Тема: методика навчання техніки фізичних вправ молодших школярів

ЛЕКЦІЯ № 12

з дисципліни “ТіМФВ”

для студентів ІІІ курсу факультету фізичного виховання

Виконавець:

к.фіз.вих, старший викладач Соловей А.В.

Лекція обговорена і затверджена на засіданні кафедри теорії і методики фізичного виховання (протокол № ___ від “___” ______________ 2006 року).

Зав. кафедрою,

к.пед.н., доцент Ю.В. Петришин

ПЛАН

1.Навчання дітей рухових дій враховуючи їх анатомо-фізіологічні особливості.

2.Характеристика методів навчання руховим діям.

3.Принципи побудови процесу навчання фізичного виховання.

4.Планування і контроль у процесі навчання фізичним вправам.

Література

1. Раєвський Р.Т., Ареф’єв В.Г., Зубалій М.Д. та ін. Концепція національної системи ФВ дітей, учнівської молоді і студентської молоді України \ Початкова школа. 1994. - №8. - С. 50-54.

2. Шиян Б.М. Теорія і методика фізичного виховання школярів. 2 частина, 2 розділ. Тернопіль, 2002р.

3. Програма для загальноосвітніх навчальних закладів. Основи здоров’я і фізичної культури, 1-11 класи. Київ. Початкова школа, 2001р.

4. Воробей Г.В. Фізичне виховання молодших школярів. - Ів.-Франківськ, 1993. С. 144.

1. Особливості процесу навчання зумовлені закономірностями розвитку дітей. Навчання руховим діям дітей займає найважливіше місце у процесі фізичного виховання.

В навчанні руховим діям необхідно враховувати як закономірності розвитку дитини так і фактори, які будуть діяти в процесі навчання.

Рухові дії за природою умовно-рефлекторні (подразнення - відповідь - адаптація).

Рухові дії формуються за механізмом міжм’язевих зв’язків.

Етапність оволодіння руховими діями (рух - вміння - навичка).

Особливості дітей не є постійними, навпаки, в наслідок природніх процесів розвитку і впливу на нього сукупності умов життя, включаючи і процес фізичного виховання, ознаки і можливості постійно змінюються.

Треба врахувати процес інтенсивного росту і розвитку дитячого організму. Одним із головних завдань фізичного виховання є постійне стимулювання й забезпечення нормального перебігу цього процесу - найважливішим є систематична активізація обміну речовин в організмі, збереження енергетичних ресурсів для пластичного обміну, досягнення гармонії в розвитку всіх органів і систем.

Обмін речовин активізується значним обсягом роботи, але необхідно навантаження регулювати, давати дітям достатній відпочинок після виконання фізичних вправ. Занадто велике фізичне навантаження може негативно впливати на розвиток скелета: затримати ріст кісток, спричинити їх викривлення.

Праця з поперемінним напруженням і розслабленням м’язів менше стомлює дитину порівняно з статичним навантаженням. Через те вправи при довгому сидінні або стоянні стомлюють дитину. Враховуючи особливості дихальної системи необхідно створювати умови для користування свіжим повітрям при виконанні фізичних вправ.

Необхідно враховувати ще одну особливість дітей - їхню легку, часто підвищену збудливість, а також пов’язану з нею високу реактивність. Легка збудливість пов’язана з особливостями нервової системи, а в деяких випадках недостатньою врівноваженістю нервових процесів.

Підвищена збудливість відбивається на руховій діяльності - виникає надмірна ірадіація збудження через недостатнє внутрішнє гальмування - утруднюється процес координації рухів, не досягається точність виконання. Ускладнюють цей процес недостатня стійкість уваги, поверховість сприйняття, емоційна нестриманість. Виходячи з цього необхідно конкретизувати завдання, використовувати підвідні вправи, виключити зовнішні подразники. Багато уваги приділяти зміцненню процесів гальмування.

Анатомо-фізіологічні особливості дітей дошкільного і молодшого шкільного віку.

Дошкільнята	Молодші школярі
- Рівномірний розвиток всіх розмірів тіла (5-6 см); - у 5-6 років ріст значно прискорюється, кістки елестичні. Хребе складається переважно з хрящевої тканини.	- Рівномірний розвиток опорно-рухового апарату; - змінюються пропорції тіла, ноги стають довшими. Закінчується окостеніння костей тазу, кісті і костей передпліччя, хребет зберігає велику рухливість.
М’язи розгиначі розвинені більше ніж розгиначі - голова опущена, плечі зведені, сутула спина. У 5 років збільшується маса м’язів нижніх кінцівок, зростає сила та працездатність м’язів. М’язи швидко стомлюються.	М’язева система розвинена недостатньо. Швидше збільшуються великі м’язи, повільніше малі. Швидко зростає м’язева маса і м’язева сила. Покращується інервація м’язів.
Шлях крові по судинах до серця значно коротший, а швидкість кровообігу більша, порівняно з дорослою людиною. ЧСС 80-90-100, у дівчаток на 5-7 ударів більше ніж у хлопців. Тиск 3-4 роки - 98\60; 5-6 років - 100\60. Регулятивні механізми серця погано діють - ритм може порушуватись.	Серцево судинна система — відносно велике серце, широкий просвіт судин. Велика кількість скорочень пульсу - 80-90. Артеріальний тиск більший венозного. Неадекватна реакція на навантаження.
Черевневе дихання змінюється змішаним, а в період з 4 до 7 років починає переважати грудне. Через легені у дитини проходить значно більше крові ніж у дорослої людини. Дихання 22-25 разів у хв.	Дихання глибоке, утреднене. Дитина дихає поверхнево. Кількість у хв. 20-22 рази.Міжреберні м’язи слабі. При фізичному навантаженні кількість дихальних рухів збільшується.
Ц Н С З 4 років мозок інтенсивно росте. Інтенсивно розвивається пам’ять, формується рухова і уявна пам’ять, збільшується запас слів. Розуміють краще ніж говорять. Переважає наочно-дійовий вид мислення. Сприймаються речі у просторі, добре орієнтуються, велике наслідування, формуються довільні дії. Можуть відтворювати форму предмету, кольор,напрямок руху, концентрація уваги 7-10 хв.	Ц Н С Прискорений розвиток рухового аналізатора. Подальший розвиток мови. Поступовий перехід від коректного мислення до абстрактного. Покращується розвиток зорового і м’язевого контролю.

Формування рухів це двусторонній процес у якому розрізняють діяльність педагога і його вихованців. Педагог керує пізнавальною діяльністю дітей: розповідає про рух, показує його, організує учнів для виконання вправ, виправляє помилки.

У дітей дошкільного віку формують:

* основні рухи: ходьба, біг, лазання, метання, стрибки. Їх називають природніми тому, що вони виникають під впливом життєвих потреб;

* ЗРВ для розвитку і зміцнення окремих груп м’язів. Вправи зредметами, без, вихідне положення;

* порядковані вправи: шикування, перешикування, розминання;

* вправи корегуючого характуре;

* вправи спортивного характеру.

У дітей молодшого шкільного віку:

- складнокоординовані рухи;

- ЗРВ в русі, в парах, з предметами;

- вправи з точністю рухів у просторі, часі, дрібні рухи;

- перешикування в русі, уступом;

- технічні прийоми з видів спорту.

2. Методи - це способи взаємної діяльності учня і вчителя спрямованої на вирішення навчально-виховних завдань.

Методичні прийоми- це шлях реалізаії методів у конкретних випадках і умовах процесу фізичного виховання.

У процесі фізичного виховання використовують три груп методів: практичні методи, методи використання слова та методи демонстрації. Особливе значення у фізичному виховані мають практичні методи.

ПРАКТИЧНІ МЕТОДИ основані на активній руховій діяльності учнів. В залежності від степені регламентації умов виконання фізичних вправ і їх поділяють на дві групи: методи строгорегламентованої вправи(вивчення по частинах і в цілому) і частково регламентованої (ігровий і змагальний).

Педагогічні переваги методу вивчення по частинах:

- полегшується процес засвоєння дій;

- вивчення по частинах робить ппроцес навчання на кожному заннятті більш конкрктним;

- від різноманітності підвідних вправ уроки і поцес навчання стає більш цікавим;

- застосування цього методу співдіє швидкому відновленню втрачених навиків;

- цей метод важливий при вивченні координаційно складних дій і при необхідності впливати на окремі сустави і мязеві групи.

Метод вивчення в цілому застосовується на будь якому етапі.

Найбільш характерні признаки ігрового методу:

1. чітко виражені суперництво і ємоційність в ігрових діях.

2. зміна умов ведення боротьби, умов виконання дій.

3. вискі вимоги до творчої ініціативи в діях.

4. відсутність строгоі регламентації в характері дій і навантажені.

5. комплексний прояв різноманітних рухових навиків і якостей.

6. взаємодія між іграками здійснюється за допомогою предметів(м"ячі. прапорці).

Найбільш характерні признаки змагального методу:

1. перемога.

2. максимальний прояв фізичних і психічних сил в боротьбі за першість та високі спортивні досягнення.

3. регуювання навантаження.

М е т о д и:

Словесні: пояснення, вказівки, зауваження, запитання, оцінка дій.

* пояснення - локанічним і зрозумілим;

* розповідь - правила виконання, техніка виконання. При проведенні сюжетних ігор;

* бесіда - запитання - відповіді;

* розпорядження - “Рівняйсь”, “Струнко”, Рівняйсь по лінії, по носках, шикуйся навпроти вікон.

* команда - направо - наліво.

Наочні методи: показ треба поєднувати з словсеними методами. Точний, чіткий, безпомилковий, правильно вибрати місце.

Наочні посібники: таблиці, малюнки, схеми, предметні орієнтири.

Основний метод навчання - практичний (вправляння) цілісний, по частинах,рівномірної і перемінної вправи, ігровий і змагальний. Цілісний - полегшують виконання.

3. Позиції, що визначають найбільш загальні. відправні положення керівництва процесом фізичного виховання, в теорії фізичного виховання одержали назву принципів.

У педагогіці принципи називають дидактичними, підкреслюючи цим їх відношення до навчання. Фізичне виховання включає і навчання фізичних вправ, і озброєння учнів знаннями та навчання їх самостійно займатись, і виховання фізичних якостей, а тому принципи правомірно називати не дидактичними, а методичними, підкреслюючи цим широкий діапазон їх застосування.

1. Принцип свідомості й активності.

Будь-який навчальний процес є ефективним лише тоді, коли викликає і організує психічну і фізичну активність учнів. Ніщо не може бути введено у свідомість або у відчуття учня при його пасивному або негативному ставленні до процесу навчання.

Правильно організований навчальний процес - це сукупність дій учителя і учня. Проте до недавнього часу заняття фізичними вправами розглядались і проводились тільки з позиції діяльності вчителя, ігноруючи або недостатньо враховуючи психофізичний стан учнів.

При такому підході в основу взаємодії вчителя і учнів були покладені, переважно, авторитарні, а не стимулюючі методи навчання, які не тільки не викликають активності учнів, а пригнічують її, роблячи дітей байдужими.

Отже, ігнорувалось всезагальне педагогічне положення, відповідно до якого все зовнішнє може бути засвоєне людиною лише з допомогою її власної діяльності.

Викладене добре ілюструє приклад, наведений в одній із праць В.Ф.Новосельського про дві групи учнів, які вивчали одну складну вправу. Одна з груп одержала грунтовну попередню інструкцію і пояснення завдань, призначення структури і техніки та очікуваних результатів від вправи, яку належало вивчати. Інша група вивчала ту ж вправу лише на основі її показу. Першій групі для засвоєння вправи знадобилось 40 повторень, другій - більше 400. Така ж суттєва різниця була виявлена і в здатності учнів використовувати вивчену вправу в мінливих умовах.

Отже, те, що віками повторювали видатні педагоги-гуманісти, те, про що мріяв П.Ф.Лесгафт, повинно стати реальністю: дітям необхідно дати такі стимули до вдосконалення, які закладені в сам процес фізичного виховання. Вчитель повинен виходити з того, що результат навчання дорівнює добутку здібностей на старанність. Якщо старанність дорівнює нулю, тоді і результат одержимо нульовий, тому цю старанність необхідно викликати. Досвід показує: якщо учень розуміє суть поставленого завдання і зацікавлений у його вирішенні - то це прискорює хід навчання. Ця закономірність і лежить в основі принципу свідомості й активності.

У методичній літературі можна зустріти вирізнення принципів свідомості й активності як самостійних. У практиці процеси осмислення і активності взаємообумовлені. Осмислення неможливе без активної участі в ньому особистості, що займається. У свою чергу, активність можлива лише після осмислення мети діяльності. Правда, активність можна стимулювати вимогливістю, оцінкою, похвалою, але вона не така ефективна, як та, що базується на свідомості.

А)формування стійкого інтересу до мети і завдань занять.

Однією з найважливіших умов результативності фізичного виховання школярів є їх ставлення до занять фізичною культурою. За цією ознакою учні поділяються на 5 основних груп: з активним позитивним ставленням; з пасивним позитивним ставленням; з байдужим ставленням; з пасивним негативним сталвенням; з активним негативним ставленням. Найвищих результатів досягають учні з активним позитивним ставленням до занять фізичною культурою. Але для формування такого ставлення необхідна відповідна мотивація навчальної діяльності.

В основі навчального мотиву лежить усвідомлення учнями значення матеріалу, що вивчається, для засвоєння предмету, для власного фізичного розвитку і здоров’я, для подальшого життя, для праці.

Головними засобами мотивації навчальної роботи школярів, що використовуються учителями на уроках фізичної культури, є мотивування та стимули.

Мотивування являє собою сукупність фактів, аргументів і доказів, що переконують у значимості для учня фізичних вправ, що вивчаються. До мотивування пред’являється низка загальних вимог. Вони повинні: бути наочними; локанічними і доказовими; орієнтуватись на рівень розвитку учнів; враховувати їх інтереси, статеві особливості; нести в собі особистісний і громадсько-корисний сенс.

Отже, мотивування адресується переважно свідомості учнів. Про те не менш важливим завданням мотивування є формування в учнів позитивного емоційного ставлення до навчання. Ні в чому так сильно не проявляється майстерність учителя, як в його здібності виховати в усіх своїх учнів стійкий глибокий інтерес до засвоєння навчального матеріалу.

Стимулювання, як спеціальна діяльність учителя, спрямована на підвищення навчальної активності учнів за допомогою зовнішніх збудників-стимулів.

Одним із прийомів активізації учнів є внесення в заняття елементів новизни шляхом включення нових способів організації діяльності учнів, знань і фізичних вправ, поглиблення і розширення діапазону відомих дій, або вдосконалення способів застосування вивченого матеріалу в нових умовах.

Б) самоаналіз дій учнів.

Важливе значення для активізації цього процесу має визначення певного (можливо тимчасового) ідеалу, зразкового прикладу з середовища відомих спортсменів, гармонійно розвинених людей.

У процесі засвоєння вправ, передбачених навчальною програмою, вчитель прагне сформувати стійкі навички з властивою для них автоматизацією діяльності. Для цього слід не механічно повторювати вправи, а всемірно прагнути до мобілізації свідомості. У протилежному випадку набуті навички будуть непридатні для використання в житті, де дитина зустрічається з різними, часто непередбаченими ситуаціями.

В) виховання в учнів творчого ставлення до занять.

Основними прийомами, які забезпечують виховання творчого ставлення до занять фізичною культурою є:

* озброєння учнів спеціальними знаннями, пов’язуючи їх із знаннями з інших предметів навчального плану школи;

* використання взаємонавчання;

* виховання критичного сталення до себе;

* ініціативність, самостійність і творче ставлення до навчального процесу виховуються шляхом залучення учнів до виконання ними обов’язків капітанів команд, фізоргів, чергових, груповодів;

* творчість учнів стимулюється, як показує досвід, емоційністю занять;

* надто високі або недостатні вимоги, погана організація самостійної роботи можуть швидко знизити інтерес учнів до занять;

* розвитку творчості й ініціативи сприяє організація самостійних форм фізичного виховання учнів, які проводяться без участі вчителя;

* велике значення для творчої діяльності учнів на навчальних заняттях має їх задоволеність;

* активність учнів на заняттях і поза ними повинна бути усвідомленою.

2. Принцип наочності.

Наочність здійснюється не тільки за допомогою бачення, але й шляхом мобілізації інших аналізаторів. Виділяють три форми поєднання слова і наочності при навчанні фізичних вправ:

1) коли основа - демонстрація, слово вчителя спрямовує учнів на пошук шляхів вирішення рухового завдання;

2) коли основа - слово, вчитель описує спосіб вирішення рухового завдання, а демонстрація ілюструє сказане;

3) основа - демонстрація, слово вчителя описує показане і інструктує учнів про способи вирішення завдання.

3. Принцип доступності й індивідуалізації.

Однією з центральних проблем фізичного виховання і потужних резервів підвищення його ефективності є проблема індивідуалізації, яка обумовлена об’єктивним, органічно властивим класно-урочній системі, протиріччям між колективною формою навчання і особистісним способом засвоєння навчального матеріалу. Внаслідок різної підготовленості і зацікавленості, різних здібностей, інтелектуальних і фізичних можливостей учнів, темпи засвоєння ними навчального матеріалу не можуть бути однаковими. Заняття фізичними вправами будуть ефективними в тому випадку, коли при їх проведенні дотримуються оптимальних для кожного учня темпів.

4. Принцип систематичності.

Що повинен враховувати спортивний педагог, реалізуючи принцип систематичності? В основі принципу систематичності лежить декілька положень.

1. В першу чергу, слід систематизувати навчальний матеріал, який підлягає засвоєнню. Систематизація торкається таких питань: яким чином розмістити навчальний матеріал, щоб не порушити логіку предмета; з чого починати навчання, і в якій послідовності будувати його; як встановити зв’язок між новим і вже вивченим матеріалом; яких часових параметрів слід дотримуватись?

2. Організовуючи навчальний процес, необхідно забезпечити регулярність занять.

3. Методичне забезпечення занять повинно передбачити раціональне чергування навантажень і відпочинку.

5. Принцип міцності і прогресування.

Для міцного засвоєння фізичних вправ необхідно забезпечити достатню кількість повторень. При цьому треба пам’ятати, що велика кількість повторень в однакових умовах може привести до утворення стереотипу, який не піддається перебудові при зміні ситуації. У зв’язку з цим педагог повинен забезпечити варіативність виконання вправ. Реалізація названого принципу передбачає також постійне підвищення вимог до учнів. Підвищення вимог здійснюється шляхом поставлення щораз все нових і нових завдань. Це особливо стосується добре встигаючих учнів, для яких теж обов’язкова велика кількість повторень. Інакше не можна розраховувати на міцне засвоєння матеріалу.

4. Планування- це складаня методично обумовленої документації яка формує систему процесу навчання і виховання.

Принципи планування:

* чим менша дитина тим триваліший процес навчання;

* перерви між повторенням мають суттєве значення для підтримання сформованої навички;

* враховуючи явище “перенесення” навички;

* враховуючи індивідуальні особливості;

* задачі навчання - ознайомлення, повторення, закріплення.

Контроль (перевірка, оцінка, облік). Потребують постійної уваги з боку педагога, необхідно якомога частіше оцінювати. Контроль починається після перших спроб виконувати рухи. Оцінка має бути доброзичливою, вказати на помилки, чому виникають.

Рух - зразок, відповідають параметрам руху: направлення, амплітуда, темп, ритм.

Функції контролю полягають у:

- об"єктивній оцінці індивідуальних передумов досягнення мети;

- перевірці ефективності змісту. форм побудови і результатів фізичного виховання;

- порівнянні запланованих і досягнутих результатів;

- виявлені ступеня відповідності або невідповідності між ними(для внесення необхідних коректив).

- Систематичний контроль підкаже вчителю необхідне дозування вправ, найкращу їх послідовність, можливі інтервали відпочинку. оптимальні порції навчального матеріалу. темп педагогічних дій, тобто все те без чого неможливо вдосконалювати планування.

Планування завершується підсумковим контролем. Ц дані є вихідними для планування наступного циклу (серії уроків, навчальної чверті. навчального року).

ЛІТЕРАТУРА

1. Вільчковський Є.С. Теорія і методика фізичного виховання дітей дошкільного віку. -Львів, 1998.

2. Козленко М.П., Вільчковський Є.С., Цвек С.Ф. ТіМФВ (початкові класи) - К: 1984.

3. Козленко М.П. Фізичне виховання учнів молодших класів. -К: 1977.

4. Цвек С.Ф. Фізичне виховання молодших школярів. -К: 1986.

Дата добавления: 2014-01-11