Орфоепія і культура усного мовлення журналіста

1. Поняття орфоепії.

2. Основні риси української літературної вимови.

3. Закон милозвучності української мови.

Для найбільш ефективного функціонування мова повинна мати не тільки унормований словник, граматику й правопис, а й унормовану вим о ву. Правильна нормативна вим о ва обов’язкова для всіх, хто користується певною мовою. Орфоепія (гр. орфос — правильний і епос — мовлення) — 1) сукупність правил літературної вим о ви, що забезпечують єдність звукового висловлювання відповідно до норм національної мови; 2) розділ мовознавства, що вивчає і систематизує норми літературної вим о ви.

Основним поняттям орфоепії є орфоепічна норма, тобто науково обґрунтоване, соціально узаконене правило вимови звуків, звукових комплексів.

Основні правила орфоепії пов’язані з особливостями фонетичної та граматичної систем мови. Сучасні норми української мови склалися на основі вимови, властивої середньо наддністрянським діалектам (полтавським і київським).

Предмет орфоепії визначається по-різному. Крім сукупності правил вимови до неї включають також наголос та інтонацію. Такий погляд слід вважати найприйнятнішим, тому що вим о ву не можна розглядати поза нормами наголошування та інтонування висловлень.

В основі орфоепії лежить фонетична система мови. Проте вимова — поняття значно ширше. Вона охоплює також випадки варіативного оформлення слів і граматичних форм відповідно до закономірностей організації фонетичної системи. Пор., наприклад, звукове оформлення префіксів під-писати й під-ійти, слів ручний і рушник, корисний і форпостний (зі спрощенням і без спрощення групи приголосних [стн]), березка (бур'ян) і берізка (дерево).

Основою правильної вимови є наявність нормованої артикуляційної бази, уміння правильно вимовляти звуки. Орфоепічними нормами регулюється місце наголосу в окремих групах слів і граматичних форм, індивідуальні варіанти основних інтонаційних структур тощо. Вимова регулюється живою суспільною комунікативною практикою, а також традицією.

До найважливіших ознак української літературної вимови належить унормованість як одна з важливих передумов функціонування національної мови в усній формі.

Дотримання норм літературної вимови має велике значення, становить один із суттєво важливих показників загальної культури особи, створює необхідні передумови для ефективного користування літературним мовленням у різних сферах суспільної практики — від побуту до закладів освіти, культури, науки, державного управління.

Порушення норм орфоепії можуть зумовлюватися впливом правопису на вимову, своєрідним тиском діалектних фонетичних систем, взаємонакладанням орфоепічних норм за умов білінгвізму тощо. Крім того, кожна людина може мати індивідуальні особливості вимови, інтонування звуків. Якщо ці особливості не пов’язані з вадами мовного апарату, то їх можна позбутися шляхом тренування мовних органів правильно вимовляти звуки.

2. У розділі „Фонетика” вим о ва звуків описана з погляду орфоепічних норм сучасної української літературної мови. Тут зупинимося на загальних артикуляційних характеристиках, які лежать в основі творення орфоепічних норм.

Вимова голосних звуків. У зв'язку з вимовою голосних звуків можна узагальнити кілька найголовніших орфоепічних норм:

- усі голосні під наголосом голосні вимовляються чітко й виразно;

- голосні а, у, і в ненаголошеній позиції вимовляються теж чітко: к а зáти, т у мáн, туди, радіо;

- ненаголошені голосні [е], [и], [о] зазнають незначних якісних змін за таких супровідних умов: а) ненаголошений [е] вимовляється з більш помітним наближенням до [и] перед складами з і, и, у - [ни^ес'імо], [ни^еси], [ни^есу] і менш помітно перед складами з іншими голосними (о, а), особливо з [е]: [не"сла], [не"сло], [несе] або й [несе]; б) ненаголошений [и ] наближається у вимові до голосного [е] сильніше перед складами з [е ], [а ]: [песати], [пе"семна]; меншою мірою ця зміна виявляється перед складами з іншими голосними, особливо з [і] та [и], а також у кінці слова: [пи"ш’імо]; [си^едит'], ложки, книжки; в) ненаголошений [о] перед складом з наголошеним [у] може вимовлятися з незначним наближенням до [у]: [ко^ужух], [го^улубка], [зо^узул'а].

Вимова приголосних звуків.

- дзвінкі приголосні не втрачають своєї дзвінкості в абсолютному кінці слова: [горб], [пох'ід], [наказ], [сторож]; ніколи не оглушується г перед інфінітивним суфіксом –ти: бігти, могти, тягти.

Глухі приголосні перед шумними дзвінкими у межах слова вимовляються дзвінко: [бород'ба], [молод'ба], [проз'ба], [воґзал], [аґже^и] (орфографічно боротьба, молотьба, просьба, вокзал, як же).

Шиплячі приголосні (неподовжені) у кінці слова або перед голосними [а], [о], [у], [е], [и] завжди тверді: [часто], [річ], [чутка], [чийсти́і], [пе^икуче], [жито], [шапка], [си^е дж:у]. Тільки перед [і] вони злегка пом’якшуються [ж'інка], [ч'ітко], [грош'і]. Пом’якшеними також є подовжені шиплячі у коренях слів: [роздор'іж':а], [узвиш':а], [узб'іч'а].

У префіксі роз- і прийменнику-префіксі без- у позиції перед глухим приголосним поширена паралельна вимова [з] і [ с]: [розписка] й [росписка], [розкв'іт] і [роскв'іт], [бе^изтебе^и] й [бе^истебе^и]. Другий варіант вимови реалізується більшою мірою при швидкому темпі мовлення. Префікс з-, як і прийменник, перед глухим приголосним вимовляється як с-: сцідити (орф. зцідити), с хати (з хати).

Звуки [д], [т], [з], [с] [ц], |н \ перед наступними м'якими або пом'якшеними приголосними у вимові виступають м'якими: [п'іс'н'а], [с'м'іх], [с'в'іт], [рад'іс'т'], [ц'в'іт] (орфографічно пісня, сміх, світ, радість, цвіт).

Перед [і] всі зубні приголосні здебільшого пом'якшуються: [ с іл'], [ д 'іло], [ т 'ін¹], [ з 'ір], [ н 'іс]. Але на межі морфем, а також на межі слів тверда вимова цих приголосних звичайно зберігається: [бе"зімен:ий\, [медінститут], [д'і д і баба], [ли с і собака].

Шиплячі ж, дж, ч, ш у кінці слова і складу, а також перед голосними [а ], [о], [у], [е], [и] та перед приголосними в українській літературній мові послідовно тверді: [йі ж ], [пише^и ш ], [п'і ч ], [пози ч те"], [с'п'і ш ат'], [ло ш а]. Лише в позиції перед [і ] ці звуки вимовляються як напівпом'якшені: [нож'і], [у д'іж'і], [груш'і], [ноч'і]. Напівпом'якшена вимова властива подовженим шиплячим: [залуж':а], [п'іч':у], [затиш':а].

У кінці слова завжди вимовляється [ц' ] [к'інец'], [гор'ілиц'], [холодец'], крім слів іншомовного походження та деяких вигуків, у яких виступає твердий кінцевий [ц]: [палац], [шприц], [бац], [клац].

Перед голосним \е\ приголосні вимовляються твердо: [степ], [дес'ат'], [не^ису], [декрет] .

Буквосполучення дж, дз можуть мати два значення, якщо вони передають один звук у межах морфеми, то вимовляються як африкати, тобто артикулюються як один звук: [ дз вони"к], [кукурудза], [ дк е^ире^ило], [дкм'іл], [б дк ола], [дказ]. Роздільна вимова цих звуків типу: [д- з] воник, [д-ж)ерело є порушенням орфоепічної норми. Якщо ж \д\ і [з], а також [д\ і [ж] належать до різних морфем, наприклад до префікса й кореня, то вимовляються як два окремих звуки: [надзви^ечаіно], [над-звуковйї], [в'ід-жи^емати].

Сонорні приголосні [в], [і], які взагалі не мають глухих відповідників, у кінці слова, на початку слова перед будь-яким приголосним, а також у середині слова після голосного перед приголосним перетворюються на короткі нескладові голосні [́у],[́і]; [леу],[воук],[га́і],[за́ічи^ек],[́ішоу].

Приголосний звук [ґ] властивий деяким власне українським, зокрема звуконаслідувальним і зукраїнізованим словам іншомовного походження: [аґрус], [ґанок], [ґатунок], [ґрунт], [ґелґотати], [ґудзи^ек], [дзйґа] тощо. У власних назвах іншомовного походження, які у мові-джерелі мають у своєму складі g, за новою орфоепічною нормою вимовляється \ґ], хоч у подібних випадках можливий також [г], наприклад: пол. Gdansk — укр. [ґдан'с'к] і [гдан'с'к], нім. — укр. [ґете] і [гете].

Ряд орфоепічних норм української мови випливає з асимілятивних змін у групах приголосних, реалізованих відповідно до закономірностей сполучуваності звуків у живому мовленні. На основі співвідношення між орфографією і звучанням їх можна представити так:

-жц-і (запоріжці) > \з'ц' ]- [запор'із'ц'і];

-шц-і (комашці) > \с'ц' ]: [комас'ц'і];

-чц-і (в обручці) > \ч': ] - [обруц':і];

-тц-і (на нитці) > [ц': ]: [ниц':і];

-ться (бореться; борються) > [ц':]: [6орец':а], [6ор'уц':а];

-шся (борешся,смієшся) > [с':]: [бое"с':а], [с'м'ійес’:а];

-жся (намажся) > [з'с' ]: [намаз'с'а];

-чся (морочся) > [ц':\: [мороц':а].

Конкретна реалізація наведених норм вимови пов'язана з відповідними відмінковими формами іменників та дієслівними формами.

Вимова слів іншомовного походження.

1. Ненаголошений /о/ перед складом з наголошеним і ненаголошеним /у/ вимовляється чітко: д о кумент, м о нумент.

2.Ненаголошений /е/ на початку слова та після голосного в сер е дині слова у вимові не наближається до /и/: емаль, поетеса. Після приголосних наближається до /и/: пре^изидія, се^икрет.

3.Звуки и, і вимовляються відповідно до їх позначення на письмі: і нст и тут, с и стема.

4.Звук /г/ в іншомовних словах незалежно від походження вимовляється як гортанний /г/: а г роном, а г ент, але в словах ґанок, ґрати, ґніт зберігається /ґ/.

Для вимови характерне також спрощення в окремих групах приголосних, супроводжуване за відповідних фонетичних умов асимілятивними змінами, а саме:

-нтств- (агентство, регентство) > \нств\: [агенство], [регенство];

-нтськ- (студентський) — [н'с'к]: [студен'с'киї];

-стськ- (туристський) > ск]: [турис'киї];

-здц-і (поїздці) > \з'ц']: [пойіз'ц'і];

-стц-і (кістці) > [с'ц'\: [к'іс'ц'і].

Разом з тим спрощення у групах приголосних не можна вважати виразною типологічною ознакою сучасної української орфоепії, тому що існують численні послідовності приголосних різної фонетичної якості, яким не властиве випадіння тих або інших компонентів. Пор., зокрема, чотири- і п'ятифонемні сполуки: обстругати, обскребти, надвправний, контрдекларація, герцогство, контрпропозиція.

3. В українській мові для уникнення збігів однакових звуків (голосних чи приголосних) прийнятий неформальний закон милозвучності, який полягає в чергуванні у-в, і-й-та, з-зі-зо-із. Чергуються як прийменники у, в, так і префікси у-, в- у словах. У вживається для того, щоб уникнути збігу приголосних, важких для вимови:

а) Між приголосними: Наш учитель; Десь у хлібах кричав перепел.

б) На початку речення перед приголосним: У присмерку літають ластівки так низько (Павличко); Увійшли до хати; У лісі стояв гамір, пахло квітами.

в) Незалежно від закінчення попереднього слова перед наступними в, ф, а також перед сполученнями літер льв, св, тв, хв і под: Сидимо у вагоні; Не спитавши броду, не сунься у воду (Приказка);

г) Після паузи, що на письмі позначається комою, крапкою з комою, двокрапкою, тире, дужкою й крапками, перед приголосним: Стоїть на видноколі мати — у неї вчись (Б. Олійник);

2. В уживається для того, щоб уникнути збігу голосних:

а) Між голосними: Була в Одесі; Прочитала в оголошенні.

б) На початку речення перед голосними: В очах його світилась надія;

в) Після голосного перед більшістю приголосних (крім в, ф, льв, св, хв і под.): Пішла в садок вишневий Люди врозкид розляглися в траві (Гордієнко).

3. У — В не чергуються:

а) У словах, що вживаються тільки з в або тільки з у: вдача, вклад, вправа, вступ (і удача, уклад, управа, уступ — з іншими значеннями); взаємини, влада, власний, властивість, вплив і т. ін.; увага, ударник, узбережжя, указ, умова, усталення, установа, уява, а також у похідних утвореннях: вступний, владар, уважність, ударницький, умовний та ін.

б) У власних іменах і в словах іншомовного походження: Вдовенко, Врубель, Угорщина, Удовиченко, Урал, увертюра, ультиматум, утопія та ін.

Сполучник і та початковий ненаголошений і в ряді випадків чергуються з й у тих же позиціях, що й у — в.

1. І вживається, щоб уникнути збігу приголосних, важких для вимови:

а) Після приголосного або паузи, що на письмі позначається крапкою, комою, крапкою з комою, двокрапкою, крапками, перед словами з початковим приголосним звуком: Нема вже.тієї хатини. І я в сивині, як у сні (Павличко);

б) На початку речення

2. Й уживається, щоб уникнути збігу голосних:

а) Між голосними: Ольга й Андрій; Квітли вишні й одцвітали.

б) Після голосного перед приголосним:

Примітка. Так само чергується початковий ненаголошений і з й у словах: імення — ймення, імовірний — ймовірний, іти — йти, ітися йтися (ідеться — йдеться).

3. Чергування і — й не буває:

а) При зіставленні понять: Дні і ночі; Батьки і діти; Війна і мир.

б) Перед словом, що починається на й, є, ї, ю, я: Ольга і Йосип — друзі;

в) Після паузи: Щось такеє бачить око, І серце жде чогось (Шевченко).

Варіанти прийменника з — із — зі (зрідка зо) чергуються на тій же підставі, що й в — у, і — й.

1. З уживається:

а) Перед голосним початку слова незалежно від паузи та закінчення попереднього слова: Диктант з української мови.

б) Перед приголосним (крім с, ш), рідше — сполученням приголосних початку слова, якщо попереднє слово закінчується голосним, а також на початку речення, після паузи: Плугатарі з плугами йдуть (Шевченко);

Щоб уникнути збігу приголосних, важких для вимови, вживають із або зі.

2. Варіант із уживається переважно між свистячими й шиплячими звуками (з, с, ц, ч, ш, щ) та між групами приголосних (після них або перед ними): Лист із Бразилії (Франко); заміс із тіста Родина із семи чоловік

3. Зі вживається перед сполученням приголосних початку слова, зокрема коли початковими виступають з, с, ш, щ т. ін., незалежно від паузи та закінчення попереднього слова: зі зброєю в руках Зі школи; Війнув зі Сходу легіт волі

Примітка. Зо як фонетичний варіант прийменника зі завжди виступає при числівниках два, три: позичив зо дві сотні; може виступати й при займеннику мною: зі (зо) мною, але тільки зі Львова.

Дата добавления: 2014-01-11