Публічні виступи. Ораторське ми­стецтво

Мистецтво короткої розмови

ФОРМИ ТА МЕТОДИ ПУБЛІЧНОГО ВИСТУПУ

1. Публічні виступи. Ораторське ми­стецтво.

1. Основи публічної презентації
2. Підготовка та проведення доповіді чи виступу

Досить часто доводиться спілкуватися одночасно з групою людей. Кількість осіб у групі може бути різною: від кількох чоловік до великого натовпу (лекція, мітинг). Це залежить від цілей тих, хто організовує. Метою такого спілкування є передача інформації, знань, оцінок та вражень. Традиційна раніше форма публічної лекції як засобу масової комунікації і впливу нині трансформувалася у публічний виступ. Справжньою метою публічних виступів є прагнення змінити переконання, установки і почуття слухачів щодо своїх пропозицій.

Публічний виступ потребує спеціальних знань з етики та психології, конкретних умінь та навичок. Одним з тих, хто знав, як сказати так, щоб вплинути на слухачів, був грецький філософ Аристотель. Йому належить теза про три елементи, що в єдності є суттю процесу публічного мовлення, — оратора, предмет обговорення та слухача, якого він називає "кінцевою метою всього".

Групу людей, яка зібралася послухати виступ, називають аудиторією, короткочасова, відносно стійка спільність людей, діяльність яких спрямовується промовцем, і яка постає як єдиний сукупний суб'єкт спілку­вання. Головним завданням промовця стає консолідація на основі загального інтересу присутніх в аудиторіі особистостей. Раніше такі слухачі розглядалися як пасивні об'єкти слухання. Сьогодні їх вважають рівноправними суб'ектами спілкування. Чим більша аудиторія, тим складніше буває добирати такі докази, щоб вони були зрозумілими для усіх. Ма­ленькими вважаються аудиторії, де присутні до 50 осіб, вели­кими — ті, в яких зібралося понад 200 осіб. Чим менше людей, тим менш офіційною буде зустріч, тим легше встановити з ними діалогічне спілкування і впливати на них.

Людині, яка виступає перед групою (промовець, лектор, викладач), властиві публічне мислення і мистецтво говоріння, а для тих, кому адресований виступ, характерною є діяльність, пов'язана зі сприйман-ням і розумінням того, що вони чують і бачать, тобто мистецтво слухання. У двосторонній взаємодії того, хто висту­пає, і групи людей, які його слухають, ініціативнішим є про­мовець. Як суб'єкт спілкування він повинен мати певні харак­теристики, нахил до конкретної діяльності, готовність до неї та включення у неї. Для публічного виступу перед великою групою людей промовець повинен володіти ще й ораторським ми­стецтвом. Дослідження свідчать про те, що 50 % уваги аудиторія приділяє тому, як говорить промовець, 42 % — тому, як він виглядає, і лише 8 % — тому, що він говорить. Досвід-чені промовці вміють швидко адаптуватися в аудиторії і розмовляти мовою своїх слухачів. Неабияке значення вони приділяють тому, щоб виглядати щирими та такими, що заслуговують на довіру.

Складність ораторського мистецтва як способу переконан­ня полягає в тому, що будь-який публічний виступ має на меті вплинути на людей. Звичайно, будь-яка промова перед людьми потребує значної підготовки. Науковці, кращі оратори, посилаючись на так звану теорію розумових дій П.Я. Гальперіна, а також дослідження нейропсихолога О.Р. Лурія, рекомендують: готувати повний текст публічного виступу; надрукувати його, прочитати для себе вголос, пам'ятаючи, що читання однієї сторінки триває в середньому 2 хвилини. Це дасть змогу, по-перше, впорядкувати матеріал і не заплутатися в ньому і, по-друге, орієнтуватися в його обсязі та часі; підкреслити найважливіші думки, ключові позиції; виокремлювати основні смислові блоки так, щоб перехід від одного до другого був природним; визначити основну думку у кожному блоці, їхню аргументацію, відповіді на можливі запитання тощо.

Працівникам у сфері комунікації доводиться часто представляти свою організацію, нові проекти, види продукції, послуги тощо. I для того, щоб нові ідеї дійшли швидше до свого адресата, треба робити це в заманливій, цікавій і переконливій формі. Такою формою може слугувати презентація. Вміння проводити презентацію вважають одним із найважливіших для прикладних комунікаторів.

Як правило, на презентацію людей запрошують, при цьому у запрошеннях бажання отримати нову інформацію значно менше, ніж в організаторів її надати. Вести презентацію повинен не той, хто має вищу посаду, а той, у кого це вийде краще. Ведучий презентації повинен викласти людям, які зібралися, проблему у повному вигляді у найдохідливішій і переконливішой формі.

Спеціалісти в цій галузі пропонують таку структуру виступу: спочатку сказати кілька приємних слів, щоб привернути до себе увагу присутніх, встановити психологічний контакт із ними; чітко назвати тему виступу і час, необхідний для цього; розповісти про власний досвід, пов'язаний з предметом презентації; використавши запитання, з'ясувати, наскільки аудиторія ознайомлена з предметом обговорення; зазначити, чому саме цих людей запрошено на презен­тацію; викласти у дохідливій формі проблему, виділивши у ній декілька змістових етапів; використати у виступі аудіовізуальні та інші допоміжні засоби (таблиці, схеми, діаграми); за допомогою запитань з'ясувати, як аудиторія зрозуміла повідомлене; сформулювати пропозиції до присутніх; дати відчути присутнім, що кожен із них може втратити, якщо не підтримає запропоновану ідею; роздати запрошеним підготовлені заздалегідь матеріали (буклети, проспекти, схеми тощо) та маленькі сувеніри на згадку про презентацію; з'ясувати, чи у присутніх є запитання до ініціаторів зустрічі і відповісти на них; висловити присутнім подяку за те, що вони надали можливість представити свою ідею, а також сподівання на подальші спілкування та співпрацю.

Людство дуже уважно прислухається до вербальної побудови моделі світу, дуже чутливо реагуючи саме на вербальні сторони тих чи інших явищ. Промови є вищим рівнем вербальної сфери. Тому служби ПР відповідають за цю сферу. Промови, виступи завжди були суттєвим елементом соціального управління. У всі часи функціонували спічрайтери, щоправда тоді професія називалася по-іншому. Пік значущості даного типу комунікації припадає на часи античності, коли вміння говорити було обов’язковим для кожної освіченої людини. Це мало і велике практичне значення, давало можливість, наприклад, захистити себе в суді. Західних лідерів також навчають основ ораторського мистецтва в університетах, де завжди існують команди дебатів, і університети змагаються один з одним.

Класичні імена в історії ораторського мистецтва – Демосфен і Ціцерон. Демосфен (4 ст. до н.е., гр. оратор і політик) позаздрив славі оратора Калістрата, ще будучи хлопчиком. Демосфен підслухав виступ метра під час блискуче виграного у суді процесу. “З того часу, закинувши всі решта заняття і дитячі ігри, він почав старанно вправлятися у виголошенні промов, сподіваючись з часом стати справжнім оратором”. Він почав з промов на свій захист, спрямованих проти своїх опікунів. Він не виграв процес, але, загартувавшись у судовому красномовстві, вирішив зайнятися державною діяльністю. Перший же його виступ був “освистаний”: “Його перший виступ народ зустрів невдоволеними вигуками і насмішками над недоладною побудовою промови: її періоди здавалися надто заплутаними, а докази надто неприродними і штучними. До цього, кажуть, додалася деяка слабкість голосу, незрозуміла вимова і уривчасте дихання, що створювало паузи між періодами і затемнювало зміст виголошуваного”. Після цього Демосфен наче сам себе створив. Він збудував під землею особливе приміщення, куди щоденно спускався для занять, іноді навіть голив наполовину голову, щоб не відриватися від занять два-три місяці. Він використовував будь-яку можливість для того, щоб піднятися на новий рівень: “Навіть випадкові зустрічі, бесіди, ділові переговори він використовував як привід для того, щоб гарненько попрацювати. Залишившись на самоті, він одразу спускався у своє підземелля і повторював всю розмову від початку до кінця зі всіма доказами, що стосувалися справи. Ті промови, які йому доводилося чути, він ретельно вивчав, по пам’яті відновлював хід суджень і періоди; до слів, сказаних ним, чи сказаних йому кимось іншим, він придумував різноманітні поправки і способи висловити ці ж думки інакше”. Демосфен не наважувався виступати без підготовки, вважаючи, що той, хто готує промови заздалегідь, відданий народові і не виявляє байдужості до того, як сприйме промову більшість. Він обробляв не тільки зміст своїх промов, а й їхнє виконання. “Нерозбірливу, шепеляву вимову він намагався виправити тим, що, набравши в рот камінців, намагався зрозуміло і виразно читати уривки з поетів; голос укріплював тим, що розмовляв на бігу або, піднімаючись нагору, вимовляв, не переводячи дихання, вірші або якісь довгі фрази. Вдома у нього було велике дзеркало, стоячи перед яким, він вправлявся у декламації”.

Аналогічно, ціною неймовірних зусиль, піднімався і Ціцерон (рим. Громадський діяч. Оратор, філософ 1 ст. до н.е.). “Кажуть, що він не менше за Демосфена страждав недоліками у декламації, а тому старанно навчався як у комічного актора Росінія, так і у трагіка Езопа. Декламація ж Ціцерона немало сприяла переконливості його промов. Висміюючи ораторів, які вдавалися до голосного крику, він говорив, що ті через свою неміч виїжджають на гучності, подібно до того, як кульгаві сідають на коней”.

Сам Ціцерон виділяв два види промов: ораторська промова і бесіда. Перша призначається для виступів в суді, на народних зборах, у сенаті. Друга – для зустрічей, суперечок, бенкетів, зустрічей близьких друзів. Він писав: “Ораторська промова має більше значення у справі здобуття слави; адже саме її ми називаємо красномовством; але все-таки важко висловити, якою мірою ласкавість і доступність бесіди привертають до себе серця людей. До нас дійшли листи трьох, за переказом, дуже далекоглядних людей – Філіпа до Олександра, Антипатра до Кассандра і Антігона до сина Філіпа, у яких вони радять здобувати прихильність натовпу доброзичливою промовою і схиляти солдат на свій бік, ласкаво звертаючись до них. Що стосується промови, яку проголошують перед народом під час дебатів, то вона часто приносить славу на очах у всіх. Адже промова багата і мудра сильно захоплює людей; слухачі думають, що той, хто виголошує її, розуміє суть справи і розбирається у ній краще, ніж інші. А якщо промові властива переконливість у поєднанні з поміркованістю, то це – найдивовижніше, що тільки може бути, і тим більше, якщо це властиво молодій людині”.

Отже, наведені найважливіші параметри, на які і сьогодні орієнтуються виступаючі. Минули століття, але практично не змінилися головні “больові” точки людини. Тим дивовижнішим є те, як рано вийшли на них античні оратори. Вони навіть користувалися прийомом суміщення позитивних і негативних суджень про об’єкт для більшої ефективності впливу, який розробляється сьогоднішньою пропагандою. Про те саме (тільки на своєму рівні) говорить як про усталену практику Плутарх: “Усяка демократія ставиться до державних діячів недовірливо і упереджено, а тому, якщо корисні рішення прийняті без суперечок і боротьби, виникає підозра про попередню змову; такий наклеп найтяжче вражає товариства і дружні кола. Справжнього розбрату і чвар у власному середовищі допускати не треба; щоправда, хіоський народний вождь Ономадем, прийшовши до влади під час заколоту, не дозволив вигнати всіх супротивників поголовно, щоб, як сказав він сам, “через нестачу ворогів не почати сваритися з друзями”, - але це були слова безглузді. Якщо ж, однак, натовп з недовірою зустрічає щось велике і корисне, прихильникам починання розсудливіше виступати не надто дружно, наче домовившись, добре, щоб двоє чи троє спокійно заперечували своїм друзям, а потім ніби дали себе переконати доказами і повели за собою народ, переконаний, що ними керують думки про загальне добро”.

Промова у минулому була важливою частиною битви. Вона чимось схожа на шаманство, бо функціонально впливає подібно, намагаючись вивести людей із зони індивідуального існування туди, де соціальні цінності переважають їхні людські пристрасті. Важливою характеристикою промови, яку дуже цінує громада, є щирість. Політик повинен виглядати і говорити так, щоб йому повірили.

Важливим елементом суспільної комунікації стають промови офіційних осіб. На Заході підготовкою текстів виступів лідера займаються речники (спічрайтери). Це не зовсім звичний для нас спосіб представлення, оскільки сучасні спічрайтери скоріше перебувають у тіні. Для написання гарної промови американські спеціалісти з ПР Мері Аронсон і Дон Спітнер пропонують здійснити наступних десять кроків: розпочніть роботу з розпитувань самого доповідача; дізнайтеся про місце виголошення промови, склад аудиторії; сфокусуйте увагу на окремій темі; отримайте схвалення теми і загального плану перед тим, як почати писати промову; пишіть для людського голосу; думайте про те, як порадувати аудиторію, а не виступаючого; тримайте в голові будь-яку критичну полеміку навколо особистості виступаючого; пам’ятайте про важливість повторів; послухайте читання промови; подумайте про те, як розповсюдити промову, щоб з нею ознайомилась якомога більша кількість людей.

Під час інтерв’ю з виступаючим треба якомога детальніше записувати його слова, щоб якнайточніше зафіксувати його мовні звороти. Водночас треба сформулювати відповіді на такі запитання: яка його особиста манера мовлення, ритміка, особливості вибору слів.

Вирішуючи питання про аудиторію, треба встановити: у чому суть цієї події, хто прийде, чи це буде різношерста чи однорідна публіка, вік слухачів, їх інтереси, освіта, ставлення до оратора.

Обираючи тему, треба з’ясувати, що саме хвилює виступаючого, визначити час виступу, бо важко втримати публіку більше 20-25 хвилин (6 сторінок тексту будуть звучати 10 хвилин).

Оскільки під час усного виступу слухачі не можуть повертатися до його початку, треба допускати деякі повторення. Те ж стосується і закінчення промови, треба заздалегідь попередити про нього слухачів: “Перед тим, як залишити трибуну...”, “На завершення....”. Намагайтеся уникнути нашої улюбленої фрази “І останнє...”, яку ми повторюємо неодноразово, вбиваючи у слухачів всяку надію дожити до кінця виступу.

Промова обов’язково має носити особистісний характер, тільки тоді вона залишиться в пам’яті. Є ще ряд конкретних зауважень, які допомагають скоріше мовцеві, ніж писцеві, але їх обов’язково треба враховувати: усі цифри в тексті записуються тільки прописом, щоб виступаючому не довелось рахувати нулі; підкреслюйте слова, які треба виділяти; залишайте великі поля при друку, щоб виступаючий міг доповнити промову своїми зауваженнями; повторюйте іменники, уникаючи займенників; використовуйте прості слова і прості стверджувальні речення; не перевантажуйте текст підрядними реченнями.

Американські дослідники ПР перелічують наступні переваги подачі матеріалу через виступ. Це прямий і переконливий спосіб спілкування, оскільки він становить собою безпосередній контакт з живою аудиторією. Він допомагає “персоналізувати” організацію, що особливо важливо у наш час, коли великі організації не сприймаються як особистісні структури. Дає можливість діалогічного, двобічного спілкування. Допомагає демонструвати відкритість організації. Збільшує престиж виступаючого і його організації. Доносить думку організації до аудиторії. Надає авторитетний матеріал для наступних етапів комунікації.

Отже, виступи наче знову формують комунікативне середовище навколо організації, привертають до неї увагу, відновлюють у пам’яті її минулі успіхи, служать вказівкою на майбутнє. Нині вже існують спеціальні комп’ютерні програми, які полегшують написання промов.

Слід зауважити, що важливим є не лише підготовка тексту промови, але й вміння її виголосити. Політики і бізнесмени можуть звернутися до цілком конкретних “тренерських” вказівок відомих акторів і читців. У порадах Олександра Закушняка “Молодим оповідачам” можна знайти багато професійних зауважень. Наведемо лише частину з них (всього їх п’ятдесят два): перед тим, як почати розказувати, треба “зібрати” публіку, дуже важливе це відчуття “я починаю”; починаючи розказувати, треба, щоб установка була такою: “Яке цікаве оповідання я зараз вам прочитаю”; добре, якщо будеш відчувати, - хоча б уявивши її, - що серед публіки є людина, яка дуже добре слухає і дуже добре все розуміє; закінчуючи одне положення і переходячи до іншого, треба заспокоїтися, залишити все і перейти до іншого; не можна мазати; якщо в одному оповіданні є декілька розділів, декілька картин, то кожна повинна відокремлюватися від іншої тембром голосу; початок, середина і кінець оповідання, перша і друга частини і т.д., вступ і епілог – це все різні речі; щоразу, починаючи інше положення в оповіданні, треба змінювати тембр голосу; величезне значення в мистецтві оповіді мають паузи, необхідно навчитися їх тримати і володіти ними; усі букви у слові повинні “грати”; буква – помічник інтонації; той, хто народив слова, той їх правильно дав; він їх пережив, і тому вони емоційно несуть в собі той стан, який їх народив; працюючи, можна пропускати або змінювати деякі слова і фрази, можна додавати вигуки і т.п.; важливо добитися правильного самопочуття, а потім вже можна очистити текст, уточнити.

Плутарх вважає необхідними для державного діяча ПР-якості: “Нехай це cлово показує вдачу відверту, справжнє благородство, батьківську прямоту і турботливість, а прикрасу його і красу складуть поняття священні і думки всім доступні і переконливі. Прислів’ям, історичним прикладам, переказам і порівнянням у промовах державних належить більше місця, ніж у судових”. Плутарх одночасно задає особливий тип спілкування, пов’язаний зі зверненням до натовпу, реагуванням на репліку в суперечці; навіть це не вислизає від уваги теоретиків античності: “Найважливіше, щоб промова твоя перед народом була ретельно обдумана і не пуста і ти був відгороджений від провалу; як тобі відомо, навіть сам Перикл перед кожною своєю промовою просив у богів, щоб з уст його не зірвалося жодного непотрібного слова. Але коли відповідаєш супротивникові, необхідний навик у швидкості і винахідливості, тому що обставини стрімко змінюються і приносять з собою якраз в громадянських суперечках багато несподіваного. Кажуть, що Демосфен тут бував слабшим за інших, бо невчасно губився і барився.... Навпаки, той, хто відштовхується від наявних обставин і ловить момент, вміє вразити, переконати і потрібним чином настроїти натовп”.

Якщо візуальна мова відзначається передачею константних значень, то промова відзначається явною динамічністю. Якщо на неї додатково накладається реакція натовпу або опонента, то вона стає динамічною подвійно. С.Н.Паркінсон говорить про звернення: “За ним стоїть конкретна жива людина, а не безлика адміністрація. У ньому немає довгих слів і заплутаних конструкцій. Слова карбовані, кожне – як удар молота, а не жмуток вати. Корисно також розбавити свою промову жартом. Це завжди допомагає – ваше звернення стає людянішим, воно привертає увагу. Гумор закріпить його у пам’яті ваших слухачів. Спритно пов’язати жарт зі змістом – у цьому і є фокус; запам’ятавши одне, слухач запам’ятає й інше.”

Усяке вміння приходить тільки завдяки тренуванням. Тому повністю справедливі слова Л.Браун: “Не уникайте будь-якої можливості публічного виступу і розглядайте це як вдячну можливість ще раз повправлятися. Пам’ятайте, що найбільш успішні оратори і диктори вивчали мистецтво промови роками, і тим не менше продовжують вправлятися. У більшості випадків гарний голос – це не випадковість, а результат великої роботи і практики”.

Дата добавления: 2014-01-11