Лекції №4, 5, 6, 7

План

Тема №1, 2. Історія вчення про фонему. Основні проблеми фонетики та фонології.

Лекції № 1, 2, 3

Змістовий модуль №1. Актуальні проблеми фонетики і фонології.

1. Сучасні перспективні фонетичні і фонологічні ідеї.

2. Поняття про місце фонологічної системи в структурі мови.

3. Питання про співвідношення фонетики і фонології в мовознавчих дослідженнях.

4. Учення про фонему.

5. Фонологічні школи.

6. Фонеми в парадигматиці й синтагматиці.

7. Наукові дослідження з української фонетики.

Література

Основна: 2; 5; 10; 12; 14; 15; 18; 19; 20; 21; 24.

Додаткова: 8; 9; 15.

1. Нині в мовознавстві вважаються перспективними такі фонетичні і фонологічні ідеї:

- про місце фонетичної системи в структурі мови;

- про структуру фонеми та її диференційні ознаки;

- про співвідношення системи фонем та їх диференційних ознак з артикуляційною базою мови і її акустичними корелятами;

- про закономірності функціонування фонеми в мовленні;

- про підґрунтя типологічної характеристики фонетичних систем;

- про критерії достовірності фонологічних реконструкцій.

У наш час активно розробляється ідея про дистинктивну (розрізнювавльну) функцію фонеми. Звернемо увагу на різне розуміння самого статусу диференційної ознаки: як особливої одиниці і як характеристики фонеми. Існує розуміння диференційної ознаки як мінімальної фонологічної одиниці, як характеристики фонеми (А.А.Реформатський, П.С.Кузнєцов, Р.І.Аванесов), а фонеми як пучка диференційних ознак (Р.Якобсон), як диференціатора (М.Ф.Панов).

Фонема входить у систему зі своїми диференційними ознаками. У роботах одних мовознавців опис диференційних ознак подано в термінах акустичної фонетики (Р.Якобсон, Ф.Халле, Г.Фант, М.В.Панов), в інших - у термінах артикуляторної фонетики, при цьому підкреслюється первинний зв'язок диференційних ознак з артикуляторними ознаками звуків, що реалізують ці фонеми (Р.І.Аванесов, В'яч.Іванов, Л.Л.Касаткін).

Розвиток ідей про фонему як набір диференційних ознак призвів до думки про ієрархічний устрій цього набору. Ступінь свободи поєднуваності диференційних ознак залежить від ступеня свободи поєднання артикуляторних рухів, необхідних для реалізації фонем з їх диференційними ознаками в звуках мовлення з артикуляторними характеристиками. Жорсткий закономірний зв'язок фонологічної системи мови і її артикуляційної бази пояснює значну історичну стійкість фонетичних систем.

2. На сьогодні у мовознавстві фонетична система трактується як:

- автономна, абсолютно незалежна від системи значущих одиниць;

- абсолютно залежна від системи значущих одиниць;

- відносно незалежна.

Для одних шкіл і напрямків фонема автономна (Лондонська школа, Санкт-Петербурзька (Ленінградська) фонологічна школа, американська дескриптивна лінгвістика), для інших - тією чи іншою мірою підпорядкована граматиці (Московська фонологічна школа, генеративна лінгвістика). Визнання автономності фонології призводить до виокремлення особливого розділу - морфонологіїї зі своєю одиницею - морфонемою.

Як бачимо, учені по-різному розуміють зміст і механізм ідентифікаційної (ототожнення) функції, з чим пов'язане принципово різне розуміння природи тієї одиниці, яка має назву фонема.

Погляд на фонему як на фізичну тотожність ряду звуків призводить до усвідомлення фонеми як звукового типу, звука мови на відміну від конкретного звука мовлення і позбавляє цю одиницю дійсного фонологічного змісту, оскільки не дозволяє знайти закономірні зв'язки фонеми із значущими одиницями мови - морфемою та словом, не дозволяє отримати підґрунтя для формального ототожнення й розрізнення морфем і словоформ, нарешті, надати звуковій одиниці статус мовного факту. Таке розуміння ідентифікаційної функції звукової одиниці об'єктивно призводить до розуміння всієї фонетичної системи як автономної, незалежної, що підпорядковується в своєму існуванні та розвиткові головним чином біологічним законам.

Як доводять останні експериментальні дані, фонема не є автономною по відношенню до морфеми. По-перше, фонеми найкраще розпізнані в коренях, а серед афіксів більш високою розпізнюваністю характеризуються словотворчі морфи, найнижчу розпізнюваність відзначено у флексіях. Відповідно, чим більшою є частота повторюваності морфів (а вона зростає зі збільшеннямс їх граматичності), тим недбаліша їх вимова і нижчим є ступінь розпізнання експонуючих фонем. По-друге, ступінь розпізнання кореневих приголосних у морфонологічно маркованих стикових позиціях залежить від техніки поєднання і ступеня зв'язку з сусіднім морфом (пор.: піддашшя і підживити). Так, кінцевий приголосний кореня в абсолютному кінці слова розпізнається краще, ніж перед афіксами (ліс і ліщина, низ і нижче). По-третє, розпізнавання певних класів фонем відбиває ступінь їх закріплення за тим чи іншим типом морфем, за певною позицією в складі цих морфем.

У свою чергу фонемна структура морфеми (морфа) відбиває словотвірну структуру і словозмінну характеристику слова, а сегментна організація слова характеризує його як неподільну цілісність, як синтаксичну одиницю, з одного боку, і як певний тип зв'язку морфем - з іншого. Відповідно фонемне розпізнавання морфів під час сприйняття мовлення залежить від довжини і глибини словоформ, від моделі їх морфної будови і частиномовної приналежності слова, від ступеня його звичності та вживаності, а на фонемне розпізнавання слова впливає ступінь його синтагматичної самостійності, складність морфемної будови, ступінь розмежування службових і повнозначних морфем у певній мові. Структурна залежність фонеми від структури значущих одиниць більш високих рівнів мови робить усю фонетичну систему лише відносно незалежною, а не автономною.

Можна встановити зв'язки між парадигматичними законами чергувань і синтагматичними законами поєднуваності звукових одиниць, їх відносною незалежністю чи, навпаки, залежністю, а також напрямком цієї залежності.

Очевидно, ступінь автономності фонології перебуває в залежності від типу мови: для флективних мов пов'язаність фонології з граматикою є більш органічною, ніж, наприклад, для ізолюючих.

3. У мовознавстві немає єдиного погляду на взаємовідношення фонетики і фонології. Окремі вчені, зокрема деякі представники структуральної лінгвістики, фонетику і фонологію вважають самостійними й незалежними одна від одної науковими дисциплінами, перша з яких вивчає акустичну й артикуляційну, чи анатомо-фізіологічну, природу мовних звуків, а друга - звуки як функціональні одиниці мови. Цей погляд ще в 30-х рр. ХХст. обстоював засновник фонології М.С.Трубецькой.

Проте потрібно мати на увазі, що фонетика досліджує акустичну чи анатомо-фізіологічну природу не взагалі звуків, а звуків мови; саме тому вона, оскільки мова є явище соціальне, належить до наук суспільних, лінгвістичних, а не природничих. З цих міркувань фонетику не можна відривати від фонології або протиставляти їй.

У вітчизняному мовознавстві виробилася вже стала традиція розглядати фонетику й фонологію як два аспекти дослідження того самого об'єкта. Свого часу Л.В.Щерба зауважував, що займатися фонологією у відриві від фонетики так само неможливо, як займатися функцією будь-якої форми у відриві від конкретних випадків її вживання в мовленні. Аналогічний погляд досить виразно висловив пізніше Р.І.Аванесов. Розглядаючи взаємовідношення фонетики і фонології, учений зауважує, що звуковій стороні мови як суспільного явища відповідає одна наукова дисципліна, об'єктом якої є звуки мовлення як елементи структури мови; існує не дві дисципліни, а лише два аспекти дослідження.

Дослідження звуків як функціональних одиниць мови, тобто фонологічний аспект їх вивчення, вважається центральним, провідним у лінгвістичній науці, а чисто фонетичний аспект, або акустичне й анатомо­фізіологічне вивчення мовних звуків, відіграє допоміжну роль, але без нього не можна правильно визначити систему фонем будь-якої мови та дати їх повну і всебічну характеристику.

4. Лише з виникненням поняття фонеми вивчення плану вираження мови (мається на увазі його звукового аспекта) почало безпосередньо співвідноситися з вивченням плану змісту, тобто увійшло в загальну систему опису мови.

У науковий обіг термін «фонема» увів французький мовознавець А.Дюфріш-Деженетт у 1873 р. як еквівалент до нім. 8ргасп1аш (звук мови). Обґрунтував поняття фонеми І.О.Бодуен де Куртене. У 70-х рр. XIX ст. він приходить до висновку про незбіг фізичних і функціональних властивостей звука.

Лінгвістичні ідеї вченого мають яскраво виражений психологічний напрям. І.О.Бодуен де Куртене чітко протиставляє звук як «минуще фізично-акустичне явище» і фонему як стійке уявлення про звук, «психічний еквівалент звука». Фонеми, таким чином, відіграють у свідомості носія мови роль «вузлів», організаційних центрів, навколо яких групується звукова

багатоманітність мовлення. Учений уперше чітко розмежував явище дивергенції (тобто фонетичного варіювання фонеми, викликаного комбінаторними і позиційними умовами) і кореляції (тобто історично зумовленого чергування фонем у складі морфеми).

У працях Л.В.Щерби теорія фонеми отримала свій розвиток. Учень І.А.Бодуена де Куртене об'єднав психічну основу для виділення фонеми з функціональною. А саме: фонеми визначалися як ті звуки в нашій свідомості, які дозволяють нам розрізняти зміст слів. Це означає, що звукові одиниці, схожі з акустичного й артикуляційного погляду та пов'язані з одним і тим же смислом, об'єднуються в одну фонему, пор. алофони [а] в слові лялька. З іншого боку, звуки, фізична диференціація яких пов'язана з різницею в значенні, являють собою різні фонеми, пор.: т і н ь і т и н.

Праці І.О.Бодуена де Куртене й Л.В.Щерби заклали основу для створення загальної теорії фонем. Уведення терміна «фонологія» і виокремлення фонології в окрему науку, яка вивчає структурні і функціональні закономірності звукової будови мови, пов'язане з іменем ще одного російського вченого - одного із засновників Празького лінгвістичного гуртка М.С.Трубецького. Практичним матеріалом для концепції вченого стали звукові системи більше ніж ста досліджених мов.

Фонемами М.С.Трубецькой називає мінімальні звукові одиниці, що виконують смислорозрізнювальну функцію. Фонеми утворюють систему, і весь інструмент, необхідний і достатній для їх опису, це поняття протиставлень, або опозиції, та диференційної ознаки.

У якості диференційної ознаки фонеми може виступати практично будь-яка акустично-артикуляційна характеристика звука: н-д, ступінь участі голосу, характер, місце і спосіб утворення перешкоди на шляху повітряного потоку, довгота й короткість голосного чи приголосного тощо - аби лише ця характеристика слугувала протиставленню хоча б двох фонологічних одиниць.

У цілому всі диференційні ознаки поділяють на три класи. Перший клас - вокалічні ознаки, що служать для протиставлення (і відповідно утворення) голосних фонем. Другий клас - консонантні ознаки, що утворюють приголосні фонеми. А третій клас - просодичних ознак -формують, за М.С.Трубецьким, наголос і варіації голосового тону.

Фонема - абстракція, оскільки в кожному конкретному акті мовлення маємо справу лише з одним із її варіантів. Стійким у фонемі є одне: це її роль, що виконується завдяки сукупності диференційних ознак.

Важливим для теорії М.С.Трубецького поняттям є нейтралізація фонем. У слабкій позиції фонема може втрачати деякі зі своїх диференційних ознак, її смислорозрізнювальна функція при цьому послаблюється: план вираження співпадає з планом вираження іншої фонеми; виникають омофони (пор. у рос. мові: пруд — прут, гриб - грипп, компания - кампания тощо). Явище нейтралізації фонем, природне для звукового ладу різних мов, призвело М.С.Трубецького до думки про необхідність виділення фонологічної «надодиниці» - архіфонеми. Архіфонема - представник більш високого ступеня абстракції на фонологічному рівні мови; вона об'єднує в собі на рівних правах фонеми, що зазнають нейтралізації. Так, у наведених прикладах можна відзначити архіфонеми /т/, /п/, /а/. Це поняття більш узагальненої, ніж фонема, фонологічної одиниці активно розробляється сучасними фонологами.

5. Напрямки, за якими відбувається розвиток фонологічної теорії, визначаються можливістю різного підходу до явищ фонемного рівня і, насамперед, різним тлумаченням самої фонеми.

Так, методологічним фундаментом Празької лінгвістичної школи є вивчення звукової одиниці з точки зору її функції, ролі в системі. Тому прихильники цього напрямку оголошують функціонально нерівноцінні одиниці різними фонемами, навіть різними типами фонем. Н-д, рос: рота -/т/, рода - /д/; у формах рот, род фонема заміняється архіфонемою /т/. Ознаки фонем

/т/ /д/

передньоязиковість

вибуховість

твердість

глухість дзвінкість

Для архіфонеми /т/ властиві лише три ознаки, ознака глухості несуттєва, оскільки в позиціях, де вона зустрічається (кінець слова), дзвінких приголосних не буває.

Таким чином, фонема в «празькій» концепції визначається як ряд звуків з однаковою функціональною характеристикою, а архіфонема - це сукупність спільних ознак фонем, що зазнають нейтралізації.

Представники Санкт-Петербурзької фонологічної школи (Л.В.Щерба, О.М.Гвоздєв, С.Б.Бернштейн, Л.В.Бондарко) взагалі не визнають нейтралізації фонем. Відповідно, якщо у формах типу рода ірод відбувається заміна звуків, то вона являє собою чергування фонем /д/ і /т/. Згідно з такою точкою зору звуки групуються у фонему винятково за схожістю своєї фізичної, акустичної й артикуляційної характеристики.

Представники Московської фонологічної школи принципово розглядають фонему з позиції морфології (традиції П.П.Фортунатова, І.О.Бодуена де Куртене, засновники Р.І.Аванесов, О.О.Реформатський, О.М.Сухотін, Г.О.Винокур, П.С.Кузнєцов). Фонема визначається як складовий елемент морфем. Морфологізм «московської» концепції висуває на перший план фонологічного опису проблему позиційного варіювання фонеми. Фонема - це сукупність звуків, що чергуються позиційно.

Московська фонологічна школа увела поняття гіперфонеми. У гіперфонемах реалізується ідея групового розрізнення мовних елементів на фонемному рівні. Н-д, у російській мові на рівні наголошених голосних представлені фонеми /и/, /з/, /а/, /о/, /у/, на рівні ненаголошених голосних після твердих приголосних пари голосних и/з та а/о не розрізняються - три гіперфонеми и/з, а/о, у. Так, оскільки в словах собака, сапоги, баран перший голосний не може бути доведений сильною позицією, то він є представником одиниці більш високого рангу - гіперфонеми а/о. Якщо архіфонема -одиниця з неповним комплектом диференційних ознак, то гіперфонема наділена подвійним, потрійним і т. ін. набором ознак.

6. Кількість фонем у мовах світу коливається в межах від 10 до 80. При цьому намагання провести «інвентаризацію» всіх існуючих і можливих фонем натикається на труднощі принципового характеру. Насамперед, дуже важко ідентифікувати, ототожнити фонеми, що належать різним мовам: чисто формальний, артикуляційний або акустичний опис не дає потрібного результату. Н-д, укр. [р] і білор. [р] в артикуляційному і акустичному відношеннях дуже близькі, орднак ця схожість фонетична, а не фонологічна: білор. /р/ не має опозиції, а укр. /р/ має опозицію (пор.: раба - ряба, раса -ряса, рив - рів). В українській мові приголосні [т] і [д] - передньоязикові зубні, а в англійській - передньоязикові альвеольні, та ще й вимовляються з легким придиханням. Отже, навіть якщо здійснити класифікацію усіх фонем світу, то вона буде являти собою швидше список, перелік, ніж систему як таку, оскільки в ній будуть обірваними всі індивідуальні зв'язки кожної фонеми. Тому, говорячи про класифікацію фонем, ми насамперед ставимо завдання виявити загальні принципи, за якими будуються системи голосних і приголосних у мовах світу, й виявити загальні типи цих систем.

Стверджувати, що певна звукова одиниця є фонемою, можна лише стосовно окремої мови. Пор.:

укр. /г/, / ґ / рос. /г/

грати - ґрати немає жодної пари слів, які б

гніт - ґніт різнилися звуками [г] і [ґ]

гулі - ґулі

є опозиція = 2 фонеми немає опозиції = 1 фонема

У 50-х рр. XX ст. американські дослідники Р.Якобсон, Г.М.Фант, М.Халле розробили систему максимально загальних акустичних критеріїв, які можуть братися за основу для типологічної класифікації фонем. Ця система являє собою 12 пар диференційних ознак, які утворюють бінарні, тобто двочленні, опозиції. За допомогою цих 12 пар диференційних ознак можна описати систему фонем будь-якої мови (із наведених 12 пар ознак можна утворити 4096 фонем). Для опису української мови достатньо 9 ознак.

Фонема як узагальнена, недоступна безпосередньому сприйняттю одиниця має в своєму арсеналі певну кількість звукових варіантів, у яких вона, зважаючи на обставини, і реалізується. Таким чином, у мовленні

виступають уже не фонеми, а їх представники - позиційно зумовлені звуки, які називають варіантами фонем, або алофонами Так, е з призвуком и у словах весло, текло, мело, село є алофоном фонеми /е/.

Варіанти фонем (алофони) потрібно відрізняти від варіацій. Варіації -це індивідуальні, територіальні і позиційні видозміни фонем, які не впливають на смисл, однак утруднюють розуміння. Так, кожному індивіду притаманні певні особливості вимови звуків (тембр, шепелявість, картавлення тощо). Н-д, [р] картавий: [кхрасота], схожий до [л]: [либа], до [)]: [буу'ак], до [г]: [догогий], до [д]: [додогий]. Інколи особлива вимова властива мовцям певної території.

Отже, фонема реалізується в певному звуковому варіанті залежно від мовленнєвих (позиційних і комбінаторних умов). Крім того, формальне варіювання (варіації) фонеми визначається соціальними й індивідуальними факторами.

Для мовної системи важливо, щоб зберігалася дистанція між фонемами, інакше виникнуть комунікативні аварії, непорозуміння, пор. рос: радость - гадость, роди - годи.

У такому випадку теоретично будь-який здвиг в акустично-артикуляційній характеристиці однієї фонеми має, у зв'язку із системним характером мови, вести до зміщення відповідної характеристики іншої фонеми. Якщо, наприклад, [ш] починає звучати як [ф], то [ф] має стати більш дифузним, «більш губним». На практиці це не є обов'язковим, оскільки парадигматичні відношення можуть компенсуватися синтагматикою, і в складі крупніших мовних одиниць фонема розпізнається автоматично, незважаючи на деякі відхилення в їх звуковій реалізації.

У процесі розвитку ідей про функціональне ототожнення звуків у фонемі вчені дійшли висновку, що фонема наділена структурою й характеризується парадигматичним устроєм. Парадигма фонеми - це ієрархічно організована система одиниць, пов'язаних відношенням позиційної заміни, тобто одиниць, що замінюють одна одну в різних позиціях і не можуть протиставлятися одна одній у тотожніх позиціях. Головною в парадигмі є одиниця, що знаходиться в сильній позиції, наділена максимумом своїх диференційних ознак і максимальною розпізнювальною здатністю. Це своєрідний «називний відмінок» фонеми, який представляє її в «словнику фонем». Чим більше членів у парадигмі, тим складнішим є її устрій, тим більшим є варіювання цієї фонеми в мовленні. Лише сувора орфоепічна норма закріплює той чи інший варіант з усіх можливих для певного колективу мовців.

Алофони однієї фонеми утворюють область її реалізацій, яка може бути упорядкованою у вигляді ряду звуків, що чергуються позиційно і знаходяться один з одним у відношенні контрасту (субфонемний альтернаційний ряд).

Парадигма фонеми не зводиться до сукупності всіх її алофонів. Членами парадигми фонеми є одиниці, які, перебуваючи у відношеннях позиційних чергувань, наділені неоднаковим ступенем здатності до розрізнення і різною поєднуваністю. Кожний член парадигми фонеми вже на звуковому (фонетичному) рівні являє собою функціональну тотожність звуків, які реалізують цей член у словоформі в певній позиції.

Коли накопичення словникового складу призводить до вичерпування можливостей, закладених у синтагматиці звукових одиниць на певному етапі історії мови, і подальший його розвиток потребує зняття наявних обмежень, мова докорінно змінює синтагматичну ось системи, розширюючи поєднувальні можливості звукових одиниць.

Виникають умови, коли те, що до скачка було заборонене на синтагматичній осі, стало дозволеним, і в мови виникають нові і спочатку необмежені потенції утворення нових слів і нових способів утворення їх форм. Доки потенції синтагматичної осі фонетико-фонологічної системи не будуть вичерпані, ця система залишатиметься стійкою. Однак розвиток мови знову призведе до накопичення кількісних змін, тобто до все більшого використання можливостей фонетико-фонологічної системи, за якими знову відбудеться скачок - нова якісна зміна системи.

Наприклад, у російській мові поєднуваність голосних і приголосних у межах односкладових слів виявляє 21 можливу синтагматичну модель: ПГ, ППГ, ПППГ, Г, ГП тощо, де П - приголосний, Г - голосний. Якщо кожну синтагматичну модель заповнити одиницями, представленими на рівні виділених класів: Г - V (вокалічні), П - S (сонорні), F (фрикативні), А (африкати), О (зімкнені), то теоретично таких моделей може бути 17721. З усіх можливих моделей реально використано лише 289, тобто лише 2% можливих поєднувань. Кожна така модель може бути представлена як великою кількістю конкретних реалізацій, так і декількома чи лише однією: FFVSOF - 1 (сфінкс).

7. Серед давніших наукових досліджень радянських учених з української фонетики заслуговують відзначення розвідки Є.Тимченка, О.Синявського, М.Иогансена, І.Трояна, О.Курило, К.Німчинова, Г.Ільїнського та ін. Учені ставлять під сумнів розуміння функції фонеми як таке, що не відповідає об'єктивно існуючим фактам. Так, Є.Тимченко, І.Троян ототожнювали фонему з поняттям мовного звука.

У трактовці О.Курило, оригінальній і, на наш погляд, достатньо вдалій, фонема - найкоротший соціально вирізнюваний відтинок мови, звуковий тип, що існує в колективній свідомості членів певної мовної групи і здатний диферувати значення слів.

Визначаючи кількість фонем, мовознавці виходять перш за все з акустично-фізіологічної природи звукових типів, фонема ж як функціональна мовна одиниця ними не розглядається. Порівняймо системи фонем української мови, виділювані

а) Олексою Синявським б) Оленою Курило:

всього 102 фонеми, з них: всього 55 фонем, з них:

6 голосних наголошених, 6 голосних наголошених,

6 голосних ненаголошених, 5 голосних ненаголошених,

45 приголосних неподовжених, 22 пригол. твердих неподовжених

Змістовий модуль №2. Основні проблеми лексикології.

Дата добавления: 2014-01-11