Кримінально-психологічний портрет особистості

ОСОБИСТІСТЬ ЯК СУБ'ЄКТ ЗЛОЧИНУ

Контрольні запитання і завдання

1. Назвіть юридичну формулу (склад) злочину та розкрийте
її зміст.

2. Порівняйте кримінально-психологічне та кримінально-
правове визначення злочину.

3. Окресліть зовнішню та внутрішню психологічну струк­
туру злочину

4. Для вирішення яких юридичних питань має значення
встановлення мотиву злочину?

5. Охарактеризуйте основні стадії формування злочинного
мотиву.

6. З'ясуйте спільне та відмінне між кримінальним і кримі­
ногенним мотивом.

7. Які злочини обумовлюються мотивами нижчого та ви­
щого рівнів усвідомлення?

Злочинність та її окремий прояв — злочин не можуть бути достатньою мірою вивчені, а тим більше пояснені без звернення до того, хто їх вчиняє. Вихідною одини­цею аналізу тут виступає людина як носій розуму (Ното $аріеп$) і представник суспільства (Ното риЬіисиз).

У загальноправовому контексті людина виглядає осо­бою — суб'єктом злочину, а в психологічному контексті — особистістю, що вчинила злочин.

Пізнаючи дійсність, оволодіваючи різними видами діяльності, спілкуючись з іншими, людина соціалізуєть­ся і набуває інтегральної соціальної властивості бути особистістю.

Засновник психоаналізу 3. Фрейд вважав, що в осно­ві особистості лежать дві фундаментальні інстинктивні потреби — біологічного самозбереження й агресії. Свідо­мість обслуговує їх, надаючи прийнятні для суспільства, соціалізовані форми. Але людину як соціальну істоту визначають, передовсім, не природні, органічні потреби, а соціогенні, тобто породжені соціальним середовищем і такі, що обумовлюють її суспільну сутність.

Одна з фундаментальних соціогенних потреб люди­ни — бути особистістю, сформуватись і реалізуватись як особистість. У цій потребі вигадливо поєднується соці­ально-типове (відповідати соціальним нормам, бути та­ким, як інші) та індивідуальне (відрізнятися від оточення своєрідністю, неповторністю).

Людина, яка скоїла злочин, є об'єктом активного вивчення юриспруденції та психології. Обидві науки спираються на спільне вихідне розуміння людини як особи, котра поєднує в собі біологічне, природне та со­ціальне.

Біологічне представлене в особі фізичним тілом і його певною конституцією (сомою), а також сукупністю фізіологічних процесів живого тіла (організмом). Со­ціальне представлене психікою та особистістю.

Стосовно до злочину юриспруденція вирізняє в особі два пріоритетні аспекти, які виступають предметом ви­вчення відповідно кримінального права і кримінології. У першому випадку — це особа, яка підлягає криміналь­ній відповідальності, у другому — особа злочинця.

Кримінальне право визначає, що відповідальності підлягає особа, котра є осудною та має певний хроноло­гічний вік (нижня межа).

Слід зазначити, що названі вимоги за формою є юри­дичними, а за змістом — психологічними, оскільки пе­редбачають певний рівень розвитку психологічних якос­тей, які визначають активність особи. Такими якостями є свідомість, воля та загальний нормативний психічний розвиток. Останній відповідає хронологічному вікові 16 років, а з окремих злочинів — вікові 14 років.

Кримінологія розглядає людину — суб'єкта злочину -у вигляді особи злочинця. її вивчення, крім самостійно­го значення, є необхідною умовою з'ясування законо­мірностей злочинної поведінки, причинної обумовленості такої поведінки, розроблення ефективних превен­тивних заходів.

Особа злочинця у кримінологічному вимірі являє со­бою сукупність соціально значимих властивостей, зв'яз­ків і відносин, які характеризують людину, винну в пору­шенні кримінального закону, в поєднанні з неособисти-ми умовами та обставинами, що впливають на злочинну поведінку.

Характеризуючи особу злочинця, кримінологи тради­ційно класифікують чотири групи ознак:

1) соціально-демографічні,

2) кримінально-правові,

3) статусно-рольові,

4) морально-психологічні.

Статусно-рольові характеристики репрезентують реальне місце та суб'єктивні переваги особи у психоло­гічно структурованому середовищі, її ставлення до різ­них ролей та індивідуальний стиль виконання ролей. Фактично йдеться про соціально-психологічну характе­ристику особистості, яка вчинила злочин. Морально-психологічні ознаки представлені переко­наннями, установками, ціннісними орієнтаціями особи, особливостями її інтелектуальної, емоційної, вольової сфер. Тож мова йде про загальнопсихологічну характе­ристику особистості, яка вчинила злочин.

Викладене вище переконливо засвідчує, що кримі­нально-правовий і кримінологічний підходи до особи — суб'єкта злочину враховують та безпосередньо викорис­товують низку психологічних якостей, що входять до власне психологічного поняття «особистість».

Для юридичної психології, зокрема кримінальної, суб'єкт злочину — це завжди особистість. Відомий віт­чизняний кримінолог А. Ф. Зелінський образно зазна­чає, що «особистість злочинця — альфа і омега кримі­нальної психології, її наріжний камінь».

Розкриймо сутність особистості у власне психологіч­ному та кримінально-психологічному вимірах. Для цьо­го використаймо загальний підхід, запропонований на­ми у рамках системи «особистість — право».

Отже, особистість — це певний рівень соціального, психічного розвитку людини, який забезпечує її стано­вище у суспільстві та стосунки з іншими людьми. Це обов'язково індивідуальність, себто наявна своєрідність поєднання між собою окремих психологічних якостей та їх прояву у поведінці та діяльності.

Загальними, нормативними ознаками особистості є такі: свідомість, активність, рольова поведінка, система стосунків і наявність певної психологічної структури. Отже, особистість — активний суб'єкт свідомості, який має індивідуально-типову структуру якостей, виконує соціальні ролі на основі вибіркового ставлення до них і навколишньої дійсності в цілому.

Свідомість являє собою притаманну тільки людині вищу форму психічної активності. Така активність полягає, по-перше, у віддзеркаленні навколишньої дійсності та самого себе («Я-концепція»), по-друге, у збереженні й перетворенні (примноженні чи руйнуван­ні) дійсності й самого себе за допомоги поведінки і діяльності. На думку психолога К. К. Платонова, автора теорії особистості, яка плідно використовується в при­кладній юридичній та військовій психології, наявність свідомості є головною, системотвірною ознакою осо­бистості.

Численні психологічні дослідження свідчать, що сві­домість та її стрижень - самосвідомість у віці 14-16 років досягають рівня, достатнього для ефективного контролю та управління власною активністю. В цей час формується так званий «мінімум особистості», а «мінімум соціальної зрілості особистості» складається у віці 16—18 років.

Зазначимо, що сучасні психологічні напрацювання відносно віку як психологічного поняття враховано в чинному кримінальному законодавстві для визначення загального (16 років), зниженого (14 років) і підвищено­го (18 років) віку кримінальної відповідальності.

Активність — це загальний спосіб взаємозв'язку лю­дини з навколишнім світом, який забезпечує функціону­вання людини як живої істоти та носія психіки.

Витоки активності лежать у зовнішньому середовищі та в самій людині. У першому випадку активність має вигляд реакцій і здійснюється за схемою: зовнішній сти­мул - відповідна реакція. У другому випадку активність має вигляд поведінки й діяльності та здійснюється за ' схемою: внутрішнє спонукання — вчинок або дія.

Визначальною характеристикою активності людини як особистості є її усвідомлюваний характер і наявність заздалегідь передбачуваної мети. На думку психолога А. В. Петровського, автора відомої теорії персоналізації, саме активність виступає головною ознакою особистості. У такому розумінні активності притаманна здат­ність не тільки і не стільки пристосовуватися до соціаль­ної ситуації, скільки виходити за її межі, навіть діяти всу­переч їй.

У цілому активність обумовлюється мотиваційною сферою особистості та реалізується через таку підструктуру особистості, як спрямованість. До спрямованості також входять інтереси особистості.

Підкреслимо, що чинне кримінальне законодавство передбачає встановлення мотивів і мети злочину (їхню сутність розглянуто в попередній главі), а також корис­ливих інтересів за так званих корупційних злочинів. Це, зокрема, зловживання владою або службовим станови­щем та одержання хабара.

Рольова поведінка полягає у виконанні особистістю сукупності вимог і очікувань, які покладаються на неї суспільством у зв'язку із певними функціями. Ці функції охоплюють головні сфери способу життя особистості: професійну, громадсько-політичну, сімейно-побутову та ін. Вони характеризують особистість як члена різнома­нітних соціальних груп, до яких вона входить за власним бажанням або вимушено.

Вимоги та очікування фокусуються у ролі, що ззовні має вигляд моделі чи способу поведінки. Такій поведінці завжди притаманне особистісне «забарвлення», яке про­являється в індивідуальному стилі виконання ролі. Засновник найбільш відомої рольової теорії Дж. Мід вва­жав, що в соціально-психологічному вимірі саме ролі виступають базовою ознакою особистості. Ставлення до ролі та міра її внутрішнього прийняття можуть бути різ­ними (позитивне — байдуже — негативне; повне-вибір-кове прийняття — вибіркове неприйняття — повне не­прийняття).

У тому разі, коли особистісне тлумачення та виконан­ня ролі виходять далеко за встановлені межі, вони підля­гають санкціям з боку соціального середовища. Крайній варіант таких санкцій має вигляд кримінального пока­рання.

Чинне кримінальне законодавство передбачає відпо­відальність за «довільну» рольову поведінку особистості у двох випадках. По-перше, за неналежне виконання певних ролей — професійних (лікар, підприємець, капі­тан судна тощо), управлінських (начальник, підлеглий), сімейно-родинних (мати, батько). По-друге, за ухилення від виконання як ролі в цілому, так і окремих її вимог (військовослужбовець, опікун тощо).

Третім, самостійним варіантом є відповідальність за виконання особистістю специфічної групи ролей. Ці ро­лі можна назвати кримінальними, оскільки вони характе­ризують співучасть особистості у груповому злочині (ви­конавець, організатор, підбурювач, посібник) чи саму злочинну діяльність, притаманну ролі (проституція, звідництво, сутенерство тощо).

Система ставлень як загальна обов'язкова ознака осо­бистості являє собою сукупність притаманних тільки певній людині ставлень. Ставлення — це вибіркова, суб'єк­тивно-оцінна позиція особистості до чогось або когось, зокрема до себе. Важливими характеристиками ставлення є його спрямованість (позитивна, негативна, байдужа), стійкість (постійність прояву в часі та різних ситуаціях), емоційне забарвлення й усвідомлюваність.

Через ставлення немов би просвічується вся особис­тість чи, принаймні, окремі її якості. Один з авторів за­гальнопсихологічної концепції ставлень особистості В. М. Мясищев стверджував, що саме система ставлень утворює стрижень чи ядро особистості.

У кримінальному плані особливе значення мають ставлення особистості до соціальних ролей та міжособистісні відносини або взаємостосунки. Останні — це ставлення особистостей одна до одної.

Чинне кримінальне законодавство бере до уваги низ­ку ставлень особистості як суб'єкта злочину. Це — недба­лість і несумлінність, ставлення до вчиненого злочину (визнання вини, каяття, активне сприяння розкриттю злочину), ставлення до об'єкта злочину (жорстокість і особлива жорстокість до потерпілого, явна неповага до суспільства і т. д.).

Психологічна структура особистості полягає у наяв­ності певної сукупності взаємопов'язаних і взаємопідпорядкованих якостей. Виникаючи та формуючись у про­цесі життєдіяльності людини, ці якості утворюють своє­рідну внутрішню призму, яка опосередковує зовнішні впливи на людину. Такий підхід дозволяє уникнути од­нобічного тлумачення детермінант злочину за схемою «винне середовище, суспільство, а не особистість» або «злочин, обумовлений тільки особистістю».

Для з'ясування структури особистості доцільно орієн­туватись із певною модифікацією на теорію особистості та підхід до її структури, запропонований К. К. Платоновим.

Згідно з цим підходом основну структуру особистості утворюють чотири однорядні підструктури: біопсихічні якості, психічні процеси та стани, досвід, спрямованість.

До біопсихічної підструктури, яка в цілому обумовле­на природно, біологічно, входять: темперамент, статеві, вікові, патологічно і фармакологічно обумовлені якості. З названої підструктури чинне кримінальне законодавс­тво враховує: фармакологічні якості та стани особистос­ті (алкогольне сп'яніння і стан, викликаний вживанням одурманюючих засобів), спадково-генетичні та набуті протягом життя патології (недоумство, хронічне психіч­не захворювання, розлад психічної діяльності). Крім цього, у більш загальному вигляді враховуються статево-вікові особливості, пов'язані зі статевими зносинами й осудністю.

До підструктури психічних процесів і станів, яка обу­мовлена переважно соціальними факторами, входять: відчуття, сприйняття, пам'ять, мислення, емоції та по­чуття, воля.

З означеної підструктури особистості кримінальне за­конодавство бере до уваги: волю як визначальний чин­ник управління поведінкою (визнання осудності та об­меженої осудності, скоєння дій під впливом примусу), стан сильного душевного хвилювання (обставини, що пом'якшують покарання) та загальний психічний стан на час скоєння злочину.

До підструктури досвіду особистості, яка майже пов­ністю соціально обумовлена, входять: звички, уміння та навички, знання. Чинним кримінальним законодавст­вом названі якості в узагальненому вигляді враховують­ся у встановленні готування до злочину, ризику під час вчинення злочину, виконанні військових і професійних обов'язків (експлуатація транспорту тощо), злочинів, учинених організованою групою чи злочинною організа­цією.

До підструктури спрямованості особистості, в якій природного, біологічного майже немає, входять: бажан­ня, схильності, інтереси, ідеали, переконання, світогляд. Чинне кримінальне законодавство враховує вказану підструктуру у вигляді мотиву та мотивації злочину.

На основну структуру особистості за ієрархічним принципом «накладаються» два більш загальних утво­рення — здібності й характер. В аналізі особистості, як суб'єкта злочину, важливе значення має характер.

Характер інтегрує в собі окремі якості основної структури особистості, утворює, образно кажучи, її кар­кас. Цей каркас має вигляд відносно стійких, загальних рис, які не випадково, а закономірно проявляються у по­ведінці та діяльності. Риси характеру можуть поєднувати в собі кілька якостей із різних підструктур особистості (наприклад, підозрілість, жадібність, порядність), кілька якостей однієї підструктури (спостережливість, почуття гумору — підструктура психічних процесів і станів), спи­ратися переважно на одну якість (наприклад, зло­пам'ятство). Найбільш тісно характер пов'язаний із тем­пераментом (риси збудливості, рухливості, енергійнос­ті), волею (риси мужності, рішучості, принциповості), емоціями та почуттями (риси запальності, життєрадісності, образливості), інтелектом (риси розсудливості, акуратності, зосередженості).

Як зазначає С. Д. Максименко, формуючись і вдоско­налюючись протягом усього життя, характер поступово, але дедалі суттєвіше визначає типові вчинки і дії особис­тості у типових життєвих ситуаціях [13]. У характері тра­диційно вирізняються такі ознаки, як повнота, цілісність, індивідуальність, стабільність та інтенсивність прояву.

Перелічимо типові негативні риси характеру. Це - аг­ресивність, авантюризм, брехливість, бентежність, боя­гузтво, властолюбство, ворожість, жадібність, жорсто­кість, заздрість, зухвалість, збудливість, конфліктність, комформність, мстивість, пихатість, цинізм, чванливість тощо.

Із наведеного переліку чинне кримінальне законо­давство бере до уваги, зокрема, жорстокість, легкоду­хість чи боягузтво, недбалість, зухвалість, цинізм.

Дата добавления: 2014-01-11