Активність і діяльність, співвідношення понять

Однією з головних теоретичних проблем при розгляді поняття активності особистості є співвіднесення понять «активності» і «діяльності». Складність полягає в тому, що у великій кількості випадків ці терміни виступають як синоніми.

На основі аналізу позицій фахівців, виділяють ряд загальних істотних ознак активності особистості. До них відносяться уявлення про активність як:

• формі діяльності, що свідчить про сутнісному єдності понять активності та діяльності;

• діяльності, до якої у людини виникло власне внутрішнє ставлення, в якій відбився індивідуальний досвід людини;

• особистісно значущої діяльності: формі самовираження, самоствердження людини з одного боку і про людину, як про продукт активного і ініціативного взаємодії з навколишнім соціальним середовищем - з іншого;

• діяльності спрямованої на перетворення навколишнього світу;

• якості особистості, особистісному освіту, що виявляється у внутрішній готовності до цілеспрямованого взаємодії з середовищем, до самодіяльності, що базується на потребах і інтересах особистості, що характеризується прагненням і бажанням діяти, цілеспрямованістю і наполегливістю, енергійністю та ініціативою.

Подання про активність як формі діяльності, дозволяє стверджувати, що активності повинні бути притаманні основні складові діяльності (В. Н. Кругліков, 1998). У психології до них відносять: мета чи цілеспрямованість, мотивацію, способи і прийоми, за допомогою яких здійснюється діяльність, а також усвідомленість і емоції.

Говорячи про мету, мають на увазі, що будь-яка діяльність здійснюється для чогось, тобто, що вона спрямована на досягнення певної мети, яка трактується як свідомий образ бажаного результату і визначається мотивацією суб'єкта діяльності. Людина, перебуваючи під впливом комплексу зовнішніх і внутрішніх мотивів, вибирає головний з них, який перетворюється на мету діяльності спрямованої на його досягнення. Тому мета можна також розглядати як головний усвідомлений мотив. Звідси стає зрозумілим, що продуктивна діяльність носить мотивований і усвідомлений характер. Однак не всі мотиви, на відміну від цілей, усвідомлюються людиною. Це не означає, однак, що неусвідомлювані мотиви не представлені у свідомості людини. Вони проявляються, але в особливій формі, у формі емоцій, як елемент емоційної складової діяльності. Емоції виникають з приводу подій або результатів дій, які пов'язані з мотивами. У теорії діяльності емоції визначаються як відображення відношення результату діяльності до її мотиву. (Ю. Б. Гіппенрейтер, 1997). Крім того, вони виступають одним з оціночних критеріїв вибору напрямку дій. Способи і прийоми виступають елементом діяльності, але не просто як засіб для здійснення дії, до якого пристосовуються руху, а як елемент схеми дії, як знаряддя, що збагачує останнє орієнтацією на окремі властивості предмета-знаряддя (Д. Б. Ельконін, 1987). Визначаючи активність як особливу форму діяльності потрібно усвідомлювати її відмінності, її особливості. В якості відмінних рис пропонується розглядати інтенсифікацію основних характеристик діяльності, а також присутність двох додаткових властивостей: ініціативності та ситуативності.

Інтенсифікація відображає той факт, що у всіх характеристиках активності в явній формі проглядаються елементи якісно - кількісних оцінок. Спостерігається підвищення вираженості і інтенсивності її складових, а саме посилення усвідомленості, суб'єктивності, особистісної значимості цілей, відзначається більш високий рівень мотивації та володіння суб'єктом способистістьми і прийомами діяльності, підвищена емоційна забарвленість.

Під ініціативністю розуміється почин, внутрішнє спонукання до діяльності, підприємливість і їх прояв в діяльності людини. Очевидно, що ініціатива тісно пов'язана і виступає проявом мотивації, ступеня особистісної значущості діяльності для людини, є проявом принципу активності, засвідчуючи про внутрішню включеності суб'єкта в процес діяльності, про провідну роль в ньому внутрішнього плану. Вона свідчить про вольових, творчих і психофізичних здібностях особистості. Тим самим, виступає інтегративним показником співвіднесення особистісних особливостей і вимог діяльності.

Ситуативність активності може розглядатися як характеристика, що свідчить про перехід діяльності в іншу якість - якість активності в тому випадку, коли зусилля, спрямовані на досягнення мети перевершують нормований рівень діяльності і необхідні для її досягнення. При цьому рівень активності може розглядатися з двох позицій - зовнішньої по відношенню до суб'єкта і внутрішньої. У першому випадку активність може відповідати нормативно визначеної мети або перевищувати її. Для характеристики такої активності використовують поняття «надситуативной» і «наднормативної активності» (А. В. Петровський, М. Г. Ярошевський, 1990, В. Ф. Бехтерєв, 1996, Р. С. Немов, 1985) під якими розуміється здатність суб'єкта підніматися над рівнем вимог ситуації або, відповідно, офіційно висуваються суспільством нормативними вимогами. У другому випадку активність розглядається з точки зору суб'єкта і співвідноситься з внутрішньо обумовленою метою, що відповідає не зовнішнім, соціально обумовленим, а його особистим внутрішнім цілям. Для особистості активність завжди «нормативна», оскільки відповідає поставленої мети, у разі досягнення якої діяльність втрачає свою енергетичну основу - мотивацію і розвинутися до рівня Надситуативно, очевидно, не може. Діяльність, яка не дозволила суб'єкту досягти поставленої мети, традиційно вважається недостатньо активною або «пасивної», тобто в принципі, не може називатися активністю.

Рівень активності, її тривалість, стійкість та інші показники залежать від узгодженості та оптимальних поєднань різних компонентів: емоційного, мотиваційного та ін.. У зв'язку з чим, в залежності від способу зв'язку психічних і особистісних рівнів активності вона може набувати оптимальний або неоптимальний характер. Наприклад, підтримувати певний рівень активності можна двома способистістьми: перенапруженням усіх сил, що веде до стомлення, падіння активності, і за рахунок емоційно - мотиваційного підкріплення. (К. А. Абульханова-Славська, 1991). Саме ці два підходи, наприклад, відрізняють традиційне навчання у вищій школі, побудоване з опорою на лекційні заняття та інноваційні форми навчання, що спираються на методи активного навчання.

Дата добавления: 2014-10-15