Проблеми ідеології в Україні та національна ідея

Проблеми ідеології в Україні.

Пошук орієнтирів на шляху демократизації України актуалізує питання ідеології – поняття, на яке після розпаду Радянського Союзу було накладене своєрідне табу, особливо, коли йшлося про ідеологію суспільну або державну.

В українській масовій свідомості поняття ідеологічної різноманітності трактувалося як відсутність будь-якої ролі держави в ідеологізації суспільства і виправдовувалося це явище минулим гірким досвідом радянської моно ідеології. Сьогодні це поняття набирає певної значущості, маючи як теоретичне так і прикладне значення. Суспільні перетворення без відповідного ідеологічного забезпечення в умовах України не матимуть необхідного позитивного результату тому протягом останніх років йдуть пошуки такої ідеології в діапазоні від соціалізму до лібералізму.

Важливість ідеологічного забезпечення українських реформ І. Смалін показує на прикладі індустріалізації Заходу, де рушійною силою всіх перетворень була ідеологія протестантизму, хоч як підкреслює дослідник зараз таке порівняння не зовсім коректне з огляду на різні ідеологічні ситуації: на Заході відбувається пошук шляхів покращення добробуту, а в Україні тільки починає формуватися громадянське суспільство.

Після розпаду радянської тоталітарної держави, разом із нею була зламана комуністична ідеологія. Сьогодні, кожна із існуючих політичних партій, різноманітних релігійних конфесій схожа одна на одну, різняться лише зовні. В. Медведчук переконаний, що зараз в Україні повноцінно функціонують лише дві політичні ідеології: комуністична та націонал-демократична.

Отже, наша держава, відмежовуючись від ідеології на рівні теорії, впроваджувала її на практиці, намагаючись прищепити українському суспільстві цінності від національних до ліберальних. Але теза про відсутність державної ідеологій міцно вкоренилася у політичну свідомість суспільства. Усвідомлюючи сумні наслідки колишньої заідеологізованості всіх сфер політичного життя, політики України наголошували на деідеологізації.

Українське суспільство переважає кризу, в межах якої духовно-ідеологічна криза на першому місці, оскільки політико-економічні відносини у суспільстві визначаються його духовність та пануючою ідеологією.

Отже, для мобілізації суспільства на період реформ необхідна інтегративна ідеологія, що ґрунтується на духовності народу та відповідних моральних цінностях. Інтегративна ідеологія не повинна обмежуватися змістом тієї чи іншої доктрини, закріплювати перемогу певної ідеології, а зобов’язана забезпечувати умови їх існування та діалогу. Інтегративна ідеологія – це ідеологія на всіх, а більшості.

В українській політології до розуміння об’єднуючої суспільство ідеології є три підходи:

1) така ідеологія необхідна, вона має право на існування;

2) така ідеологія потрібна, але її існування неможливе, оскільки ст. 15 Конституції України забороняє існування обов’язкових ідеологій;

3) така ідеологія потрібна, але вона може бути засновані не на змістовних, а на формальних, структурних моментах, тобто процедурах, правилах.

Національна ідея.

Проблема інтегративної ідеології тісно пов’язана з проблемою дослідження української національної ідеї, яка, на думку вчених, повинна стати стрижнем об’єднуючої ідеології. Але на сьогодні не має чіткої концепції інтегративної ідеології, тому і не розроблений механізм її впровадження, і як наслідок, Україна залишається без системного ідеологічного забезпечення.

Національна ідея є складовою національної свідомості – це ідея нації як полі етнічної спільноти, що проживає на спільній території і має спільне громадянство. Така спільнота має власну мету, об’єднана спільною історичною долею, мовою, культурними традиціями.

Говорячи про національну ідею ми маємо на увазі певний акумулятор прогресивних національних програм, політичних ідей, гасел, цінностей. Національна ідея визначає теоретичні засади національної свідомості.

Натомість національна меншовартість – це забуття національної ідентичності, втрата гордості за свою націю, індиферентне ставлення до національних здобутків, глибока недовіра до держави, влади, партій, реформ.

Сучасні дослідники національної ідеї вважають потрібним урахування таких чинників:

· психологічних особливостей українського народу, його ментальності;

· загальнолюдських потреб (фізіологічних, безпеки, соціальних зв’язків, самоповаги) і цінностей (істини, справедливості, любові, плюралізму, свободи думки, вибору та вчинку, свободи творчості);

· вічного прагнення людини до вдосконалення, довершеності, засвоєння загальнолюдських цінностей;

· об’єктивної потреби в консолідації народу.

Українська національна ідея, ґрунтуючись на національних і загальнолюдських гуманітарних цінностях, має стати концептуальним ядром стратегії гуманітарного розвитку як духовна і морально-етична квінтесенція національної самосвідомості українців та поєднаних з ними спільною історичною долею інших етносів України.

& Тема № 12. Політичний процес. Політичний конфлікт

План лекції:

1. Політичне життя суспільства, його сутність, основні закономірності, компоненти та історичні форми.

2. Форми політичних процесів. Еволюційний і революційний шляхи соціально-політичного розвитку.

3. Основні положення сучасної теорії конфлікту.

4. Політичний конфлікт як соціальне явище: типологія та методологія вирішення.

Приступаючи до розгляду першого питання - політичне життя суспільства, його сутність, основні закономірності, компоненти та історичні форми, треба привернути увагу на той факт, що однією із найширших категорій політології, яка охоплює всю політичну сферу та її елементи, дає можливість відобразити її динамізм є політичне життя суспільства, яке визначається як сукупність духовних і практичних явищ політичного буття людини і суспільства, що характеризує їхнє ставлення до політики та участі в ній. Історія людського суспільства свідчить, що у різні епохи, у різних країнах воно має свої особливості, залежить від рівня цивілізованості суспільства, його демократизму, співвідношення інтересів соціальних груп та ін.

Політичне життя суспільства тісно пов’язане з найрізноманітнішими формами політичної діяльності, політичними відносинами та політичною участю. Політична діяльність – це індивідуальна чи колективна, спонтанна чи організована діяльність соціальних суб’єктів, яка прямо чи опосередковано випливає з інтересів великих суспільних груп і цінностей, що їх вони поділяють. Основними формами практичної політичної діяльності, яка складається з вироблення і реалізації внутрішньої та зовнішньої політики держави, різних форм участі в політичному житті, є: ухвалення політичного рішення, вибори, політична реформа, демонстрація, страйк, дипломатичні, міжурядові переговори та офіційні візити.

Умовою і формою політичної діяльності є політичні відносини – реальні практичні відносини, взаємозв’язки соціальних суб’єктів (класів, націй, соціальних груп, індивідів, політичних інститутів та організацій), характер яких визначає політичну ситуацію, стратегію, тактику і зміст політичної діяльності.

Варто прийняти до уваги, що політичне життя багатогранне й різнобарвне. Його можна класифікувати за різними принципами. Типологія політичного життя може мати, на думку професора Дзюбка І.С., такий вигляд:

за обсягом охоплення сфери: внутріполітичне, зовнішньополітичне;

за сферами прояву: соціально-політичне, національно-політичне, військове, адміністративно-політичне та ін.;

за суб’єктами політики: соціально-класове; національне, державне, партійне, громадсько-політичне тощо;

за діяльністю політичних органів: парламентське, адміністративне;

за формами організації: організоване, стихійне, слабо організоване;

за рівнем здійснення: за місцем проживання, в трудових колективах, на рівні управління й самоуправління відповідно адміністративно-територіального поділу, на державному рівні, міжнародному рівні.

Політичне життя суспільства характеризується бага­томанітністю політичних процесів, які розкривають спря­мованість політичної діяльності соціальних суб'єктів.

Переходячи до другого питання - форми політичних процесів: еволюційний і революційний шляхи соціально-політичного розвитку, треба визначити політичний процес як послідовність подій, зумовлених певними об­ставинами, як сукупність дій для досягнення результату.

Розрізняють три різних режими існування полі­тичного процесу:

режим функціонування - політичний процес відображає здатність структур і механізмів влади до простого відтворення рутинних, повторюваних з дня в день відношень між елітою і електоратом, громадянином і державою на основі традицій і правонаступності в розвиткові політичних зв'язків;

режим розвитку, який означає, що правлячі кола знайшли мету й методи управління, від­повідні змінам у соціальній структурі та серед політичних сил. Політичний розвиток супроводжується борінням різнобічних течій і тенденцій;

режим занепаду, розпаду політичної ціліс­ності, тобто напрям динаміки політичного проце­су має негативний стосовно норм і умов цілісного існування політичної системи характер. В результаті рішення, що при­ймаються режимом, втрачають управлінську здатність, а сам режим - свою легітимність.

Всі три режими існування політичного процесу харак­теризують постійну взаємодію різноманітних груп і громадян, які використовують різні канали й ін­ститути політичної влади для задоволення своїх суспільно зна­чущих потреб.

Дата добавления: 2014-01-11