Літній жанровий цикл

Троїцькі пісні (русальні, кустові, царинні). Купальські та петрівчані пісні.

1.В літньому календарірозрізняють 2 групи свят, нині пов’язаних із християнськими святами: (1) Троїцькі («зелені свята», русальні обряди) та (2) Івана+Петра (купальські та петрівчані обряди).

Троїцькі або Зелені свята (інші місцеві назви – русалчин великдень (четвер русального тижня), клечальна неділя) святкують протягом тижня троєцького тижня (Трійця – на 50-й день після Паски). Вони виникли у часи, коли слов’яни осіли і стали землеробами, тобто великою мірою почали залежати від сил природи. Святкували у час, коли весну змінювало літо, завершувалися польові роботи і була деяка пауза до часу догляду за врожаєм.

Основні культи, з якими пов’язані троєцькі святкування: (1) культ рослинності, магія закликання майбутнього врожаю, (2) культ померлих (задобрювання, щоб не наробили шкоди, сприяли врожаю).

Давні люди вірували у магічні властивості трав і дерев. Вони вшановування сили природи прикрашанням подвір’їв та господарських будівель, воріт зеленими гілками, встелювали підлогу травами тощо.

Велике значення мав культ померлих: провідували померлих родичів, могили яких обсипали клечаним зіллям, на кладовищі влаштовували панахиди та спільні поминальні трапези, обходили поля і лишали на полі їжу для померлих.

Також часто робили гойдалки, які в русальних піснях називали «колисками»

Ці культи сильно пов’язані між собою. Мавки – одночасно і берегині врожаю, рослинності, і представниці потойбічного світу померлих: Мавка (Нявка) – по старослов’янському «мрець». Слово «русалка» (по суті, те ж саме, що і мавка-нявка) – походить від давньоримського свята троянд – «росарія», яке також було поминальним.

За народними віруваннями русалки (не водяні русалки, а польові) – це нехрещені померлі діти, які не могли попасти в рай і тому мстилися, заманювали з собою.

У християнстві стародавнє свято русалії з їхнім культом померлих та віруванням у магічні властивості трав і дерев наклалося на християнську трійцю.

(в) Основні «трійцеві» обряди: русальні, царинні, кустові.

І. Русальні пісні.

Поширення: на Лівобережжі Дніпра. Одні з найдавніших та найцінніших язичницьких реліктів. Ще одна назва русальних пісень – гряні (старослов’янське гряний – зелений).

Обряд за Іваницьким, Київщина, поч. 1980-х.

ІІ. Куст

Поширення: лише на Західній Україні – на Великому Поліссі та Берестейщині (Дубровицький, Зарічненський, Рокинтянський райони Рівненської області та Столінський район Брестської області, Білорусь). Міфічне джерело таке ж, я у русальних – поклоніння весняно-літньому розквіту природи, вплив на майбутній врожай. Прадавній зміст – магічні дії на врожай, звернення до предків (у т.ч. на Зелені свята голосять на кладовищах).

Етимологія слова «куст» – не до кінця вияснена (спільне з обядами «Коструб», «Кострома»). Найпоширеніша мелодія ^mR ||:1111|111122:||. Вірш звільнено-силабічний, базова структура вірша 46₂ («Ой ми були| в зеленому лісі; Вбрали куста|в зеленого кльона»)

ІІІ. Царинні. Були розповсюджені в Галичині (Лемківщина). Назва походить від слова «царина»=поле, засіяне і обгороджене. Відбувалося обходження полів, якраз на русалчин тиждень. Не збереглося жодного запису, лише є публікація:

2. Друга група свят – купальські та петрівчані обряди. Нині приурочені до християнського свята Івана.

Є дві групи обрядів: 1) купальські святкування приурочені до наступного дохристиянського свята, пов’язаного із культом сонця – літнього сонцестояння та 2) Петра і Павла.

КУПАЛО. В Галичині – купала не було (виняток: лемки, «собіткові» пісні). Зустрічаєтсья на більшості центрально та північно-українських територій.

За Л.Українкою в Ковельському повіті справляють Купала так: звечора хлопці крадуть де-небудь великий кошик, плетений з соломи, – власне, крадуть, бо просити не годиться, якого звуть козубом. Того козуба хлопці тягнуть по селі, біжучи якнайшвидше і співаючи, а назустріч їм виходять люди і роблять перейму, себто складають на вулиці тріски, поліна, старі кошики і т. ін. – все то знадоби для купальського вогнища. Все теє хлопці забирають і пакують у козуб. Таких перейм буває кілька, і хлопці ледве можуть забрати все паливо.

Козуба виносять на вигін за село. Там уже збирається цілий гурт людей, більше молодь, але є й молодші молодиці, часами і з старших дехто. Співають тільки дівчата, та часом відповідають їм на співи й хлопці. Починають з которої-небудь пісні, частіше «Ой молодая молодице» (54₂). Хлопці тим часом запалюють козуба, устромивши в нього високі тички, щоб вогонь горів вище. Люди, що приходять дивитися на Купала, повинні принести з собою теж різний підпал. Кажуть, що в давніші часи всякого, хто приходив з порожніми руками, хлопці били, через те й досі є купальна приказка: «Хто прийде без поліна, той піде без коліна». Поки вогнище палає, дівчата співають пісень, часом зачіпаючи хлопців у тих піснях; тоді хлопці й собі відповідають, часом піснями, а частіше жартами – увесь час ведеться якесь жартівливе змагання дівчат з хлопцями. Так, напр[иклад], від часу до часу хлопці вихоплюють з огнища віхті соломи з вогнем і кидаються з ними поміж дівчат, тикаючи їх дівчатам в лице і розганяючи дівчат по полі, але дівчата вертаються і знов віддячують хлопцям насмішливими піснями.

Коли козуб згорить до половини і вогонь трохи понижчає, тоді хлопці починають скакати через нього. Потім, коли вогонь почне пригасати, всі розходяться з піснями додому. Вогню купальського не гасять, а лишають його, щоб сам дотлів до останку.

В Звягельському повіті хлопці кладуть огонь, а дівчата вбирають деревце, березку. Вбирають її вінками, биндами і запаленими свічечками. Деревце теє зветься купало. Самі дівчата убираються в великі вінки з різного зілля та квіток і мають при собі ще по вінку. Вони водять коло біля деревця і співають, хлопці тим часом скачуть через вогонь. Часом хлопці пориваються вхопити деревце, тоді дівчата боронять його і співають на хлопців різні прикрі пісні. Врешті хлопці хапають деревце і палять його або кидають в річку, а дівчат, що пробують оборонити своє купало, самих не раз купають в тій же річці.

Одспівавши купала, часом дівчата ворожать на вінках. Дівчина пускає на воду два вінки, один загадує на себе, а другий на якого хлопця: коли вони зійдуться докупи на воді, то значить дівчина буде в парі з своїм хлопцем. Або так: дівчина тичкою спускає свій вінок на дно річки; коли він спливе наверх, то дівчина піде заміж у той рік.»

ПЕТРІВКА. На Львівщині побутує «Петрування»: пастушки брали вихідний – заганяли худобу до господарів, плели вінки і накладали худобі на роги (при цьому могли співати спец. «ладкань до худоби»); верталися на пасовисько, вирізали із землі хрест, обідали – «петрували»).

Петрівка в інших етнографчних областях – співи під час петрового посту, причому окремих пісень не було – виконували ті ж купальські мелодії.

Типологія.

1. ^rV54₂ ^mR11121|1212. Найпоширеніший (правобережний) –75 % усіх мелодій

2. ^rV43₂ ^mR1122¦114||1111¦112||1122¦114 ^sVААБ

3. ^rV53₂^mR11112|112, де 5 – найчастіше

4. ^rV4… ^mR44₂ …1122| 111111||111122|| ^sVа…;аб;вг (На вигоні огонь горить)

5. ^rV33;44;33 ^mR112|112||1111|1111||112|112| |

10. Сезонно-обрядовий жанровий цикл.

Сезонно-трудові та жнивні обрядові пісні. Жниварська обрядовість. Жниво-голосіння. Дожинкові мелотипи.

1.До с-о. циклу відносяться пісні, пов’язані із сезонною роботою та сезонними обрядами, однак робота не завжди супроводжувалася обрядом, томі слід розрізняти пісні сезонно-трудові (виконуються під час косовиці, збору ягід, копання картоплі тощо), в окремих регіонах існують сезонні, які виконувались просто в пору “літо”, “осінь”, серед них можуть бути я к трудові так і обрядові (напр. на Берестейщині на мелодію “літо” виконувались троїцькі, купальські, а також сінокосні, ягідні тощо) та сезонно-обрядові, що пов’язані із обрядами зажинок, дожинок тощо.

2.Жниварська обрядовість розпочиналася зажинками – обрядами, що супроводжували початок жнивної пори. Припадали вони орієнтовно на час святкування Петра і Павла. Хлібороби чисто зодягалися дівчата причепурювалися. У “легкий” день (вівторок, або четвер) з хлібом “зажиначем” ішли зажинати достигле збіжжя. Першого снопа, чкого називали “воєвода”, “зажинок”, урочисто приносили додому і ставили у світлиці, де він стояв аж до кінця жнив. Хазяїн частував женців або сусідів безпосередньо у полі або вже потім удома. Під кінець ХІХ ст. зажинковий ритуал зазнав певного спрощення. У Карпатах, коли перший раз йщли жати ниву, то брали із собою хліб. У полі скрутивши жменю колосся, клали на хлаб, а господар звертався: “Господи, помагай”. Перехрестившись, зачинали жнива.

Завершальним актом були обжинки. Жниці а’язали останнього снопа і плели з колосків обжинкові вінки, їх прикрашали квітами та стрічками. Вродлива та працьовита дівчина несла сніп до села у супроводі всіх женців. Ця процесія люходила всі двори у супроводі обжинкових пісень. Сусіди збирали складчину, святковою вечерею частували женців.

Найцікавішим був обряд завивання “бороди”. Дожинаючи ниву, женці залишали на полі до десятка незжатих стеблин з колосками. Їх заламували на схід сонця, перев’язували у кількох місцях червоною стрічною, іноду прикрашали квітками. Щоб стебла не падали, їх підпирали палицею, навколо “бороди” прополювали траву, клали під стебла клаптик полотна – білу хустину, а не – окрайчик хліба та сіль. У народі пояснювали, що бороду лишали для перепілки “на оберіг”, “щоб горобці мали що їсти і миші мали де сидіти” і т.ін.

Не відомо, як відбувалися обряди до прийняття християнства, бо якихось згадок про це немає. Існують лише найрізноманітніші гіпотези. Мабуть варто шукати аналогію з останнім снопом – власне його дожинали останнім та несли додому,де він необмолочений стояв до Різдва, коли його вносили до хати, ставили на покуті. Якщо ж у хаті протягом року був покійник, то останній сніп залишали на полі – пташкам та мишам на помин душі.

В українському обряді збереглася назва останнього снопа – дід, дідух. Очевидно, вона походить від того, що останній сніп призначався померлому предку – діду. Оскільки покійні предки на Свят-вечір відвідують живих, то їх сніп повинен бути на почесному місці. Він свідчив про повагу до покійних родичів. Жниварська обрядовість має двоїсту структуру, як і більшість обрядів – зустріч, проводи (зажинки, обжинки). В них повторюються весільні поминальні чи інші мотиви, властиві річному циклові. Вони не мали чітко визначеної дати, тому що залежали від часу достигання, тому цей цикл обрядів носить назву сезонних.

3.Українські дослідники розділяють жнивні пісні на два види – дожинкові та жниво-голосіння також розділяючи територію України-Білорусі на два великих ареали, де вони побутують.

Жниво-голосіння цей тип завжди коментується інформантами як такий, що може звучати безпосередньо в процесі роботи, по друге він – поліфункціональний, тобто може обслуговувати цілий ряд робочих та ритуальних ситуацій, набуваючи відповідних назв.

Звичка супроводжувати наспіви працею пов’язана із певним типом наспіву а також із регіональною традицією. ЖГ є поліфункціональним. На Берестейщині ця мелодія обслуговує жнивні, косарські, та інші літні роботи, вона називається “літо” та є типовою сезонною мелодією (крім того можуть співатися петрівські тексти). Подекуди цей наспів називається “жніво”, “ жнівська”, “дожон”, “петровка” (оскільки початок жнив як правило співпадає з Петрівським постом). З цією мелодією співається величезна кількість текстів (південна Пінщина – близько 50-ти сюжетів ритуальні (згадка про батьків), звертання до Бога, замовляння дощу, згадки ритуальної жертви, тяжка праця, сигнальні, косарські, ягідні, ліричні та баладні тексти тощо).

Дослідники (Можейко, Клименко) відмічають, що жниво дуже схоже на плач, причет, голосіння (часто інформанти відмовляються його виконувати). Властива низхідна “голосільна” поспівка, розміщена в кадансовій частині мелорядка, найчастіше – терцевий трихорд у мерторитмічному розширенні у різних звуковисотних та ритмічних варіантах. Багаторазове повторення основного мотиву наближає твір до магічного закляття. Спільною є ладова модель, що виступає типологічною домінантою – базується на терцовому звукоряді з лад опозицією 3-1 (може бути задіяна ширша ладова шкала). Тип ЖГ відрізняється кобмінаторною організацією мелодичної композиції – опозиція опорних тонів виявляє себе не в зіставленні півкадансової та кадансової опор, а в середині кожного мелорядка.

4.Найпоширеніші дожинкові мелотипи:

43₂ ||:1111|112:||

7₃₍₂₎ ||:1111212:||

53₂ ||:11112|123:|| (трійкова ритмічна організація) або 11112|112 (двійкова р.о.)

Локальні форми:

66₂ ||:111122|111122:||

57₂||:11112|1111212:||.

Дата добавления: 2014-11-06