Поняття примусових заходів медичного характеру та їх види 2 страница

Таку практику активно підтримували на сторінках юридичної преси в 20-х — на початку 30-х років, під явно

¹ Див.: Сов. юстиция. — 1929. — № 27. — С. 24.

ідеологічним гаслом: «Мінімум форми, максимум класової суті»¹. Ця обставина, у свою чергу, стала поштовхом до появи численних пропозицій про відмову від докладної регламентації слідчих дій. Однак перша Всесоюзна нарада прокурорських і слідчих працівників (квітень 1934 р.) рішуче засудила процесуальне спрощення, наголосила на необхідності якнайсуворішого додержання процесуальних норм, висунула вимогу ліквідувати шкідливі наслідки циркуляра № 93. Порушувати кримінальні справи, як зазначалось на нараді, потрібно тільки за наявності приводу і підстав, перелічених у законі, з обов'язковим винесенням мотивованої постанови. Свого подальшого розвитку ця тенденція набула у вказівках Пленуму Верховного Суду «Про необхідність найсуворішого додержання судами кримінально-процесуальних норм» від 7 червня 1934 р. та в листі Прокурора СРСР «Про якість розслідування» від 13 серпня 1934 р. Слід зазначити, що на той час у науці існувала думка про надання органам розслідування більшої свободи при визначенні засобів збирання і перевірки доказів на основі загальних принципів кримінального процесу². Ця думка була досить революційною для свого часу і залишається актуальною й нині, зокрема щодо протокольної форми досудової підготовки матеріалів у кримінальному судочинстві³. Як правильно зазначають О. В. Баулін і О. І. Поповченко, тенденція диференціації кримінально-процесуальних норм дістала своє законодавче закріплення як у перших кримінально-процесуальних кодексах, прийнятих після жовтня 1917 р., так і в подальших. Це позначилось на правовій регламентації форм, що істотно спрощувались, а, отже, відповідно і прискорювали кримінальний процес. До них належали такі форми: чергова камера народного суду⁴; судовий наказ⁵. Попри недосконалість, вони застосовувались досить довго і лише наприкінці 40-х років були вилучені з кримінального процесу. І не тільки тому, що виявились непридатними в

¹ Див.: Там само.

² Див.: Сов. юстиция. — 1927. — № 47. — С. 26.

⁸ Баулів О. В., Поповчевко О. І. Процесуальний порядок оформлення протокольної форми досудової підготовки матеріалів міліцією. — К., 2002. — С. 3.

⁴ Кримінально-процесуальний кодекс. — Харків, 1924. — С. 91—92.

⁶ Там само. — С 92—93.

кримінально-процесуальній системі, а й через їх компрометацію за часів культу особи¹.

У науці кримінального процесу проблема диференціації форми кримінального судочинства є предметом давніх спорів між вченими-процесуалістами. В умовах радикальної перебудови правової системи України, розробки нового КПК та інших це питання набуває особливого значення. Чи потрібна єдина форма кримінального судочинства, чи вона повинна бути диференційована для різних категорій кримінальних справ залежно від характеру злочину, складності справи, інших ознак?

Деякі процесуалісти, наприклад, П. Ф. Пашкевич, В. І. Басков, Р. С. Абдурахманов та інші, висувають і обґрунтовують точку зору, що поряд із загально розгорнутою формою кримінального процесу повинна існувати і стисла, спрощена процесуальна форма для справ простих, по яким факт злочину і вчинення якого певною особою не викликає сумнівів². Цю теорію і було покладено в основу двох головних нормативно-правових актів, якими було запроваджено протокольну форму досудової підготовки матеріалів: Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про посилення відповідальності за хуліганство» від 26 липня 1966 р. і Указу Президії Верховної Ради УРСР від 20 березня 1985 p., яким до КПК України було введено главу VII «Протокольна форма досудової підготовки матеріалів»³. При обгрунтуванні спрощеної форми процесу її прихильники перш за все наголошують на перевагах організаційного характеру, на принципі «економії процесуальних засобів»⁴.

Але, незважаючи на обгрунтування вказаними та іншими авторами необхідності спрощеної форми провадження по деяких справах, з цього приводу є пропозиції М. С. Стро-говича, який категорично виступав проти спрощення кримінально-процесуальної форми, цілком однозначно висловивши свою думку: «Пропозиції про диференціацію фор-

¹ Баулів О. В., Поповчевко О. І. Зазнач, праця. — С. 4.

² Див.: ПашкеввчП. Ф. Проблема процессуального обеспечения оперативности и быстроты уголовного судопроизводства. — М., 1971.

³ Указ Президії Верховної Ради УРСР від 20 березня 1985 р. «Про внесення змін і доповнень до КПК і ЦПК УРСР» // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1985. _ № 14. — Ст. 321.

⁴ Пашкевич П. Ф. Проблемы процессуальной экономии в советском уголовном судопроизводстве. — М., 1972.

ми кримінального процесу, що стали приводом до дискусії, мають повністю визначений характер і йдуть у певному напрямку; спрощення різних процесуальних форм і інститутів, ліквідації тих чи інших передбачених чинним законодавством процесуальних дій, скорочення тих чи інших процесуальних гарантій»¹. Автор зазначав, що «диференціація процесуальної форми можлива і в іншому напрямку: для більшої повноти та об'єктивності дослідження обставин по складним справам посилити процесуальні гарантії, встановити для них більш складні форми»².

Однак, незважаючи на те, що протокольна форма досу-дової підготовки матеріалів без порушення кримінальної справи і провадження дізнання указаним законом поширювалась лише на два склади злочину — дрібна крадіжка державного або громадського майна і хуліганство без обтяжуючих обставин, — вже тоді розпочалась теоретична дискусія щодо процесуальної природи протокольної форми та доцільності її введення до судочинства. В 1974 р. в Інституті держави і права Академії наук СРСР відбулася конференція, присвячена цій проблемі, що не розставила всі крапки над «і», а лише продовжила дискусію щодо впровадження протокольної форми. Заперечуючи доцільність введення протокольної форми, деякі науковці наголошували, що «диференціація судочинства допустима, якщо вона спрямована на встановлення додаткових гарантій, більшу деталізацію процесуальних форм»³.

Дійсно, диференціація кримінального судочинства виправдана лише тоді, коли вона встановлює такий процесуальний порядок провадження по матеріалах, що повністю забезпечує реалізацію прав і обов'язків особам, які беруть у ньому участь. Введення спрощеного порядку провадження у кримінальних справах буде доцільним у практичному плані тоді, коли воно сприятиме зміцненню законності в державі, скорочуватиме час з моменту вчинення злочину до застосування покарання до винного⁴, чим буде вико-

¹ Строгович М. С. О единой форме уголовного судопроизводства и пределах ее дифференциации // Соц. законность. — 1974. — № 9. — С. 50.

² Строгович М. С. Зазнач, праця. — С. 50.

⁸ Нужно ли изменять процессуальную форму в уголовном судопроизводстве // Соц. законность. — 1974. — № 8. — С. 65—66.

* Девісюк А. М. Протокольна форма досудової підготовки матеріалів, здійснювана працівниками органів внутрішніх справ. — К., 1993. — С. 5.

нане основне завдання кримінального судочинства зі швидкого й повного розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності та жоден невинний не був покараний (ст. 2 КПК).

Як правильно зазначив С. М. Стахівський, відступи від загальної процедури при протокольній формі не порушують єдності порядку кримінального судочинства, оскільки не заперечують процесуальних принципів і спрямовані на здійснення завдань, що є єдиними для всіх органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю. Це досягається завдяки тому, що вилучення, за допомогою яких утворюються спрощені досудові форми, не поширюються на судові стадії, де всі принципи кримінального процесу повністю реалізуються¹.

Слід також зазначити, що диференціація форми процесу є неминучим наслідком існуючої в будь-якій системі тенденції до оптимізації її функціонування, прагнення досягти мети найкоротшим шляхом, тобто диференціація у напрямі її раціоналізації — соціально зумовлене і правомірне явище.

Практика підтвердила життєздатність такого підходу до протокольної форми, і це призвело до того, що законодавець в 1985 р. ввів протокольну форму до КПК УРСР. У подальшому перелік складів злочину, на які поширювалась протокольна форма, було розширено, і здійснювалось таке провадження щодо більше тридцяти складів злочинів. Однак на сьогоднішній день їх число зменшилось до двадцяти двох.

Отже, введення спрощеного і прискореного порядку кримінального судочинства з урахуванням тяжкості злочину і складності з'ясування його обставин поряд з існуванням більш складніших форм, якими є дізнання і досу-дове слідство, є значним кроком уперед у напрямі раціоналізації кримінального процесу. Адже це дозволило значно підвищити ефективність судового правозастосування, завдяки наближенню покарання до моменту вчинення злочину, розвантажити слідчий апарат і зосередити зусилля слідчих на розкритті та розслідуванні більш склад-

¹ Див.: Джига М. В., Баулін О. В., Лук'явець С І., Стахівський С. М- Провадження дізнання в Україні. — К., 1999. — С. 137.

них і суспільно небезпечних діянь. Крім того, значне скорочення викликів громадян для участі в слідчих діях (в тому числі як понятих) веде до зниження витрат робочого часу, що є особливо істотним у сфері матеріального виробництва.

Якщо ж злочин є більш складним і обставини його вчинення неможливо встановити за допомогою простих процесуальних дій, законодавець дозволяє порушити кримінальну справу і провести дізнання. Наприклад, злочин вчинено кількома особами і встановити всіх співучасників без провадження слідчих дій неможливо¹. Разом з тим неприйнятним є твердження, що спрощення кримінального судочинства, відмова від досудового розслідування злочинів, які не становлять великої суспільної небезпеки, завжди є ослабленням процесуальних гарантій².

У процесуальній літературі існують різні точки зору щодо поняття протокольної форми. Одні автори вважають, що протокольна форма досудової підготовки матеріалів являє собою самостійну форму досудового розслідування (Д. В. Філін), що входить до стадії порушення кримінальної справи, але є не розслідуванням, а лише перевіркою обставин вчиненого злочину (В. П. Власов, В. В. Шима-новський).

На думку інших, вона має елементи досудового розслідування обставин вчиненого злочину і здійснюється у формі скороченого дізнання (Т. В. Альшевський, О. О. Чувильов, І. Д. Перлов).

Існує також погляд, що протокольна форма досудової підготовки матеріалів — це спрощена процедура досудового діловодства³, а також одна із форм дізнання, що здійснюється без порушення кримінальної справи засобами і методами, що характерні для стадії перевірки заяв і повідомлень про злочини⁴.

На нашу думку, зазначені твердження не зовсім правильні. Ми поділяємо точку зору авторів (О. В. Баулін,

¹ Там само. — С 137—138.

² Михеєяко М. М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. — К., 1984. — С. 31.

³ Див.: ТертишиикВ. М. Кримінально-процесуальне право України. — К., 1999. — С. 437.

* Тертишник В. М. Уголовный процесс. — Харьков, 2000. — С. 412.

A. M. Денисюк, О. I. Поповченко, С. М. Стахівський та ін.), які вважають, що протокольна форма досудової підготовки матеріалів — це не різновид дізнання і досудового розслідування і не зменшене провадження. Вона є самостійною процесуальною формою встановлення обставин вчиненого злочину, що характеризується спеціальними ознаками, які відрізняють її від дізнання та слідства.

Недаремно законодавець присвятив протокольній формі досудової підготовки матеріалів окремий розділ у КПК, а не включив її до глави 10 «Дізнання» чи до глави 11 «Основні положення досудового слідства».

Аналізуючи аргументи «за» і «проти» існування протокольної форми досудової підготовки матеріалів, слід погодитися з думкою про те, що її існування в сучасному законодавстві було обумовлено, а також пройшло випробування часом. Саме завдяки їй покарання максимально наближено до моменту вчинення злочину; певною мірою «розвантажується» слідчий апарат; економляться процесуальні сили і засоби під час розгляду кримінальних справ¹.

§ 2. Порядок оформлення

протокольної форми

досудової підготовки матеріалів

органами внутрішніх справ

Підставами для застосування протокольної форми досудової підготовки матеріалів є наявність достатніх даних, що свідчать про вчинення злочину, перелічених у ст. 425 КПК, це:

1) зараження венеричною хворобою (ч. 1 ст. 133 КК);

2) ухилення від сплати аліментів на утримання дітей (ст. 164 КК);

3) крадіжка (ч. 1 ст. 185 КК);

4) грабіж (ч. 1 ст. 186 КК);

5) викрадення шляхом демонтажу та іншим засобом електричних мереж, кабельних ліній зв'язку та їх обладнання (ч. 1 ст. 188 КК);

6) шахрайство (ч. 1 ст. 190 КК);

¹ Див.: Баулів О. В., Поповченко О. І. Зазнач, праця. — С 9.

7) умисне знищення або пошкодження майна (ч. 1 ст. 194 КК);

8) порушення порядку заняття господарською та банківською діяльністю (ч. 1 ст. 202 КК);

9) заняття забороненими видами господарської діяльності (ч. 1 ст. 203 КК);

10) фіктивне підприємництво (ч. 1 ст. 205 КК);

11) ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів (ч. 1 ст. 212 КК);

12) порушення порядку здійснення операцій з металобрухтом (ч. 1 ст. 213 КК);

13) обман покупців та замовників (ч. 1 ст. 225 КК);

14) фальсифікація засобів вимірювання (ч. 1 ст. 226 КК);

15) знищення або пошкодження лісових масивів (ч. 21 ст. 245 КК);

16) незаконна порубка лісу (ст. 246 КК);

17) порушення законодавства про захист рослин (ст. 247 КК);

18) незаконне полювання (ч. 1 ст. 248 КК);

19) незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом (ч. 1 ст. 249 КК);

20) проведення вибухових робіт з порушенням правил охорони рибних запасів (ст. 250 КК);

21) хуліганство (ч. 1 ст. 296 КК);

22) порушення правил адміністративного нагляду (ст. 395 КК).

При очевидності вчинення вказаних фактів злочину протокольне провадження здійснюють, як правило, дільничні інспектори міліції, дізнавачі, оперативні уповноважені карного розшуку та інші працівники органів внутрішніх справ.

Діяльність органів ОВС, які готують протокольну форму досудової підготовки матеріалів, може розпочатись тільки за певних обставин.

По-перше, це наявність одного з приводів і підстав до порушення кримінальної справи, включених до переліку ст. 94 КПК і оформлених відповідно до статей 95 і 96 КПК та вимог наказу МВС України «Про затвердження і введення в дію інструкції «Про порядок прийому, реєстрації, обліку і розгляду в органах, підрозділах та установах внутрішніх справ України заяв, повідом-

лень та іншої інформації про злочини і пригоди» від 26 листопада 1991 р. № 500.

По-друге, наявність відповідної вказівки начальника органу дізнання конкретному працівникові щодо підготовки протокольної форми за матеріалами, що зареєстровані в книзі обліку заяв і повідомлень про злочини і пригоди. Але на практиці досить часто начальник органу дізнання дає вказівку щодо підготовки протокольної форми не конкретному виконавцеві, а начальнику структурного підрозділу, який в свою чергу дає відповідну вказівку своєму підлеглому.

Це пов'язано з тим, що в системі МВС України передбачений відомчий контроль за процесом підготовки протокольної форми, оскільки особа, що здійснює досудову підготовку матеріалів, погоджує своє рішення з начальником структурного підрозділу (наприклад, дізнавач — з начальником відділення дізнання) до направлення матеріалів протокольного провадження начальнику органу дізнання для затвердження¹.

У КПК України не встановлено, в якій формі дається доручення щодо здійснення протокольного провадження. А у практичній діяльності органів дізнання застосовуються дві форми такого доручення:

1) розпорядження начальника органу дізнання на бланку доручення, в якому крім вказівки про протокольне провадження зазначається також дата, до якої необхідно зібрати матеріали і подати їх начальнику для розгляду;

2) письмове розпорядження начальника органу дізнання про здійснення протокольного провадження, дане на документах, які за своєю суттю є приводами для порушення кримінальної справи: протоколах заяв про вчинений злочин, протоколах явки з повинною, рапортах працівників органу дізнання, які безпосередньо виявили ознаки злочину, тощо².

¹ Див. розділ 7 наказу МВС України «Про невідкладні заходи щодо вдосконалення структури і організації діяльності штатних підрозділів дізнання органів внутрішніх справ України» від 29 грудня 1995 р. №880.

² ШиянА. Г., Черненко А. П. Протокольна форма досудової підготовки матеріалів в кримінально-процесуальному судочинстві України. — Дніпропетровськ, 2000. — С 16—17.

§ 3. Процесуальний порядок

провадження протокольної форми

досудової підготовки матеріалів

У справах про злочини, вказані в ст. 425 КПК, органи дізнання не пізніше як у десятиденний строк повинні провести такі дії:

1) встановити обставини вчиненого злочину та особу правопорушника;

2) одержати пояснення від правопорушника, очевидців та інших осіб;

3) витребувати довідку про наявність або про відсутність судимості у правопорушника;

4) витребувати характеристику з місця роботи або навчання правопорушника;

5) встановити і витребувати інші матеріали, що мають значення для розгляду справи в суді.

У правопорушника відбирається зобов'язання з'явитися за викликами органів дізнання прокурора і суду та повідомити їм про зміну місця проживання.

Як уже зазначалося, в ст. 426 КПК перелічені деякі права та обов'язки правопорушника, однак поняття правопорушника як учасника протокольного провадження закон не дає, тому в юридичній літературі є різні думки з цього питання.

Наприклад, В. М. Тертишник зазначає, що правопорушник — це особа, щодо злочинних дій якої проводиться досудова підготовка матеріалів¹. А. Г. Шиян, А. П. Черненко стверджують, що правопорушник — це особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, включене до переліку ст. 425 КПК, встановлення обставин якого і даної особи здійснюється у визначеному кримінально-процесуальним законом порядку². О. В. Баулін та О. І. Поповчен-ко визначають правопорушника як особу, щодо якої готується протокольна форма досудової підготовки матеріалів зі своїми правами й обов'язками³.

¹ Тертишник В. М. Кримінально-процесуальне право України. — К., 1999. — С 440.

² Шиян А. Г., Черненко А. П. Зазнач, праця. — С. 36.

³ Баулін О. В., Поповченко О. І. Зазнач, праця. — С IV.

На нашу думку, найбільш вдалим є останнє визначення поняття правопорушника, оскільки, керуючись презумпцією невинуватості, стверджувати, що правопорушник — це особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, можна тільки після того, як вступив у законну силу обвинувальний вирок суду.

Про обставини вчиненого злочину складається протокол, в якому зазначаються:

— час і місце його складання;

— ким складено протокол;

— дані про особу правопорушника;

— місце і час вчинення злочину, його способи, мотиви, наслідки та інші істотні обставини;

— фактичні дані, що підтверджують наявність злочину і вину правопорушника;

— кваліфікація злочину за статтею КК України (ч. З ст. 426 КПК).

Після складення протоколу орган дізнання (особа, якій доручено проводити протокольне провадження) повинен приєднати всі матеріали, зібрані за фактом вчинення правопорушення до протоколу, а також список осіб, які можливо будуть викликані в суд. Такий протокол повинен бути затверджений начальником органу дізнання, після чого всі матеріали пред'являються правопорушнику для ознайомлення, про що робиться відповідна відмітка в протоколі, яка засвідчується підписом правопорушника. Виконавши зазначені вище дії, орган дізнання всі матеріали разом з протоколом надсилає прокурору для перевірки законності та обгрунтованості проведених процесуальних дій і для прийняття рішення по протоколу.

У законі не визначено, скільки протоколів (один чи кілька) потрібно складати у разі вчинення злочину групою осіб. Слід погодитися з пропозицією, що коли до відповідальності притягується кілька правопорушників, то, незважаючи на те, чи були пов'язані їхні злочинні діяння єдиним наміром, складається один протокол на всіх правопорушників, і в ньому відображається роль кожного у вчиненні злочину¹.

На підставі цього протоколу прокурор може порушити одну кримінальну справу щодо кількох осіб та скласти один обвинувальний висновок, як це робить слідчий при провадженні по будь-якій кримінальній справі.

¹ Басков В. И. Протокольная форма досудебной подготовки материалов: Практическое пособие. — М., 1989. — С. 72.

Такий процесуальний порядок протокольного провадження на цій стадії себе виправдовує, оскільки практика свідчить про те, що якість підготовки матеріалів у протокольній формі не завжди відповідає висунутим вимогам. У деяких органах внутрішніх спрая рівень підготовки матеріалів настільки низький, що питома вага протокольного провадження виявляється незначною, оскільки суди цілком обгрунтовано повертають неякісні, неналежно підготовлені матеріали для провадження дізнання. В пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами України законодавства про протокольну форму досудової підготовки матеріалів» від 27 червня 1986 р. вказується на необхідність перевірки судами якості досудової підготовки матеріалів і відповідності їх вимогам закону.

Для того, щоб не допускати будь-яких відхилень від вимог закону, необхідно добре його знати й виконувати¹.

Однією з обов'язкових умов протокольного провадження є додержання встановленого законом десятиденного терміну виконання всіх необхідних процесуальних дій, передбачених для органів дізнання ст. 426 КПК. У виняткових випадках, у разі неможливості зібрати у десятиденний строк всі необхідні матеріали, цей строк може бути продовжено прокурором, але не більш як до двадцяти днів, однак у подальшому він не підлягає ні поновленню, ні продовженню, як це має місце при провадженні досудового слідства.

При обчисленні встановленого законом строку не беруть до уваги той день, від якого починається строк. Закінчується строк о 24 годині останньої доби. Якщо закінчення строку припадає на неробочий день, то останнім днем вважається наступний робочий день.

Зважаючи на вельми короткий строк, визначений законом для досудової підготовки матеріалів у протокольній формі, в літературі акцентується на необхідності враховувати і такий чинник, як порядок виклику правопорушників і очевидців у орган дізнання, оскільки це питання далеко не технічне, а процесуально важливе: від його вирішення залежить подальше провадження по справі. Виклик правопорушника чи очевидців в орган дізнання може здійснюватись не лише за допомогою повістки, а й шляхом направлення телеграми, по телефону. При цьому необхідно чітко

¹ Див,: Денисюк А. М. Зазнач, праця. — С. 9.

18 3-85 545

вказати час і місце явки, поштову адресу органу дізнання, прізвище посадової особи, до якої необхідно з'явитись, доцільно також вказати її номер телефона¹.

У разі порушення строків прокурор може повернути органу дізнання матеріали протокольного провадження для порушення кримінальної справи або сам порушити кримінальну справу, направивши її для провадження досудо-вого розслідування. Якщо по справі були допущені зволікання, внаслідок чого втрачені, наприклад, важливі докази, то прокурор одночасно з порушенням кримінальної справи вносить подання керівнику органу внутрішніх справ, в якому ставить питання про відповідальність посадових осіб, що допустили зволікання.

При провадженні протокольної форми підготовки матеріалів значно обмеженими є джерела доказів та засоби доказування.

Наявність чи відсутність події злочину, винність особи, яка його вчинила, характер і розмір заподіяної шкоди, обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують правопорушника, інші обставини встановлюються поясненнями за правопорушника та очевидців, протоколом огляду місця події — це одна з основних процесуальних дій, яку виконує особа, що здійснює досудову підготовку матеріалів. Пояснення правопорушника та очевидців, як і протокол допиту по кримінальній справі, повинен відповідати певним вимогам і містити необхідні реквізити: дані про місце і час дачі пояснень; посаду і прізвище особи, що брала пояснення; дані особи, від якої отримано пояснення (прізвище, ім'я та по батькові, місце і час народження, національність, освіта, місце роботи або навчання, сімейний стан, домашня адреса); про характер і обставини вчиненого злочину, що викладаються від першої особи. Слід також вказати, в яких відносинах між собою перебувають правопорушник і постраждалі від злочину або інша опитувана особа. Зазначаються також дані документа, що посвідчує особу правопорушника, який дає пояснення.

Пояснення може бути записано або власноручно особою, що дає пояснення, або співробітником органів внутрішніх справ. У першому випадку допитуваному спочатку пропонується повно і докладно розповісти про характер і обста-

¹ Басков В. И. Зазнач, праця. — С 44.

вини правопорушення. Особа, яка провадить протокольне провадження, може задати питання, що конкретизують. Питання та відповіді на них заносяться до пояснення. В кінці пояснення робиться позначка про те, що воно написано власноручно. Пояснення, записане працівником міліції, повинно бути зачитано особі, що дала його, про що робиться позначка в поясненні, а потім ця особа повинна підписати кожну сторінку свого пояснення. Посадова особа органів внутрішніх справ підписує пояснення на останній сторінці.

Якщо після ознайомлення з записом пояснення виникає необхідність внести уточнення чи доповнення, то про це робиться відмітка в кінці пояснення. Небажано вносити в текст пояснення виправлення, поправки тощо.

Якщо правопорушник або очевидець дають пояснення не в приміщенні органів внутрішніх справ, а в іншому місці, то про це робиться відмітка в поясненні.

Виходячи зі змісту закону при протокольному провадженні очевидці та інші особи не попереджуються про кримінальну відповідальність згідно зі статтями 384 і 385 КК за дачу неправдивих пояснень або за відмову від дачі пояснень.

У разі, якщо пояснення дає особа, що не володіє мовою, на якій ведеться процес, повинні вживатись заходи, щоб забезпечити для цієї особи перекладача. Перекладачем може бути особа, що вільно володіє обома мовами і не зацікавлена в справі. При цьому не слід особі, яка здійснює досудове провадження, брати на себе виконання функції перекладача або доручати виконання цих обов'язків кому-небудь з учасників процесу. Якщо провадження здійснюється за участю перекладача, слід додержуватись такого правила: перекладач підписує кожну сторінку пояснення і пояснення в цілому. Правопорушник в кінці пояснення засвідчує своїм підписом, що переклад зроблений в усній формі, відповідає його поясненню. Якщо пояснення перекладено на іншу мову в письмовій формі, то і перекладач, і правопорушник своїми підписами на кожній сторінці засвідчують правильність перекладу.

При провадженні протокольної форми досудової підготовки матеріалів проводити слідчі дії законом заборонено. Винятком є огляд місця події та накладення арешту на кореспонденцію і зняття інформації з каналів зв'язку, що дозволено проводити до порушення кримінальної справи.

При проведенні огляду слід керуватися відповідними вимогами закону (статті 190 і 191 КПК). Огляд проводиться

18* 547

в присутності не менш як двох понятих, які залучаються відповідно до вимог ст. 127 КПК.

Якщо необхідно при цьому використати спеціальні знання, то до огляду місця події може залучатися спеціаліст (лікар, біолог, інженер та інші). Залучення спеціаліста, форма його участі й результати повинні відповідати вимогам, що містяться в ст. 128^і КПК. Про участь спеціаліста в огляді місця подій обов'язково зазначається в протоколі огляду.

Для уточнення обстановки на місці події, відшукування певних предметів тощо до участі в огляді можуть бути залучені правопорушник і очевидці злочину.

У процесі проведення огляду згідно зі статтями 85^і, 85² КПК дозволяється застосовувати кіно-, відеозйомку, звукозапис, фотографувати, робити необхідні вимірювання, складати різні схеми тощо.

Документи є головним джерелом інформації при провадженні протокольної форми. Орган дізнання, що здійснює це провадження, має вимагати від підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян різні документи, що можуть стати доказами по справі. Згідно зі ст. 426 КПК щодо правопорушника в першу чергу витребують довідку про наявність або відсутність судимості, характеристику з місця його навчання або роботи.

Дата добавления: 2014-11-06