ЛЕКЦІЯ №2

Питання для дискусій

Питання для самодіагностики

Терміни для закріплення матеріалу

Культура, Маргінальність, Культурологія, Ментальність, Субкультура, Етнос, Контркультура, Архетип, Елітарна культура, Етимологія, Ідентифікація, Еволюція, Культурогенез, Антропогенез, Соціогенез, Концепція, Цивілізація

1. Як змінювалися уявлення про культуру в процесі історії?

2. Які існують форми і види культури?

3. Охарактеризуйте функції культури.

4. Поясніть, що вивчає «Культурологія».

5. Які існують провідні культурологічні школи?

6. Назвіть європейських та українських вчених, які внесли значний вклад у розвиток культурологічної думки.

7. Поясніть поняття «самоідентифікація». Наведіть приклади існуючих рівней ідентифікації.

8. Які фактори впливають на формування національної ідентифікації українців? Прокоментуйте їх.

9. Поясніть поняття «ментальність».

10. Які домінанти визначають українську ментальність?

11. Чому в умовах глобалізації і міграційних процесів зростає значення національної ідентифікації?

12. Зробіть, на ваш вибір, порівняльну таблицю типів ментальностіє

13. Ознайомтесь з концепцією одного з відомих культурологів. Охарактеризуйте його провідні ідеї.

14. Зробіть культурологічний аналіз двох понять: «культура» та «цивілізація».

1. Як розрізняються і як пов’язані між собою природна й культурна сфери людського існування? Покажіть на прикладі, як природний факт може стати фактом культури.

2. Кордоном між Заходом та Сходом вважають себе Польща, Україна та Росія. У чому, на вашу думку, полягає «порубіжний характер» української культури?

3. У чому полягає нова ідентичність українця, сформована національним відродженням? 4. Розкрийте ліричну складову української культури в контексті уявлень про український «національний характер» та «українську ментальність» (емоційна піднесеність, традиція кордоцентризму).

5. Висловіть вашу думку відносно актуальності чи застарілості певних складових цієї традиції на прикладі сучасної української літератури.

6. Проаналізуйте одну або декілька субкультур, які існують в Україні.

«Витоки української культури»

Основна ідея: лекція знайомить студентів з основними характеристиками й особливостями первісної культури, окреслює основні етапи її розвитку й розкриває механізми її функціонування, виявляє конкретну культурно-історичну специфіку. Звертається увага на витоки становлення української культури та її взаємозв’язок з іншими культурами цієї доби, особливо з античною.

План лекції

2.1. Первісна (архаїчна) культура та її основні риси.

2.2. Проблема праісторії та витоків української культури.

2.3. Феномен античної культури та її характерні риси.

2.4. Вплив античності на становлення української культури.

Після вивчення теми студенти набудуть таких компетентностей:

- аналізувати основні риси та релігійні вірування первісної культури;

- обґрунтовувати причини виникнення міфу;

- виділяти етапи становлення релігійно-міфологічних уявлень стародавніх слов’ян;

- пояснювати, які прадавні племена брали участь в етногенезі на території України;

- підкреслювати основні досягнення античної культури;

- коментувати, який вплив справила антична культура на становлення світової та вітчизняної культури.

2.1. Первісна (архаїчна культура та її основні риси)

Перша епоха людської історії називається первісністю або архаїчністю. Залежно від того, з чого виготовляли знаряддя праці, відокремлюють три епохи: кам’яний, бронзовий та залізний віки. Пізній палеоліт займає важливе місце в кам’яному віці. По-перше, закінчується біологічна еволюція і з’являється «справжня людина» Homo sapiens. По-друге, збільшується різновидність знарядь праці, з’являється шитий одяг. По-третє, з’являється суспільне регулювання шлюбу, формується рід і сім’я. По-четверте, формується два головних центри світової цивілізації – афро-азіатська і європейська. Були закладені основи мови, релігії, мистецтва, сімейних відносин. У період мезоліту з’явився лук і стріли. Основними видами діяльності, окрім збиральництва, стає полювання та рибальство. Виникає статевовікове розмежування праці (чоловіки займаються полюванням, жінки – збиральництвом та веденням домашнього господарства, люди похилого віку – виготовленням знарядь праці). У цей період люди прагнуть вести більш осілий спосіб життя, приручають собаку та дикого кабана. Період неоліту – час розвитку родинного устрою та матріархату. Покращуються житлові умови – печери і курені замінюються глиняними, дерев’яними та кам’яними спорудами. Виникають та розвиваються ремесла, серед них – гончарство і ткацтво. Покращуються знаряддя праці. Починається активна діяльність з природою. Поряд з полюванням і тваринництвом поширюється землеробство, винаходять колесо. Розвиваються елементи піктографії – малюнкового письма, що полегшує духовну наступність між поколіннями. Бронзовий вік – це час початку обробки міді і в той же час кінець кам’яного віку. Після міді отримала розповсюдження бронза – сплав міді з оловом. Подальший розвиток отримують кочове товариство та поливне землеробство, покращується писемність. Виникають перші рабовласницькі держави. У соціальному відношенні мідно-бронзовий вік характеризується переходом від матріархату до патріархату. Залізний вік стає останнім періодом розвитку первіснообщинного ладу. Розпочинається новий етап у розвитку техніки металургії. Праця стає більш виробничою. Проходить розподіл розумової та фізичної праці. Розвивається кораблебудування і архітектура. У цей час у більшості народів Євразії проходив розклад первіснообщинного ладу, що призвело до формування рабовласницького класового суспільства.

Основними рисами найпершої з культур є: 1) гомогенність (однорідність) – відсутність розпаду на класи, коли об’єднання людей проходить за родинними зв’язками; 2) синкретичність (не розчленованість), яка виявляється в міфології, у мистецтві (музиці, танцях, поезії), в світосприйнятті; функції окремих форм суспільної свідомості не були спеціалізовані і самі функції виділялися умовно; 3) егалітарність (рівність) – коли ніхто не мав права розподілу власності, тому для отримання сакральної санкції використовувались ігрові механізми; 4) табірування – система заборон. У результаті виникнення перших заборон був зроблений перший крок до упорядкування людських відносин. Порушення табу розглядалось як непідкорення священній гармонії; 5) колективізм, бо індивідуальна самосвідомість в умовах родоплемінних відносин розвивалося слабко; 6) міфологічне мислення, засноване на уподібненні навколишньої реальності людині і перенесення його внутрішніх властивостей на зовнішній світ. Усе навколишнє не мало назву, тому ставлення до світу було не раціональним, а емоційним. Для первісних людей міф був першою формою пізнання навколишнього світу. За його допомогою намагалися пояснити різні явища природи і суспільства. Крім того, він виконував найважливіші соціальні функції. Обґрунтовував устрій суспільства, його закони, моральні цінності, керував практичною діяльністю. Міф регламентував поведінку членів роду, забезпечував гармонію у відносинах між світом і людиною, регулював взаємовідносини між одноплемінниками, пояснював різні явища природного і соціального життя. Міфологічна символіка виражалася в знакових структурах обрядів, співу, танцю, малюнка, татуювання, прикраси зброї, предметів домашнього ужитку. Його усна передача встановлювала єдність поглядів усіх представників племені на навколишній світ. Накопичений в міфах досвід передавався з покоління до покоління і зберігався в соціальній пам’яті.

У результаті, первинний рівень знань, що утворився в міфі, сприяв появі філософії. Для міфу характерні такі особливості: а) відсутність часових меж: минуле, сьогодення і майбутнє в ньому були нерозривно пов’язані між собою; б) синкретизм основних областей духовної культури: мистецтва, релігії, зачатків наукових знань; в) наявність художніх прийомів: алегорії, гіперболи, метафори; г) поєднання фантастичних і реальних уявлень. Формування міфологічного мислення було обумовлене деякими причинами. По-перше, це була спроба максимально наблизити земний світ, який спочатку уявлявся чужим, загрозливим для існування людини. По-друге, нерозвинута практика. Суспільство існувало в рамках збирально-мисливського господарства. Навколишня реальність не сприймалась в гармонійній формі. До ще однієї форми практичного і духовного освоєння світу людиною слід віднести релігійні вірування. Головною причиною появи релігійного світосприйняття було те, що первісні люди не виділяли себе з навколишнього середовища і знаходилися в постійному страху перед незрозумілими явищами природи. Намагаючись звільнитися від цих страхів, людина прийшла до обожнювання природи, створення її культу. Первісні релігійні вірування мали характер практичний, домашній і господарський, необхідний людині на кожному кроці життя. За характером ці вірування були натуралістичного спрямування, тісно пов’язані з навколишнім світом. Людина прагнула бути в єдності і найкращих стосунках з природою, оскільки вона на кожному кроці переконувалась у своїй залежності від неї. Тому в первісних релігіях відображено шанобливе ставлення людини до навколишнього середовища – перш за все, до сонця, води, землі, дерев тощо, а особливо до тварин і птахів. Найбільш розповсюдженою й універсальною формою релігійних вірувань є анімізм – (з лат. – дух, душа) – віра в загробне життя і культ предків, а також віра в існування і переселення духів. Анімістичні вірування пов’язані з одухотворенням природи, з повагою до охоронних духів домашнього вогнища.

Віра в існування різного роду духовних істот отримала своє вираження в тому, що предмети, що володіють душею, стали розглядатися як одушевлені, як фетиші. Віра в надприродну силу неживих предметів, які виступали посередниками між людьми і богами, отримала назву фетишизм – (з фр. – ідол, талісман). У кожній релігії є елемент фетишизму, наприклад поклоніння іконам, святим, оберегам. У первісній культурі єдність людини з природою і ототожнення її з різними проявами прийняла форму тотемізму, тобто переконаності в те, що кожна група людей походить від якої-небудь тварини або рослини (тотема) і перебуває з ними в родинних стосунках. Тотемізм був широко розповсюджений у Єгипті, Індії, Австралії. Рід мав назву свого тотема і вірив, що знаходиться з ним у кровному спорідненні. У цілому тотемізм був ідеологічним відображенням зв’язку роду з природним середовищем і сприймався в єдино зрозумілій формі родства. Ще однією давньою формою первісних вірувань є магія. У її основі лежить віра в надприродний зв’язок між реальними об’єктами чи діями. А оскільки первісна людина не відрізняла смисловий зв’язок від причинного, то була переконана, що можна впливати на речі за допомогою містичної сили.

Ранні форми релігії включали в себе не тільки фантастичні уявлення (віри), але й священні дії – ритуали, які могли проводити лише особливо посвячені люди – старійшини, жриці, шамани. Завдяки провадженню ритуалу, закладались основні традиції, акумулювалась людська пам’ять. Ритуал виступав головною формою суспільного розвитку людини. З нього пізніше сформувалась господарсько-економічна, духовно-релігійна та суспільна діяльність. Разом з міфологією і релігійними віруваннями у давньої людини формувалася здатність до художньо-образного сприйняття і відображення дійсності. Найбільш значним проявом був наскальний живопис, який слугував засобом вираження космологічних міфів. Міфологічні уявлення давніх слов’ян. У культурі древніх слов’ян центральне місце займала язичницька релігія. Язичництво – це рання форма релігійного освоєння світу. Язичницькі релігії є багатобожжям. Як і в інших народів, формування релігійних уявлень давньослов’янського народу пройшло певну еволюцію. На першому етапі головними об’єктами були Мати-Земля, вода, ліси, гаї, злі (упирі) і добрі (берегині) духи, що керують стихіями (водними джерелами, лісами і тощо). Шанували й боялися домовиків, лісовиків, водяних, русалок. Захистити себе намагалися за допомогою оберегів, амулетів, замовлянь. На другому етапі склався культ предків, сім’ї і домівки. Шанували Рода – творця Всесвіту і Рожаниць – богинь родючості. Вірили у потойбічний світ. На третьому – склався великий пантеон божеств, різною мірою популярних у різних місцевостях. Особливими вважались: Перун – громовержець; Сварог – бог небесного вогню; Даждьбог – бог світла і сонця, той хто віддавав всі блага; Стрибог – бог вітру; Волос (Велес) – бог домашніх тварин і багатства; Мокош – жіноче божество родючості і домашнього господарства; сонячні боги – Ярило, Хорі, Кострома, Купала. Місцем виконання культу служили капища, требища, храми, в яких волхви (жерці язичницької релігії) приносили жертви богам і здійснювали обряди. Храми будували дерев’яні, багатокупольні. Поклоніння ідолам і жертвопринесення супроводжувалися язичницькими ритуалами, які поступалися християнським у пишності, урочистості і впливом на психіку. Безперервна боротьба світлих і темних сил природи була відображена в уявленнях слов’ян. Зміна пір року і сільськогосподарські роботи супроводжувалися урочистими святами. У грудні зустрічали бога Зими – Коляду. Весна починалася циклом свят, присвячених сонцю. На Масляну палили солом’яне опудало зими, пекли млинці, влаштовували танці та кулачні бої. Приліт птахів відзначали приготуванням обрядового печива («жайворонків»). Літо зустрічали в русальний тиждень веселими весіллями з піснями на честь Лади і Леля – покровителів кохання. Язичницькі вірування і традиції знайшли своє вираження в прикладному мистецтві і в фольклорі. Героями слов’янського епосу є Кий, Щек, Хорив та їхня сестра Либідь, які вважаються засновниками м. Києва. Для праслов’янської міфології взагалі характерна реконструкція рівня генеології героїв. Противниками цих героїв виступають персонажі змієподібної форми та різні чудовиська. Пізнішими варіантами образів цих персонажів слід вважати Солов’я-Розбійника, Змія Горинича, а також таких казкових персонажів як: Баба Яга, Кощій, Чудо-юдо, лісовий цар, водяний цар, морський цар тощо. Казкові персонажі належали до класу шкідливих, від яких людина відмежовувалась.

До нижчого рівня слов’янської міфології належать різні групи не антропоморфної нечистої сили, духів, тварин, що пов’язані з усім міфологічним простором від дому до лісу, від чистого озера до болота. Це домовики, мавки, водяники, мара, кикимора, болотяники, криничники, очеретяники, польовики, гайовики, перелесники, чорти, дияволи тощо. Усі ці персонажі пов’язані з негативними явищами в житті людини. До наших днів дійшли приказки, скоромовки, загадки, казки, прислів’я, деякі замовляння і заклинання. Особливе місце у фольклорі займали билини, серед яких найбільшою популярністю користувалися билини, пов’язані з діяльністю князя Володимира і подвигами трьох богатирів (Добрині Микитовича, Олексія Поповича та Іллі Муромця). У цілому в культурі стародавніх слов’ян можна виокремити дві групи релігійних вірувань: обожнення природи і культ роду. По-перше, для стародавньої людини вся природа була живою, населеною безліччю різних божеств. Відповідно до таких поглядів у людей з’являлися своєрідні свята і обряди, пов’язані з порами року та збиранням врожаю, у яких був відображений хліборобський і скотарський побут наших предків. По-друге, стародавні слов’яни вважали, що всі дії і вчинки в їх житті супроводжують предки, особливо під час весілля, похорону та народження. Тому в них було багато свят і обрядів на честь предків, їм приносили жертви, вшановували пам’ять померлих. У ранній період історії слов’ян, як стверджують деякі вчені, постійних храмів і професійних жерців ще не було. Вони молились і приносили жертви богам та на честь предків на лоні природи. Лише напередодні запровадження християнства у слов’ян з’явилися місця для моління (капища) і професійні служителі культу (волхви). Релігійні вірування і міфологія стародавніх слов’ян стали культурним полем, на ґрунті якого поширювалось християнство, запроваджене в Київській Русі.

2.2. Проблема праісторії та витоків української культури

Уперше людина з’являється на території України в період палеоліту (XII тис. до н. е.). Знайдені стоянки людини в Південному Криму, Приазов’ї, Волині, Житомирщині та в інших місцях. Люди займалися полюванням і збиранням, відкрили спосіб добування вогню. Основою соціального устрою був матріархат.

У період мезоліту (X – VIII тис. до н. е.) розвиток отримало рибальство, винайшли лук і стріли, була приручена собака. Почалося формування первісної племінної організації. У період неоліту (VII – V тис. до н. е.) активно розвивалося землеробство, скотарство, гончарство і ткацтво. Сіяли просо, ячмінь, пшеницю, овес. Одомашнили велику рогату худобу: овець, кіз і коней. Отримало розвиток художнє мистецтво, де особливий інтерес пред- ставляють неолітичні пам’ятники, такі, як Маріупольський Могильник і наскальні малюнки Кам’яної Могили біля Мелітополя.

В епоху бронзового віку на території Наддніпрянщини, Правобережжя та Придністров’я сформувалася трипільська культура (IV – III тис. до н. е.), яка вперше була відкрита наприкінці XIX ст. археологом В. Хвойкою на середньому Дніпрі у районі м. Трипілля і відтоді ввійшла в науковий обіг під назвою трипільської. Ця культура належала до найбільш розвиненої групи племен того часу і мала складну соціальну структуру. Трипільцям належить створення першої в історії міської цивілізації. Наявність унікальної міської інфраструктури, прототипів писемних знаків, художніх цінностей, власних технологій обробки металів, гончарства, міфології та обрядовості. Таким чином, трипільське суспільство було в той час найбільш розвиненим й інтелектуально, й економічно. Їх цивілізація стала основою культурного розвитку наступних поколінь і зокрема українців. Починаючи з другої половини III тис. до н. е. і всі II тис. до н. е. на землях нинішньої України жили племена різних культур. Їх фахівці налічили близько двадцяти і хоча ці племена існували самі по собі, вели власні господарства, перебували на різних рівнях розвитку, вірили у своїх богів, тим не менш, археологи знаходять між ними чимало спільного, що говорить про наступність цінностей, характерних для цієї території.

Початок залізної доби (І тис. до н. е.) пов’язаний з кіммерійською культурою. Іранські племена кіммерійців розселилися в IX – VIII ст. до н. е. від Карпат до Донецької області. Це перші племена на території України, назва яких збереглася в письмових джерелах (грецьких і ассирійських хроніках). Кіммерійці займалися скотарством і активно вели війни. Тому їх побут був пристосований до потреб кочового життя і ведення війни. Матеріальні пам’ятки цієї культури представлені керамікою, кам’яними надмогильними стелами, металевими прикрасами, зброєю. Однак наростаючий натиск скіфів зі сходу став причиною того, що кіммерійці залишили степи Причорномор’я. У VIII ст. до н. е. (І тис. до н. е.) на південь України з Азії переселилися скіфські племена.

Культура скіфів – своєрідний сплав місцевої культурної традиції, що корінням своїм сягає мідного віку, та складників античної цивілізації, значний вплив якої відбувся внаслідок колонізації еллінами північного узбережжя Чорного моря в цю добу. Освоївши величезні території і створивши нову систему господарства, скіфи побудували власний культурний простір, відкритий для обміну і співробітництва. У скіфському суспільстві утверджується рабовласництво, розвивається державність, виникає Скіфське царство, територія якого простяглась від Дунаю до Дону (VI – IV ст. до н. е.). Стародавній історик Геродот (VI ст. до н. е.) описав соціальну диференціацію скіфського суспільства. На його думку, воно поділялось на три суспільні групи: царських скіфів, скіфів-воїнів, що заселяли причорноморські степи і займалися скотарством, та скіфів-землеробів, які жили в основному у лісостеповій зоні Подніпров’я. Усе це засвідчує, що в Скіфії вже мало місце соціальне і майнове розшарування суспільства.

Наступна хвиля кочової експансії пов’язана з сарматськими племенами (роксолани, язиги, алани та ін.), які розселилися на території Північного Причорномор’я і домінували на території України з III ст. до н. е. по III ст. н. е. Прийшли вони з південно-уральських степів, влаштувалися на північний схід від скіфів. Особливістю сарматської культури була гінекократія – це високе положення в суспільстві жінок, свого роду матріархат. Сарматські жінки були не тільки господинями і вихователями дітей, але і нерідко займали в ієрархії племені найвище місце. Вони відрізнялися войовничим характером, їздили верхи, володіли зброєю, нарівні з чоловіками ходили в походи, не вступали в шлюб, поки не вб’ють першого ворога. Тобто своєю поведінкою нагадували міфічних амазонок. Культура сарматів генетично була близька скіфській, але не перевершила її досягнень. У той же час у військовій справі сармати суттєво випередили не тільки скіфів, а й інші народи. За 600 років сармати досить переконливо вплинули на світогляд народностей в ареалі свого проживання. В українській мові збереглося багато сарматських слів. Наприклад: дбати, тримати, катувати. Назви річок: Дунай, Дніпро, Дон та ін. Специфічне українське «ґ», якого немає ні в російській, ні в інших слов’янських мовах – сарматське.

На початку III ст. н. е. південну Україну захопили германські племена готів (остготів), підкоривши собі сарматсько-скіфське населення. Готи засвоїли скіфсько-сарматську і грецьку культури, прийняли християнство. Вони мали, вплив на слов’ян, особливо у військовій організації.

Наступним етапом розвитку культури стародавніх слов’ян була так звана черняхівська культура, яку археологи датують від II до V ст. н. е. Цей період в історії України характеризується вченими як культура антів. З IV ст. починається велика міграція народів зі сходу. Через Україну проходять тюркські племена гунів, які розгромили Готську державу у 375 р. У результаті «Великого переселення народів» у V – VI ст. н. е., племена, які залишилися на території України, створили великі союзи, заклавши основу українського етносу. У VI – VIII ст. н. е. сформувалася група східнослов’янських племен, територія розселення яких розташовувалася між Балтійським і Чорним морями.

Крім слов’ян, етнічну основу давньоруської народності становили – тюркські, балтійські, фінно-угорські, давньоскандинавські та інші племена. Вони внесли елементи своєї матеріальної і духовної культури. До числа племен, які згодом утворили давньослов’янську державу – Київську Русь, належали: поляни, древляни, дреговичі, радимичі, кривичі, уличі, сіверяни. Слов’яни вели осілий спосіб життя, займалися землеробством, розведенням худоби, полюванням, бортництвом. Для захисту від ворогів будували городища, які поступово перетворювалися в міста. Однак, незважаючи на наявні передумови для створення держави, а саме: велику чисельність населення, величезну територію, соціально-економічні зв’язки, процес становлення та розвитку давньоруської культури був складним і тривалим. Вона складалася під впливом християнської Візантії, ісламського Хазарського каганату і язичницьких варягів (норманів). Взаємодія цих історичних сил і етнічних культур породило своєрідну культурну структуру – Євразію.

2.3. Феномен античної культури та її характерні риси

Греко-римську культуру традиційно називають Античною, яка розвивалася в період з ІІІ тис. до н. е. до сер. V ст. н. е. Епоха античності починається з утворення грецьких полісів – міст-держав на початку І тисячоліття до нашої ери і завершується з падінням Римської імперії в V столітті нашої ери.

Періодами розвитку давньогрецької культури є: 1. Егейський або крито-мікенський (III – II тис. до н. е.). 2. Гомерівський (XI – VIII ст. до н.е.). 3. Архаїчний (VII – VI ст. до н. е.). 4. Класичний (V – IV ст. до н. е.). 5. Елліністичний (III – I ст. до н. е.).

«Прелюдією» античної культури була Крито-мікенська або егейська цивілізація, котра існувала одночасно з давньосхідними культурами. Центрами цієї егейської цивілізації були острів Крит та місто Мікени на півдні Греції. У гомерівський період були написані Гомером відомі хронологічні поеми «Іліада» та «Одісея». В архаїчний період почалась колонізація нових земель, у тому числі Причорномор’я, що сприяло включенню культурної традиції східних слов’ян до еллінського культурного простору. Колонізація і торгівля дали можливість грекам набути нового погляду на світ, відмінного від їх первісних вірувань, порівняти свій світ і світ інших народів. Класичний період пов’язаний з найвищим розквітом полісного життя та всіх інших явищ культури. У період еллінізму, в результаті завоювань О. Македонського утворилась величезна держава Ойкумена. У цю добу грецька культура увібрала в себе традиції підкорених східних народів, у тому числі і релігійні. Почались докорінні зміни положення людини в суспільстві (греки і громадяни полісу перетворились на підданих величезних монархій). Елліністична культура мала великий вплив на розвиток культури Давнього Риму. Щоб зрозуміти специфіку давньогрецької культури, треба взяти до уваги соціальні зрушення тієї історичної епохи. На відміну від країн Стародавнього Сходу, в Греції на момент її культурно-цивілізаційного розквіту (в класичний період) склався не монархічно-деспотичний, а республіканський тип рабовласницької держави. Містами-державами правили колективно їх вільні громадяни. Це була своєрідна рабовласницька демократія, яка виховувала у греків особливий світогляд.

Велич античної культури не можна відокремити від динамізму суспільного життя. До VIII – VI ст. до н. е. відноситься формування рабовласницьких держав-полісів. Греки вважали відсутність полісів в інших народів рисою варварства, їх моральної недорозвиненості (Арістотель). Жити по-людськи для греків означало жити в полісі, брати участь у полісному житті. Раби, котрі не мали права брати участь в житті полісу, людьми не вважалися. Полісне життя, з його незалежністю та свободою, було для громадянина вищою цінністю, оскільки поліс був головною умовою його власної свободи, міг гарантувати захист його громадянських прав та майнових інтересів. Громадська думка та закони свято оберігали суспільні інтереси і підкорення особистих інтересів суспільним було обов’язковим. Одним із найважливіших критеріїв оцінювального ставлення суспільства до індивіда був ступінь його участі в громадському житті. У громадській думці склалось презирливе ставлення до байдужості індивіда до подій громадянського життя. Це презирство стало настільки важливим чинником ставлення суспільства до особистості, що афінський правитель Солон сформулював рідкісний у світовій історії закон, згідно з яким безчесним і позбавленим прав громадянства оголошувався той, хто під час повстання не підтримав жодну зі сторін. Закон вимагав від кожного громадянина брати участь у боротьбі, а не чекати, коли долю держави вирішать інші. І тому для полісного індивіда найстрашнішим покаранням було вигнання з рідного міста, те, що римляни називали «позбавленням вогню та води», тобто позбавлення громадянських прав. У грецьких містах для цього була розроблена спеціальна процедура остракізму – відправлення у вигнання осіб, котрі не порушували законів, проте були небезпечними своїм впливом. У багатьох полісах і, перш за все, в Афінах виникає величне досягнення культури древніх греків – демократія. Біля витоків демократії в Афінах стояв Солон, реформи якого були спрямовані на створення в Афінах суспільства гуманізму і справедливості. Головним органом управління в полісі були загальні збори. Особливості суспільної організації грецького суспільства вплинули на звичаї, традиції, норми моралі і навіть мистецтво.

Відкрите обговорення на народних зборах законів привело до десакралізації суспільних інститутів, мислення, формувало «розкутість» грецького духу, розвиток критичної рефлексії, раціоналізм. Дух змагальності, полемічності (агональності) – інша важлива риса грецької культури. Він проявлявся у всіляких змаганнях – спортивних олімпіадах, змаганнях поетів, музикантів, художників, боях гладіаторів, публічних змаганнях ораторів та філософських дискусіях мудреців, у бурхливому політичному житті античного суспільства. Для грека та римлянина не було нічого найпочеснішого, аніж стати переможцем у будь-якому змаганні, отримати схвалення та захоплення з боку громадян та отримати лавровий вінок.

Важлива особливість менталітету афінського громадянина – прагнення до слави. Наприклад, перемога на Олімпійських іграх вважалася перемогою не окремої людини, а полісу. Це для греків слугувало підтвердженням їх значимості для суспільства. Всі особливості взаємовідношень між громадянами грецького полісу виховували особливе почуття патріотизму. З цим пов’язана висока оцінка творчого початку в діяльності особистості. Боротьба думок і свобода критики стали тією ідейно-духовною атмосферою, у якій народилися грецька наука і філософія.

Наступна домінанта грецької культури – міфологія, яка була для древніх греків змістом і формою їх світогляду. Грецька міфологія – це не тільки світ релігійних уявлень, це світ греків узагалі, це складне й об’ємне ціле, куди входять поряд з міфами ще історичні легенди й перекази, казкові сюжети й літературні новели, вільні варіації на міфологічні теми. Вона відрізнялась від існуючих міфів інших народів того часу високою художністю і гуманізмом. Греки населили всю природу божественними істотами: в гаях жили дріади, німфи, козлоногі сатири; в морі – наяди та сирени (птахи з головами жінки). Популярними були міфи, які відображали історичну зміну культів: про боротьбу між поколіннями богів, про повергнення Кроносом свого батька Урана. Існували землеробні міфи про Деметру й Персефону, про Діоніса та ін. Також мали місце тотемістичні міфі про Гіацинта, Нарциса, Дафну, Адоніса й інших. Пантеон дванадцяти Олімпійських богів очолювала тріада: Зевс, Посейдон та Аїд. Відмінною особливістю грецької релігії було те, що вона займала скромне місце в загальному укладі життя. Посади жерців були виборними. Сувора догматика в обрядах була відсутня. Образи богів були антропоморфними, тобто людиноподібними, від світу людей їх відрізняло тільки безсмертя. На честь богів проводилися релігійні свята, спортивні змагання (Олімпійські ігри), театральні та інші видовища.

Антропологічний мотив майже відсутній у грецькій міфології. Вона не дає чіткої відповіді на питання про походження людини. В одному з міфів творцем людини був титан – Прометей. У всякому разі характерно те, що в грецькій міфології боги не виступають у ролі творців світу й людини. Але якщо ідея бога-творця була чужою для міфології греків, то образи культурних героїв займали в ній вагоме місце. У ролі культурних героїв виступали боги, титани й напівбоги – герої, які походили, на думку греків, від шлюбу богів з людьми. Особливо відомим і улюбленим був Геракл, який здійснив 12 подвигів. Це образ величного героя, який бореться зі злом і перемагає його. Титан-Прометей приніс людям заповітний вогонь, дав їм розум, знання, чим викликав гнів Зевса й опинився під страшною тисячолітньою стратою, від якої багато років потому його звільнив Геракл. Богині Афіні присвою- валося введення культури оливкового дерева; Деметрі – хлібних злаків; Діонісу – виноградарства та виноробства; Гермесу – винайдення чисел та письма; Аполлону – навчання людей музиці і поезії та іншим мистецтвам.

Найвидатнішим явищем давньогрецької культури був театр. Він виник на основі народних пісень і танців, під час свята на честь бога Діоніса. З обрядових пісень, які співали, одягнувши козячу шкіру, народилася трагедія («трагос» – козел, ода – пісня); із пустотливих і веселих пісень народилася комедія. Театральні дії вважалися школою виховання, держава приділяла їм велику увагу. Театральні дії виходили кілька разів на рік на великі свята і тривали кілька днів підряд. Ставилися 3 трагедії і 2 комедії. Дивились їх з ранку до вечора, а щоб усі мешканці могли прийти до театру, з казни видавалися спеціальні театральні гроші. Давньогрецьке мистецтво греків було в стародавньому світі першим проявом живої, вільної художньої творчості, просякнутої прагненням до прекрасного, що виражає ідеали і дух цілого народу, здатного розвиватися до вищого ступеня досконалості. Воно створило образ героя, який існував у гармонії з навколишнім світом. Давньогрецьке образотворче мистецтво міцно увійшло в художній розвиток наступних часів. Його елементи живуть у наш час.

Основними архітектурними спорудами класичної Греції були храми, театри, громадські будівлі. Видатні зразки грецької архітектури – храми Парфенон і Ерехтейон висловили велич і славу Афінської держави. Визнаними чудесами світу є Родоський Колос, Александрійський маяк, храм Артеміди, гробниця Мавсола, скульптура Зевса Олімпійського. У давньогрецькій архітектурі послідовно змінилися три архітектурні стилі: доричний, іонічний і коринфський. Відмінною особливістю названих стилів була форма колон – незмінного атрибуту давньогрецьких споруд. На рівні з архітектурою розвивалася скульптура, в якій майстри прагнули втілити красу тіла і духовного світу людини. Відомими майстрами в класичний період були Мирон, Поліклет, Фідій; в період еллінізму: Скопас, Пракситель, Лисипп. Живопис був широко розповсюджений у стародавній Греції у вигляді фресок та мозаїк, якими прикрашали храми і споруди, але вони майже не збереглися до нашого часу. Взірцем живопису, що зберігся до нашого часу, є славнозвісні грецькі чорнофігурні та червонофігурні вази. Високого рівня досягла драматургія. Оформилися основні жанри: трагедія і комедія. Есхіл «Прикований Прометей», Софокл «Цар Едіп», Евріпід «Медея» у своїх творах відображали різні сторони суспільно-політичного і духовного життя. Класиком грецької комедії є Аристофан, який написав комедії «Мир», «Жінки в народних зборах», «Вершники» та ін.

Давньогрецька культура характеризується великими досягненнями в галузі науки. При всій серйозності наукових досягнень інших ранніх культур там не виникло систематичної науки. У грецькому світі знання перестало бути священним, сакральним, таємничим, яке належало б тільки особливій касті людей – жерцям. Воно стало доступним кожному, хто взявся присвятити йому своє життя. Саме в Греції здійснюється перехід від міфології та релігійного світорозуміння, що спиралося на віру, до науки, котра потребувала постановки, формулювання, логічного розгляду проблем, а розум стає головним засобом пізнання. Глибина і продуманість наукових теорій, якими б умосяжними вони не виглядали, лягли в основу багатьох прикладних і теоретичних наук. Таким новим шляхом самовизначення людини в античному суспільстві стає філософія – принципово інший тип світоспоглядання, який базувався на позиціях розуму та інтелекту. Філософія пропонувала людині новий тип самовизначення – не через звичку і традицію, а через власний розум. Стаючи однією з форм подолання залежності індивіда від роду, вона вперше закликає людину повірити в себе, у свої власні сили, а не в міфологічних богів. Побутуючи в народі міфи зазнають перегляду з позицій розуму, їм надається раціональне тлумачення.

Давньогрецькій культурі належить особливе місце у створенні фундаменту європейської культури. Давні греки заклали основи розвитку сучасної науки, філософії, історіографії, архітектури, образотворчого мистецтва, літератури та театру. Важливим їх внеском у світову культуру було створення вперше в історії нового типу суспільної організації – демократичного громадянського суспільства, у рамках якого склалися соціальні та духовні передумови гармонійного розвитку вільної людини. У рамках цієї культури були закладені духовні основи європейської культури: гуманістичний світогляд, утвердження цінності земного буття, раціоналістичне ставлення до світу, уявлення про прекрасне як одне з вищих цінностей, ідеал довершеної гармонійно розвиненої особистості, демократичні стосунки між суспільством та індивідом, ідея самоствердження у процесі змагання рівних людей та ін. Культура Давнього Риму стала завершальним етапом у розвитку античної культури.

В еволюції давньоримської культури виділяють такі основні періоди: царський (VIII – ІІ ст. до н. е.); період Римської республіки (510 рік до н. е. – 31 рік до н. е.); епоха Римської імперії (31 рік до н. е. – 476 рік н. е.). Таким чином, вона охоплює час з VIII ст. до н. е. до середини V ст. н. е. Римська культура визначала ідею про світове панування, реалізація якої вимагала особливого войовничого духу. Тому в римському суспільстві утвердилось переконання про необхідність наявності дисципліни і твердих законів. Серед моральних якостей цінувалися мужність, що включає: сміливість, гордість, гідність і непохитність. Сформувався стандарт «ідеального громадянина», рівнятися на який повинні були громадяни. Особливо шанувалася вірність боргу, клятві, яка визначала стосунки між людьми. Заохочувалася доблесть, оскільки з її допомогою можна було добитися суспільного визнання і «громадянської слави». У свідомості людей затвердилася ієрархія цінностей, де на перше місце ставилися якості і справи, спрямовані на благо вітчизни, на друге – сім’ї, на третє – турбота про власне благо.

Одне з центральних місць у шкалі цінностей римлян посідала свобода – libertas. Свобода тут уже розуміється, насамперед, як економічна незалежність, як право на володіння певною ділянкою землі. Дуже важливим її аспектом була свобода від тиранії царської влади. Влада для римлян – це res publica, тобто справа народу. Сувора реальність вимагала від громадян не тільки залізної військової дисципліни, а й усвідомлення того, що в захисті своєї держави вони можуть покладатися лише на власні сили. Тому в римській міфології боги, як вважали римляни, лише допомагали їм перемагати своїх ворогів, виказуючи цим свою особливу прихильність до Риму. Саме він, його непереможний народ і навіть герої, котрі існували реально і загинули в боротьбі за його славу і велич, знаходяться в центрі міфології Давнього Риму. Релігія.

На ранньому етапі в римській культурі виникли уявлення про наявність величезної кількості духів. Їх відмінною рисою була відсутність певних образів. Вони охороняли будинок, вогнище, худобу, символізували будь-який предмет, явища природи. На наступному етапі склався пантеон землеробських богів. Ставлення до них носило формально-договірний характер і було пов’язане з магією. Це призвело до розвитку жрецтва, серед якого найвпливовішими жрецями були понтифіки.

У IV ст. до н. е. в результаті завоювання грецької території відбулося запозичення Олімпійської релігії. Склався римський пантеон з 12 богів, де провідною тріадою стали Юпітер (Зевс), Юнона (Гера) і Мінерва (Афіна). Боги придбали антропоморфні риси. З I ст. н. е. з’явилися перші оповіді про Христа («євангеліє» – добрі вісті). Після довгих переслідувань і заборон християнство було легалізовано в IV ст. імператором Костянтином. Римське мистецтво. У Римській імперії отримали розвиток види мистецтва, які втілювали ідеї могутності держави й імператорів. Це архітектура, історичний рельєф, скульптурний портрет. Римляни перейняли у етрусків планування міст, будівництво доріг, мостів, каналів, міських стін. Широко використовували в будівництві колони, винайшли бетон, застосовували арочні, склепінні і купольні конструкції. Будували амфітеатри, терми, базиліки, палаци, заміські вілли, тріумфальні арки і колони, акведуки, цирки. До найбільш відомих історичних пам’яток відносяться Колізей, Пантеон – «храм усім богам», арка Тита, колона Трояна, Аппієва дорога, терми Каракали. Парадна статуя і скульптурний портрет відрізнялися реалістичністю зображення. Високого розквіту досягли: філософія, представники якої Тіт Лукрецій Кар, Сенека, Марк Аврелій; література і поезія (Вергілій, Овідій, Горацій); ораторське і театральне мистецтво. В епоху римської античності досягають високого рівня розвитку ораторське мистецтво (Гай Гракх, Цицерон), історична наука (Діодор Сицилійській, Тацит, Плутарх), природознавство (Пліній Старший). Найважливіші культурні новації римської античності пов’язані з розвитком політики і права. Якщо в невеликих грецьких державах-полісах з їх різноманітними, часто мінливими формами правління багато питань можна було вирішувати на основі безпосереднього волевиявлення загальних зборів громадян чи управлінської верхівки, то керівництво величезною Римською державою потребувало створення детально розробленої системи державних органів і юридичних законів, що регулюють цивільні відносини, судочинство і т. д.

Історик Полібій вбачав у досконалості політико-правового устрою Риму основу його могутності. Давньоримські юристи дійсно заклали фундамент правової культури. Римське право дотепер залишається основою, на яку спираються сучасні правові системи. Ставши величезною державою, поєднавши досягнення всіх цивілізацій Середземномор’я, Давній Рим безпосередньо сформував основи європейської культури. Саме тут відбулося формування розвине- ної самосвідомості особистості. Були ретельно розроблені система права, система державної організації (зокрема принцип розподілу влад), принципи демократії та громадянської відповідальності.

2.4. Вплив античності на становлення української культури

Перші грецькі поселення (колонії) з’явилися на берегах Чорного моря на завершальному етапі Великої грецької колонізації. У ці краї вабили греків родючі землі, велика кількість риби в гирлах річок, можливість вести широку торгівлю з місцевими племенами. Початок шляху їх розселення на території північного Причорномор’я пов’язаний з Нижнім Побужжям і Подністров’ям, де в другій половині VII ст. до н. е. вони заснували поселення на острові Березань в руслі Борисфена (Дніпра). У VI ст. до н. е. виникла ціла низька грецьких міст, заснованих переселенцями з Мілета, Іонії, Егейських островів, Малої Азії. Це були такі міста, як Тіра, Ольвія, Кафа (Феодосія), Пантікапей (Керч), Керкінітіда (Євпаторія), Німфей, Киммерик, Тірітака, Мірмекій, Фанагорія, Гермонасса, Кепи та ін. У V ст. до н. е. виник Херсонес (Севастополь).

У 480 році до н. е. утворилося Боспорське царство з центром у Пантікапеї. Грецькі поліси досягли розквіту в IV ст. до н. е., коли вони робили великі поставки хліба та інших продуктів для багатьох міст Греції та Малої Азії. Вони економічно і культурно впливали на місцеві племена, сприяли розкладу у них родового ладу, розвитку майнової диференціації. Греки ретельно зміцнювали свої поселення від нападів місцевих кочових племен, які зустріли їх недружньо. Однак згодом між ними встановилися добросусідські стосунки, активно велася торгівля. Усе це сприяло діалогу культур. Греки багато запозичили від раціонального, практичного вжитку степовиків. Кочівники познайомилися з грецькою міфологією, мистецтвом, їх полонила краса і витонченість творінь древніх майстрів. Грецькі колоністи принесли на північ основні атрибути стародавньої культури. Вони дали назву Чорному морю (Понт Евксинський), Кримському півострову (Таврида), Дніпру (Борисфен). За 1000 років життя в Північному Причорномор’ї (VII ст. до н. е. – IV ст. н. е.) створили пам’ятки архітектури, живопису, різьблення, декоративного мистецтва. Традиції давньогрецької художньої культури не забулися навіть після того, як Північне Причорномор’я разом з усіма містами-республіками потрапило в I ст. н. е. під владу Римської імперії, а у IV ст. н. е. увійшло до складу Візантії. З розкладом рабовласницької системи, а також у результаті набігів численних кочівників – готів, гуннів, аланів – занепали Тир, Ольвія, Херсонес, Пантікапей та інші міста. Але й ті вцілілі залишки великої культури свідчать, що північні береги Чорного моря пережили епоху розквіту античного мистецтва, яке за своїм рівнем не поступається мистецтву Еллади.

Тисячолітня історія античної цивілізації в Північному Причорномор’ї мала серйозні наслідки. По-перше, в ході колонізації на місцевий ґрунт був перенесений демократичний полісний устрій, що сприяло становленню державотворчої традиції на території сучасної України. По-друге, грецькі переселенці не тільки передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства та ремесла, а й активно залучили його в товарно-грошові відносини. По-третє, виникнення античних міст-держав зумовило розгортання процесу урбанізації Причорномор’я. По-четверте, різнобічні контакти місцевих племен з колоністами сприяли поширенню досвіду та досягнень передової на той час античної культури. У своїй сукупності всі ці процеси не тільки помітно прискорили темпи історичного розвитку населення Криму, Подністров’я, Побужжя та Подніпров’я, але й на тривалий час визначили південний вектор цивілізаційної орієнтації, що надалі сприяло тісним контактам Київської Русі та Візантії – спадкоємиці грецької культури, колишньої еллінської колонії.

Дата добавления: 2014-11-06