Дикційна й орфоепічна чистота мовлення

Щоб говорити добре, необхідно володіти собою, своїм голосом, мати відпрацьовану дикцію. Дикційна й орфоепічна чистота мовлення − його визначальна якісна ознака. Дикція − це правильна, виразна артикуляція, засіб якісного розрізнення звуків мовлення, а орфоепія − це норми вимови, які діють у певний час, літературні норми. «Словник української мови» тлумачить слово дикція як „ манеру вимовляти слова, вимову ” (т.2, с. 216), а слово орфоепія − як «систему загальноприйнятих правил літературної вимови якої-небудь мови; вимова слів відповідно до таких правил» (т.5, с.751). А звідси дикція має особистісну характеристику, а орфоепія − загальнонародну. Ці поняття взаємозалежні, для обох потрібні і практика, і знання правил.

Систематичні правила з артикуляції, вироблення стереотипів рухів і позицій органів мовлення забезпечать якісну чистоту вимови: допоможуть подолати скованість органів мовлення, шепелявість, поспішність чи сповільнене вимовляння, загикування, сюсюкання, гаркавість, гугнявість та ін. Знання ж сучасних орфоепічних норм буде еталоном дикції. Звичайно, і на дикцію, і на орфоепію впливають різні фактори:

а) особливості діалектного мовлення;

б) інтерферентні явища білінгвістичної практики;

в) варіантні явища літературної вимови (точніше, незнання цих варіантів);

г) індивідуальні особливості (фізичні вади) органів мовлення;

ґ) психічний стан мовця, ситуація.

У зв’язку з цим необхідно:

1) контролювати мовлення щодо темпу, пам’ятаючи, що при нормальному темпі мовлення за хвилину говоримо не більше 70-75 слів, що становить 8-10 речень („скоромовлення” недопустиме, воно спотворює вимову, чіткозвучність);

2) уникати монотонного мовлення, яке з’являється при „розтягуванні” мовлення;

3) не ковтати в словах останніх складів і не допускати інтонаційного згасання останніх слів у реченнях;

4) пам’ятати про залежність дикції від дихання і голосу, дбати про правильність дихання і володіння голосом, що, безсумнівно, з’являються лише внаслідок серйозних тренувань;

5) не допускати манірничання, „фальшивої інтелігентності” у вимові окремих звуків; залишатись у мовленні самим собою, а не копіювати якусь знаменитість чи власного кумира;

6) дбати про фізичне здоров’я артикуляційного мовного апарату.

Отже, дикція, як і голосові властивості, зумовлюється фізіологічними причинами, вольовою спрямованістю звука, етикою. А ще добрим знанням орфоепічних норм, які діють у конкретний час. До орфоепічних норм прийнято зараховувати норми вимови звуків і наголошування складів у слові, оскільки характер вимови звука впливає його наголошена чи ненаголошена позиція.

Дата добавления: 2014-11-06