Питання для дискусій. 1. Які цілі ставили представники руху Просвітництва?

1. Які цілі ставили представники руху Просвітництва?

2. Чи вважаєте ви ідеї просвітників важливими у наш час?

3. У чому ви бачите своєрідність українського Просвітництва? Що українське Просвітництво мало своїм ідейним підґрунтям?

4. Романтизм виник у європейській культурі як реакція на… (продовжіть висловлювання з розгорнутою аргументацією).

5. Наскільки, на вашу думку, актуальне романтичне світосприйняття в сучасній культурі? 6. Проаналізуйте специфіку українського гумору, самоіронії як елемента національної культури та їх роль в національній ідентифікації українця на прикладах української літератури XIX – XX століть (Котляревський І. П., Квітка-Основ’яненко Г. Ф., Нечуй-Левицький І. С., Руданський С. В., О. Вишня, Глазовий П. П.).

Лекція№ 8. «Модернізм і духовне життя у ХХ ст.»

Основна ідея: лекція знайомить студентів з основними характеристиками й особливостями європейської та вітчизняної культури у ХХ столітті, окреслює основні етапи її розвитку й розкриває механізми її функціонування, виявляє конкретну культурно-історичну специфіку.

План лекції

8.1. Проблеми світової культури кінця ХIХ – початку ХХ ст.

8.2. Модернізм як система художніх цінностей.

Після вивчення теми студенти набудуть таких компетентностей:

- розуміння суті основних засад розвитку європейської культури на початку XX ст.;

- здатності визначати характерні риси модернізму як системи художніх цінностей кінця XIX – початку XX ст.;

8.1. Проблеми світової культури кінця XIX – початку XX ст.

Культура ХХ ст. – одне з найскладніших явищ в історії світової культури. По-перше, це пояснюється великою кількістю соціальних потрясінь, страшних світових війн, революцій, які витиснули духовні цінності на периферію людської свідомості і дали поштовх розвитку примітивних націонал-шовіністичних ідей, посилення культу тотального руйнування старого.

У філософських концепціях ХХ ст. – від О. Шпенглера до А. Тойнбі, від М. Бердяєва до М. Хайдеггера – ця ситуація оцінювалася як загальна культурна криза, пов’язана з переходом до нової, бездуховної доби світової історії. По-друге, відбуваються суттєві зміни в галузі економіки та засобів виробництва. Поглиблюється індустріалізація, руйнується традиційний сільський устрій життя. Маси людей відчужуються від звичного природного середовища, переїжджають до міст, що призводить до урбанізації культури. Відомий англійський соціолог та історик А. Тойнбі зазначав, що загальний розлад, втрата почуття культурного стилю виявляються під час соціального розпаду в усіх царинах суспільного життя: релігії, літературі, мові та мистецтві, а також у тій невизначеній царині, яку прийнято називати манерами та звичками. По-третє, поступове перетворення суспільства на комплекс різних об’єднань та угрупувань веде до процесу загальної інституціоналізації, результатом якої є позбавлення людини власного «Я», втрата індивідуальності.

Характерною рисою культури ХХ ст. є її інтегративність, тобто сполучення окремих складових культури в нові комбіновані види мистецтва. Більшість митців сміливо комбінують різні культурні традиції, перебуваючи в невпинному пошуці нових засобів вираження й відображення світу. Культура стала багатовимірною. Багатовимірність передбачає варіативність напрямів і різноманітність як основні принципи функціонування сучасної культури.

У сучасній науці щодо розвитку культури кінця ХIХ – ХХ ст., існує досить поширений термін «соціокультурна криза», який визначається як порушення балансу структурної впорядкованості локальної соціокультурної системи, руйнування механізмів її дії. Причини такого явища можуть бути як зовнішні (зміна природокліматичних умов у зоні існування спільноти, війни, агресія тощо), так і внутрішні, пов’язані з політичною або економічною кризою в суспільстві, кризою пануючої ідеології, соціальних інститутів. Наслідком культурної кризи, як правило, стає зміна стереотипів свідомості і поведінки, девальвація традиційних норм соціального життя, моралі. У свідомості людей починають переважати індивідуальні, сімейні культурні цінності, значно знижується їх рівень соціальної інтегрованості. Головною ознакою кризового стану культури, чим вона відрізняється від попереднього періоду, розквіту або стабільності, є насамперед, стан самовідчуття людини всередині культури. Якщо особистість психологічно комфортна і гармонійна, то говорити про кризу рано. Навпаки, якщо в душі людини переважають відчуття відчуженості, самотності, слабкості – це є свідченням занепаду самої культури. Від часів Просвітництва в європейській культурологічній думці панували ідеї безупинного і поступального культурного прогресу людства. Процес історичного і культурного розвитку сприймався як закономірність, яка врешті веде цивілізовані і нецивілізовані народи до всепланетарного єднання.

Великими завоюваннями такого культурного прогресу вважались розвиток науки, освіти, техніки, ідеї раціоналізму та гуманізму. Однак, уже в середині XIX ст. ідеї культурної еволюції та Європоцентризму (Європа – зразок для всього культурного світу) почали викликати сумнів, а згодом зазнали перегляду і критики. Стало очевидним, що технічний і науковий прогрес зовсім не веде до прогресу соціального, а європейський раціоналізм подекуди заводить людину в пастку духовності.

Теорія кризових явищ у культурі виникла саме на шляху пошуку інтелектуальною елітою виходу з духовної глибокої кризи, що панувала в європейському суспільстві на межі XIX і XX ст. Філософи, поети, письменники, художники цього часу з прискіпливою увагою звертались до попередніх кризових епох в історії людства, шукаючи в них відповіді на злободенні питання. У напруженій духовній атмосфері європейського мислення зародилися такі унікальні культурні феномени, як декаденс, символізм, модернізм та інші. Таким чином у другій половині XIX ст. в умовах замирання революційного руху, спаду суспільної активності демократичних сил відбулось зниження ідейного змісту реалістичного мистецтва. В духовну культуру проникає настрій безнадійності, песимізму, занепаду. Такий кризовий стан отримав назву – декадеанство (від фр. – занепад), а його риси стали характерними для багатьох напрямів у мистецтві кінця XIX – початку ХХ ст. Таких, наприклад, як натуралізм та символізм.

Натуралізм (від лат. – природа) є творчим напрямком у літературі, образотворчому мистецтві, театрі й кіно. Його формування відбувалося під впливом філософії позитивізму. Натуралізм зводив суть існування людини до біологічних мотивів і підкреслював роль підсвідомою в людині. Письменники й художники цього напряму прагнули відображати світ без усяких прикрас, умовностей і табу. Причини поведінки людей і особливості їхнього життя намагались зіставити з фізіологією, спадковістю, расовою належністю як головних визначних. Суспільні конфлікти пояснювали боротьбою за існування в дусі соціального дарвінізму. У символізмі, який торкнувся, в першу чергу, поезії, робився акцент на художньому вираженні за допомогою натяків, символів, які знаходяться за межею чутливого сприймання, на соціоактивності й інакомовності, на ідеї самоцінності мистецтва. Засновниками символізму у Франції були поети Ж. Бодлер і П. Верлен.

Протест проти натуралізму й академізму в реалістичному мистецтві виразився в пошуки нової форми, нової живописної манери, у відході від соціальної тематики. Таким напрямом, який виник у 70 – 80 роках XIX ст., став імпресіонізм. Його яскравими представниками були Е. Мане, К. Моне, Е. Дега, К. Піссарро, О. Ренуар, П. Синь’як та ін. Художники-імпресіоністи у своїй творчості прагнули розвивати дві основоположні тенденції: наближення до природи, з одному боку, і поглиблення в людське, індивідуальне – з іншого. У такому прагненні був своєрідний моральний, соціальний, навіть філософсько-світоглядний пафос, який заключався в тому, щоб навчити людей цінувати найменші вияви життя. Улюбленими методами імпресіоністів були: висвітлення колориту, техніка дрібних мазків, багатство тонів та напівтонів, поділ кольорів на додаткові. За допомогою розпливчатих контурів вони створювали ілюзії непостійності, трепетності зображення. Заради максимального наближення до природи писали картини на пленері (відкритому повітрі), з натури. Улюбленими жанрами були і пейзаж, і портрет, і багатофігурна композиція (сцени на вулиці, в кафе, недільні прогулянки). Творчість імпресіоністів була поетичною і життєстверджувальною, але соціальні проблеми не цікавили художників, тому їхнє мистецтво не мало такого значення, яке мали романтизм і критичний реалізм. Ідейна обмеженість цього напряму, не здібного виразити демократичні процеси свого часу, стала головною причиною короткочасності його розквіту.

Більш складнішими пошуками нових форм реалізму були зайняті художники-постімпресіоністи (П. Сезанн, Ван Гог, А. Тулуз-Лотрек, П. Гоген). Їх творчість відзначена глибокою соціальною невдоволеністю, оскільки саме буржуазне суспільство було визнане ними безперспективним та антигуманним. Нездібність зрозуміти й перебороти соціальні конфлікти підштовхувала художників на шлях утечі від дійсності – в екзотичні країни або у власний внутрішній світ. Образи природи й близьких їй людей займають у постімпресіонізмі значно більше місця, ніж у далеко не повністю відвернутому від сучасного суспільства «міському» імпресіонізмі.

Антиурбаністичний відтінок, властивий усім постімпресіоністам, розростаючись, набував характеру засудження сучасної цивілізації взагалі. І звідси – гостре тяжіння до всього добуржуазного, «примітивного», наївно-дитячого, навіть первісного, вихід за межі класичних європейських традицій Нової доби. Так, наприклад, Ван Гог хотів створювати мистецтво для тих, хто «не вміє красиво говорити»; П. Гоген знаходив джерела для самооновлення в народній творчості, яка цікавила тоді тільки етнографів, у романських розписах та придорожніх розписах Бретані, у готичних емалях та вітражах, в ідолах Полінезії й доколумбової Америки. Відголосок народного лубка можна знайти в надто вишуканих афішах А. Тулуз-Лотрека. Мистецтво П. Сезанна стало основою для ряду формалістичних течій, зокрема кубізму. Життя частки цих художників була трагічною, і тільки один П. Сезанн, переживши усі нападки, став свідком свого тріумфу на виставках 1904 – 1905 років. Скульптура кінця XIX ст. розвивалася в тому ж напрямі, що й живопис. Найвизначнішим французьким скульптором Нової доби був Г. Роден, мистецтво якого проникнуте символізмом. Кращі роботи Г. Родена – «Громадяни міста Кале», «Ворота Пекла» – інтерпретація «Божественної комедії» Данте.

Центральна фігура цієї композиції – мислитель. Цей образ уособлює напруженість думки людини. Неодноразово скульптор звертався до теми кохання («Вічна весна», «Ромео і Джульєтта», «Єва»). Наприкінці XIX ст. поширилось промислове, транспортне і житлове будівництво. З’явились нові типи будівель – вокзали, банки, універмаги, інститути, виставочні павільйони. При будівництві стали застосовувати сталь і залізобетон, що дозволило будувати хмарочоси. У 1889 році в Парижі відбулась перша виставка досягнень, де була представлена на суд глядачів 300-метрова вежа проекту А. Ейфеля.

Нові способи художньої творчості, які з’явились у результаті розвитку техніки – фотографія, кіно, реклама. У світ творчої діяльності увійшли фольклор, прикладне мистецтво, художня промисловість. Такий синтез культури й фабричного виробництва призвів до стандартизації природного світу людини, зниження естетичної цінності побутової речі, а масове тиражування витворів мистецтва поставило його на потік. Таким чином, XIX ст. стало часом зародження «індустрії видовищ», тобто складових масової культури ХХ ст. Таким чином, XIX – початок ХХ ст. породило оригінальні літературно-мистецькі течії, які відбивали сум’яття почуттів, нестабільність тогочасного суспільства. У суперництві і співпраці митці шукали істину та високе призначення людини. Складні соціальні колізії з надзвичайною силою загострили почуття особистості, індивідуальності, поставили проблему цінності людського життя, індивідуальної свободи і водночас відповідальності людини за долю світу і майбутнє людства. У культурному житті почав визначатися новий рівень історичного синтезу – глобалізація людської історії.

Перша світова війна і подальші події XX ст. остаточно підтвердили думки про те, що доля людини, народу, нації нерозривні з долею людства, і пошук шляхів виходу з глобальної кризи все людство повинно шукати спільно. Можливо, символічним є те, що саме в Україні, в Києві, в роки громадянського лихоліття остаточно визріло і сформувалось одне з найбільш яскравих філософських вчень про долю людства – вчення про ноосферу В. Вернадського. Людство, на думку вченого, повинно подолати глобальну кризу завершенням еволюції біосфери і входженням у сферу планетарного розуму і душі – ноосферу.

8.2. Модернізм як система художніх цінностей

При всій розгалуженості, строкатості, сплутаності художніх процесів у культурі ХХ ст. можна прослідкувати дві основні лінії історичного розвитку. Одна пов’язана з продовженням традицій реалізму (критичний, соціалістичний); друга – з виникненням декадентства і подальшим розвитком модернізму. Так звана «прогресивна художня культура» стала наступним всесвітньо-історичним щаблем у розвитку реалізму. Реалізм як напрям ґрунтується, насамперед, на прагненні правдиво показати життя людей, їх думки, почуття. Реалізм у мистецтві й літературі ХХ ст. пов’язаний з розкриттям історичної ролі народних мас, утвердженням етичних і естетичних цінностей кожної конкретної нації, критикою соціальної несправедливості. Слід зауважити, що поява найяскравіших творів європейської і американської культури ХХ ст. зумовлена, головним чином, реальними подіями, активною участю митців у житті суспільства; яскраво простежується одна з основних тем у творчості видатних реалістів – трагічна несумісність гармонійного розвитку особистості, повноцінного задоволення її природного права на щастя зі спотвореними, нелюдськими, цинічно-лицемірними відносинами, які утверджуються світом, де панують гроші і сила. Досить назвати такі імена, як Ромен Роллан, Бернард Шоу, Теодор Драйзер, Антон Чехов, Максим Горький, Михайло Шолохов, Олександр Солженіцин (в літературі); Дмитро Шостакович, Сергій Прокоф’єв, Дмитро Кабалєвський (у музиці); Кете Кольвіц, Арістид Майоль, Ренато Гуттузо (у живописі); Альберт Ейзенштейн, Олександр Довженко, Чарльз Чаплін (в кіно).

Специфічним культурним феноменом ХХ ст. називають модернізм. Модернізм (від «modern» – новий) – термін сумарний, який позначає велику кількість не схожих між собою, різноманітних і суперечливих художніх напрямів у світовій культурі ХХ ст. Модернізм – це культура, яка заздалегідь протиставляє себе будь-якому різновиду традиційної культури (і передусім – культурі реалістичній). Більшість дослідників пояснює виникнення модернізму своєрідною світоглядною та художньо-естетичною реакцією на глибоку духовну кризу суспільства. Унаслідок помітного ускладнення соціальних відносин і загострення протиріч, розрив між сутністю та видимістю виявився настільки явним, що для його подолання позиція реаліста-констататора, який лише прискіпливо спостерігає за дійсністю, вже вкотре в історії стає непридатною, неефективною. Ця ситуація вимагала нових естетичних принципів, нової стилістики, принципово нової організації художньої реальності. Крім того, поглиблюється процес самопізнання людини, відкриття в індивіді невідомих науці до того таємниць. З’явилась потреба в нових засобах виразності в літературі, музиці, живописі, архітектурі, скульптурі, кіномистецтві тощо.

Філософсько-світоглядними підвалинами модернізму були ідеї ірраціоналістичного волюнтаризму німецьких філософів А. Шопенгауера та Ф. Ніцше, інтуїтивізму французького мислителя А. Бергсона, психоаналізу австрійського філософа та лікаря-психіатра З. Фрейда і швейцарського психолога Юнга К. Г., екзистенціалізму французьких філософів та письменників Ж.-П. Сартра, А. Камю і німецького мислителя М. Хайдеггера. Важливе значення для світоглядних засад модернізму мала й феноменологія німецького філософа Е. Гуссерля. Творчість усіх цих мислителів становить «золотий» фонд новітньої філософії, а разом з нею – й сучасної культури. Їхні роздуми про трагедію та крах традиційного гуманізму, історичну безвихідь, у якій опинилося людство, складний та суперечливий характер спілкування людини з навколишнім світом, її відчуженість від нього примусили людство багато в чому переглянути свої погляди на світ і місце людини в цьому світі. Зокрема, в художніх творах, естетичних трактатах та публіцистичних деклараціях модерністів найчастіше порушується проблема абсурдності світу, самотності та приреченості людини. Навіть ті твори модерністів, де домінують світлі, елегійні або навіть радісні емоції (наприклад, живописця та графіка Марка Шагала (1887 – 1985), нідерландського живописця Піта Мондріана (1872 – 1944), російського композитора та диригента Ігоря Стравінського (1882 – 1971), французького письменника Марселя Пруста (1871 – 1922), англо-американського поета Томаса Еліота (1888 – 1965) та ін.), просякнуті мотивами втрати зв’язків з реальністю, в них відчувається самотність митця, замкненого в колі своїх фантазій, спогадів та асоціацій. Втрата ідеалів стає результатом сприйняття світу як хаотичного і жахливого в своїй ворожості щодо людини і у підсумку призводить до нівелювання інтересу щодо предметного світу взагалі. У цьому відношенні модернізм – це культура асоціальна. А тому предметний зміст дійсності перетворюється для діячів модернізму в щось несуттєве, другорядне. Це знаходить своє відбиття у виникненні принципу деформації як спільного принципу, характерного для численних художніх течій модернізму. Художника-реаліста цікавив об’єктивний зміст і соціальний сенс предмета. Модерніста ж предмет, як такий, не цікавить, він для нього – лише привід для суб’єктивного самовиразу. Принцип відображення дійсності замінюється принципом створення нової реальності, а звідси – поява умовностей, символів. Ще одна з особливостей модернізму – це розрив зв’язку з масовою художньою свідомістю, масовим художнім смаком.

Культура модернізму є, по суті, елітарною, тобто орієнтованою на невелику групу людей, які володіють особливим художнім сприйняттям. Виникнення модернізму часто пов’язують з появою експресіонізму (від франц. expression – вираження, виразність). Батьківщиною експресіонізму була Німеччина, де виникли перші спілки молодих художників, занепокоєних долею культури та майбуттям людства, які відчували в собі бунтарський дух та незгоду з дійсністю. У 1905 р. у Дрездені виникає група «Міст», що об’єднала чотирьох студентів-архітекторів – Е. Кірхнера, Ф. Бейля, Е. Хеккеля та К. Шмідта-Ротлуффа.

Найпослідовнішим провідником ідей експресіонізму був засновник та теоретик «Мосту» Ернст Людвіг Кірхнер (1880 – 1938). Для Е. Кірхнера, людини яскравого темпераменту, символом неспокійного хаотичного світу, що є ворожим відносно «природної» людини, було сучасне місто. Саме місто, як уособлення зла, стало однією з провідних тем у творчості митця та його однодумців. Настрій картин передається відповідними художніми засобами – сміливими сполученнями кольору, де переважає чорне, зелене й жовте, зміщенням планів, кутастими, ламаними лініями та контурами, формами, яким притаманне недопустиме відхилення від пропорцій, зламом та деформацією зображення. Роботи експресіоністів, як правило, не залишали глядачів байдужими, вони викликали активні відповідні почуття, на які й розраховували автори, звертаючись до модерністських прийомів. Відомими представниками експресіонізму в образотворчому мистецтві стали також О. Кокошка, Г. Гросс, О. Дікс та ін.

Естафету художнього пошуку в стилі експресіонізму від «Мосту» приймає «Синій вершник» – група, яка працювала в Мюнхені. У кав’ярнях, художніх студіях цього міста збиралися художники, письменники, композитори з різних країн – Австрії, Англії, Америки, Італії, Росії, Угорщини. Значною постаттю в їх колі був Василь Кандінський (1866 – 1944) – майбутній організатор «Синього вершника». Другим ініціатором нового експресіоністського товариства був німецький художник Франк Марк (1880 – 1916). Назва групи пов’язана з картиною Кандінського, написаною у 1903 р. На ній зображений стрімкий синій вершник, який, на думку автора, уособлює «бурю та натиск».

З групою «Синій вершник» пов’язана творчість таких різних художників, як А. Макке, А. Явленський, П. Клеє, А. Кубін, Л. Фейнінгер та ін. Група проіснувала недовго і розпалася з початком Першої світової війни, проте за короткий період свого існування її представники зуміли довести естетику експресіонізму до її логічного завершення. Якщо у перших експресіоністів головну роль відігравала людина, то у митців «Синього вершника» людські емоції відступають на другий план перед абстрактною основою. Притаманне всім експресіоністам несприйняття дійсності виявляється в повному її запереченні, в спробі ізолюватися в своєму формалізованому, суб’єктивному, повністю відокремленому від дійсності світі.

Близьку німецьким експресіоністам доктрину емоційно-колористичного живопису сповідували паризькі фовісти (від франц. fauves – дикі). Вони утверджували свого роду живопис «без правил», за що й отримали від критиків цю іронічну назву. До групи фовістів входили А. Матісс, А. Дерен, М. Вламінк, А. Марке, Р. Дюфі, Ж. Руо та ін. Їх об’єднувало прагнення до створення художніх образів за допомогою винятково яскравої відкритої барви, експресивних, напружених кольорових симфоній. Основні кольорові композиції фовісти брали з природи, максимально посилюючи та загострюючи їх. Від «Мосту» та інших експресіоністів їх відрізняло більш оптимістичне ставлення до життя, прагнення відтворити красу та гармонію, яких так не вистачає світу.

Експресіонізм, який виник у живописі, так чи інакше виявився й у всіх інших видах мистецтва. Він посідав суттєве місце в німецькій та австрійській поезії (Г. Тракль, Ф. Верфель, ранній Й. Бехер). Риси експресіонізму притаманні прозі І. Франка та Ф. Кафки. Одним із провідних жанрів експресіонізму є публіцистична драма, або «драма крику», з її «вселенськими конфліктами», абстрагованим образом людини, уривчастою «телеграфною мовою», різкою пластикою (п’єси В. Хазенклавера, Г. Кайзера, Е. Толлера та ін.). Розквіт європейського експресіонізму в цілому завершується на початку 30-х років. Але його ідеї та прийоми продовжують впливати на творчість різних за своїми поглядами діячів культури, адже експресіонізму була властива найхарактерніша для культури ХХ ст. риса – загострено контрастне бачення світу. Ще одним художнім напрямом, який мав довгочасні наслідки та спричинив значний вплив на розвиток модерністського мистецтва, був кубізм. Він виник у Парижі також на початку століття. Так само, як і експресіоністи, кубісти прагнули виразити свій внутрішній світ, вважаючи його єдиним джерелом творчого натхнення. Вони відмовились від традиційних художніх засобів та почали розробляти нові форми багатовимірної перспективи, які б дали змогу показати об’єкт всебічно, у вигляді безлічі площин, які перетинаються між собою, утворюючи напівпрозорі чотирикутники, трикутники, півкола. Конструктивна схожість усіх предметів, їхні взаємозв’язок та взаємодія – ось що в першу чергу цікавило та хвилювало кубістів.

З кубізмом у різні часи пов’язувалася творчість багатьох митців, проте найголовнішу роль у становленні нового напряму відіграли іспанець Пабло Пікассо (1881 – 1973) та француз Жорж Брак (1881 – 1963 рр.). Саме в їхніх творах 1907 – 1912 рр. експерименти кубізму набули найдосконаліших форм. Навколо П. Пікассо та Ж. Брака гуртувалися не лише молоді художники Р. Делоне, А. Глез, Ж. Метценже, Ф. Пікабля, Ф. Леже, але й поети – Макс Жакоб, Андре Сальмон і, особливо, Гійом Аполлінер (1880 – 1918), які взяли участь у розробці теоретичних засад кубізму. Технократичні принципи кубізму були притаманні й іншим мистецьким напрямам, передусім конструктивізму. Конструктивізм 20 – 30-х років завоював право називатися особливим художнім стилем в архітектурі. Саме в ньому найбільш повну ідеалізацію здобули ідеї техніцизму, які підносили техніку на більш високий щабель, ніж особистість. Одним із найбільш яскравих представників цього напряму був французький архітектор Л. Корбюз’є, який мріяв створити принципово іншу природу із сталі й бетону. Старовинну формулу архітектури «користь – міцність – краса» він перетворив у тріаду «конструкція – функція – форма», новому змісту якої відповідали не лише нові будівельні форми, а й нові риси особистості – урбанізованої, динамічної, діяльної.

Найвідчутніше кубізм вплинув на радикальні кола модерністів, які вважали себе передовим загоном, авангардом нового мистецтва (звідси – «авангардизм»). Авангардисти прагнули повністю відмовитися від існуючих мистецьких традицій та норм і перетворити новизну зображальних засобів на самоціль. Серед ранніх авангардистів, на яких вплинув кубізм, були італійські футуристи (від лат. futurum – майбутнє).

Про утворення футуризму заявив у 1909 році італійський письменник Філіппо Марінетті (1876 – 1944), наголошуючи на кончині мистецтва минулого та народженні футуризму як мистецтва майбутнього. Відкидаючи традиційну культуру та її цінності, футуристи протиставили їй культ техніки та індустріальних міст (урбанізм). Однодумцями Ф. Марінетті були художники У. Боччокі, Н. Карра, Л. Руссоло, Дж. Балла, Дж. Соверені. Їхні твори були комбінацією площин та ліній, дисгармонію кольору і форми. Футуризм пробував свої сили в різних галузях мистецтва. У скульптурі представники футуризму закликали відмовитись від «кайданів-законів» і перетворити скульптуру у «звільнені пластичні купи». У музиці вони ставили завдання «виразити музичну душу натовпу, великих промислових складів, поїздів, крейсерів, авто …». Так виникає брюїтистська музика (від франц. «шум»), яка славить Машину і Струм. У літературі представниками футуризму були Ф. Марінетті, В. Маяковський, частково І. Северянін і В. Хлєбніков. Велику увагу футуристи приділяли формі своїх поетичних творів, створенню нової поетичної мови.

У повоєнну добу виникають нові форми модернізму, які, на відміну від довоєнних, уже тяжіють до активного впливу на світ, до втручання в духовну, а іноді й у суспільну сферу людського буття. Активну антиестетичність містив у собі дадаїзм, що народився ще в Першу світову війну у Швейцарії, де доля звела художників та поетів з ворогуючих країн Європи. Їх об’єднувала ненависть не тільки до війни, а й до суспільства, своїм ворогом вони вважали будь-який авторитет чи традицію і врешті-решт – саме мистецтво. Формою протесту проти ворожої дійсності дадаїсти обрали культ абсурду й зруйнування мистецтва. Не мала змісту й сама назва напряму: звукосполучення «дада» виводили то від румунського «так-так», то від французького «коник», то від дитячого безладного лепетання. Дадаїсти не мали визначеної художньої програми і займалися творчістю для того, щоб довести, що творчість – теж ніщо. Глузуючи над дійсністю, дадаїсти замість поезії у загальноприйнятому розумінні пропонували слухачам набори випадкових слів та безглузді звукосполучення або читали одночасно вірші різних поетів, замість малярства чи скульптури демонстрували на виставках праску з припаяними шипами (М. Рей). Замість картин створювались колажі – безладно наклеєні на картон шматки журнальних реклам, газет, фотографії, мотузки, ґудзики, бите скло. Несхильність до існуючого способу життя та пов’язаної з ним культури у дадаїстів набрала форми антикультури. Дадаїзм розпався в першій половині 20-х років, проте своєю антихудожньою практикою, активним насадженням культу абсурду він сколихнув усю Європу та багато в чому визначив наперед подальшу еволюцію модернізму.

Настрої, які були спонукальним мотивом виникнення дадаїзму, сприяли появі сюрреалізму (від франц. surrealisme – надреалізм) – течії, що посідає одне з найпомітніших місць у складній культурній палітрі століття. Як напрям у мистецтві сюрреалізм утвердився в середині 20-х років і через кілька років став чи не наймоднішою течією в Західній Європі і Америці. Перше ядро сюрреалістів становили молоді паризькі поети та письменники – Андре Бретон (1896 – 1966), Луї Арагон (1897 – 1982), Поль Елюар (1895 – 1953), Жак Превер (1900 – 1977) та ін. Пізніше в угрупування влилися художники М. Ернст, А. Массон, Х. Міро, М. Дюшан, С. Далі, Р. Магрітт. Творча та теоретична платформа сюрреалізму вперше була визначена у 1924 р. Творчість сюрреалістів була пройнята ідеєю художнього і соціального бунту, тотальної непокори усталеним нормам життя і світосприйняття, прагненням до створення світу принципово нових цінностей і пошуку засобів виявити себе в цьому світі. Хаос світу, на думку сюрреалістів, провокує і хаос художнього мислення. Представники сюрреалізму вирішили замінити реальний, наочний світ містичним світом підсвідомого. Сновидіння, галюцинації та божевілля визнавалися єдиним джерелом натхнення. Їх діяльність проходила під гаслом відмови можливості соціального прогресу та звільнення людського «Я» від кайданів розуму, логіки, моралі. Розквіт сюрреалізму припадає на 1924 – 1938 рр. Найяскравішим представником сюрреалізму вважається відомий іспанський художник Сальвадор Далі. Його картини є ірраціональними комбінаціями суто реальних предметів, які мають натуралістичний вигляд або парадоксальним способом деформовані. С. Далі відображав різні прояви психологічних збочень, галюцинацій і вторгнення у світ людських бажань, душевних таємниць, марень («Антропоморфна шафа», «Збереження пам’яті», «Спокуса Св. Антонія», «М’яка конструкція з вареними бобами. Передчуття громадянської війни» та ін.).

Наприкінці 40-х років – початку 50-х усі школи західного мистецтва, зокрема сюрреалізм, були відсунуті на задній план абстракціонізмом (від лат. abstractio – далекий від дійсності). Найвідоміше визначення абстракціонізму належить апологету цього напряму, французькому мистецтвознавцю та художнику М. Сефору. Він називав абстрактним будь-яке мистецтво, яке не містить у собі жодного нагадування про дійсність, жодного відгуку цієї дійсності. Тобто абстракціонізм – це безпредметне мистецтво, яке повністю відмовляється від зображення реальної дійсності і людини. Апофеоз абстракціонізму сягає другої половини ХХ ст. Проте його витоки слід шукати на початку століття, коли були створені перші абстрактні композиції та здійснені спроби розробити відповідні теоретичні засади. Вже з перших кроків існування абстракціонізм поділявся на два основні різновиди. Для першого напряму характерним було прагнення до гармонізації безформених кольорових композицій; для другого – створення геометричних абстракцій. Засновником першого напряму абстракціонізму вважається Василь Кандінський. Переконаний ідеаліст, людина з яскраво вираженими релігійними почуттями, В. Кандінський не приймає дійсності, вважаючи, що митцю не потрібне те, що його оточує. Єдиний предмет творчості, що заслуговує на увагу митця, – це його власний духовний світ, стан власної душі. Символами цього стану можуть бути лише «чисті», взяті самі по собі лінії, барви, форми. Картини Кандинського нагадують зафіксовані в фарбах фотографічні ефекти світла і безформені кольорові плями в красивих комбінаціях з кривими та ламаними лініями. Другий напрям абстракціонізму – геометричний – представляють Піт Мондріан та Казимир Малевич, які засобами безпредметного мистецтва передавали людські почуття й переживання. Казимир Малевич, життя й діяльність якого щільно пов’язані з Україною, вважав основою мистецтва інтуїтивізм, а метою зображення площинних геометричних фігур – показ переваги «чистого почуття» («Чорний квадрат», «Біле на білому фоні», «Червоний квадрат»). Пізніше у творчості Малевича постійно виринає селянська тематика, пов’язана з українським народним орнаментом та мотивами давніх археологічних культур України. Нове покоління абстракціоністів, яке прийшло в мистецтво після Другої світової війни (Дж. Поллок, В. де Кунінг та ін.), продовжуючи пошуки абстракціоністів початку століття, розробило нові прийоми та засоби.

З 60-х рр. ХХ ст. з’являються нові форми авангардизму, які можна об’єднати в поняття «концептуальне мистецтво» (від англ. «поняття», «ідея»). Концептуалісти бачать завдання художника в чистому поєднанні ідей і концепцій. Для ілюстрації своїх ідей концептуалісти застосовують різні матеріали: друкований текст, схеми, фотографії, людське тіло, відеозаписи, промислові вироби, природні елементи й матеріали. Залежно від використання того чи іншого матеріалу можна вирізнити безліч течій: поп-арт (комбінації з побутових речей); оп-арт (композиції створені за допомогою кольору і світла, проведених через оптичні пристрої на складні геометричні конструкції); кінетичне мистецтво (механічні винаходи); боді-арт (картини на людському тілі); ленд-арт (використання художником природних елементів: снігу, землі, води, вогню, трави, повітря) тощо.

У архітектурі ХХ ст. тривалий час переважала еклектика, тобто комбінація елементів різних стилів. Чимало архітекторів заперечували як еклектику, так і архаїзацію, наслідування давніх витворів. У своїх пошуках сучасного стилю вони йшли різними шляхами, що визначалося національними особливостями, орієнтацією на смаки тієї чи іншої соціальної верстви й особистими поглядами, особливостями таланту. «Сучасний стиль» було все ж знайдено – єдиний, але з певними національними варіаціями стиль модерн (від франц. «сучасний»). Стиль «модерн» народився з поєднання двох тенденцій: прагнення архітектора раціонально використати нові матеріали (сталь, скло, залізобетон) і тяжіння до певної міри малозмістовної, але вишуканої декоративності (А. Гауді, Ч. Макінтош). Другий напрям в архітектурі ХХ ст. – функціоналізм – виявив потребу створити не просто відхилені форми, а предметно-естетичне середовище для життєдіяльності людей (Ле Корбюзье, Ф. Райт).

Модернізм, як указувалось, впливав на розвиток усіх галузей культури. Своєрідна революція відбулася у ХХ ст. і в музиці. Утверджувалися нові тенденції і принципи музичного мислення, отже, здійснювався поворот у жанровій сфері. Опера поступово втрачала свою роль провідного музичного жанру. Посилюється інтерес до балету як найбільш умовного зі сценічних мистецтв, камерного театру, розважальних музичних постановок. Пошуки нового в музиці цікавлять багатьох композиторів. Безліч композиторів-авангардистів прагнули виразити новий зміст тільки за допомогою невідомих музичних засобів, йшли на різні експерименти, що призводили до руйнування естетичних і технологічних підвалин музичної культури. Одним із найбільш самобутніх явищ музичної культури ХХ ст. став стиль джаз. За однією версією, слово «джаз» походить від англійського слова «переслідувати, гнатися», за іншою – від французького «патякати, тріскотіти», а за третьою – від імені негритянського музиканта Джазбо Брауна, організатора і керівника першого джаз-бенду в Нью-Йорку (1915). Джаз виник на основі фольклору американських негрів з притаманними йому африканськими ритмами, які було збагачено елементами європейської мелодики. Скоро після виникнення джаз здобув величезну популярність в усьому світі й розділився на велику кількість напрямів.

Великого значення у 50 – 60-х рр. набуває новий музичний стиль – рок (від англ. «хитатися», «розкачуватися»). Музика – не все, що становить зміст рок-культури. Головне в ній – моральна позиція, тип існування. Рок-культура – це своєрідна контркультура, тобто моральне протистояння світової вдоволеності, психологічна конфронтація, коли особистість не бажає жити за загальноприйнятими стандартами. Основний пафос рок-культури – епатаж: виклик, заперечення, порушення правил. Сучасний рок – це безліч стильових форм та напрямів, національних та регіональних різновидів.

Дата добавления: 2014-11-06