Національна екологічна політика України

Збереження природи, забезпечення екологічної безпеки є функцією екологічного права, яке формується на принципах державної екологічної політики (гр. політике – державна діяльність). Це система заходів, пов’язаних із запобіганням негативним впливам суспільства на природу.

Завдання екополітики – таке задоволення зростаючих потреб населення в об’єктах довкілля, щоб його структура, якість і сталість процесів, функцій не погіршувалися і відповідали потребам людей.

Основні принципи екологічної політики нашої держави сформовані в Декларації про державний суверенітет України (10.07.1990 р.). Згідно з сьомим розділом «Екологічна безпека» цього документа наша держава самостійно встановлює порядок організації охорони природи та порядок використання природних ресурсів на своїй території, має свою комісію з радіаційного захисту населення та екологічної безпеки.

Держава, або її представницькі органи – міністерства, комітети може заборонити будівництво та припинити функціонування будь-яких підприємств, установ та інших об’єктів, які спричиняють загрозу екологічній безпеці; дбає про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу, його молоде покоління.

Конституція України проголошує як одне з важливих повноважень Верховної Ради України – дбати про охорону довкілля, визначати екологічну політику держави, яку реалізує Кабінет Міністрів України. Суттєвим елементом екологічної політики є екологічне навчання та виховання. Це відображено в Конституції України, положення якої є нормами прямої дії (ст. 8) і складають основу природоохоронного законодавства нашої держави, та в Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища». В преамбулі цього закону визначено, що Україна здійснює екологічну політику, спрямовану на збереження безпечного для існування живої і неживої природи навколишнього середовища, захист життя і здоров’я населення від негативного впливу довкілля, досягнення гармонійної взаємодії суспільства і природи.Одна з важливих складових екологічної політики – охорона природи, окремих її об’єктів, раціональне використання природних ресурсів. Цьому слугує державний стандарт ДСТУISO 14004-97, який визначає зміст екологічної політики на місцевому та об’єктовому рівні, тобто на кожному підприємстві.

Кінець XX ст. вніс дві головні зміни у правові норми як кожної країни зокрема, так і в міжнародне право в цілому. Спочатку право людини, а слідом за цим і якість природного середовища були визнані фундаментальними цінностями суспільства, бо людина не може бути відокремлена від природи. Поступово було сформульовано поняття права людини на безпечне природне середовище, чим було визначено коло її екологічних прав. В останні роки міжнародна громадська свідомість остаточно затвердилася в необхідності визнання пріоритетності прав людини на здорове і гармонійне природне середовище, сформулювавши основи глобальної екологічної політики.

Дата добавления: 2014-01-14