Багатоаспектність культури породила розмаїття підходів до її теоретичного аналізу

Категории, классификации и система показателей анализа кредита

Категории, классификации и система показателей денежного обращения

Система статистических показателей, характеризующих денежное обращение, опирается на категории, связанные с функциями денег, определениями денежной массы и ее структуры.

Во-первых, деньги в качестве меры стоимости используются для измерения, сравнения стоимостей различных товаров и услуг.

Во-вторых, деньги выполняют функцию средства обращения, если используются для покупки товаров и оплаты услуг. Являясь всеобщим эквивалентом, деньги позволяют производить куплю-продажу разнообразных товаров (услуг), они принимаются каждым продавцом и обеспечивают всеобщую покупательскую способность.

В-третьих, деньги выступают в функции средства накопления. Она состоит в накоплении стоимости, образующейся после реализации товаров и услуг, для совершения операций (покупок) в будущем.

Наконец, в-четвертых, во внешнеэкономических отношениях деньги функционируют как мировые деньги.

В соответствии с указанными функциями система показателей, отображающих систему денежных отношений, включает следующие показатели:

денежную массу и ее структуру;

обеспеченность денежными знаками обращения общественного производства и покупательная способность денежной единицы (национальной валюты);

операции на счетах, с депозитами, с золотым запасом государства;

операции с валютой в международных экономических отношениях.

В процессе обращения товаров, оказания услуг и совершения различных платежей осуществляется движение денег во внутреннем обороте в наличной и безналичной форме. Всю денежную массу можно представить как совокупный денежный агрегат (его можно обозначить как М3), включающий в качестве составных частей денежные агрегаты М0, М1, М2. При построении этих агрегатов каждая последующая величина возрастает на предыдущую.

М3 – денежная масса в обороте, измеряемая совокупным объемом покупательных и платежных средств, обслуживающих хозяйственный оборот и принадлежащих частным лицам, предприятиям и государству.

Переход от денежного агрегата М0 к денежному агрегату М3 можно представить следующим образом:

1) денежный агрегат М0 – наличные деньги в обращении;

средства на расчетных, текущих и специальных счетах предприятий, населения и местных бюджетов;

депозиты населения и предприятий в коммерческих банках;

депозиты населения до востребования в сберегательных банках;

средства Госстраха.

Денежный агрегат М1 =(Мо+п.2+п.3+п.4+п.5)

срочные депозиты населения в сберегательных банках;

Денежный агрегат М2=(М1+п.6).

сертификаты и облигации госзайма.

Денежный агрегат М3 =(М2 +п.7).

В России в качестве наиболее универсального показателя денежной массы применяется денежный агрегат М2.

Самостоятельным компонентом денежной массы является показатель «денежная база». Денежная база включает денежный агрегат М0 (наличные деньги в обращении) плюс денежные средства в кассах банков, обязательные резервы коммерческих банков в Центральном банке (в рекомендациях МВФ показатель «денежная база» рассматривается как аналогия М0). Для контроля динамики денежной массы, анализа возможностей коммерческих банков расширять объемы кредитных вложений в экономику используется показатель «денежный мультипликатор». Денежный мультипликатор – это коэффициент, который служит мерой увеличения денежной массы в обороте за счет роста банковских резервов. Он рассчитывается по формуле:

М2/Н =(С+D)/(С+R)= (С/D +1)/(С/D+R/D),

где М2 – денежная масса в обращении;

Н – денежная база;

С – наличность;

D – депозиты;

R – резервы коммерческих банков.

Предельная (максимально возможная) величина денежного мультипликатора равна величине обратной ставки обязательных резервов, устанавливаемых Центральным банком для коммерческих банков.

Вопросы соответствия количества денежных знаков объему обращения и факторов обесценения денег статистически изучаются посредством ряда показателей, среди которых:

количество денежных единиц, необходимых в данный период для обращения;

масштабы опережения произведения количества денег на скорость обращения над произведением уровня цен на товарную массу;

показатель инфляции.

В соответствии с экономическим законом денежного обращения в каждый данный период количество единиц, необходимых для обращения (Д), определяется следующей формулой:

где Ц – сумма цен товаров, подлежащих реализации;

В – сумма цен товаров, платежи по которым выходят за рамки данного периода;

П – сумма цен товаров, проданных в прошлые периоды, сроки платежей по которым наступили;

ВП – сумма взаимопогашаемых платежей;

С.о. – скорость оборота денежной единицы (сколько раз в году оборачивается рубль).

В упрощенном виде эта формула выглядит так:

где М – масса реализуемых товаров;

СЦ – средняя цена товара.

Из вышеприведенной формулы получаем равенство (уравнение обмена):

Д * С.о. = М*СЦ

Следовательно, произведение количества денег на скорость обращения (Д * С.о.) равно произведению товарной массы на уровень цен (М * СЦ). Когда равенство нарушается Д * С.о. > М * СЦ, происходит обесценение денег.

Обесценение денег, проявляющиеся в росте цен на товары и услуги (инфляция), - следствие переполнения каналов денежного обращения деньгами сверх потребностей производства и товарооборота. Инфляция, как правило, измеряется при помощи двух индексов-дефляторов: дефлятора ВВП и индекса потребительских цен. Чаще всего для измерения инфляции (в потребительском секторе экономики) применяется индекс потребительских цен. К числу важных показателей статистического анализа денежного обращения относиться показатель изменения покупательской силы рубля (Iп.с.р.), который измеряется как обратная сторона индекса потребительских цен (Iп.ц.). В самом общем виде этот индекс имеет следующее выражение:

где - объем товаров и услуг, потребляемых населением и включаемых в их денежные расходы;

и – цены на товары и услуги, потребляемые населением соответственно в базисном и текущем периодах.

Кредит является средством межотраслевого и межрегионального перераспределения денежного капитала. Цель кредитной политики, как и денежной политики, состоит в воздействии на экономическую конъюнктуру с помощью кредита. В условиях рыночной экономики кредитная политика направлена либо на стимулирование кредита (кредитная экспансия), либо на его сдерживание (кредитная рестрикция). Инструмент регулирования (проводником кредитной политики, как правило, является Центральный банк) – изменение объема кредита и уровня процентных ставок, рынка ссудного капитала.

Принципы кредитования:

возвратность;

срочность;

обеспеченность ссуд;

целевое использование;

платность (возмездность).

Функции кредита:

Распределение на возвратной основе денежных средств (распределительная функция);

Создание кредитных средств обращения и замещения наличных денег (эмиссионная функция);

Осуществление контроля за эффективностью деятельности экономических субъектов (контрольная функция).

Формы кредита:

Банковский

Коммерческий

Заимствования государством

Потребительский

Межбанковский

Межхозяйственный

Международный

Банковский кредит – предоставление банками денежных средств в качестве ссуды юридическим (компаниям, предприятиям) и физическим лицам, а также государству.

Банковский кредит делиться на ссуду денег и ссуду капитала. В первом случае он носит краткосрочный характер, так как он выступает в качестве платежного и покупательного средства и обслуживает движение оборотного капитала. Во втором - долгосрочный или, в крайнем случае, среднесрочный характер, поскольку обслуживает оборот основного капитала и потребности расширения производства.

Кредит долгосрочный – это кредит со сроком погашения более 5 лет. Такой кредит предоставляется, как правило, инвестиционными банками, реже - коммерческими банками. Наряду с инвестиционными фондами долгосрочный кредит выдают другие специализированные кредитно-финансовые институты в лице страховых компаний и пенсионных фондов, также приобретающих облигационные займы корпораций и компаний, выпускаемые на рынок ценных бумаг. Долгосрочный кредит может представлять и государство через свои кредитные учреждения в целях стимулирования развития предприятий, отраслей, как в государственном, так и в частном секторе экономики.

Долгосрочный кредит (в некоторых классификациях – среднесрочный) обслуживает преимущественно капитальные вложения и используется на новое строительство и введение новых мощностей, внедрение новых технологий и осуществление затрат, возмещающихся в течение трех – пяти лет.

Краткосрочный кредит предоставляется банками на:

образование сезонных и других сверхнормативных запасов товарно-материальных ценностей, накопление которых вытекает из нормального расхода производства и реализации продукции;

затраты по образованию нормативных запасов товарно-материальных ценностей, заработную плату у предприятий несезонных отраслей на условиях долевого участия собственных средств предприятий и банковского кредита;

расходы по подготовке производств и освоению новых видов продукции;

расчеты с поставщиками продукции и другие потребности, связанные с расчетами;

временное восполнение недостатка оборотных средств и т.д.

Коммерческий кредит представляется одним предприятием другому в виде продажи товаров с отсрочкой платежа. Орудием коммерческого кредита является коммерческий вексель, который оплачивается через коммерческий банк. Процент по коммерческому кредиту ниже, чем по банковскому кредиту, и входит в цену товара и в сумму векселя. Размеры коммерческого кредита ограничиваются величиной резервного капитала, которым располагают промышленные и товарные компании. При коммерческом кредите объектом выступает товарный капитал, тогда как при банковском – ссудный капитал.

Движение ссудного капитала в сфере взаимоотношений населения, других хозяйствующих субъектов, с одной стороны, и государства с другой, осуществляется в виде заимствования государством у институциональных единиц других секторов экономики.

Такого рода заимствования (как одна из форм кредита) являются главным способом привлечения государством свободных финансовых ресурсов. Субъектами при государственном кредите выступают юридические и физические лица, а также государство. Государство распространяет свои облигации и другие ценные бумаги среди государственных и негосударственных предприятий, организаций, учреждений населения.

Внутренние заимствования государством могут выступать в форме:

государственного облигационного займа, выпуска других ценных бумаг;

обращения части вкладов населения в государственные займы;

казначейской ссуды;

гарантированного займа.

Одной из форм банковского кредита является потребительский кредит, он выдается населению для приобретения товаров длительного пользования (автомобилей, мебельных гарнитуров, сложной бытовой техники), а также для оплаты услуг долговременного характера. Срок кредита – несколько лет. Он представляется торговыми компаниями, коммерческими и сберегательными банками, страховыми и сберегательными компаниями.

Межбанковский и межхозяйственный кредиты – относительно новые формы кредита. Межбанковский кредит – предоставление банками кредита друг другу, когда у них возникают свободные ресурсы, а у других их недостает. При межхозяйственном кредите субъектами межкредитных отношений выступают различные предприятия и организации, дающие средства друг другу взаймы. Он имеет сходство с коммерческим кредитом, однако в отличие от последнего подразумевает предоставление взаймы денежных средств.

Международный кредит принимает форму государственных внешних займов. Как и внутренние займы, они предоставляются на условиях возвратности, срочности и платности. Предоставление внешних займов осуществляется за счет бюджетных средств или специальных правительственных фондов. Государственные внешние займы предоставляются в денежной или товарной форме. Погашение займов по соглашению сторон осуществляется товарными поставками или валютой.

Международный кредит выступает в следующих конкретных формах:

фирменного международного кредита (предоставление ссуды экспортером импортеру);

банковского международного кредита (в виде экспортных, финансовых и валютных кредиторов);

брокерского международного кредита (содержит элементы коммерческого кредита и банковского кредита, т.к. брокер заимствует средства у банка).

При расчете показателей анализа краткосрочного кредита используются данные об остатках задолженности или суммах выдач и погашения краткосрочных кредитов в различных группировках. Разработка информации о краткосрочных кредитах включает сводку и вторичные группировки отчетной информации по различным признакам, прежде всего по объектам кредитования, сфере функционирования кредита (в сфере производства или сфере обращения), характеру обеспечения кредита, формам собственности заемщиков, территории (учреждениям банка) и другим признакам.

На основе информации о распределении ссудной задолженности по объектам кредитования рассчитываются такие показатели как доля кредитов, обеспеченных материальными ценностями, или доля кредитов не обеспеченных материальными ценностями. При этом к кредитам, не имеющим материального обеспечения, принято относить расчетные кредиты (кроме платежных кредитов), кредитов на выплату заработной платы, кредиты на временное восполнение собственных оборотных средств, отсроченные необеспеченные и просроченные ссуды.

Уровень оборачиваемости кредита измеряется двумя показателями: длительностью использования кредитом и количеством оборотов, совершенных кредитом за период.

Длительность пользования краткосрочным кредитом (t) определяется по формуле:

где - средние остатки кредита,

Оп – оборот кредита по погашению,

Д – число календарных дней в периоде (30,90,180,360).

Этот показатель характеризует среднее число дней пользования кредитом. Он является обратной величиной оборачиваемости ссуд: чем меньше продолжительность пользования кредитом, тем меньше ссуд потребуется банку для кредитования одного и того же объема производства.

Остатки кредита в статистической отчетности показывают на дату, т.е. представляют собой моментный динамический ряд. Поэтому расчет среднего остатка ссуд выполняется по формуле средней хронологической:

Количество оборотов кредита (n) определяется путем деления оборота ссуд по погашению на средний их остаток:

Этот показатель характеризует число оборотов, совершенных краткосрочным кредитом за анализируемый период по клиентуре банковского учреждения. Число оборотов ссуд относится к прямым характеристикам оборачиваемости кредита.

Если известна длительность пользования кредитом, то количество оборотов ссуд можно определить, пользуясь взаимосвязью этих показателей:

Система показателей анализа долгосрочного кредита дает обобщающие характеристики объемов выдачи и погашения кредита в различных разрезах (по объектам и субъектам кредита, территории), структуры задолженности по долгосрочным ссудам также в различных разрезах, окупаемости затрат, кредитуемых банком. Такая информация необходима для анализа и управления процессом долгосрочного кредитования, а также оценки эффективности банковской работы по долгосрочному кредитованию капитальных вложений. Указанные показатели рассчитываются на основе статистической и бухгалтерской отчетности банковских учреждений о долгосрочном кредитовании посредством сводки и группировки отчетной информации, а также вычислений средних и относительных величин. Порядок исчисления показателей аналогичен изложенному ранее для краткосрочного кредита.

Уровень оборачиваемости долгосрочного кредита исчисляется по методике, изложенной для краткосрочных ссуд. Отличие состоит в том, что показатель длительности пользования долгосрочным кредитом измеряется в годах, по этому при его расчете число календарных дней в формуле нужно опустить, т.е.:

где Д – долгосрочные ссуды.

При расчете окупаемости долгосрочного кредита определяется, по существу, средний срок пользования долгосрочным кредитом. Этот срок рассчитывается по сметной документации (плановый срок кредита) и фактическим данным: чем меньше срок кредита, тем выше считается эффективность мероприятий и соответственно кредита. Однако надо иметь в виду, что срок кредита не является единственным критерием при решении вопроса об эффективности долгосрочного кредита, в расчет принимаются другие факторы (устранение дефицита в том или ином товаре, улучшение условий труда и др.).

Для характеристики эффективности кредитов, предоставляемых на увеличение производства продукции и выявление наиболее выгодной сферы приложения кредитных ресурсов, используется показатель объема дополнительного производства продукции в расчете на 1 рубль предоставленного долгосрочного кредита. Этот показатель исчисляется как отношение суммы прироста производства продукции от осуществления кредитуемого мероприятия в расчете на год кредита и суммы кредита, предоставленного на осуществление мероприятий, и выражается в рублях.

Сравнение средних значений таких показателей по отрасли, учреждению банка, отдельным мероприятиям позволяет более правильно решать вопрос управления долгосрочным кредитом.

Можно рассмотреть применение индексного метода для анализа оборачиваемости кредита. Этот метод позволяет проанализировать факторы изменения скорости оборачиваемости хозяйственных операций. С этой целью применяют индексы средних и агрегатных величин. В систему индексов средних величин входят индексы переменного и постоянного состава и индекс влияния структурных сдвигов.

Индекс переменного состава представляет собой отношение среднего уровня явления в отчетном периоде и среднего значения в базисном периоде. Индекс средней длительности пользования краткосрочным кредитом переменного состава:

где m – однодневный оборот по погашению кредита, равный Оn / Д.

Так как t= : m, то =t*m

Поставляя вместо его значение в формулу индекса переменного состава можно получить:

На величину индекса переменного состава оказывают влияние два фактора: изменение длительности пользования краткосрочным кредитом отдельных единиц совокупности и изменение удельного веса однодневного оборота по погашению отдельных частей совокупности в общей его величине по всей совокупности.

Для того чтобы определить влияние на прирост средней длительности пользования кредитом изменения только первого фактора, необходимо исчислить индекс постоянного состава:

Влияние второго фактора – структурных изменений в составе однодневного оборота по погашению на прирост средней длительности пользования кредитом – определяется при помощи индекса влияния структурных сдвигов:

Применение индексов в анализе позволяет определить также абсолютный прирост средней продолжительности пользования кредитом за счет отдельных факторов.

По такой же методике можно изучать оборачиваемость долгосрочных ссуд с той лишь особенностью, что вместо однодневного оборота необходимо использовать общий размер оборота по погашению кредита.

Виділяють такі основні підходи:

1. Філософсько-антропологічний: соціально-антропологічний, історико-соціологічний. Глобалістський. Феноменологічний.

2. Філософсько-історичний: діяльнісний, технологічний, функціональний.

3. Комунікативний: аксіологічний, семіотичний, інформаційний.

4. Продуктивний (креативний): гуманістичний, творчий, ігровий.

5. Соціологічний: нормативний, структурний, особистісний.

Кожний з підходів своєрідно виділяє та структурує аспекти, але їх набір досить інваріантний: загальна теорія, онтологія, логіка, технологія, соціологія, психологія, ідеологія, семіотика, гносеологія культури. Аспект може бути перетвореним у підхід. Ось деякі приклади.

Аксіологічний підхід. Культура це зовсім не поняття для позначення чи опису відношення об’єктів – це оцінне, ціннісне поняття. Культура – те, в чому людина втілює свої цінності (звідки тоді вони, як утримуються?). Тобто, культура – реалізація мети, а цінності – мета людини. Всякий культурний феномен складається з певного «тіла» плюс «цінності».

Креативний підхід. Культура – «соціально значима творча діяльність у динамічній взаємозалежності її результативного (опредметненого в нормах, цінностях, традиціях, знакових і символічних системах тощо) виразу та її процесуальності, що вимагає освоєння (розпредметнення) людьми вже наявних результатів творчості, тобто перетворення багатства досвіду людської історії у внутрішнє багатство індивідів, які знову втілюють зміст цього багатства у своїй суспільній діяльності, спрямованої на перетворення дійсності й самої людини». Культура у широкому сенсі слова – людинотворчість. Творчий результат у культурі невід’ємний від процесу.

Ігровий підхід. Початок йому у поясненні культурних феноменів поклав Фрідріх Шиллер. «Вільна гра розуму» – це у Маркса. Йохан Гейзінга – концепція Людини граючої («Homo Ludens»). Культура – відтворення людської історії у її потенційності й вільному розвиткові сутнісних сил людини, можливість ідеально програвати нереалізовані можливості, а не лише фактуальність (реальність літературних героїв, казкових персонажів, богів, демонів тощо незаперечна в культурі).

Діяльнісний підхід. Культура – історично певний спосіб здійснення людської діяльності та закріплення завдяки їй інтегрованих результатів освоєння дійсності разом з результатами діяльності: цінності, функціональні системи їх створення, збереження, передавання й розповсюдження. Культура – поняття, що відбиває процес перетворення людиною дійсності та свого власного внутрішнього духовного світу.

Комунікативний підхід. Культура – історично утворена система спілкування, яка включає в себе головні життєві цінності й зразки соціальної поведінки, прийняті у даному колективі чи спільноті.

Історико-соціологічний підхід. Культура – відношення самих людей, процес їх саморозвитку. Культура – процес історичного розвитку людських сил і здібностей, які втілюються у всьому розмаїтті й багатстві ними створеної предметної дійсності («другої природи»). Культура існує лише в динаміці: опредметнення як розпредметнення та навпаки.

Світоглядний підхід. Всі типи діяльності у культурі – універсальні, тому культура характеризується відношенням до світу як рівного: моделлю культурної діяльності взагалі є діяльність Сократа – паритетний (на рівних) діалог з усім світом. Любов – діалог чоловіка й жінки. Діалог різних етнічних культур і культурних світів. Беззастережне використання іншого у власних інтересах – типово некультурне відношення..

Культура – узагальнююча сила світогляду, межове реальне узагальнення природи, а категорії мислення – засоби такого узагальнення. Культура – «сфера особливого» – єдність есенційно-всезагального й одинично-екзистенціального. Культура діє на різних рівнях узагальнення; лише певний перетин рівнів дає підстави для мудрості: невіглас як і вчений – можуть бути поза мудрістю (один ще ні, другий вже ні). Тенденція судити про інших людей чи інші культури з позицій зверхності власної культури – нормальна інтенція етносвідомості, але в культурі будь-якого етносу існують противаги їй завдяки мудрості окремих представників.

Л.М. Баткін радив не затискувати культуру між Сцілою Природи й Харибдою Соціуму, що робить її історично незмінною: людська історія виглядає тоді як зовні нав’язана культурі пригода. Насправді, будь-яке духовне творіння – самовияв людини у природі: вона проектує, експериментує, уявляє неіснуюче в ній, але завжди при цьому відштовхується від природи у своїх «можливостях неможливого». Різке протиставлення природи і духу шкодить культурі.

Спосіб буття людини у світі – ось перше, на що слід звернути увагу, пояснюючи походження та сутність культури. Цілісне його розуміння може забезпечити лише філософія, у якій епістемне (наукове) й софійне (мудре) мислення знаходяться в органічній єдності, зберігаючи гуманістичне спрямування знань у цілісно-світоглядному вигляді. Адже філософія є теорією духовно-практичного (світоглядного) осягнення світу.

Світогляд – інтегруюча основа єдності культури, бо його цілісність забезпечується універсальним проявом сутнісних сил людини, історичною довготривалістю в утворенні людської «моделі» реальності – «світу». Відношення людини до світу багатовимірне, але ж будь-яка мірка в ньому – людська. На рисунку 1 узагальнено подані всі різновиди буття світу, у центрі яких – буття людини. Людського буття поза буттям світу, звичайно не існує, але й світ поза людиною не може осмислити, що він був, що є й що буде. Людината та її відношення до світу – ось центр єдності буття і наповнення його сенсом.

У живому світі все має потребу в чомусь іншому. Людина також має спонукання до користування предметним світом. Але людина користується речовиною, енергією й інформацією наявного чуттєво-предметного світу, названого природою, зовсім не так як інші живі істоти, які задовольняють свої потреби діями за допомогою фізіологічних можливостей організму. Вона опосередкує відношення користування предметним світом знарядженою діяльністю й сумісністю дій. Звідси й виділяються два моменти єдиного способу буття людини у світі: діяльність і спілкування. Але умовою їх можливостей є розрізнення двох специфічних сфер реальності: матеріальної й ідеальної.

Матеріальне (чуттєво-предметне) буття – також людське (і діяльне) утворення. Без предметно-перетворюючої діяльності людина не змогла б осягати природне буття, створювати соціальну (штучну) предметність. Способи й засоби людської предметно-перетворюючої діяльності давні греки назвали «техне», на відміну від самопороджуючої сили природи, яку вони називали «фюзис».

Продуктивні результати «техне» отримали назву артефакти (від артес – штучний). Людина не може з нічого створювати будь-чого, зате вона може універсально все перетворювати, надавати небувалої якості та форми. Мармур створила природа, але скульптуру робить людина.

рисунок 1

ДО ПРОБЛЕМИ РОЗРІЗНЕННЯ СПОСОБІВ ОСЯГНЕННЯ СВІТУ ЛЮДИНОЮ

Ідеальне (не відбивається через органи чуття людини) є не що інше як уявлена у вигляді речі форма суспільно-людської діяльності. Такою «річчю» може бути вольовий імпульс, чуттєвий образ, знак, поняття, категорія у найрізноманітніших їх виявах. Далеко не всяке ідеальне – свідомість, а тим більше – духовність. І сьогодні лишається проблемним питання про самостійність ідеального буття (незалежного від матерії). Але наука визнає ідеальне притаманним усім тваринам, які мають нервову організацію, і – відповідно – психічні образи. Реальним носієм ідеальних властивостей (субстратом) є окремий індивід, але в результаті спілкування у просторі й часі багатьох індивідів утворюється спільна (консолідована) ідеальність, яка закріплюється за допомогою штучних знаків (означується).

Для культурології найважливішою є необхідність теоретично утримати органічну єдність чуттєво-предметного й ідеального буття, бо без неї нема підстав взагалі вести мову про культуру. Дотримуючись цього принципу, розглянемо найважливіші моменти культури як способу буття людини у світі.

Культура та діяльність. Звернімо увагу на співвідношення понять: матерія – рух; життя – активність; тварини – життєдіяльність, людина – діяльність. Поняття діяльність охоплює і біологічну життєдіяльність людини, і її соціокультурну, специфічно людську діяльність. Виділяють три види сумісної діяльності: працю, спілкування, пізнання. Діяльність поділяють на виробничу й споживчу, продуктивну («творчу») й репродуктивну («механічну»).

Чому кажуть про діяльність людини, але про активність особи? Діяльність – складно організована мережа різних актів перетворення об’єктів, коли продукти одних дій переходять в інші й стають їхніми компонентами. Залізна руда – продукт гірничодобувної галузі – предмет дій сталевара; від нього – верстатника. У свою чергу без верстатів гірники не мають засобів для своїх дій тощо. Самі суб’єкти праці – також продукти (результат) сумісної й поєднаної діяльності. Від діяльності слід відрізняти процеси, які ми називаємо діями. Дії – розрізнені, окремішні акти; такий процес, мотив якого не збігається з його предметом. Мета як і потреба – сенсоутворюючий чинник діяльності. Мета – це також суб’єктивний компонент мотиву і соціальної настанови. Генетично й логічно потреба передує формуванню мети. Але реально одна без одної вони не існують.

Культура не є частиною діяльності, як і діяльність не є часткою (чи навіть моментом) культури. Художнє освоєння включає в себе різні види діяльності: пізнавальну, ціннісно-орієнтуючу (естетичну, перш за все), перетворюючу, комунікативну. Вони там всі в органічній єдності, повному злитті. Художність – якість інтегративна, а тому є в нас безпосереднє відчуття художньої сили. Та все ж мистецтво далеко не зводиться до художньої діяльності.

Відштовхуватися слід не від структури чи типології діяльності, а від своєрідності форм осягнення світу (кожна з них включає і діяльність, і спілкування в якості моментів єдиного способу буття людини). Як культура потрібна в людській діяльності, так і діяльність присутня в культурі, але вони дуже далекі від тотожності. Культура – це насамперед історично вироблені способи діяльності та її продукти, що мають позитивно-ціннісну значущість для суспільного прогресивно-гуманістичного розвитку. Але й до цього вона не зводиться.

Культура та спілкування. Суспільство окреслює межі культурної сфери. Культурне життя може відбуватися лише в своєрідній мережі міжлюдських стосунків і зв’язків із довкіллям, коли люди потребують і здібні бути суб’єктами власної життєдіяльності, спрямовано змінювати і контролювати наявні обставини й умови свого буття. Тому слушною є думка, що діяльність поза суспільними стосунками не може розглядатись як субстанційна основа культури. Зміст суспільних стосунків являє собою гуманістичний сенс і культуротворчої діяльності людини, і предметних форм культури, що виникають у її процесі.

Без суспільних стосунків людина взагалі не існує, але ж і без людини не існує стосунків людей. «Ансамбль» всіх стосунків – лише спосіб реалізації, але не самореалізації людини. Для цього треба не абстракція суспільних стосунків, а живе спілкування перш за все. Людина чинна у якості самості, а не як чинник для когось чи чогось. Бути з кимось, бути кимось – це і значить бути людиною, мати людське буття. Далеко не всі форми людської життєдіяльності забезпечують реально такі вимоги.

Форми освоєння світу в їх специфічно-культурному вимірі забезпечують людиномірну якість буття, ціннісно-сенсове навантаження природної предметності. Культура – це спосіб людського буття, природно-історичний процес за універсальною міркою відношення людини до світу, яка й забезпечує саму можливість «культурної реальності» (людиномірного світу).

Практичне освоєння – цілеспрямоване (має осмислену мету) універсальне предметно-чуттєве перетворення людиною речовини, енергії та інформації для задоволення власних потреб життя, яке спирається на весь попередній суспільно-історичний досвід діяльності.

Теоретичне освоєння – створення людиною ідеальних мислених моделей «об’єктивних» явищ світу на засадах знання його внутрішніх зв’язків, намагання відтворення світу таким, яким він є «сам по собі». Це було б неможливим поза освоєнням його як «світу для нас» (людей).

Духовно-практичне освоєння – світоглядне, людиномірне, оцінне ставлення. Цілісне узагальнене уявлення про світ виникло у формі світогляду. Він спирається на практичне й теоретичне освоєння світу, але реальним його епіцентром є духовно-практичне осягнення. Саме у ньому зосереджується сумірне людині ставлення до світу, до собі подібних.

Світогляд – це найзагальніший спосіб моделювання «світу» як певної зовнішньої та внутрішньої людської реальності, в якій охоплюються уявлення, погляди, ціннісні орієнтації, переконання людини стосовно дійсності та власного місця в ній, стосовно зв’язку себе зі зовнішнім світом. Світогляд «організує» світ, систематизує та символізує його, утворює особливі (в тому числі й надзвичайні, сакральні, потойбічні) реальності.

Серед форм духовно-практичного ставлення до світу виділяють три найважливіші: релігійну, моральну, естетичну. Саме тут ми можемо побачити справжнє місце культурології як специфічно-теоретичного осягнення явищ людського буття в духовно-практичному аспекті. Філософія є теоретичним ядром духовно-практичного освоєння світу людиною, що принципово відрізняє її від окремих наук. Неприпустимо ототожнювати філософію та світогляд як поняття. Філософія – перш за все знання, а світогляд – це і знання, і регулятор поведінки. Світогляд – це особливий аспект, де значніше й складніше зв’язок з діяльністю, зі спілкуванням. Світогляд не виховується, а формується. Знання взагалі, а світоглядні особливо, не передаються: у них ховаються засади образу життя, поведінки, стилю. Хто не пережив певного власного досвіду (наприклад, кохання), тому не поясниш. Він виростає у спілкуванні, а не в «пізнанні». Розуміння – це також емпатія – співчутливе вживання в буття іншого (не обов’язково теплокровної чи лише живої істоти, далеко не пізнавальне).

Взаємозв’язок синхронності (одночасності) та діахронності (становлення в часі) буття у світоглядній моделі забезпечує зв’язок, «діалог» живого процесу існування людини зі здобутками та досягненнями попередників, утворюючи дивовижне силове поле культури, яка в свою чергу форсує всі людські можливості. Всяка культура – історично мінливе явище, яке все ж зберігається в найглибшому своєму змісті. Як сумірний людині, світогляд наповнюється духовністю, розвивається нею і вдосконалює її. «Дух» – об’єктивний процес, потенціал дійсності як безкінечний рух перетворених опредметненням і розпредметненням форм діяльності в форми речей і навпаки. Праця – позитивна, а дух – негативна діяльність. Дух не уречевлюється в кінцевому продукті (не згасає). «Вічний дух до вічних змін змагає» («Фауст»). Конечні продукти практичної діяльності – лише стартовий майданчик для подальшого (духовного) розвитку. На базі «об’єктивного» світу він творить інші духовні світи. Дух завжди ретроспективний: чим він глибший, тим далі сягає в минуле.

Духовність спирається на внутрішні змістовні засади людини, вищі її цінності – істину, добро і красу. Лише їхня єдність забезпечує духовність, як вищу якість ідеального буття: істина – добра і красива; добро – істинне і красиве; краса – добра й істинна. Об’єктивна істина – безкінечний процес, а духовність реалізується і в конечному. Правда – це істина, що стала принципом сумісного життя людей у спільноті, способом їх сполучення. У мистецтві кожний герой несе свою правду (істина одна). Правду «будують», «відстоюють», «шукають», а істину відкривають, відображають. Отже, «живе життя» пізнається не теоретичним шляхом. Духовність досі ще цілковито здібне реалізувати лише мистецтво. Політика далека від цього.

Культура – розумна ойкумена (осмислена домівка буття) людини: у співвідношенні Істини, Добра та Краси в їх історичній визначеності; в опозиції варварству, культу плоті й сили, догматизму тощо. Вона – форма саморозвитку людини (штучно-самотворної істоти, яка деградує без постійної напруги); форма відтворення людського в людині.

***

Додаток. Можна добірніше розглянути специфіку форм осягнення людиною світу.

Дата добавления: 2014-01-11