Ринок інвестицій та інвестиційних товарів

Найважливішою складовою ринку інвестицій є ринок інвестиційних товарів. Виробництво і рух цих товарів на ринку забезпечується елементами інвестиційної інфраструктури. У країнах з розвинутою ринковою економікою мережа таких елементів є над­звичайно широкою. Головне завдання інвестиційної інфраструктури — обслуговування інвестиційної сфери, задоволення інвестиційного попиту. Основним інвестиційним товаром є продукція проектно-дослідницьких, будівельних, монтажних підприємств, фірм і постачальників матеріально-технічних ресурсів, яка в основному забезпечує інвестиційний процес.

На інвестиційному ринку працює велика кількість різних посередників, які створюють його інфраструктуру. Саме взаємодіями цих посередників і характеризується стан інвестиційного ринку.

Ринок інвестицій — це система, що включає:

1) суб’єктів (інвесторів, підрядників, замовників, проектні і науково-дослідні організації та ін.);

2) об’єктів (матеріальні і нематеріальні, права, ліцензії, патенти, ноу-хау та ін.);

3) інфраструктуру ринку (банки, біржі, пенсійні фонди, страхові компанії, інвестиційні фонди, інженерно-консультаційні фір­ми, суд, арбітраж та ін.);

4) ринковий механізм;

5) контроль з боку держави за дією ринкового механізму.

Важливою частиною ринку інвестицій є ринок інвестиційних об’єктів (товарів). Їх виробництво та рух на ринку забезпечується елементами інвестиційної інфраструктури. У країнах із розвиненою ринковою економікою мережа цих елементів надзвичайно широка. Основне завдання інвестиційної інфраструктури – обслуговування інвестиційної сфери, задоволення інвестиційного попиту.

Оскільки ринок інвестицій та інвестиційних товарів – це вільне від державного управління підприємництво, засноване на різних, переважно приватних формах власності і вільному обміні товарами між виробниками та споживачами відповідно до цін попиту і пропозиції, то і кількість представників кожного елементу інвестиційної інфраструктури повинна бути значною. В іншому випадку монополізація функцій того чи іншого елементу інвестиційної сфери призводить до зростання цін на інвестиційний товар і породжує інфляційні процеси.

Особливим є підрядний ринок, бо формується у межах певного регіону, оскільки ці об’єкти, як правило, прив’язані до місця їх споживання. Цей ринок виконує свої функції задовільно лише тоді, коли на роль підрядника претендує не одна фірма (монополіст), а декілька. Чим більше в регіоні фірм, які спеціалізуються на виробництві того чи іншого інвестиційного товару, тим вищий рівень конкуренції і нижча ціна реалізації.

Вченими, що досліджують західний ринок, розроблені наступні параметри: частка робіт найбільшого підрядника не повинна перевищувати 30 %, двох – 40 %, трьох – 54 %, чотирьох – 64 % від загального обсягу підрядних робіт на ринку даного регіону.

Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності» встановлює граничну питому вагу для одного виробника – 35 %. Крім того, цим Законом обумовлено ряд інших антимонопольних заходів:

– держава не повинна директивно розподіляти замовлення на підрядні роботи та примусово нав’язувати підрядникам недержавного сектора партнерів на постачання будівельних матеріалів і щодо інших господарських зв’язків; здійснювати планування капітальних вкладень для замовників та підрядних робіт для будівельних фірм; встановлювати розцінки і кошторисні ціни на будівельні роботи; накладати будь-які заборони на виконання робіт у будь-яких секторах економіки;

– підрядні організації не мають права нав’язувати замовникам і постачальникам дискримінаційні умови договору; скорочувати обсяги підрядних робіт для створення їх штучного дефіциту; здійснювати попередню змову про відмову ведення справ із потенційними партнерами, а також укладати угоди про штучну зміну цін на інвестиційні товари.

Забезпечити дотримання цих вимог повинні антимонопольні комітети, що створюються в рамках територіальних органів управління.

Суб’єкт інвестиційного ринку – інвестор, мотивом для якого є отримання майбутніх доходів, направляється на інвестиційний ринок, де запозичує інвестиційний капітал та придбаває інвестиційні товари, забезпечуючи тим самим реалізацію власного інвестиційного товару.

Для створення ринку інвестиційних товарів усі замовлення на підрядні роботи необхідно розміщувати через торги, які називаються тендери. Головне завдання цих елементів інвестиційної інфраструктури – об’єднати продавців та покупців.

На тендерах у ролі покупця товару (об’єкта будівництва) виступає замовник (інвестор), а у ролі продавця – група підрядників, які пропонують свої послуги з будівництва необхідного замовнику об’єкта належної якості і в сприятливі строки.

На відміну від товарної і фондової біржі, де інтереси багатьох продавців і покупців представляють брокери, на тендерах вони відсутні, а завданням тендерного торгу є зведення одного покупця (замовника) із декількома потенційними продавцями (підрядниками) і відбір із ряду останніх найбільш економічно вигідного. Цей процес вимагає від підрядника певної активності на ринку (вивчення кон’юнктури, проведення власних розрахунків). Тому тендерні торги за кожний об’єкт, починаючи з опублікування в засобах масової інформації, можуть займати більше місяця. Публікація містить коротку технічну характеристику об’єкта і відомості про замовника.

Будь-який зацікавлений підрядник, який не має замовлень, може подати заявку на участь у торгах. Звичайно заявка подається на ім’я тендерного комітету або посередницької фірми, яка займається організацією цих торгів.

Посередницька фірма за плату надає потенційному підряднику наступну тендерну документацію:

• інструкцію для учасника торгів;

• креслення майбутнього об’єкта, специфікації і відомості про обсяги робіт;

• форми та умови контракту;

• форми тендера, гарантійний лист і бланк інформації про учасника тендера.

Будівельна фірма (учасник тендера) вивчає цю документацію, розробляє проект організації робіт (ПОР), складає кошторис витрат на будівництво об’єкта, визначає мінімально можливі строки, кошторисну вартість та прийнятну для себе ціну. Після цього вона заповнює форми тендера, гарантійний лист і бланк інформації про себе та відсилає ці документи посередницькій фірмі.

З метою запобігання розголошенню відомостей, що становлять комерційну таємницю, матеріали пересилаються у подвійних закритих конвертах, які потім відкриваються у присутності всіх зацікавлених сторін. Результати процедури оформляються протоколом та візуються усіма учасниками тендера.

Посередницька фірма разом із замовником організовує експертну комісію, вивчає усі заявки і матеріали, що надійшли від будівельних фірм, та оголошує переможця тендера, з яким замовник укладає договір підряду.

Для того, щоб торги були основною формою реалізації замовлень на підрядні роботи, необхідно при місцевих органах управління створити тендерні комітети, які б контролювали розміщення замовлень тільки через торги та виконували арбітражні функції щодо спірних питань.

Інвестиційна привабливість компанії відображає такий її економічний та фінансовий стан, при якому потенційний інвестор може прийняти рішення про вкладення вільних коштів у розвиток даного підприємства без великого ступеня ризику втратити їх або не отримати відповідний дохід на вкладений капітал.

Для визначення інвестиційної привабливості можна використовувати наступні загальноекономічні показники:

– залишкова та відновлювальна вартість основних засобів;

– загальний обсяг чистого і балансового доходу;

– рентабельність;

– стан сировинної бази;

– розмір земельної площі, яку займає підприємство.

Оскільки оцінка компанії за цими показниками характеризує його інвестиційну привабливість не повною мірою, то для більш поглибленого аналізу привабливості підприємства у світовій практиці використовується система відносних показників, які характеризують:

– ліквідність;

– платоспроможність;

– дохідність;

– ефективність використання активів.

Заощадження сімейних господарств у замкненій економіці є єдиним джерелом надходження коштів на грошовий ринок. Тільки за рахунок цього виробництво може збільшити свої інвестиції, а уряд – закупки понад доходи від податків, тобто профінансувати дефіцит. Якщо формування заощаджень уповільнюється або зовсім зупиняється, починається «проїдання» раніше нагромадженого капіталу. Така ситуація виникає в умовах тривалої інфляції, коли населення перестає робити нові заощадження і навіть витрачає попередні під загрозою їх втрати.

Зазначені процеси проявилися в економіці України в 1992 – 1994 рр., коли внаслідок гіперінфляції заощадження населення повністю знецінилися, а нові заощадження в національних грошах не створювалися. Інвестування в розвиток виробництва у цей час припинилося, за винятком незначних вкладень за рахунок централізованих коштів.

Представники різних економічних шкіл по-різному ставляться до необхідності та можливості створення та дії подібного механізму.

Монетаристи в иходять із того, що грошовий ринок має механізм, який одночасно впливає на підприємства та сімейні господарства, стимулюючи їх інвестувати і заощаджувати рівноцінні маси грошових коштів. Таким механізмом є динаміка процентної ставки як плати за використання грошових заощаджень. Зміна процентної ставки одночасно впливає як на заощадження (пропозицію), так і на інвестиції (попит), тільки в протилежних напрямах. Якщо процентна ставка зростає, посилюється стимулювання заощаджень, бо на кожну заощаджену грошову одиницю власник одержить додатковий дохід. А послаблюється стимулювання інвестицій, коли зростають витрати на кожну одиницю інвестицій.

Проте процес розбалансування системи триватиме недовго. Дефіцит попиту на грошові кошти змусить продавців знизити процентні ставки до рівня, який відповідатиме новому перетину кривих попиту і пропозиції. Отже, у випадку непроцентного порушення рівноваги між заощадженнями та інвестиціями механізм грошового ринку теж здатний самостійно її відновлювати.

Представники кейнсіанської школи заперечують можливість автоматичного вирівнювання заощаджень та інвестицій на тій підставі, що не тільки процентна ставка впливає на їх рух, а сама змінюється під впливом не тільки попиту на інвестиції та пропозиції заощаджень. Ключовий аргумент кейнсіанців полягає в тому, що рішення про заощадження та інвестиції приймають різні економічні суб’єкти, які керуються різними цілями і міркуваннями. Рішення про зміну заощаджень приймають мільйони сімейних господарств, кожне з яких керується, перш за все, можливістю одержати прибуток. Сама процентна ставка цікавить інвестора лише у зв’язку з визначенням затрат та реалізацією інвестиційного проекту. Зміна заощаджень населення їх може зовсім не цікавити.

Більше того, кейнсіанці вважають, що заощадження населення – не єдине джерело інвестиційних ресурсів. Ними можуть бути «поточні каси» населення, позички кредитних установ, нагромадження самих фірм і навіть ресурси уряду. Використання цих джерел розширює обсяги інвестицій за межі заощаджень сімейних господарств.

По-перше, банківська система у своїй грошово-кредитній політиці повинна виходити з того, що економічні межі її кредитно-інвестиційної діяльності визначаються національними заощадженнями. Порушення цієї межі загрожує порушенням економічної рівноваги та інфляцією.

По-друге, у своїй економічній і соціальній політиці держава повинна виходити з того, що таке важливе завдання, як нарощування інвестицій, повинно вирішуватися у нерозривній єдності з нарощуванням заощаджень. Щоб інвестиційний процес в економіці країни розвивався успішно, активно і успішно повинні формуватися і заощадження. Політика сприяння заощадженням стає одним із пріоритетних напрямів економічної політики в цілому і політики доходів зокрема.

По-третє, взаємозв’язок «інвестиції – заощадження» повинен враховуватися в бюджетно-фіскальній політиці держави. Оскільки при розподілі національного доходу вилучення податків передує формуванню заощаджень, зміни в оподаткуванні викликають зрушення в останніх, а, отже, впливають на інвестиції.

Бюджетний дефіцит впливає на процес «заощадження – інвестиції» через механізм монетаризації дефіциту. Урядові позики для покриття дефіциту зменшують масу заощаджень, які спрямовуються на інвестиції. Цей процес отримав назву «ефект витіснення інвестицій». Оскільки обсяги національного продукту і його частини, яка йде на споживання, фіксовані, то обсяг інвестицій зменшиться настільки, наскільки збільшиться обсяг державних закупок, якщо останній не має інвестиційних елементів.

Механізм дії ціни рівноваги полягає в наступному. Інвестор, що вкладає кошти чи засоби, розраховує отримати максимальний дохід при мінімальних затратах. Він віддає перевагу найбільш дохідним активам (інвестиційним товарам) із найбільшою нормою прибутку при вкладенні капіталу. Ця ефективна галузь залучає більшу масу капіталу, що призводить до структурних зрушень на ринку інвестиційних товарів.

Попит на товари починає перевищувати пропозицію, а їх ціни підвищуються. Висока ринкова ціна таких товарів є індикатором їх привабливості для інвесторів з точки зору віддачі інвестицій (доходу).

Перелив інвестицій у вказану галузь призведе, в кінцевому результаті, до розширення пропозиції даного інвестиційного товару і, як наслідок, до зниження його ціни. Інвестиції ж спрямовуються до нових високодохідних видів інвестиційних товарів.

Економічна теорія та практика країн з ринковою економікою відпрацювала різноманітні комплекси заходів впливу, що стимулюють або обмежують інвестиційний попит і пропозицію. Висновок.

Дата добавления: 2014-01-11