Питання для дискусій. Питання для самодіагностики

Питання для самодіагностики

Терміни для закріплення матеріалу

РЕЗЮМЕ

Важливо те, що в Україні з початку XVII ст. набула чинності ідея «Київ – другий Єрусалим», котра протистояла ідеї, яка панувала в Росії: «Москва – третій Рим». Інакше кажучи, Україна, втрачаючи крок за кроком свої права, свою незалежність, навіть своє ім’я, зберігала віру в майбутню незалежність, прагнення суверенності, бажання жити вільно. Характер культурного життя часів козацтва відбивався і в явищах художньої культури. Взагалі художня культура цієї пори увійшла в історію культури України під назвою Бароко. Це пов’язано з тим, що художні цінності, створені в даний період вирізняються неспокоєм, динамічністю, стрімкістю, могутністю, деякою незакінченістю, невивершеністю, проникнуті бажанням поєднати протилежне, а все це, як відомо – ознаки бароко.

Стиль Бароко складався та еволюціонував в українському культурному контексті у складній й суперечливій взаємодії із попередніми – «середньовічними ідеалами і паростками наступних художніх орієнтирів (епоха Просвітництва, XIX ст.)». Його особливості випливали ще й з того, що в цей час активно підтримуються, набирають силу ідеї Ренесансу. Це приводить до такого явища: функції відродження поєднуються з художніми формами бароко, тобто відбувається синтез двох систем, в якому бароко має перевагу. Таким чином, на межі XVI і XVII століть у суспільне і духовне життя України наче увірвався вітер змін. Буквально на очах одного – двох поколінь іншими ставали політичні реалії, спосіб життя, спосіб мислення. Усе те, що торувало собі дорогу у XVI столітті, проросло і задіяло. У цілому нарис культурної історії України XVII ст. свідчить про те, що Україна була в цей час не лише периферією загальноєвропейського розвитку, а й самобутнім культурним феноменом.

Бароко, Парковий ансамбль, Пейзаж, Наукоцентризм, Парадний портрет, Класицизм, Українське бароко.

1. Охарактеризуйте особливості художнього стилю бароко. Які ще художні стилі були притаманні європейській культурі зазначеного періоду?

2. Охарактеризуйте культурно-регіональну специфіку українського бароко.

1.Чому українська культура ХVІІ – ХVІІІ ст. розвивається як барокова?

2.Як відбувалося формування Слобідської України як культурно-історичної цілісності?

3. Які теорії про походження міста Харкова та його назви вам відомі?

4. Що означають символи на гербові Харкова? На гербові вашого міста?

Лекція №7. «Культура в час пробудження української національної свідомості»

Основна ідея: лекція знайомить студентів з основними характеристиками й особливостями культури доби Просвітництва, окреслює основні етапи її розвитку й розкриває механізми її функціонування, виявляє конкретну культурно-історичну специфіку.

План лекції

7.1. Зарубіжна культура епохи Просвітництва.

7.2. Українське Відродження як відбуття ідеї Просвітництва.

7.3. Романтизм та українське національне Відродження.

7.4. Т. Шевченко і становлення нової української культури.

Після вивчення теми студенти набудуть таких компетентностей:

- розуміння головних тенденцій розвитку зарубіжної культури епохи Просвітництва;

- визначати особливості та тенденції розвитку українського відродження як відбуття ідеї Просвітництва;

- аналізувати зв’язок романтизму та українського національного відродження;

- розуміння ролі творчості Т. Шевченка у становленні нової української культури, а також усвідомлення того, як воно сприяло збагаченню духовної спадщини.

7.1. Зарубіжна культура епохи Просвітництва

Культурологічна межа епохи Просвітництва бере свій початок ще в XVII столітті, коли проходили такі процеси:

1. Зростання антифеодальних сил, які супроводжувались революційними виступами (нідерландська й англійська буржуазні революції);

2. Поширення ідеалів протестантизму, спричинених секуляризації суспільної свідомості, тобто обмеження церковного авторитету в питаннях віри й моральності;

3. Піднесення на новий якісний рівень наукового знання (поява експерименту, що став одним із основних методів пізнання світу);

4. Розвиток суспільної думки, започаткованої теоріями природного права і суспільної догоди, які, по-перше, є головним способом ідеологічної боротьби прогресивних сил з феодальним устроєм і, по-друге, слугували теоретичним ґрунтом свідомості нового суспільства, яке відповідає законам природи.

А економічними пересторогами стали розвиток капіталістичного способу виробництва і зростання внутрішньої та зовнішньої торгівлі, які активізують збільшення капіталу. Як наслідок цих процесів, розгорнувся широкий ідейно-культурний і антифеодальний рух, що ввійшов в історію під назвою Просвітництва. Уперше ця назва була запропонована Дж. Мільтоном – англійським поетом у його поемі «Загублений рай». Головною ідеєю руху стало пізнання природного порядку в природі для виправлення соціальних відношень. Просвітителі Вольтер і Ж. Руссо у Франції; І. Кант, Й. Гердер і Г. Гегель у Німеччині; Д. Юм, Дж. Локк в Англії вірили в нескінченні можливості розуму, сили виховання, покладали великі надії на виховання при формуванні нової людини, боролися з суспільною нерівністю.

Ключем зла вважали неосвіченість людей, у той самий час, як знання і мудрість – ключем загального прогресу і благополуччя. Розквіт діяльності просвітителів припадає на 50 – 60-ті роки XVIII століття, він тісно пов’язаний з виданням багатотомної (35 т.) «Енциклопедії наук, мистецтва і ремесел». Головна роль у її створенні належить Д. Дідро і Ж. Д’аламберу, які поставили завдання не тільки проана- лізувати досягнутий рівень людського пізнання, а й виявити найновіші наукові підходи, які опираються на прогресивні філософські концепції. До цієї роботи були підключені такі видатні вчені, як: Ш. Монтеск’є, Вольтер, Ж. Руссо, П. Гольбах, К. Гельвецій та ін. Їх діяльність сприяла зростанню соціального інтересу в галузі природознавства, а також удосконаленню системи освіти й поширенню наукових знань. Серед видатних діячів французької освіти слід виділити творчість письменника, філософа Вольтера (Марі Франсуа Аруе) – (1684 – 1778), який вів активну боротьбу за демократичні свободи, ідеал суспільства бачив у просвітительській монархії й у рухливій силі історії, зміст якої повинна складати боротьба розуму з нерозумним, освіти з неосвіченістю.

Вольтер був супротивником європоцентризму. Одним із головних досягнень Вольтера було захоплення ідеєю про культуру як складну систему, що включає в себе ідеї технічного та соціального установлення. Не менш важливий внесок вніс у розвиток суспільної думки і Жан-Жак Руссо (1712 – 1773). Він виступав проти приватної власності, яка, за його судженням, зіграла рокову роль у розвитку цивілізації. У своїй роботі «Про вплив наук на моральність» висловив негативне відношення до мистецтва, яке розглядається не як генератор прекрасного, а як ключ до багатьох пороків. Падіння Стародавньої Греції він пояснював не чим іншим, як деградацією вдачі під впливом мистецтва. Просвітительські ідеї Руссо сприяли розвитку прогресивних педагогічних ідей і становленню педагогіки. Заклик Руссо повернутися до природи, а також критика сучасної йому культури зробили великий вплив на спільне розуміння і духовну історію Європи. На відміну від французьких просвітителів, німецького філософа Іммануіла Канта (1724 – 1804) перш за все цікавили аспекти культури. Він зробив особливий акцент на моральному суспільному бутті. На його думку, філософія може навчити, яким треба бути, щоб бути людиною. Ідеал моралі Кант виклав у вимогах категоричного імперативу: «Чини завжди так, щоб максимум твоєї волі міг стати принципом загального законодавства» і «Стався завжди до другої людини як до мети, але ніколи – як до засобу». Учень Канта – Йоган Гердер (1744 – 1831) розглядав суспільство і його культуру з просвітянської позиції, тобто як самовіддане ціле, першоосновою якого є мова. Вважав, що історія створює мету культурного розвитку народів.

У філософській спадщині Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770 – 1831) розум був піднятий до рангу фундаментальної сили історичного процесу. На відміну від Вольтера, він вважав, що лише європейська культура є зразком, який повинен підтримувати народи. У Європі кінця XVII – початку XVIII століття була зроблена велика кількість наукових відкриттів у галузі фізики, хімії, класифікувалися дані в біології, зоології, геології, палеонтології. Французьким вченим Жоржем Лекрерком Бюффоном була досліджена еволюція органічного світу і написана праця «Природна історія». Дякуючи розвитку науки, відкривались наукові і навчальні заклади: французька Академія наук, Лондонське Королівське суспільство і т. д. Дякуючи активному обміну результатами досліджень збільшився випуск наукових праць. При такому потягу до знань парадоксальним є розквіт містики, марновірства, поширення масонства (Вольтер, Й. Ґете, В. Моцарт), віра в розенкрейцерів – членів таємних релігійно-містичних товариств, а також алхіміків, дивославу, диявола, каббалу, яка є містичною течією в іудаїзмі, заснованою на вірі в те, що людина може втручатися в бого- космічний процес за допомогою молитов. Але це був і час авантюристів: Ф. Месмера, Каліостро, Д. Казанови, Л. Сен-Мартено. Такий відступ від істинної науки пояснювався некорисними досліджуваннями псевдовчених, які добре описані в романі Дж. Свіфта «Подорож Гуллівера». XVIII століття називають сторіччям «утопій».

Пропонувалися різні варіанти щодо перетворення суспільства – і радикальний, і ліберальний, і реальний, і нереальний. У Франції, де соціальні суперечності переживалися особливо гостро, раціоналістичні концепції просвітителів багато в чому визначили подальший історичний хід подій, підготували ідеологічний ґрунт для Великої буржуазної революції 1789 року, яка завершила процес переоцінки культурних цінностей, початий ще гуманістами епохи Відродження. Причина кризи просвітительської ідеології заключається в тому, що вона ідеалізувала буржуазне суспільство. Виступаючи від особи «третього стану» просвітителі не розуміли, що перемога буржуазії призведе не до гармонії, а до ще більшого загострення суспільної боротьби. Відсутність діалектики й історизму в матеріалістичних теоріях просвітителів робило їх ідеологію вразливою. До головних домінантів епохи слід віднести: деїзм – філософське вчення, яке заперечує втручання. Бога в повсякденне життя людей, але вважає його першопричиною всього існуючого (представниками цього напряму були Вольтер, Руссо, Локк та ін.), науковість; раціоналізм – філософський напрям, що визнає розум основою пізнання і поведінки людей (класичними представниками в протилежність напряму середньовічної схоластики стали Р. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц).

Таким чином, ідеї, народжені європейською культурою епохи Просвітництва, поширилися у світі, стали частиною його надбання. Під їх впливом в Україні епоха Просвітництва припадає на XVIII ст., середину XIX століття. У цей період розвиток української культури, її стан та головні культуротворчі завдання багато в чому зумовлені соціально-політичними подіями другої половини XVIII ст. Втрачалися рештки української державності. Україна перетворювалася в провінцію з деякими етнографічними особливостями двох великих імперій. Це призвело до занепаду ренесансно-барокової (козацької) культури, породивши барокове розмаїття та перехід до рококових і класичних форм.

7.2. Українське Відродження як відбиття ідеї Просвітництва

Діяльність представників просвітницького руху сприяла тому, що Просвітництво увійшло до скарбниці світової культури своєрідною і невід’ємною складовою. Ідеї, народжені європейською культурою епохи Просвітництва, поширились у світі, зокрема й в Україні. Вони збагатили нове українське культурне і національне відродження. У XIX ст. культурні процеси в Україні відбувалися в умовах захоплюючого, різноманітного і широкого розквіту нових ідей і зростання на їх основі національної свідомості. Основними чинниками українського відродження були ідеї Просвітництва та Великої французької революції, німецький романтизм та ідеї слов’янського відродження, пам’ять про минуле України. Саме в цей час почало формуватися нове поняття спільності, яке спиралось на спільність мови та культури. Дедалі більше людей сприймає ідею про те, що носієм суверенітету є народ, водночас посилився інтерес до його мови, історичного минулого, побуту, звичаїв, традицій. З цього й починається процес творення національної свідомості. Неперевершену роль в обґрунтуванні та поширенні цих ідей, у мобілізації мас на їх здійснення відіграють інтелектуали, інтелігенція, яка виходить на авансцену політичних і культурних змін у Східній Європі, у тому числі й в Україні. На відміну від імперської верхівки, яку мали цікавили нові ідеї й вільнодумство, новопостала інтелігенція, захоплюючись ними, намагалася усунути недоліки існуючого суспільства, змінити його звичаї, політику, побут поширенням ідей добра, справедливості, наукових знань. Головним в її діяльності стало прагнення опертися на народ, убачаючи в ньому джерело свідомості й національної сили.

У процесі зростання національної свідомості вирішальну роль відіграло відтворення національної історії, адже без знання свого історичного минулого народ не може мати і свого майбутнього. Вивчення минулого необхідне було й для того, щоб спростувати твердження ряду російських істориків (В. Татищева, М. Карамзіна, М. Ломоносова), що української нації немає і що Малоросія – споконвічна російська земля, яка не має ні власної історії, ні мови, ні культури. Ці завдання виконувала національна історіографія науковим дослідженням історичного минулого. Тому як підсвідомий протест проти русифікації наприкінці XVIII ст. серед дворян-інтелігентів Лівобережжя зростає зацікавленість справжньою історією українського народу. Щоб прислужитися рідній історії, група освічених українських патріотів почала збирати гетьманські універсали, дипломатичне листування, рукописні записки видатних діячів минулого.

Найвідомішими такими збирачами стали Андріян Чепа (1760 – 1822) і Григорій Палетика (1725 – 1784). На основі зібраного матеріалу Яків Маркевич (1776 – 1804) почав складати енциклопедію українознавства, але встиг видати лише перший том під назвою «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва» (1798), в якій містився короткий огляд географії та етнографії України. Григорій Палетика основну увагу приділяв вивченню діяльності Богдана Хмельницького та інших гетьманів. Є припущення, що він був автором «Історії Русів». Перші спроби синтезованого викладу історії України зробили Дмитро Бантиш-Каменський (1737 – 1814), який у 1822 році опублікував документовану чотиритомну «Історію Малої Росії», Микола Маркевич (1804 – 1860), котрий у 1842 – 1843 рр. видав п’ятитомну «Історію Малоросії». Історії Галичини присвятив свої праці відомий учасник «Руської трійці» Яків Галовацький (1814 – 1888).

Початок нової доби в історії літератури і суспільно-культурному житті українського народу поклала перша збірка українських поезій «Кобзар» відомого Тараса Шевченка, що вийшла друком у 1840 р. У цей історичний період, на хвилі духовного піднесення було засновано багато шкіл, а також деякі університети. На Буковині перші середні школи засновані наприкінці XVIII ст. У 1808 році відкрито гімназію в Чернівцях, а в 1828 році семінарію для підготовки вчителів. У всіх цих середніх школах викладали українську мову як предмет навчання. Упродовж другої половини XVIII ст. українське шляхетство при кожній нагоді ставило питання про заснування університету «по примеру находящихся в иностранных государствах». Однак усі ці освітні проекти, на жаль, так і залишилися на папері.

Тільки в 1805 році було відкрито університет у Харкові. На відміну від інших російських університетів, які засновано за ініціативою і підтримкою царського уряду, Харківський університет відкрито за бажанням місцевого населення і на його пожертвування. 6 жовтня 1833 року Микола І підписав указ про утворення Київського університету. В указі, зокрема, зазначалося, що «після переведення Волинського ліцею з Кременця до Києва перетворити у вищий навчальний заклад з відповідним поширенням і на твердих основах, переважно для мешканців Київської, Волинської і Подільської губерній». Така ідея, очевидно, вперше зародилася після польського повстання 1830 року, коли російський уряд з метою послаблення польського впливу на Правобережній Україні розгорнув на повну силу політику русифікації. Саме в 1831 році Микола І запропонував реорганізувати освіту на українських землях із переведенням усього навчання на російську мову. 23 грудня 1833 року було затверджено статут і штати нового університету, а 13 липня 1834 року відбувся «публічний акт відкриття» його. Університет спочатку мав два факультети: філософський та юридичний. У 1841 році відкрито медичний факультет, а в 1850 році філософський факультет поділено на два: історико-філологічний та фізико-математичний. У 1834 році в університеті навчався лише 61 студент, з яких на філософському факультеті 27. Першим ректором був 30-річний М. Максимович, відомий енциклопедист, друг Гоголя та Шевченка, дослідник історії й археології України. Третім університетом в Україні був Новоросійський (в Одесі), заснований у 1865 році. Складною була доля Львівського університету. У 1774 році при церкві святої Варвари у Відні було засновано греко-католицьку семінарію для навчання руського духовенства. У 1783 році її було переведено до Львова. У зв’язку зі скасуванням ордену єзуїтів було закрито єзуїтську академію у Львові, натомість у 1784 році відкрито Львівській університет, який завжди залишався духовним форпостом українства і не зраджував національних ідеалів. У 1805 році його було перетворено на ліцей, а в 1817 році знову на університет. У 1849 році в університеті вперше створено кафедру української мови та літератури, яку очолив Я. Головацький, і лише в 1894 році, була створена кафедра історії України, яку посів М. Грушевський.

На Буковині університет засновано в 1875 році у Чернівцях з німецькою мовою навчання, але були також кафедри української мови і літератури. Помітний вплив на формування суспільно-політичних поглядів середини XIX ст. спричинило Кирило-Мефодіївське товариство, проголосивши ідею слов’янської федерації. Товариство активізувало зацікавленість суспільства історією слов’ян, їхніми мовами, культурою. М. Костомаров і його однодумці вважали, що саме рідна мова має стати важливою підоймою народної освіти.

Прогресивна західноукраїнська інтелігенція ідею національного відродження пов’язувала з просвітою народу на засадах мови, літератури, духовного розвитку. Проголосили цю платформу члени гуртка, що склався у Львові на початку 30-х років і був названий сучасниками «Руською трійцею». В українській культурі другої половини XIX ст. окреслені два періоди: 50 – 70-ті й 80 – 90-ті роки. Перший можна назвати часом гуртування інтелектуальних сил у пошуках найбільш дієвих засобів збереження й піднесення національної самосвідомості, другий – пожвавленням розвитку всіх видів і форм культури, включенням її у загальнослов’янський (і світовий) духовний розвиток. Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства і придушення революцій 1848 року в Європі культурне життя на всіх українських землях починає пожвавлюватися лише в кінці 50-х – початку 60-х років, проявляючи себе у виданні етнографічно-фольклорних, літературно-художніх збірників та альбомів («Записки Южной Руси», «Ужинок рідного поля», «Зоря галицька», «Хата»). Виникають різні легально-просвітницькі товариства в Західній Україні: «Руська бесіда», «Матиця руська» та ін. На одне з перших місць висувається діяльність київської «Громади».

Значну роль у розвитку національної свідомості українського народу відіграло культурно-освітне товариство «Просвіта», засноване в 1868 році у Львові. Товариство видавало твори видатних українських письменників, шкільні підручники, популярні брошури, газети, літературно-наукові альманахи, організовувало серйозні наукові конференції, створювало народні читальні тощо. Таким чином, українське національне відродження як поняття окреслює процес набуття етносом таких якісних рис, які дозволяють йому усвідомити себе нацією, дійовою особою історії й сучасного світу. Воно було характерним для тих етнічних спільнот, які в попередні часи втратили власну державність і самостійне національне життя взагалі. Об’єктивна мета процесу національного відродження полягала в оздоровленні і консолідації української нації та відтворенні української державності.

7.3. Романтизм та українське національне Відродження

Престиж української мови, віру в її можливості утверджувала нова українська література, яка виникла ще до появи граматики Павловського під впливом ідей романтизму. У цілому романтизм як система ідейно-художніх принципів, що протистояли класицизму, домінував у культурному житті Європи в першій третині XIX ст. Різні суспільні верстви відчували в цей період певне розчарування в наслідках антифеодальних революцій. Стан, в якому опинилося суспільство в добу вільної конкуренції, мало нагадував «царство розуму» з його ідеалами свободи, справедливості, рівності, про яке мріяли філософи-просвітителі XVIII ст.

Невіра в соціальний, промисловий, науковий прогрес, який приніс лише нові соціальні контрасти та антагонізми, призвів до духовного спустошення особистості, невіри в можливості людини загалом. Настрої безнадії, «світової скорботи» притаманні героям французьких письменників Франсуа Шатобріана (1768 – 1848), Альфреда Віктора Віньї (1797 – 1863), Альфонса Ламартіна (1790 – 1869), ліричній поезії Генріха Гейне (1797 – 1856) та ін.

Тема злого та страшного світу з його сліпою владою матеріальних цінностей, ірраціональністю людської долі, одноманітністю повсякденного життя пройшла крізь всю історію романтичної літератури XIX ст., знайшовши найбільш яскраве втілення в творах видатного англійського поета Джорджа-Ноела-Гордона Байрона (1788 – 1824), німецького письменника, композитора, художника Ернста Теодора Амадея Гофмана (1776 – 1822), американського письменника Едгара Аллана По (1809 – 1849), а також російського поета Михайла Лєрмонтова (1814 – 1841), автора поеми «Демон», яка є геніальним символічним втіленням ідеї бунту особистості проти несправедливого, антилюдяного світового устрою. Разом з тим романтикам було властиве почуття необхідності радикального оновлення світу, усвідомлення причетності людини до потаємного багатства та безмежних можливостей світового буття. Ентузіазм, заснований на вірі у всемогутність вільного людського духу, пристрасна, всеохоплююча жадоба нового – одна з найхарактерніших рис романтичного світосприйняття. Глибокому розчаруванню в реальній дійсності, в можливостях існуючої цивілізації полярно протиставляється романтичний потяг до «нескінченного», до ідей абсолютних і універсальних. Зображаючи повсякденне життя сучасного «цивілізованого» суспільства як безколірне та прозаїчне, романтики прагнули до усього незвичайного, їх приваблювала фантастика, минулі історичні епохи, народні легенди, екзотичний побут та звичаї далеких країн.

Романтики відкривали читачеві глибину та красу духовного світу людини, безмежність проявів людської індивідуальності. Людина для них – малий всесвіт, мікрокосм. Прагнення до сильних та яскравих почуттів, до потаємних рухів душі, потяг до інтуїтивного та підсвідомого – суттєві риси романтичного світогляду. Характерним для романтизму є й захист свободи, суверенності та самоцінності особистості. Близький до романтиків німецький філософ Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775 – 1854) вважав, що саме в свободі полягає весь пафос земного, вся «гострота» життя. Романтики виявили глибокий інтерес до проблеми національного духу та національної культури, а також до своєрідності різних історичних епох. Принципи історизму та народності мистецтва – одне з найважливіших досягнень естетики романтизму. Так, принцип історизму романтики цілісно реалізували у створеному ними жанрі історичного роману. Твори американського письменника Джеймса Фенімора Купера (1789 – 1851), англійця Вальтера Скотта (1771 – 1832), француза Віктора Гюго (1802 – 1885) становлять неперевершений здобуток світової літератури. Об’єктом уваги західноєвропейських романтиків були й історія та фольклор України. Зокрема, величний і водночас глибоко трагічний образ гетьмана Мазепи знаходимо в одноіменних поемах Дж. Байрона та В. Гюго, в Паризькому художньому салоні 1827 року була виставлена картина Буланже «Мазепа», яка отримала високу оцінку.

Вагомим внеском у скарбницю світової художньої культури було й активне звернення романтиків до народної творчості, використання сюжетів, образів, мови, притаманних народним пісням, баладам, епосу. Саме за рахунок фольклору відбувалося збагачення національних літературних мов, посилювалась морально-виховна функція літератури. Зокрема, народна мораль та фольклорні сюжети становлять духовні засади безсмертних казок датського письменника Ганса Крістіана Андерсена (1805 – 1875), в яких романтика поєднується з реалізмом, а лірика – з гумором та іронією. Романтична ідеологія будила до самостійного національного життя, підкреслювала риси саме української національності, сприяла посиленню інтересу до національного минулого, до національної мови та звичаїв. Емоційність, спонтанність, різноманітність, природність творів романтизму привертали увагу до неповторності різних народів та індивідуальності кожної людини.

Невипадково «батьком» нової української літератури часто називають Івана Котляревського (1769 – 1838). Поема І. Котляревського «Енеїда» (1798) була першою поемою, написаною живою українською мовою, в якій поєдналися жанрові та художньо-поетичні традиції старої української літератури з новою, підкреслено демократичною національною ідеологією. Гумористично-сатирична форма літературної творчості І. Котляревського мала багато послідовників. Найбільш яскравими серед них були Петро Гулак-Артемовський та Євген Гребінка, які часто користувались у своїй творчості формою байки, але писали також ліричні поезії, історичні поеми, повісті тощо як українською, так і російською мовами. Жанр байки розвивали також Л. Боровиковський і М. Білецький-Носенко.

Діяльність заснованого у 20-ті рр. у Львові М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагілевичем літературно-фольклористичного об’єднання «Руська трійця» стала початком нової української літератури в Галичині. Вихідець зі слобідської козацької старшини Григорій Квітка-Основ’яненко (1778 – 1843) відомий як основоположник української художньої прози. Можна виділити дві основні стильові течії в прозі Г. Квітки. У першій – тяжіння до сентименталізму: в творах «Маруся», «Сердешна Оксана», «Щира любов», «Козир-дівка» переважають життєві почуття та переживання, християнсько-моралізаторський світогляд. У другій – перші кроки до етнографічного реалізму крізь романтичну канву. В повістях «Солдатський патрет», «Конотопська відьма», «Мертвецький Великдень» Квітка виступає колоритним гумористом, звертаючись до бурлескних традицій, народної фантастики та іронії.

З творчістю І. Котляревського та Г. Квітки-Основ’яненка пов’язане становлення нової української драми. Обидва письменники були визначними організаторами театрального життя першої половини XIX ст., режисерами й акторами полтавського та харківського театрів. П’єси І. Котляревського «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник», комедії Г. Квітки «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик" до цього часу зберегли популярність в театральному репертуарі. 20-ті – 40-ві рр. позначаються досить енергійним розвитком етнографії, мовознавства та журналістики, який пов’язаний з діяльністю Харківського університету. Так, при Харківському університеті з’являються такі журнали, як «Харьковский Демокрит», «Украинский вестник», «Украинский журнал», альманахи «Сніп», «Молодик», зміст яких становив собою зібрання місцевих новин, мандрівних нотаток, етнографічних матеріалів і окремих літературних творів. Велика кількість українських авторів писала свої твори російською мовою, розвиваючи в них національну українську тематику і продовжуючи збагачувати російську мову, літературу й культуру.

Поруч з Є. Гребінкою та Г. Квіткою популярними в Росії письменниками-белетристами з притаманною українській культурі цієї доби сентиментально-романтичною поетикою з елементами фантастики і народного гумору були В. Наріжний і О. Сомов, але першість серед українських письменників у російській літературі, безумовно, належить Миколі Гоголю (1809 – 1852). Два цикли його повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831 – 1832) та «Миргород» (1835) зробили цілу епоху в розвитку російської літератури і водночас справили значний вплив на українське культурно-національне відродження. Поетизація Гоголем українського життя і національного характеру, романтичне зображення минулого українського народу сприяли широкому зацікавленню історією та етнографією України, збуджували патріотичні почуття і стверджували гуманістичні цінності в українській культурі. Світоглядно-естетичні засади романтичного мистецтва мали певні внутрішні суперечності. Критичне ставлення до існуючих суспільних порядків, прагнення удосконалити світ, зробити його більш людяним, передбачає не стільки заглибленість у фантастичний, ідеальний світ мрії, скільки реалістичне осмислення дійсності з метою пошуку практичних шляхів її видозміни. Тому поступово в творах багатьох романтиків виникали елементи нового реалістичного світовідчуття.

Деякі визначні митці-романтики переходили на позиції реалістичного методу зображення дійсності. Реалізм виконував передусім критичну функцію відносно існуючих суспільних порядків. Приблизно з 40-х років XIX ст. в європейській літературі оформлюється напрям критичного реалізму. Його представники намагалися довести, що існуючий соціальний устрій суперечить ідеалам дійсного гуманізму. В своїх творах вони стверджували народні, демократичні духовні принципи та цінності.

Провідним літературним жанром критичного реалізму стає роман, який дає можливість відтворити широку панораму суспільного життя, дослідити психологію героїв у різних життєвих ситуаціях. Для багатьох реалістів критичне ставлення до дійсності було засобом поширення революційних ідеалів соціального та національного звільнення. Зокрема, революційна героїка, пов’язана з глибоким реалізмом, притаманна поезії Т. Шевченка.

7.4. Т. Шевченко і становлення нової української культури

На світовий рівень підніс українську літературу й розширив національну самосвідомість українського народу Тарас Шевченко. Поезія великого співця України будила національно-патріотичні настрої української молоді, доти зрусифікованої або спольщеної, інертно-байдужої до рідної мови та культури.

Поява у 1840 році «Кобзаря» Тараса Шевченка відкрила перед українською культурою нові ідейні та художні горизонти, які зумовили її самобутній розвиток у майбутньому. «Ся маленька книжечка, – як писав І. Франко, відразу відкрила немовби новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову». У ній українська мова досягла літературної неперевершеності.

Поет спростував твердження російського критика В. Бєлінського та інших, котрі вважали, що мова українських селян не здатна передавати витончені думки й почуття. Звертаючись з цього приводу до Бєлінського, Шевченко писав: «Теплий кожух, тільки шкода не на мене шитий, а розумне ваше слово Брехнею підбите». Шевченко спростував також погляди свого сучасника українця М. Гоголя, який вважав, що талановиті українці зможуть здобути літературну славу лише в контексті російської літератури. Ці спростування думок русофілів були великим науковим досягненням видатного поета, доказом того, що барвисто-чиста, кришталево-витончена, співоча і разом з тим дотепна українська мова здатна блискуче передавати найширше розмаїття почуттів і думок і що українці не мають ніякої потреби спиратися на російську мову як засіб досягнення величі.

Поезія Шевченка фактично стала проголошенням літературної та інтелектуальної незалежності українців, вона їх відродила й утвердила. У тяжкий час для українського народу, час, коли душилася його воля, мова, звичаї, дух поезії Т. Шевченка звеличував покривджених «рабів німих», повертаючи їм національну самосвідомість та гідність. Син селянина-кріпака, внук гайдамаки, сам кріпак, він, як ніхто інший, знав злидні своїх «знедолених братів» і, наче біблейський пророк, гучно таврував кріпацтво та самодержавство, національне гноблення й імперське загарбництво. Шевченко з ненавистю ставиться до Петра, називаючи його «тираном» і «катом». Не краще його ставлення і до Катерини II. У відповідь на вихваляння цих самодержавців О. Пушкіним Шевченко писав: Тепер же я знаю: Це той Первий, що розпинав нашу Україну, а Вторая доконала вдову-сиротину.

Починав Шевченко свій літературний шлях як романтик. Захоплюючись поезією Жуковського та Міцкевича, Шевченко прагнув писати в тому ж дусі, але його творчий почерк виявився неповторним і глибоко самобутнім. Народнопісенний розмір більшості поезій у поєднанні з яскравим художнім вираженням найглибших архетипів колективної свідомості українського народу зробили поета головним творцем нового національного міфу. Зовнішня простота стилю Т. Шевченка приховує в собі глибини всеохопленого культурологічного світогляду, вираженого в експресивній і символічній формі. У творчості він поєднав національне й загальнолюдське, «став велетнем у царстві людської культури» (І. Франко).

Т. Шевченко був видатним поетом-романтиком. Прикладом романтизму є твори «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Гамалія». Творами реалістичного спрямування є його поеми «Кавказ», «Наймичка» та ін. Як народний подвиг Т. Шевченко оспівував боротьбу за волю, славу, національне самоутвердження («Гайдамаки»). До політичної історії звертався у містерії «Великий льох», у таких творах, як «Швачка», «Іржавець», «Заступила чорна хмара». Поет звертався до минулого, сучасного й майбутнього, до земляків, намагаючись звернути їхню увагу до проблем України. Всеобіймаюча творчість Шевченка-поета залишала довгий час у тіні його образотворчу спадщину.

Академік Петербурзької академії мистецтв Т. Шевченко мав свою неповторну манеру малюнку, що давалася взнаки в усіх тих різноманітних жанрах і техніках виконання, якими багата його образотворча спадщина. Контрастне поєднання м’яких півтонів з динамічними контурами образів становлять собою одну з визначальних, але далеко не єдиних особливостей його художньої манери. Вихований на традиціях академічної школи класицизму, Шевченко через романтизм поступово переходить до реалізму в живописі та графіці. Найбільш відомими є Шевченкові портрети і картини побутової та історичної тематики, пейзажі («Селянська родина», «Катерина», «Дари в Чигирині», «Старости», «Судна Рада»). «Притча про блудного сина» (1856) яскраво ілюструє духовну еволюцію героя і характеризується відходом від академічних канонів, ознаменувавши початок нової доби у вітчизняному образотворчому мистецтві. Геніальний поет, неповторний за творчою манерою художник, активний громадський діяч, який спілкувався з кращими представниками російської, польської та інших цих культур, людина широких духовних обріїв, Т. Шевченко перебував на висотах передової думки свого часу.

Творчість Т. Шевченка, відгомони ідей кириломефодіївців були головним чинником, який на початку 60-х рр. XIX ст. спонукав ціле гроно обдарованих молодих людей зі сполонізованих шляхетських родин Правобережжя повернутися в українське національно-культурне середовище, стати до праці для свого народу. У Харківському університеті виникає «Братство тарасівців», пізніше репресоване, як і члени Кирило-Мефодіївського товариства. У цілому творчість Т. Шевченка – це настільки велике явище в історії української культури, що можна говорити про її визначальний вплив на формування національної свідомості й духовності українців XIX – першої половини XX ст.

Дата добавления: 2014-11-06