лідера-"символа", який може виступати в різних іпостасях: втілює собою релігійність (Р.Хомейні), суспіль­но-політичну (И. Сталін, А.Сахаров) або національну орієнта­цію (О.Бісмарк як втілення "німецькості");

• лідера-"батька”, який концентрує в собі увесь набір ролей, очікуваних від нього його послідовни­ками. Можливі ситуації, коли складається культ особи, під яким розуміють крайню, максимально завищену оцінку функцій і ролі політичних лідерів є історії, включно до їхнього обожнення. Найважливішим наслідком культу може стати велика концентрація політичної, духовної, економі­чної та інших типів влади в руках однієї людини;

• лідера - «ефірного цапа", який може служити мішенню для звинувачувань у випадку невдачі (невдалий економічний і політичний курс, політична нестабі­льність, падіння престижу країни на міжнародній арені).

Зовнішні фактори, що впливають на формування політичного лідера:

1. Політико-історичні фактори ( особливості політичного режиму, що є заста­вою появою авторитарних або демократичних лідерів опозиції; домінуючий вектор розвитку суспільства: форсований, революційний розвиток суспільства як правило, призводить до створення авторитарних тенденцій у керівництві, а еволюційний шлях – демократичних).

2. Політична культура (наприклад, у патріархальній культурі домінує орієнтація на лідера-героя, у підданській - на лідера-"батька", лідера-господаря, лідера-вождя, а в громадянській — на лідера-служителя, лідера-адміністратора). В Україні, де завжди актуаль­ним було питання: "Хто винен?", населення більше схильне довіряти тому, хто більше критикує і звинувачує. Дослідники американської електоральної культури зазначають інший ціка­вий факт: політики, що виступають з поганими прогнозами, у більшості випадків зазнають поразки.

3. Ситуаційний фактор. Роль ситуації зумовлюється її впливом на висування першочергових завдань керівництва, на створення умов, в межах яких лідеру доведеться діяти, визна­чає коло потенційних прибічників і опонентів, здійснює вплив на формування певного типу політика. Наприклад, ситуація війни чи кризи продукує тип жорсткого політика.

4.Потенціал організації, на яку опирається полі­тик, в тому числі її здатність до проведення ефективної електо­ральної політики під час виборів, її імідж та політична доктри­на. На політика переноситься образ його організації, що поси­лює позитивне чи негативне сприйняття політика масами.

5.Характеристики послідовників: їхні переваги, очікування та орієнтації, стереотипи мислення.

Індивідуальні риси, що впливають на формування лідера.

Особистісні якості політика: моральні, організаційні якості та здатності, що визначають професійність у сфері управління:

• здатність акумулювати й відображати у своїй діяль­ності інтереси широких мас;

• здатність підкоряти своїй волі оточуючих;

• певний ступінь амбіційності;

• висока працездатність та володіння собою;

• мужність брати на себе відповідальність за дії власні та своїх прибічників;

• здатність висувати нові політичні ідеї та удосконалювати раніше висунені;

• уміння вибудовувати з розрізнених ідей цілісні про­грами політичних дій;

• рішучість у відстоюванні своєї позиції;

• здатність здобувати вигоду з будь-яких змін політич­ної ситуації;

• інтуїція, що дозволяє прийняти потрібні рішення у потрібний час.

• уявлення політика про самого себе, якість самооцін­ки;

• мотивацію, що визначає політичну поведінку;

• систему політичних переконань;

• стиль прийняття політичних рішень;

• стиль міжособистісних відносин;

• стійкість до стресу.

Залежно від мотиву, що стає домінуючим, виділяють і типи лідерс­тва:

• соціоцентричний політик розглядає владу як служіння класу чи суспільству в цілому, а влада для нього — засіб вирішення суспільної проблеми, спосіб досягнення суспільних ідеалів;

• егоцентричний політик розглядає владу як засіб, що дозволяє досягти особистого матеріа­льного достатку, привілеїв більш високого статусу і престижу. Вихідним компонентом потреби у владі може бути "азарт гри" - перемогти суперника і піднятися над обставинами (тип лідера-авантюриста),бажання реваншу або потреба у компенсації відчуття неповноцінності. У багатьох відомих тиранів переважав компенсаторний мотив влади, який до того ж був посилений невротичною агресивністю (Гітлер, Сталін).

Про політика як реальну людину та її лідерський потенціал ми, як правило, судимо за тим образом, який складається під впливом ЗМЇ, політичної реклами і самих заяв політика, а також за результатами його діяльності. При цьому "віртуальний" образ політика не завжди співпадає з реальним прототипом. Наприклад, відсутність якоїсь якості, настільки важливої для створення позитивного обра­зу політика, може бути компенсовано роботою іміджмейкерів, результатом чого стане видимість наявності цієї якості у люди­ни. Образи політика, чи організації, сформовані у суспіль­ній свідомості, позначаються поняттям імідж. Імідж — це сконструйований образ, який може во­лодіти будь-якими характеристиками, затребуваними послі­довниками. Виділяють декілька типів іміджів:

• дзеркальний (що політик думає про себе);

• модельований бажаний імідж-образ, який команда політика намагається

закріпити у суспільній свідомості;

• негативний імідж, що створюється опонентами;

• поточний імідж (позитивний чи негативний), який складається у суспільній свідомості як стихійно, так і в силу застосування спеціальних технологій.

Імідж політика складається з цілої низки компонентів, які в ідеалі повинні "працювати" на створення єдиного образу: програм, заяв, поведінки, зовнішності (одяг, обличчя, фігура), жестів, красно­мовності, біографії. Підтвердити право на лідерство можуть яскраві факти життєвого шляху, що підтверджують сміливість і рішу­чість політика, наприклад, служба в армії, участь у військових діях, боротьба з корупцією та привілеями, з проявами неспра­ведливості.

& Тема № 10. Політична свідомість та політична культура

План лекції:

1. Політична свідомість як форма відображення політичного буття.

2. Сутність, структура, типи політичної культури.

Приступаючи до розгляду першого питання-політична свідомість як форма відображення політичного буття, слід зазначити, що політична свідомість характеризує всю сукупність духовних утво­рень, що визначають здатність людини до існування у політич­ній сфері, її вміння виконувати там специфічні функції, взає­модіяти з органами управління, нести відповідальність за реалі­зацію прав і свобод тощо.

Політична свідомість виникає на ос­нові усвідомлення людиною своєї групової приналежності, а значить - віднесення себе до певних політичних позицій (лівих радика­лів, лібералів, консерваторів тощо). Саме на основі усвідомлення своєї групової ідентичності людина віднаходить контури політичного мислення, уточнює свій громадянський статус суб'єкта, наділеного тими чи іншими правами та обов'язками, можливостями впливу на владу, несення відпові­дальності за свої вчинки.

Будучи фундаментальною основою політичної свідомо­сті, групові погляди все ж не вичерпують всього її змісту. По­літична свідомість, безумовно, включає в себе й міжгрупові, загальнолюдські ідеї, уявлення, наявність яких обумовлено не особливими, а універсальними інтересами людини, а також за­гальнодемократичними властивостями організації влади. Наприклад, в умовах виникнення нової соціальної структури, в епоху революцій у поглядах людей переважають яскраво вира­жені групові погляди й домінанти. В умовах же, аналогічних сучасним, переважають загальноцивілізаційні цінності, без пріоритету яких ні одна з груп не може досягти своїх специфі­чних інтересів. Крім цього, у зміст політичної свідомості вклю­чаються і індивідуальні погляди, що характеризують персона­льні особливості розуміння людиною своїх групових інтересів і її політичних позицій

Наявність і ступінь впливу загальнолюдських та індиві­дуальних поглядів і орієнтирів у політичній свідомості відо­бражають відкритий характер останньої, тобто здатність до сприйняття чужого соціального досвіду, інокультурних ціннос­тей і традицій. Закриті ж у рамках тільки корпоративних, лока­льних, групових норм і цілей політичні погляди людини явля­ють собою закритий тип політичної свідомості.

У цілому в організації і функціонуванні влади політич­на свідомість виконує такі функції:

· когнітивну, що виражає потребу людини та суспільства у відображенні та уточненні гру­пових і загально колективних інтересів;

· ідеологічну, що харак­теризує потребу в захисті інтересів групи або суспільства в ці­лому;

· комунікативну, що забезпечує взаємодію суб'єктів і но­сіїв політичних відносин між собою і з інститутами влади;

· прогностичну, що виражає здатність групи або суспільства до гі­потетичної оцінки можливого розвитку політичних процесів;

· виховну, що задає політичній активності людей бажаний для суспільства або групи напрямок, який відповідає тим чи іншим ідеалам класу, нації, держави.

Ступінь повноти й характер реалізації функцій політич­ної свідомості залежать від багатьох причин, але, перш за все, від того, здійснюються вони в стабільних чи нестабільних сус­пільних умовах. Коли в політичне життя включаються нетра­диційні групи, що активно шукають шляхів реалізації своїх владно значущих інтересів, різко збільшується роль ідеологіч­ної функції, але послабляються комунікативна функція полі­тичної свідомості, що відображає несумісність інтересів і пози­цій різних політичних суб'єктів. У нестабільних умовах також падає політичне значення різного роду прогнозів, особливо до­вгострокових, основне навантаження лягає на політичну свідо­мість елітарних кіл.

Переходячи до вивчення другого питання - сутність, структура, типи політичної культури, слід зазначити, що політична культура виступає структурним елементом політичної системи, яка розкриває взаємовідносини суб'єктів політики, ступінь їхньої свідомості, активності і готовності до тих чи інших політичних дій. Політичну культуру можна ви­значити як сукупність відносно стійких і типових для будь-якої спільноти або індивідів орієнтацій та моделей поведінки, що історично склалися, стосовно політичної системи, а також типових моделей функціонування інститутів, які складають цю систему.

Політичну культуру суспільства слід розглядати як ор­ганічну частину більш широкої загальнонаціональної культури, її специфіка детермінована особливостями історичного досвіду і національного характеру, комплексом соціально-політичних і економічних факторів, особливостями геополітичного стано­вища країни, природними факторами. В якості її складових елементів виступають політичні традиції, ідеї, концепції, діючі норми політичної практики, що формувалися протягом бага­тьох поколінь. Політична культура характеризує конкретне суспільст­во (англійське, німецьке, українське), тому, враховуючи спе­цифіку національного характеру, ментальність народу, можна говорити про самобутність політичних культур різних країн. Так, головні риси політичної культури США включають у себе індивідуалізм, розрахунок на власні сили, уявлення про демок­ратію як рівність можливостей, розуміння свободи як відсут­ність зовнішнього примусу, в тому числі і від уряду, захист ідей свободи. Дослідники зазначають такий факт: американці ніколи не захищають землю - вони борються за свободу. Ідея захисту свободи і вибраності американського народу прослідковується і у зовнішньополітичній доктрині США. Навпаки, у політичній культурі України домінує ідея захисту землі та її територіальної цілісності, ідеали справедливості в облаштуван­ні світу, пошук "правди". Можна сказати, що українська люди­на шукає правди, яку мислить то релігійно, то морально, то со­ціально.

Отже, політична культура того чи іншого народу тісно пов'язана з його ментальністю, яка має свої особливості:

1. Ментальність нації виробляється під впливом багатовікових культурно-історичних, геополітичних, природнокліматичних та інших чинників. їх зміна детер­мінує і певну еволюцію ментальних властивостей.

2. Ментальність має практичне спря­мування: перевірений поколіннями досвід орієнтує людей на те, що треба використовувати й розвивати, а чого уникати, як вижити й утвердити себе в довколишньому світі. У цивілізова­ному суспільстві існує особливо тісний взаємозв'язок менталь­ності з політичною сферою, яка несе відповідальність за орга­нізацію та цілеспрямований розвиток народу.

3. Ментальність не має внутрішньої диференціації на моральну, політичну та інші складові частини, виступає як цілісне духовне утворення. Тому її часто визначають як " душу народу ", те, що пронизує всі сфери життєдіяльності лю­дей.

4. Ментальність нації у системі моральних вимог, норм, цінностей і принципів виховання; у формах взаємин між людьми та родинних засадах; у ставленні до природи і праці; в національному характері та темпераменті: в різних компонентах культури етносу, в тому числі й політичної.

Які ж основні риси української ментальності? Академік О.В.Киричук вважає, що їй властиві чотири системотворчі ознаки:

• інтроверсивність вищих психічних функцій у сприй­нятті навколишньої дійсності, що виявляється в зосередженості особи на фактах і проблемах внутрішнього, особистісно-індивідуального світу;

• кордоцентричність, що проявляться в сентименталі­змі, чутливості, любові до природи, в пісенному фоль­клорі, яскравій обрядовості, естетизмі;

• анархічний індивідуалізм, що виявляється в різних формах прагнення до особистої свободи, без належного прагнення до державності, коли бракує ясних цілей, достатньої стійкості, дисципліни й організованос­ті;

• перевага емоційного, почуттєвого над волею та ін­телектом, перевага морального буття над інтелектуальним.

Історія показує, що ментальність українців має визна­чальний вплив на такі основні риси їх політичної культури; во­лелюбність, демократизм, миролюбність, толерантність, а та­кож зверхність особистих інтересів над загальнонародними; схильність до міжусобної боротьби.

Відомий український вчений Володимир Янів у своїх дослідженнях зробив висновок, що українці за своїм психоло­гічним складом є народом західного, європейського типу, тоді як росіяни - східного, азійського. Для європейських народів, стверджує він, характерний гармонійний розвиток усіх основ­них духовних функцій людини: розуму, почуттів і волі. Вони перебувають у постійному напруженні, активному впливові один на другий, у динаміці, але й одночасно в рівновазі. Це по­роджує постійну активність, рухливість і динамізм європейця. Причину українських невдач, як зазначає вчений, мож­на сформулювати парадоксом: "в неволі ми опинилися тому, що надто любили волю.".

З оригінальним підходом до пояснення специфіки укра­їнської ментальності та її впливу на політичний процес висту­пив Володимир Кизима: на його думку особливість України полягає, в тому, що вона, як правило, не була ні центром, ні периферією і майже постійно знаходилась між різними державно-політичними полюсами, на лінії їх протистояння, в центрі їх боротьби, включаючись до складу то однієї, то іншої держави. Тому для України характе­рний нестійкий стан, постійне маневрування і балансування на межі ризику. Це, на думку дослідника призвело до різних інтересів, устремлінь, ідеологій, в структурах влади, в основі яких були орієнтації на різних сусідів. Це вело до регіональних розбіжнос­тей і непорозумінь

Проголошення державного суверенітету України в 1991 р. припинило певною мірою дію негативних чинників на свідомість і політичну поведінку українського народу. Але не даремно фахівці дійшли висновку, що політичну культуру посткомуністичної України в цілому слід визначати як "авторитарну, з деякими демократичними і тоталітарними компонентами". Головним засобом подолання негативних рис та деформацій української ментальності та політичної культури повинна стати реалізація великої спільної мети нації - побудо­ва суверенної, соборної і демократичної української держави. Включення України в світове співто­вариство, активна міжнародна співпраця та конкурентні відно­сини зроблять українців більш цілеспрямованими, монолітни­ми і прагматичними.

Значення політичної культури у політичній системі су­спільства визначається її функціями, перш за все її здатністю виступати фактором, що інтегрує суспільство. На базі політичної культу­ри формується усвідомлення індивідами громадянської іденти­чності - усвідомлення себе громадянами єдиної держави.

Важливу роль в консолідації суспільства і формуванні почуття патріотизму покликані зіграти символічні компоненти політичної культури. Політичний символ — це умовний зразок важливих політичних ідеалів, важливий засіб їх пропаганди і утвердження. Символічна частина культури виражена держав­ною символікою (герб, гімн, прапор), національними святами та державними урочистостями (інаугурація президента, клятва на Біблії, Конституції, перед прапором тощо), архітектурними комплексами.

Політологи виділяють кілька базових моделей політич­ної культури:

А) фрагментарну ( характерна наявність різноманіт­них політичних орієнтацій і діяльності, відсутність процедур налагодження конфліктів, а також довір'я між окремими верст­вами населення (прикладом подібного типу є сучасна Україна);

Б) інтегровану полі­тичну культуру (характерний низький рівень політичного насильства, лояльність до режиму, відсутність протилежних субкультур).

Американський політолог Грегорі Алмонд виділив три базових типи політичної культури:

• патріархальна культура характеризується повною відсутністю у населення цікавості до політики, сліпим підпорядкуванням владі, злиттям політичних орієнтацій з релігійни­ми і соціальними;

• підданська культура передбачає слабку індивідуальну участь у політичному житті визнання особливого авторитету влади, поважне або негативне ставлення до неї;

• активістська культура (культура участі) відрізняєть­ся активною участю громадян у політиці незалежно від позитивного чи негативного ставлення до полі­тичної системи.

В історії переважають змішані політичні культури, які є різними варіантами поєднання базових типів. Г.Алмонд стверджує, що демократичній системі притаманна грома­дянська культура, в якій окремі патріархальні та підданські орієнтації урівноважують індивіда, тим самим забезпечуючи стабільність демократії (як приклад політологи наводять США і Великобританію). В громадянській культурі будуть поєднува­тися політична активність і абсентеїзм (в західних демократич­них системах спостерігається зниження електоральної активно­сті виборців), законослухняність і протест проти певних дій уряду, лояльність до влади та її критика.

Зале­жно від типу політичної системи виділяють:

1. Тоталітарну культуру, в якій домінують такі ознаки:

• сприйняття світу, яке проявляється у протиставленні "своїх" і "чужих". В якості "чужих" виступа­ють інші класи, нації, раси та ідеологічні противники. "Чужі" сприймаються як вороги;

• відсутність терпимості (толерантності) до іншої дум­ки, способу життя;

• заперечення компромісу і ставка на силове вирішення конфліктів;

• створення культів вождів, які у масовій свідомості втрачають властивості живих людей і набу­вають символічних рис, стають носіями харизми;

• домінування у суспільній свідомості міфів, напри­клад, про комуністичний або расовий рай;

• фанатичне служіння ідеям, відчуття єдності з владою.

2. Авторитарну культуру, для якої характерна відсутність ак­тивної підтримки влади, а в її основі - патріархальні, або піддансь­кі орієнтації населення.

3. Демократичну культура, для якої характерні:

• толерантність до інакодумства;

• схильність до пошуку компромісу як головного засо­бу вирішення конфліктів;

• згода (консенсус) стосовно базових ліберальних цін­ностей: автономність особистості, невідчуженість її прав.

& Тема № 11. Політична ідеологія.

Основні ідейно-політичні течії сучасності

План:

3. Поняття політичної ідеології.

4. Основні ідейно-політичні течії сучасності.

5. Проблема ідеологій в Україні та національна ідея.

Дата добавления: 2014-01-11