Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Оліфіров О.В. 7 страница




Постійна пам’ять (англ. ROM, Read Only Memory — пам’ять тільки для читання) — енергонезалежна пам’ять, використовується для зберігання даних, що ніколи не потребують зміни. Зміст пам’яті спеціальним чином “зашивається” у мікросхему BIOS при її виготовлені для постійного зберігання. Із постійної пам’яті можна тільки зчитувати.

 

Рисунок 2.5 – Плата оперативної пам’яті

BIOS (Basic Input/Output System) – це базова система введення-виведення. BIOS являє собою систему, що складається з великої кількості утиліт, призначених для автоматичного розпізнання встановленого на комп’ютер обладнання, його настройки і перевірки функціонування.

У склад цієї системи входять різні програми введення-виведення, які забезпечують взаємодію між операційною системою, прикладними програмами з одного боку та пристроями, що входять до складу комп’ютера (внутрішніми і зовнішніми) з іншого.

Виклик програм BIOS, як правило, здійснюється через програмні або апаратні переривання. При включенні питання комп’ютера BIOS тестують (POST - Power-On-Self-Test) компоненти системи - процесор, пам’ять, приводи дисків, клавіатуру тощо.

BIOS реалізована у вигляді мікросхеми, встановленої на материнській платі комп’ютера. Зазначимо, що назва ROM BIOS у теперішній час не зовсім коректна, оскільки "ROM" передбачає використання постійних запам’ятовуючих пристроїв, а для зберігання кодів BIOS в теперішній час застосовують в основному перепрограмовані запам’ятовуючі пристрої. Найбільш перспективною для зберігання системи BIOS є флеш-пам’ять (змінні карти пам’яті). Вона дозволяє модифікувати функції для підтримки нових пристроїв, що підключаються до комп’ютера.

Носії, що використовують флеш-пам’ять, складають багато чисельний клас портативних носіїв цифрової інформації і застосовуються у переважній більшості сучасних цифрових пристроях. Різні типи карт флеш-пам’яті все частіше використовуються у цифрових камерах, кишенькових комп’ютерах, аудіоплеєрах, мобільних телефонах та в інших портативних електронних системах.

Використання чипів флеш-пам’яті дозволяє створювати мініатюрні і дуже легкі енергонезалежні змінні карти пам’яті, що характеризуються до того ж низьким енергоспоживанням. Важливою перевагою карт на основі флеш-пам’яті є також їх висока надійність, обумовлена відсутністю рухомих частин, що особливо критично у випадку зовнішніх механічних впливів: ударів, вібрацій тощо.

Основний недолік таких носіїв — висока вартість самих карт, хоча у спостерігається тенденція до значного зниження цін на змінні карти флеш-пам’яті.

Найпоширенішими типами флеш-карт сьогодні є CompactFlash (CF), SmartMedia (SM), Securе Digital (SD), MultiMediaCard (MMC) і Memory Stick (MS), які відрізняються один від одного інтерфейсами, габаритами, швидкістю читання/запису і максимально можливою місткістю.

Принципова різниця між флеш-пам’яттю та RAM полягає у тому, що флеш це енергонезалежна пам’ять, здатна протягом необмеженого часу зберігати інформацію за відсутності зовнішнього живлення.

Накопичувачі на дисках — пристрої, що служать для введення/виведення та зберігання інформації в комп’ютері та переносу її між ними. За способом запису та зчитування інформації на носій дискові накопичувачі можна підрозділити на:

- накопичувачі на флопі-дисках (гнучкі магнітні диски);

- накопичувачі на жорстких магнітних дисках (вінчестери);

- накопичувачі на магнітооптичних дисках;

- накопичувачі на оптичних дисках (CD-ROM, DVD-ROM тощо);

- накопичувачі на магнітній стрічці (стримери) та інші.

Накопичувачі на жорстких магнітних дисках (англ. HDD — Hard Disk Drive) — це найбільш масовий запам’ятовуючий пристрій великої місткості, у якому носіями інформації є круглі алюмінієві пластини — платери, обидві поверхні яких покриті шаром магнітного матеріалу (рис. 2.6). Використовуються для постійного зберігання інформації — програм і даних.

Накопичувачі на жорстких дисках мають такі основні характеристики:

- об’єм (місткість), 2- 3 Тб;

- швидкість оберту диску (вимірюється у обертання/хв). Звичайно сучасні жорсткі диски мають швидкість обертання від 5400 до 10000 об/хв. Чим вище швидкість обертання, тим вище швидкість обміну даними;

- кількість секторів на доріжці;

- час пошуку/переключення головок між циліндрами;

- кеш-пам’ять.

 

Рисунок 2.6 – Накопичувач на жорстких магнітних дисках

 

Інший вид накопичувачів - накопичувачі на оптичних дисках, принцип дії яких такий: точно сфокусований лазерний промінь відбивається від поверхні пластмасового диска. Інформація записується у вигляді поглиблень на спіральній доріжці. Відбите модульоване світло потрапляє у фотоприймач і потім перетворюється у стандартний сигнал. На диску дані записуються на дуже вузьку (у 100 разів тонше людської волосини) спіральну доріжку, повна довжина якої складає 5 км. Будь-який диск має прозору полікарбонатну підложку, яка надає йому жорсткості, металевий шар, що відображає промінь, та захисний шар акрилового пластику (на ньому друкується етикетка). Технологія лазерних дисків розвивається в декількох напрямах. Це CD і DVD-носії.

Контролер (адаптер) — пристрій, який пов’язує внутрішні та зовнішні пристрої комп’ютера з центральним процесором, звільняючи процесор від безпосереднього управління функціонуванням даного обладнання.

Контролери існують для всіх пристроїв, що не розташовані на материнській платі. Розглянемо найважливіші та часто використовувані контролери.

Відеокарта (відеоконтролер) — це електрона плата, яка обробляє відео дані (текст і графіку) і управляє роботою дисплея: посилає в дисплей сигнали управління яркістю промінів і сигнали розгортки зображення (рис. 2.7).

Відеоконтpолеp відповідає за виведення зображення з відео пам’яті, pегенеpацію її змісту, формування сигналів розгортки для монітору і обробку запитів центрального пpоцесоpа.

Аудіоадаптер (аудіокарта або звукова плата)- це спеціальна електронна плата, яка дозволяє записувати звук, відтворювати його і створювати програмними засобами за допомогою мікрофону, навушників, динаміків, вбудованого синтезатора та іншого обладнання.

Рисунок 2.7 – ВідеокартаGigabyte NX79T256GT-RH

Мережна карта (мережний адаптер) - це плата розширення, що вставляється у роз’єм материнської плати комп’ютера, яка служить для підключення комп’ютера до мережі.

Зовнішні пристрої підключаються до системної плати через спеціальні роз’єми – порти. Розрізняють такі типи портів:

- послідовний (COM) служить для підключення до комп’ютера достатньо "повільних" пристроїв (миші, модеми тощо). Роз’єми послідовних портів можуть бути двох типів: 25-контактні і 9-контактні;

- паралельний (LPT) служить для підключення до комп’ютера більш "швидких" пристроїв (принтера або сканера);

- порт PS/2 служить для підключення клавіатури або миші;

- ігровий (MIDI) служить для підключення джойстика, руля та інших ігрових пристроїв;

- USB порт – високошвидкісна шина і порт для підключення найрізноманітніших пристроїв, який зараз призваний замінити решту.

Не останню роль у роботі менеджера туристичного агентства грають периферійні пристрої, використання яких дозволяє розширити базові можливості ПК. До базових периферійних пристроїв відносять принтери, сканери, багатофункціональні пристрої, плотери тощо.

Принтери (від англ. printer - друкар) - пристрій, призначений для виведення на папір або плівку підготовленої на ПК текстової або графічної інформації.

Основні характеристики принтерів:

- технологія друку (струменева, лазерна, матрична та інші);

- роздільна здатність (якість друку) - максимальна кількість точок на дюйм, яку здатний надрукувати принтер (наприклад, 1200 х 2400 dpi);

- швидкість друку – вимірюється кількістю надрукованих сторінок на хвилину;

- формати паперу, що підтримуються; найчастіше друк відбувається на папері формату A4, тому практично всі принтери мають його підтримку;

- тип підключення (інтерфейс) - LPT, USB тощо;

- витратні матеріали - чорнильні стрічки, картриджі з чорнилами, порошкові тонери та інше.

Матричний принтер створює зображення на папері із окремих маленьких точок ударним способом. У матричному принтері зображення формується на носії друкуючої головкою, що являє собою набір голок, які приводяться у дію електромагнітами. Головка розташовується на каретці, що рухається за направляючими поперек аркуша паперу; при цьому голки у заданій послідовності наносять удари по паперу через стрічку з фарбою, аналогічну тій, що застосовується у друкарських машинках і звичайно впаковану у картридж, тим самим формуючи точкове зображення. Для переміщення каретки звичайно використовується ремінна передача, рідше - зубчаста рейка або гвинтова передача. Приводом каретки є кроковий електродвигун.

Не дивлячись на те, що технології матричного друку часто сприймаються як застарілі, матричні принтери як і раніше знаходять застосування там, де потрібний недорогий масовий друк на багатошарових бланках (наприклад, на авіаквитках) або під копірку, а також у випадках, коли потрібно виведення значної кількості суто текстової інформації без пред'явлення особливих вимог до якості одержуваного документа (друк товарних чеків, етикеток, ярликів, даних з систем управління і вимірювання); додаткова економія при цьому досягається за рахунок використання дешевого фальцьованого або рулонного паперу.

Ще однією перевагою матричного друку є високий ресурс як самого принтера (8 млн рядків) так і друкарської головки (30 млн символів).

До недоліків можна віднести таке: високий рівень шуму, низка швидкість та якість друку в графічному режимі, тільки чорно-білий друк.

Струменевий принтер є подальшим розвитком ідеї матричного принтера, тому в його конструкції збережено багато з елементів попередника.
Головним елементом струменевого принтера є друкарська головка, що складається з великої кількості сопел, до яких підводяться чорнила (рідкі). Зображення на носії формуються із точок. Чорнила подаються до сопел за рахунок капілярних властивостей і утримуються від витікання за рахунок сил поверхневого натягу рідини. У головку вбудований спеціальний механізм, що дозволяє викидати з сопла мікроскопічну крапельку чорнила. У залежності від будови цього механізму розрізняють приналежність принтера к тому або іншому класу. В струменевих принтерах використовується один з двох методів викидання чорнильних капель:

- п’єзоелектричний (Epson);

- метод газових бульбашок (Canon, НР).

Струменеві принтери бувають завжди кольоровими, дозволяють отримувати півтонові зображення високої якості, однак має малу швидкість друку у порівнянні з лазерними.

При тривалому простої принтера (тиждень і більше) відбувається висихання залишків фарбника на соплах друкуючої головки, що вимагає її очищення. Принтер має можливість автоматичної або примусової очистки сопел із відповідного розділу настройки драйверу принтера. Для зменшення вартості друку і зменшення інших характеристик принтера застосовуються систему безперервної подачі чорнил.

Лазерний принтер — один із видів принтерів, що дозволяють швидко створювати високоякісні відбитки тексту і графіки на звичайному папері. Формування зображення відбувається шляхом безпосереднього сканування лазерним променем фоточутливих елементів принтера.

Процес лазерного друку складається з п’яти послідовних кроків:

1. Зарядка фотовалу, тобто нанесення рівномірного електричного заряду на поверхню фотобарабану, що обертається.

2. Лазерне сканування — процес проходження негативно зарядженої поверхні фотовалу під лазерним променем. Промінь лазеру відхиляється дзеркалом, що обертається, і, проходячи через розподільчу лінзу, фокусується на фотовалі. Лазер активізується тільки у тих місцях, на які з магнитного валу у подальшому має потрапити тонер. Під дією лазеру ділянки фоточутливої поверхні фотовалу, які були засвічені лазером, становляться електропровідними, і частина заряду на цих ділянках «стікає» на металеву основу фотовалу. Тим самим на поверхні фотовалу створюється електростатичне зображення майбутнього відбитку у вигляді "рисунка" із ділянок з менш негативним зарядом, чим загальний фон.

3. Накладення тонеру – негативно заряджений ролик при подачі тонеру надає йому негативний заряд і подає його на ролик проявки. Тонер, що знаходиться в бункері, притягується до поверхні магнітного валу під дією магніту, з якого виготовлена серцевина валу. Під час обертання магнітного валу тонер, що знаходиться на його поверхні, проходить через вузьку щілину, утворену між дозуючим лезом і магнітним валом. Після цього тонер входить в контакт з фотовалом і притягується на нього в тих місцях, де зберігся негативний заряд. Притягнутий до фотовалу тонер рухається на ньому далі, поки не стикається з папером.

4. Перенесення тонеру – безпосередньо під місцем контакту фотовалу з папером на ролик переносу (коронатор) подається позитивний заряд, який переноситься на папір у місці контакту. Частинки тонеру, увійшовши у зіткнення з позитивно зарядженим папером, переносяться на нього і утримуються на поверхні за рахунок електростатики. Закріплення тонеру відбувається у пічці за рахунок нагріву (180—220 °C) і тиску.

Лазерні принтери мають високу швидкість друку, оскільки промінь лазеру може переміщатися значно швидше, ніж друкарська головка. Вони більш економніші. Отримані відбитки дуже якісні – не бояться вологи, стійкі до стирання і вицвітання.

Сублімаційний принтер (термосублімаційний принтер) — принтер, що друкує зображення на щільних твердих поверхнях шляхом нанесення твердотільного (як правило кристалічного) барвника на поверхню паперу. Термосублімаційний друк основується на явищі сублімації, переході речовини із твердого стану в газоподібний, оминувши рідкий стан. На даний момент принтер звичайно використовуються для друку зображень на пластикових картах і на CD, DVD.

Сканер – електромеханічний пристрій для переведення графічної інформації різного характеру з двомірної поверхні у комп’ютерний вид для подальшого редагування або виведення на друк.

Основні характеристики сканерів:

- оптична роздільна здатність - максимальна кількість точок на дюйм, яку здатний сприйняти сканер. Вимірюється у dpi (точки на дюйм) або ppi (пікселі на дюйм);

- насиченість кольорів (глибина сканування, роздільна здатність) – кількість біт, якими сканер кодує зображення. Повнокольорними вважаються зображення з глибиною кольору у 24 біта, по вісім біт на кожну з трьох складових RGB;

- швидкість сканування (кількість сторінок на хвилину);

- динамічний діапазон (динамічна щільність) - це характеристика оригіналу, що дорівнює десятинному логарифму відношення світла падаючого на оригінал, до світла відображеного. Діапазон може приймати значення від 0.0 (біла поверхня) до 4.0 (чорна). Звичайна кольорова друкована фотографія має діапазон - 2,5 або менше. Недорогий сканер - 2,0 - 2,5;

- інтерфейс - LPT, USB;

- тип сканування (планшетні, сторінкові, проекційні, барабанні);

- формат (А3, А4 і А5);

- можливість двостороннього сканування.

Менеджеру туристичного агенства достатньо мати планшетний сканер формату А4. Він дозволяє вводити як тексти, так і рисунки (фотографії). Розпізнання відсканованого матеріалу звичайно відбувається з використанням програми ABBYY FineReader.

Копіювальний апарат — це пристрій, призначений для отримання копій документів, фотографій, рисунків та інших двомірних зображень на папері і інших матеріалах. На відміну від поліграфічних машин може використовуватися для виготовлення малих тиражів книг, брошур тощо.

Основні характеристики копіювальних апаратів:

- формат оригіналу і копії;

- швидкість копіювання;

- вартість копіювання;

- продуктивність;

- рекомендований обсяг копіювання (ресурс).

У копіювальних апаратах найбільш поширений електрографічний метод друку. Для великих тиражів використовується трафаретний метод. Також (у факсимільних апаратах і недорогих кольорових ксероксах) використовується метод струменевого друку і метод термодруку. Решта методів отримання зображення поширення не отримали або були витіснені з ринку копіювальної техніки.

Факсимільні апарати призначені для передачі різних документів телефонною мережею. Сьогодні важко уявити собі сучасний офіс без факсимільного апарату, який окрім свого основного завдання може виконувати роль телефонного апарату, автовідповідача, найпростішого копіювального апарату, а іноді ще й сканера та принтера. Головне достоїнство телефаксів полягає в простій і швидкою відправленні будь-якого документа в будь-яку точку земної кулі, тому незважаючи на бурхливий розвиток електронних засобів зв'язку, таких як Інтернет, електронна пошта тощо, факсимільні апарати залишаються одним з найбільш важливих сучасних засобів зв'язку.

У роботі менеджера функції принтера, сканера, копіювального апарату та факсу можуть замінити багатофункціональні пристрої (комбайни), які суміщують у собі функції цих пристроїв.

Веб-камера — цифрова відео або фотокамера, здатна у реальному часі фіксувати зображення, призначені для подальшої передачі мережею Інтернет (у програмах типу Skype, Instant Messenger або у будь-якому відеододатку).

Шредер (англ. shredder — подрібнювач, кромсатель) використовується для подрібнення паперу у дуже дрібні смужки або крихітні шматочки. Призначенні для зниження приватних або конфіденційних документів: рахунків, банківських виписок та інших документів, які можуть буть використані у шахрайстві або для крадіжки особистих даних.

 

2.2 Засоби комунікації та зв’язку

 

Разом з автономною роботою значне підвищення ефективності використання комп’ютерів може бути досягнуто об’єднанням їх у комп’ютерні мережі.

Комп'ютерна мережа являє собою систему розподіленої обробки інформації, що складає як мінімум із двох комп'ютерів, що взаємодіють між собою за допомогою спеціальних засобів зв'язку. Мережа дає можливість окремим співробітникам організації взаємодіяти один з одним, отримувати доступ до інформаційних ресурсів, що зберігається на видалених серверах, та спільно використовувати технічне обладнання (принтери, факси тощо).

Мережа надає можливість окремим співробітникам організації взаємодіяти один з одним та звертатися до ресурсів, що використовуються сумісно (програма, принтеру, файл-серверу тощо); дозволяє їм отримувати доступ до даних, що зберігаються на персональних комп’ютерах у віддалених офісах.

Це знижує витрати на кожного окремого користувача, а у випадку централізованого зберігання інформації значно спрощуються процеси забезпечення її цілісності, а також резервного копіювання.

Іншими словами, комп'ютерна мережа (англ. Computer Network, від net — мережа і work — робота) - це сукупність персональних комп’ютерів та інших обчислювальних пристроїв, з’єднаних за допомогою каналів зв’язку та засобів комутацій у єдину систему для обміну повідомленнями й доступу користувачів до програмних, технічних, інформаційних і організаційних ресурсів мережі.

Система передачі даних (СПД) складається з декількох компонентів, що визначаються у залежності від розв’язуваних задач. Розглянемо основні з них:

Мережні адаптери (мережні карти) і кабелі є апаратною основою організації комп’ютерних мереж. Функцією мережного адаптера є передача і прийняття мережних сигналів з кабелю. Адаптер сприймає команди та дані від операційної системи, перетворює цю інформацію в один з стандартних форматів і передає її в мережу через підключений до адаптера кабель.

Існує велика кількість мережних карт різних виробників, однак, за типом протоколів, що реалізуються, можна виділити такі найпопулярніші типи: Ethernet, Token ring, ArCNET, FDDI (табл. 2.1).

 

Таблиця 2.1 – Порівняльна характеристика технологій локальних обчислювальних мереж

Технологія Ethernet Token Ring FDDI ArCNET
Специфіка найпоширеніша пакетна технологія передачі даних; використовується у невеликих або середнього розміру офісних локальних мережах для промислових локальних мереж стандарт FDDI забезпечує передачу даних на швидкості 100 Мбіт/с в основному на магістральних мережах низька вартість мережного обладнання та можливість створення великих мереж; невисока швидкість передачі даних
Топологія шина, зірка кільце кільце шина, зірка
Середовище передачі даних коаксіальний кабель, кручена пара, оптоволо-конні лінії коаксіальний кабель, кручена пара оптоволоконні лінії коаксіальний кабель для шини, кручена пара - зірки
Швидкість передачі даних до 1 Гбіт/с до 100 Мбіт/с від 100 Мбіт/с до 10 Мбіт/с
Довжина кабельного сегмента мережі не більше 100 м до концентрато-ру не більше 185 м до комутатора не більше 200км не більше 185м

 

Для зв’язку комп’ютеров через телефонну або кабельну мережу використовується модем.

Модем — це пристрій, що застосовується у системах зв’язку для фізичного сполучення інформаційного сигналу з середовищем його поширення, і виконує функцію модуляції при передачі сигналу і демодуляції при прийомі сигналу із каналу зв’язку.

Модулятор у модемі змінює характеристики сигналу у відповідності з змінами вхідного інформаційного сигналу, демодулятор — здійснює зворотній процес.

Термінатори являють собою резистори, встановлені на обох кінцях сегменту кабелю для запобігання внутрішніх відбиттів сигналу. Сигнал, що дійшов до кінця сегменту, поглинається термінатором - це дозволяє позбутися паразитних сигналів в мережі, що відбиваються.

Мережний кабель забезпечує канал зв’язку комп’ютера з рештою робочих станцій мережі. При встановленні кабелів потрібно точно слідувати специфікаціям.

Кабель на основі скручених пар (кручена пара, TP) містить дві або більше пари проводів, скручених один з іншим по всій довжині кабелю. Скручування дозволяє підвищити завадостійкість кабелю й знизити вплив кожної пари на всі інші.

Коаксіальний кабель складається із центрального провідника (суцільного або багатожильного), покритого шаром полімерного ізолятора, поверх якого розташований інший провідник (екран). Екран являє собою мідне покриття навколо ізолятора або фольгу, у яку обернений ізолятор. У високоякісних кабелях присутні й мідне покриття й фольга. Коаксіальний кабель забезпечує більш високу завадостійкість у порівнянні із кручений парою, але він є дорожчим. Існують різні види коаксіальних кабелів. При установці мережі варто вибирати кабель у точній відповідності зі специфікацією.

Тонкий коаксіальний кабель RG-58 (іноді називається CheaperNet або ThinNet) являє собою екранований мідний дріт. Товщина кабелю 6 мм. Хвильовий опір 50 Ом. Варто відрізняти тонкий коаксіальний від телевізійного кабелю, що застосовується в кабельному телебаченні. Незважаючи на схожість, телевізійний кабель (RG-59) має хвильовий опір 75 Ом і не призначений для використання в комп'ютерній мережі.

Кабель до комп'ютерів у мережі приєднується за допомогою Т-конектора, обидва кінці кабелю повинні закінчуватися термінаторами у 50 м. При відсутності термінатора в кабелі будуть утворюватися стоячі хвилі, що швидше за все приведе до непрацездатності всього сегмента мережі. Мережі, побудовані на тонкому кабелі Ethernet, мають топологію "загальна шина", тобто всі комп'ютери в сегменті мережі підключені до одного кабелю. Через технічні особливості, при ушкодженні ділянки кабелю (або поганому контакті в Т-конекторі або термінаторі) мережа не розпадеться на два ізольованих, але працюючого фрагмента, а повністю виходить із ладу. Це знижує її надійність, а також значно ускладнює діагностику місця виникнення неполадки. У зв'язку із цим перспективніше будувати мережі на основі кабелю "кручена пари". Використання коаксіального кабелю вважається застарілою технологією, що, наприклад, навіть не підтримується протоколом Fast Ethernet. Проте, більшість невеликих офісних мереж продовжують використовувати коаксіальний кабель, як історично, так і просто заощаджуючи кошти, тому що використання “крученої пари” передбачає покупку концентратора (hub) або, навіть, комутатора (switch).

Мережний комутатор (або swich) — пристрій, призначений для з'єднання декількох вузлів комп'ютерної мережі в межах одного сегменту. На відміну від концентратора (hub), який поширює трафік від одного підключеного пристрою до всіх інших, комутатор передає дані тільки безпосередньо одержувачу, виключення складає широкомовний трафік всім вузлам мережі. Це підвищує продуктивність і безпеку мережі, позбавляючи решту сегментів мережі від необхідності обробляти дані, які їм не призначалися.

Товстий коаксіальний кабель (RG-8 і RG-11) має товщину 12 мм і буває двох різновидів: гнучкий і твердий. Він має більший ступінь перешкодозахищеності, більшу механічну міцність, а також дозволяє підключати новий комп'ютер до кабелю, не припиняючи роботу мережі. Однак він складний при прокладці, а для підключення до нього потрібне спеціальний пристрій (трансивер). Трансивер установлюється безпосередньо на кабелі контактно (проколюванням) або безконтактно, і живиться від мережного адаптера комп'ютера. Трансивер з'єднується з мережним адаптером за допомогою кабелю AUI (Attachment Unit Interface) довжиною до 50 метрів. Мережний адаптер повинен мати рознімання AUI (рознімання DB-15), що звичайно є в концентраторах (hub-ax). Основна область застосування товстого коаксіального кабелю - магістральні лінії, що з'єднують поверхи будинку (якщо використовувати оптоволоконний кабель не дозволяють засобу).

Оптичний кабель складається з одного або декількох кварцових волокон (іноді полімерних), покритих захисною оболонкою. Оболонка, як правило, складається з декількох шарів для забезпечення кращого захисту волокон.

В оптоволоконному кабелі для передачі сигналів використовується світло. Такий кабель звичайно складається із центральної скляної нитки товщиною в трохи мікрон (світловоду), покритої суцільною скляною оболонкою, що має менший показник переломлення, ніж світловод. Поширюючись по світловоду, промені світла не виходять за його межі, відбиваючись від покриваючого шару оболонки. Все це, у свою чергу, заховано в зовнішню захисну оболонку.

У перших оптоволоконних кабелях як матеріал для світловоду використовувалося скло. У сучасних розробках використовується також пластик. Волоконно-оптичні кабелі мають відмінні характеристики: захищеність від електромагнітних перешкод, механічна міцність (в ізоляції) і гарна гнучкість. Однак у них є серйозний недолік - складність з'єднання волокон з розніманнями й між собою при необхідності нарощування довжини кабелю. Сама вартість волоконно-оптичних кабелів ненабагато перевищує вартість кабелів на кручений парі, однак, проведення монтажних робіт з оптоволокном обходиться набагато дорожче через трудомісткість операцій і високої вартості застосовуваного монтажного устаткування. Так, приєднання оптичного волокна до рознімання вимагає проведення високоточної обрізки волокна в площині строго перпендикулярної осі волокна, а також виконання з'єднання шляхом складної операції склеювання, а не обтиснення, як це робиться для кручений пари. Виконання ж неякісних з'єднань відразу різко звужує смугу пропущення волоконно-оптичних кабелів і ліній. Для установки рознімань, створення відгалужень, пошуку несправностей в оптоволоконному кабелі необхідні спеціальна апаратура й висока кваліфікація. Тому оптоволоконну лінію найчастіше використовують у якості основної високошвидкісної магістралі великої локальної обчислювальної мережі.

Архітектура мережі описує не тільки фізичне розташування мережних пристроїв, але й тип використовуваних адаптерів і кабелів. Крім того, мережна архітектура визначає методи передачі даних по кабелі.

Об’єднання комп’ютерів у дротову мережу звичайно потребує прокладки великої кількості кабелю через стіни і стелі. Також дротові мережі накладають певні обмеження на розташування обладнання. Цих недоліків позбавлені бездротові мережі: можна додавати комп'ютери і інші бездротові пристрої з мінімальними фізичними, часовими і матеріальними витратами. Для передачі інформації бездротові точки доступу використовують радіохвилі із спектру частот, визначених стандартом IEEE 802.11.

Найчастіше бездротові точки доступу використовуються для надання доступу мобільним пристроям (ноутбуки, принтери тощо) до стаціонарної локальної мережі. Також бездротові точки доступу часто використовуються для створення так званих «гарячих точок» — областей, в межах яких клієнту надається безкоштовний доступ до мережі Інтернет. Звичайно такі точки знаходяться у бібліотеках, аеропортах, вуличних кафе великих міст.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-10-15; Просмотров: 473; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.063 сек.