Адміністративна відповідальність за екологічні правопорушення 2 страница

Дисциплінарні стягнення накладаються органом (службовою особою), якому надано право прийняття на роботу (обрання, затвердження і призначення на посаду) цього працівника. На працівників, які несуть дисциплінарну відповідальність за статутами, положеннями та іншими актами законодавства про дисципліну, дисциплінарні стягнення можуть накладатися також вищими органами.

Працівники, які обіймають виборні посади, можуть бути звільнені тільки за рішенням органу, який їх обрав, і лише з підстав, передбачених законодавством.

Дисциплінарне стягнення накладається власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не враховуючи час звільнення працівника від роботи у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.

Законодавство про працю вимагає чіткого дотримання процедури накладення дисциплінарного стягнення. Насамперед власник або уповноважений ним орган має зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення.

За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, а також обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника.Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.

Законодавство гарантує працівникові можливість оскарження дисциплінарного стягнення і встановлює порядок такого оскарження (глава XV КЗпП України). У випадку звільнення з роботи, зокрема, працівник може безпосередньо звернутися до районного (міського) суду в місячний строк з дня вручення йому копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Якщо протягом року з дня накладення дисциплінарного стягнення у вигляді догани працівника не буде піддано новому дисциплінарному стягненню, то він вважається таким, що не мав дисциплінарного стягнення. Якщо працівник не допустив нового порушення трудової дисципліни і до того ж виявив себе як сумлінний працівник, то стягнення може бути зняте до закінчення одного року. Протягом строку дії дисциплінарного стягнення заходи заохочення до працівника не застосовуються.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища», як і інші законодавчі акти, що регулюють питання притягнення до дисциплінарної відповідальності, встановлює правило: суб'єкти, винні у вчиненні дисциплінарного правопорушення (так само як і адміністративного правопорушення чи кримінального злочину), зобов'язані відшкодувати шкоду, заподіяну ними внаслідок порушення відповідного законодавства, оскільки застосування заходів дисциплінарної відповідальності не звільняє винних від компенсації шкоди, заподіяної забрудненням навколишнього природного середовища та погіршенням якості природних ресурсів, тобто від майнової відповідальності.

Якщо ж внаслідок порушення покладених на працівника трудових обов'язків ним спричиняється матеріальна шкода підприємству, установі, організації, працівник несе матеріальну відповідальність за шкоду, якщо остання заподіяна його винними протиправними діями (бездіяльністю). Загальні підстави та умови такої відповідальності передбачені ст. 130 КЗпП України. Така відповідальність, зокрема, встановлюється тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не має перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством. За наявності зазначених підстав і умовматеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності. Працівник, який заподіяв шкоду, може добровільно покрити її повністю або частково. За згодою власника або уповноваженого ним органу працівник може передати для покриття заподіяної шкоди рівноцінне майно або поправити пошкоджене.

Посадові особи та спеціалісти, які працюють у сфері охорони навколишнього природного середовища, винні в порушенні вимог екологічного законодавства, згідно з рішеннями їх управлінських органів можуть також позбавлятися премій за основними результатами господарської діяльності повністю або частково.

7) Екологічні права належать до соціальних прав і становлять окрему групу прав людини і громадянина.

Екологічні права людини і громадянина — це встановлені та гарантовані державою можливості у сфері використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища та гарантування екологічної безпеки. Вони пов'язані з охороною, використанням і відтворенням природних ресурсів, гарантуванням екологічної безпеки, запобіганням і ліквідацією негативного впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, збереженням природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природних об'єктів, пов'язаних з історико-культурною спадщиною.

Конституція України закріпила низку екологічних прав людини і громадянина, зокрема, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля. Проте вперше в Україні екологічні права громадян були визначені у ст. 9 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища". Кожний громадянин має право на:

а) безпечне для його життя та здоров'я навколишнє природне середовище;

б) участь в обговоренні та внесення пропозицій до проектів нормативно-правових актів, матеріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об'єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, внесення пропозицій до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, юридичних осіб, що беруть участь у прийнятті рішень з цих питань;

в) участь у розробленні та здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального і комплексного використання природних ресурсів;

г) здійснення загального І спеціального використання природних ресурсів;

ґ) об'єднання в громадські природоохоронні формування;

д) вільний доступ до інформації про стан навколишнього природного середовища (екологічна інформація) та вільне отримання, використання, поширення та зберігання такої інформації, за винятком обмежень, встановлених законом;

е) участь у публічних слуханнях або відкритих засіданнях з питань впливу запланованої діяльності на навколишнє природне середовище на стадіях розміщення, проектування, будівництва і реконструкції об'єктів та у проведенні громадської екологічної експертизи;

є) отримання екологічної освіти;

ж) подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди, завданої їх здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище;

з) оскарження у судовому порядку рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб щодо порушення екологічних прав громадян у порядку, передбаченому законом.

Законодавством можуть бути визначені й інші екологічні права людини та громадянина. Деталізація і конкретизація цих екологічних прав здійснюється у ресурсному законодавстві України. Наприклад, згідно зі ст. 10 Закону України "Про природно-заповідний фонд України", громадяни України з питань охорони та використання територій і об'єктів природно-заповідного фонду мають право на участь в обговоренні проектів законодавчих актів з питань розвитку заповідної справи, формування природно-заповідного фонду; участь у розробленні та реалізації заходів щодо їх охорони та ефективного використання, запобігання негативного впливу на них господарської діяльності; внесення пропозицій про включення до складу природно-заповідного фонду найбільш цінних природних територій та об'єктів; ознайомлення з територіями та об'єктами природно-заповідного фонду, здійснення інших видів користувань із дотриманням встановлених вимог щодо заповідного режиму; участь у здійсненні громадського контролю за охороною заповідних територій та об'єктів, внесення пропозицій про притягнення до відповідальності винних у порушенні вимог охорони територій та об'єктів природно-заповідного фонду.

Екологічні права громадян, їх становлення та розвиток — один із пріоритетів діяльності міжнародної спільноти. Яскравим прикладом є Конвенція Європейської Економічної Комісії ООН "Про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля", прийнята 25 червня 1998 р. у м. Оргусі (Данія). Україна була однією з перших держав, що підписала цю Конвенцію. Конвенція ратифікована Україною 6 липня 1999 р. Оргуська конвенція визначила три основних екологічних права, що розглядаються як важливі чинники у становленні демократії:

1) доступ громадськості до екологічної інформації;

2) участь громадськості у процесі прийняття рішень з питань, що стосуються довкілля;

3) доступ громадськості до правосуддя з питань, що стосуються довкілля.

8) Власність на природні ресурси має головне значення в системі суспільних відносин з природокористування і охорони навколишнього природного середовища.

Право власності на природні ресурси встановлене в Конституції України (ст. ст. 13, 14, 142), Цивільному кодексі України (ст. 9, 10, 324), актах екологічного законодавства, які регулюють правовий режим окремих видів природних ресурсів.

Суб'єкти і об'єкти права власності на природні ресурси. Класифікація основних форм власності на природні ресурси проводиться по його суб'єктах, в якості яких можуть виступати держава (Україна та її суб'єкти), органи місцевого самоврядування, територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах (ст. 16 п. З "Про місцеве самоврядування в Україні" від 25.05.97 р), громадяни і юридичні особи.

Об'єктами права виключної власності народу України є земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської*) економічної зони є (ст. 9 Закону України "Про власність").

Народ України здійснюючи право виключної власності на природні ресурси має право шляхом референдуму вирішувати питання щодо правового стану природних об'єктів, їх використання та охорони.

Взагалі народ України здійснює право власності на об'єкти виключної власності на природні ресурси через місцеві Ради народних депутатів.

Кожен громадянин України особисто та через громадські організації, трудові колективи, органи територіального громадського самоврядування має право брати участь у розгляді Радами народних депутатів питань, пов'язаних з використанням та охороною природних ресурсів, і вимагати від інших громадян та організацій додержання правил природокористування і екологічної безпеки, а також вимагати накладення заборони на діяльність підприємств, установ, організацій, громадян, що завдають шкоди навколишньому середовищу.

Кожен громадянин має право відповідно до законодавства України користуватися природними об'єктами для задоволення власних потреб.

Кожен громадянин зобов'язаний охороняти землю, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, сприяти їх відновленню як першооснови свого життя і життя суспільства. Найбільшим власником природних багатств нашої країни є держава. Відповідно до законодавства їй належать: велика частина земельного фонду (окрім земельних ділянок, що знаходяться в приватній власності), лісовий фонд, водний фонд, надра, дикий тваринний світ, природні території, що особливо охороняються (окрім лікувально-оздоровчих місцевостей і курортів місцевого значення), (ст. 10 Закону України "Про власність").

Найбільшим власником природних багатств нашої країни є держава.

До природних ресурсів загальнодержавного значення належать:

а) територіальні та внутрішні морські води;

б) природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони;

в) атмосферне повітря;

г) підземні води;

д) поверхневі води, що знаходяться або використовуються на території більш як однієї області;

е) лісові ресурси державного значення;

ж) природні ресурси в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення;

к) дикі тварини, які перебувають у стані природної волі в межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, інші об'єкти тваринного світу, на які поширюється дія Закону України "Про тваринний світ" і які перебувають у державній власності, а також об'єкти тваринного світу, що у встановленому законодавством порядку набуті в комунальну або приватну власність і визнані об'єктами загальнодержавного значення; з) корисні копалини, за винятком загальнопоширених.

Законодавством України можуть бути віднесені до природних ресурсів загальнодержавного значення й інші природні ресурси.

До природних ресурсів місцевого значення належать природні ресурси, не віднесені законодавством України до природних ресурсів загальнодержавного значення (ст. 39 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 р.)

Громадянам і юридичним особам може належати право приватної власності на земельні ділянки. Воно розповсюджується також на все, що розташовано на цих земельних ділянках: відособлені водні об'єкти (замкнуті водоймища), тобто штучного походження непроточні і невеликі за площею водоймища, а також дерево-чагарни-кову рослинність — дерева й чагарники, що знаходяться на дачних, садових, присадибних ділянках, ділянках для житлового будівництва, підприємницької діяльності та ін.

Зміст права власності на природні ресурси. До змісту права власності на природні ресурси входить правомірність володіння, користування і розпорядження.

Право володіння означає закріплену законом можливість фактичного володіння природним об'єктом, господарського панування над ним.

Право користування — це юридична можливість витягувати з природного об'єкту користь, його корисні властивості, тобто можливість господарської та іншої експлуатації, розробки природного об'єкту з метою задоволення певних потреб.

Право розпорядження припускає можливість у встановлених законом межах визначати юридичне положення природного об'єкту, включаючи його відчуження.

Згідно з цивільним законодавством власник має право на свій розсуд володіти, користуватися І розпоряджатися майном, що

передає природні ресурси для використання. А правомірність розпорядження здійснюється державою в основному через управлінські функції його компетентних органів за визначенням правового режиму природних ресурсів, їх наданням і вилученням, контролем за використанням і охороною навколишнього природного середовища і ін.

Особливості реалізації юридичними особами правомірності стосовно володіння, користування і розпорядження природними ресурсами обумовлені характером діяльності цих організацій і залежать від їх правоздатності, визначеної в статутах та інших засновницьких документах.

9) Конституція України (статті ІЗ, 41) надає громадянам та іншим особам для задоволення своїх потреб право користуватися природними об'єктами, що належать їм на праві державної, а іноді приватної та комунальної власності відповідно до закону, не погіршуючи екологічну ситуацію та їх природні якості. Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" (ст. 9) передбачає серед екологічних прав громадян право користування природними ресурсами.

Термін "природокористування" розуміють як використання корисних для людини властивостей довкілля - екологічних, культурних, оздоровчих та ін. Тому до змісту "природокористування" входять різноманітні його форми-екологічна, економічна, культурно-оздоровча. Таке використання природних об'єктів і їх комплексів регулюється нормами екологічного права. Система цих норм називається правом природокористування, яке можна розглядати у трьох аспектах: як правовий інститут; як суб'єктивне право; як правовідносини.

Право природокористування як правовий інститут (об'єктивне право) становить систему правових норм, що регулюють суспільні відносини по вилученню корисних властивостей природних об'єктів, порядку, умов надання, експлуатації та припинення їх використання. Під правом природокористування слід розуміти інститут Загальної частини екологічного права, в якому об'єднані норми, що визначають спільні положення для права користування всіма видами природних об'єктів, включаючи і норми, які регулюють їхнє комплексне використання. Як суб'єктивне право - це можливість, що належить конкретному суб'єкту використовувати об'єкт природи відповідно до цільового призначення для вилучення його корисних властивостей і якостей. Як правовідносини - це врегульовані нормами права суспільні відносини щодо використання корисних властивостей природних об'єктів, змістом яких є відповідні права та обов'язки природокористувачів.

Здійснення природокористування базується на певних принципах, які лежать в основі правового регулювання цього інституту. До основних принципів права природокористування належать: принцип похідного характеру права природокористування від права власності; принцип цільового використання природних ресурсів; принцип раціонального та ефективного природокористування; принцип комплексного природокористування; принцип безоплатності загального та платності спеціального природокористування; принцип додержання екологічних і санітарно-гігієнічних вимог у процесі використання природних ресурсів.

Правова класифікація видів природокористування грунтується на суттєво важливих ознаках. Для кожного природокористування основною такою ознакою є вид природного об'єкта, який визначає найбільш важливі особливості відповідного природокористування. Отже, за видами природних об'єктів, які використовуються, можна виділяти: право землекористування; право лісокористування; право водокористування; право користування надрами; право користування тваринним світом, рослинним світом, територіями і об'єктами природно-заповідного фонду.

Особливості конкретного виду природокористування залежать також від суб'єкта, який наділений певними правомочностями і обов'язками. Таким чином, класифікація видів природокористування здійснюється одночасно за їх об'єктами і суб'єктами, відповідно до яких природокористування можна розмежувати на право організацій, підприємств, установ і право користування природними об'єктами громадян.

Основною є класифікація права природокористування на: загальне та спеціальне природокористування. Загальне природокористування - це гарантоване законодавством України використання людиною природних ресурсів з метою задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо). Спеціальне природокористування - це виробничо-господарське використання природних ресурсів.

За строками здійснення природокористування поділяється на: постійне (термін користування не визначений); тимчасове, яке в свою чергу поділяється на довгострокове (до 25 років для водокористування - ст. 50 ВК України, до 50 років для користування лісами - ст. 18 ЛК України, користування надрами-ст. 15 КУпН3) та короткострокове (до З років для водокористування, до 1 року для користування лісами, до 5 років для користування надрами). Певні особливості притаманні праву користування природними ресурсами на умовах оренди.

За підставами виникнення розрізняють первинне (похідне від права власності) та вторинне (похідне від первинного користування) природокористування. Прикладом є ВК України, який прямо у ст. 42 передбачає такий поділ водокористування. У вторинного природокористувача є певні права та відповідні обов'язки щодо первинного. Вторинне природокористування виникає шляхом укладення договору первинного з вторинним природокористувачем, а також згідно з рішенням відповідних державних органів, але за згодою первинного природокористувача.

За режимом користування можливо виділити спільне та відокремлене користування. Спільне природокористування передбачає користування визначеною частиною природного об'єкта кількома суб'єктами одночасно, характеризується тим, що коло спільних користувачів чітко визначене законом, а самі вони стосовно один одного мають певні права і обов'язки. Відособлене природокористування передбачає користування природним об'єктом чітко визначеним користувачем.

Наведена класифікація видів права природокористування не є вичерпною, можливий поділ на види і за іншими класифікаційними критеріями.

Особливості та види права природокористування викладені у відповідних розділах Особливої частини підручника при розгляді правового режиму окремих природних об'єктів.

10) Спеціальне природокористування на відміну від загального - це використання конкретних природних ресурсів, здійснюване громадянами, підприємствами й організаціями у випадках, коли відповідна, визначена в законодавстві частина природних ресурсів надається їм у користування. Зазвичай така передача є платною і визначеною в часі, хоча закон не виключає і безкоштовного, і безстрокового природокористування.

У порядку спеціального використання природних ресурсів громадянам, підприємствам, установам і організаціям надаються у володіння, користування або оренду природні ресурси на підставі спеціальних дозволів, зареєстрованих у встановленому порядку, за плату для здійснення виробничої та іншої діяльності, а у випадках, передбачених законодавством, - на пільгових умовах (ч. З ст. 38 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища").

Таким чином, до ознак, що характеризують спеціальне природокористування, віднесено: надання природних ресурсів у користування чи оренду; мета, з якою воно здійснюється (переважно виробничо-господарська); спеціальний дозвіл на використання конкретних природних ресурсів у межах затверджених лімітів; використання природних ресурсів за цільовим призначенням; здійснюється за плату; переважне використання технічних пристроїв та споруд.

Спеціальне природокористування закріплюється майже всіма актами поресурсового законодавства та поділяється на постійне і тимчасове (короткострокове та довгострокове).

ЗК визначає право постійного землекористування як володіння та користування земельною ділянкою без встановленого строку. Із земель державної та комунальної власності право постійного користування, наприклад, набувають, зокрема: підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності; громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об'єднання), установи та організації (ст. 92). Строкове використання земель відбувається зазвичай на умовах оренди. Як постійним, так і тимчасовим може бути користування земельною ділянкою на підставі земельного сервітуту, який визначається як право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками) (ст. 98). Кодекс встановлює ще види користування чужою земельною ділянкою - емфітевзис (право користування для сільськогосподарських потреб) та суперфіцій (право користування для забудови). Право постійного користування земельною ділянкою виникає з моменту державної реєстрації цього права (ст. 125 ЗК). Договір про встановлення земельного сервітуту також підлягає державній реєстрації (ст. 100 ЗК).

КУпН передбачає здійснення надрокористування на підставі спеціальних дозволів, що надаються спеціалізованим підприємствам, установам, організаціям, а також громадянам, які мають відповідну кваліфікацію, матеріально-технічні та економічні можливості для користування надрами. Законом закріплюється можливість здійснення постійного та строкового надрокористування (статті 13-16 КУпН).

Спеціальне водокористування - це забір води з водних об'єктів із застосуванням споруд або технічних пристроїв, використання та скидання забруднюючих речовин у водні об'єкти, в тому числі забір води та скидання забруднюючих речовин із зворотними водами та застосуванням каналів. Таке водокористування здійснюється за плату, на підставі дозволу, що видається державними органами охорони навколишнього природного середовища чи Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами за погодженням з цими державними органами. У дозволі на спеціальне водокористування встановлюється ліміт забору води, ліміт використання води, ліміт скидання забруднюючих речовин. Водний кодекс України передбачає такі види права спеціального водокористування, як короткострокове та довгострокове, а також користування водами на підставі договору оренди, при цьому суборенда законом забороняється. Договір оренди водного об'єкта в обов'язковому порядку погоджується з державними органами охорони навколишнього природного середовища та водного господарства.

Право спеціального користування лісами регулюється ЛК України. У постійне користування надаються ліси, що розташовані на землях державної та комунальної власності, для ведення лісового господарства. Суб'єктами такого користування можуть бути спеціалізовані державні чи комунальні лісогосподарські підприємства, установи та організації, в яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи. Надаються ліси в постійне користування за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування за погодженням із відповідними органами виконавчої влади з питань лісового господарства та охорони навколишнього природного середовища. Право постійного користування лісами посвідчується державним актом на право постійного користування земельною ділянкою.

При здійсненні тимчасового лісокористування вилучення земельних ділянок у власників та постійних лісокористувачів не відбувається.

Довгострокове тимчасове користування лісами - засноване на договорі строкове платне використання лісових ділянок, які виділяються для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних і освітньо-виховних цілей, проведення науково-дослідних робіт. Довгострокове тимчасове користування лісами державної та комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за погодженням з постійними лісокористувачами та органами виконавчої влади з питань лісового господарства. Довгострокове тимчасове користування лісами приватної власності здійснюється шляхом укладення між власником лісів та тимчасовим лісокористувачем договору, який підлягає реєстрації в органі виконавчої влади з питань лісового господарства.

Короткострокове тимчасове користування лісами для заготівлі другорядних лісових матеріалів, побічних лісових користувань та інших потреб здійснюється на підставі спеціального дозволу, що видається власником лісів, постійним лісокористувачем підприємствам, установам, організаціям, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам.

Спеціальне користування об'єктами рослинного світу реалізується фізичними та юридичними особами на підставі спеціальних дозволів для задоволення виробничих та наукових потреб, а також з метою отримання прибутку. До основних видів спеціального використання природних рослинних ресурсів відносять: збирання лікарських рослин, деревної зелені, лубу, деревних соків, квітів, ягід, плодів, заготівлю сіна, випасання худоби тощо.

Закон України "Про тваринний світ" до спеціального використання об'єктів тваринного світу відносить усі види використання тваринного світу (за винятком безоплатного любительського та спортивного рибальства у водних об'єктах загального користування), що здійснюється з їх вилученням із природного середовища (ст. 17). Спеціальне використання об'єктів тваринного світу здійснюється за відповідними дозволами чи іншими передбаченими законодавством документами.

11) Поняття державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища є похідним від поняття державного управління в цілому. Під останнім розуміють певний вид діяльності органів держави, що має виконавчий і розпорядчий характер, полягає в організуючому впливі на суспільні відносини шляхом застосування державно-владних повноважень.

Державному управлінню притаманні всі ознаки виконавчої влади. 3 урахуванням цього державне управління в галузі охорони навколишнього природного середовища є видом діяльності органів виконавчої влади з реалізації внутрішньої та зовнішньої екологічноїполітики держави, її внутрішньої та зовнішньої екологічних функцій.

Це управління здійснюється на засадах, передбачених Конституцією України, Законом «Про охорону навколишнього природного середовища», природоресурсними та іншими актами екологічного законодавства, а також законодавства, яким регулюється діяльність органів державного управління в цілому.

Метою державного управління в цій галузі відповідно до Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» є реалізація екологічного законодавства, контроль за додержанням вимог екологічної безпеки, забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, досягнення узгодженості дій державних і громадських органів у галузі охорони навколишнього природного середовища (ст. 16).

Дата добавления: 2014-11-06