Природні особливості сільськогосподарського виробництва

У сільському господарстві земля є головним засобом виробництва. На відміну від інших засобів виробництва за правильного використання вона постійно відновлює свою родючість, більш того, якісно поліпшується. ЇЇ природна родючість неоднакова в різних природно-кліматичних умовах. Тому у землеробстві праця однакової кваліфікації і фондоозброєності дає різні результати залежно від природних умов, тобто продуктивність праці тут визначається передусім продуктивністю природних факторів.

Вплив природних факторів на результати виробництва можна обмежити шляхом розвитку продуктивних сил. Йдеться про економічну родючість, підвищення якої досягається, як нам вже відомо з попередніх тем, через раціональне використання землі, систематичне впровадження нових технологій, досягнень науки і техніки, поліпшення культури землеробства тощо.

Таким чином, у землеробстві економічний процес відтворення незалежно від його суспільного характеру завжди переплітається з природним. Тому підприємець повинен добре знати і вміло використовувати не тільки економічні закони, а й закони природи. Адже тут об’єктом підприємницької діяльності є живі організми: рослини і тварини, біологічні процеси яких протікають за певними законами природи. У сільському господарстві неможливо прискорити виробничий процес, як у промисловості. Наприклад, час виробництва озимої пшениці становить 10 місяців. Процес праці переривається в проміжках між посівом, внесенням добрив, весняним боронуванням і збором урожаю. Звідси: повільний оборот виробничих фондів, зумовлений великою різницею між часом виробництва і робочим періодом.

Особливістю сільського господарства є його сезонність. У певних межах її можна згладжувати шляхом виготовлення інших продуктів, які мають неоднакові час виробництва і робочий період. Йдеться про таку організацію виробництва, яка поєднує основні й допоміжні галузі, промислові підприємства і промисли залежно від економічних і природних умов.

У сільському господарстві також дуже важливим є своєчасне виконання робіт (наприклад, сівба, збір урожаю, догляд тварин з інтервалами, які визначаються природою, тощо). Якщо в промисловості несвоєчасне виконання технологічних операцій веде до затримки виготовлення продукції, то в сільському господарстві це приводить до прямих втрат продукції, погіршення її якості, великих втрат втіленої в неї праці. А це позначається на результатах підприємництва.

Також підприємець повинен розуміти, що використовуючи в сільському господарстві певну техніку, треба враховувати особливості й специфіку виробництва кожного виду продукції в їх поєднанні, виходячи з принципу максимального використання робочих машин, агрегатів, транспортних засобів. Дуже важливо також забезпечувати максимальну кількість необхідних засобів виробництва в критичні строки, з тим щоб виконати всі роботи в оптимальний період і не допустити втрат врожаю внаслідок, скажімо, затримки при посіві чи збиранні врожаю. Тому в сільському господарстві необхідна більша маса засобів виробництва, більш висока енергоозброєність праці.

В сільському господарстві підприємець обмежений вибором виробництва тих чи інших продуктів природними умовами і специфікою цієї галузі. Наприклад, високі врожаї соняшнику можна одержати в районах степу України. В Поліссі природні умови для них непридатні і дуже низький урожай.

Підприємництво в сільському господарстві відрізняється і тим, що земля як особливий і обов’язковий засіб виробництва обмежена в просторі. Цей фактор поряд із зростанням потреб на продовольчі товари визначає необхідність інтенсифікації сільського господарства як основної форми суспільного виробництва.

Значний розрив між робочим періодом і кінцевим результатом відчутно впливає на формування доходів підприємців, оскільки остаточний розмір таких доходів стає відомий лише після реалізації сільськогосподарської продукції.

Отже, головними особливостями функціонуванні й розвитку сільського господарства, які повинен враховувати у своїй діяльності підприємець, є:

1) тісне переплетіння і взаємодія економічних, природних і біологічних законів;

2) безпосередня взаємодія людини з природою, від способу та культури якої залежать здоров’я людини, її психічний, нервовий, емоційний стан тощо;

3) менш інтенсивний характер дії економічних законів порівняно з іншими сферами, що зумовлено специфікою землі, сільськогосподарського виробництва;

4) надзвичайна різноманітність природно-кліматичних умов та місце розташування ділянок землі не тільки в масштабі планети, а й усередині багатьох окремих країн;

5) наявність, крім суспільних факторів підвищення продуктивності праці, природних (наприклад, хімічний, механічний склад ґрунту) та біологічних;

6) значний розрив між робочим періодом і кінцевим результатом.

2. Аграрні відносини, їх зміст і місце в економічній системі.

Аграрний сектор посідає важливе місце в економіці суспільства. Від його розвитку залежить нормальне функціонування усього господарства країни й добробут людей. Розвиток же самого аграрного сектора залежить від тієї гами економічних (виробничих) відносин, які складаються в ньому.

Економічні (виробничі) відносини в аграрному секторі це: відносини, які виникають з приводу, по-перше, привласнення й використання землі та інших засобів сільськогосподарського виробництва; по-друге, виробництва, розподілу, обміну й споживання сільськогосподарської продукції та послуг.

Суб’єктами економічних відносин в аграрному секторі виступають: а) суспільство в цілому в особі держави; б) виробничі колективи, представлені сільськогосподарськими кооперативами, селянськими спілками, підрядними та орендними формуваннями; в) індивідуальні виробники сільськогосподарської продукції (фермери, сімейно-індивідуальні господарства тощо).

Взаємодія названих суб’єктів складає основу економічних відносин в аграрному секторі.

Сільське господарство, як галузь, розвивається не відокремлено, а в тісному зв’язку з іншими галузями народногосподарського комплексу. Отже, аграрні відносини є складовою частиною загальної системи економічних відносин суспільства.

У сучасній світовій економіці сформувалися цілі групи галузей, які технологічно, економічно, організаційно тяжіють до сільського господарства. Процес їх зближення отримав назву агропромислової інтеграції, в результаті якої сформувалася така господарська структура, як агропромисловий комплекс (АПК).

Структура АПК включає такі складові:

1) галузі промисловості, які постачають сільському господарству знаряддя праці;

2) галузі сільського господарства безпосереднє;

3) галузі, які обслуговують сільське господарство (переробка, транспортування, реалізація.)

Розширення меж системи аграрно-економічних відносин за рахунок “зовнішніх” зв’язків сільськогосподарських підприємств і господарства з підприємствами й організаціями галузей АПК веде до переростання їх у відносини агропромислові. І якщо у минулому аграрні відносини були суспільною формою розвитку продуктивних сил лише сільського господарства, то тепер агропромислові відносини – це форма розвитку продуктивних сил всього АПК. Виходячи з цього, сучасні агропромислові відносини можна представити у вигляді трьох взаємодіючих структурних елементів: а) виробничі відносини в сільському господарстві – центральній ланці АПК; б) виробничі відносини сільського господарства з галузями досільськогосподарської сфери; в) виробничі відносини сільського господарства з галузями постсільськогосподарської сфери.

Аграрна сфера є складовою частиною народногосподарського комплексу. Тому її розвиток повинен здійснюватися на основі спільних з іншими сферами об’єктивних економічних законів. Водночас сільське господарство відрізняється від інших галузей народного господарства рядом особливостей, які були нами розглянуто у першому питанні теми.

Визначимо чітко особливості аграрних відносин:

- по-перше, на відміну від промисловості, для якої земля є лише загальною умовою функціонування, в сільському господарстві земля – це головний об’єкт виробничих відносин і основний засіб виробництва;

- по-друге, в сільському господарстві тісно переплітаються економічні й природні процеси відтворення. Тому кінцевий результат є сума зусиль людини й природи;

- по-третє, має місце складність і різноманітність економічних зв’язків, породжених входженням сільського господарства до АПК, а також переплетінням різноманітних форм власності.

Перераховані особливості сільськогосподарського виробництва породжують певну специфіку, по-перше, у відносинах між людьми з приводу землі як основного об’єкту господарювання: її привласнення, користування нею й результатами її функціонування; по-друге, в обороті капіталу, зайнятого в сільськогосподарському виробництві. Розглянемо цю специфіку по суті.

Дата добавления: 2014-01-13