Похоронні та поминальні звичаї та обряди

В звичаях і віруваннях, пов’язаних із смертю людини, простежується велике нашарування елементів різних часів та культурних рівнів: язичницькі уявлення про смерть, загробне життя і вплив покійників на живих поєдналися із пізнішими християнськими, утворивши складний смислово-емоційний комплекс. У ньому виділяються три цикли: акт смерті, похорони післяпохоронні звичаї та обряди.

Перший охоплює дії, які проводили при наближенні смерті, споряджання покійника. Про наближення смерті здогадувалися не лише через стан здоров’я, а й і з різних прикмет: виття собаки, крик курки півнячим голосом, крик пугача, погані сни, тощо.

Помираюча людина повинна була попрощатися із близькими, попросити вибачення та виявити свою останню волю. Коли помирав батько, то мусив поділити спадок між дітьми, скласти заповіт. Також відбувалася остання сповідь та причастя.

Смерть трактувалася як розлучення душі із тілом. Душа виходила горлом у вигляді пари, мухи, метелика. Вважалося, що добрі люди помирали легко, а злі мали тяжку смерть. Недоброю вважалася й нагла смерть без приготування. При важкій відкривали вікна, розв’язували вузли, тощо при помираючому не годилося робити такого, що б його тривожило. В руки вкладали свічку.

Коли людина помирала, їй закривали очі й починали голосити (заводити, плакати, йойкати). Подекуди голосіння виконували наймані голосільниці.

Сповіщали про смерть звуком церковного дзвону, на Гуцульщині – трембітанням та запалюванням ватри біля дому покійного. Подекуди на вікно зовні вішали рушник або перемітку. Покійника обмивали й вдягали у приготоване на смерть.

Майже скрізь в Україні жінки намагалися зберегти на смерть шлюбний одяг. Обмивали покійника жінки старшого віку, яких називали “рядільниці”. Наряжали тіло на лаві під вікнами – головою до покуття або до спец катафалку. В одязі неодружених вживалися елементи шлюбного вбрання.

Певні звичаї пов’язані з виготовленням домовини. Тіло покійника не дозволялося покидати – завжди повинен бути хтось присутній – розповідати про його добрі діла та різні історії (посижінє - Гуцульщина). Подекуди влаштовували забави при померлому: грушки, лопатки, лубки.

Церковні звичаї поєднувалися із народними – розв’язування усього на покійному, обсипання зерном місця, де лежав покійний, потрійний обхід з родиною стола, потрійне дотиканні порогів, посівання маком за домовино.ю і т.д. За домовиною несли хліб, коли помирав неодружений – роздавали вес. рушники, ділили коровай.

У різних формах відбувається поминальний обід (опровід, комашня, мерлини), відразу як домовину винесли з хати подвір’я (Холмщина, Гуцульщина), на кладовищі після поховання (Полісся), в будинку померлого (пов’язане з віруваням, що душа ще впродовж 40 повертається до людей (3,7,9,30,40 днів)). Обрядовою стравою поминок була кутя, коливо канун – мед у мисці з крихітками білого хліба.

Усі обряди спрямовані на забезпечення благополуччя на тому світі, а також на охорону живих від шкідливого впливу мерця.

Дата добавления: 2014-11-06