А. Традиційні жанри

Жанри лірики

Відомі й застосовуються дуже різні жанрові класифікації лірики. Найчастіше вдаються до традиційної та тематичної класифікацій. Тому саме їх розглянемо докладніше.

Історично найдавніша релігійно-обрядова лірика (яка мала насамперед релігійне призначення і виконувалася під час певних обрядів). Це зокрема:

1. Г имн (гр. hýmnos — хвалебна пісня) — хвалебна пісня на честь якогось божества, героя або урочистої події.

2. П салмú (псалóм, або псáльма)(гр. psalmos — пісня) — релігійні пісні, створені біблійним царем Давидом та ще кількома давньогебрейськими авторами і вміщені у Старому Заповіті.

3. Ода (гр. ōidē) — хвалебна пісня або вірш про якусь видатну особу чи подію. Цей жарнр був вельми популярним в античній літературі. Оди писали на честь богів та героїв. Зрідка зустрічається цей жанр і в українській літературі („Ода князю Куракіну” І. Котляревського, „Ода совісті” І. Драча).

З часом деякі з цих жанрів переосмислювалися. Так, гимн (або слáвень) сьогодні — пісня-символ держави; жанр псалмів продовжує розвиватися (цикл Т.Шевченка та Ліни Костенко «Давидові псалми», «Псалми степу» Є.Маланюка).

Досить давня т.зв. кастова лірика, що поширювалися у середовищі привілейованої суспільної верстви (касти). Сюди належать такі жанри:

4. Альба (прованс. alba — світанок) — пісня про таємне побачення рицаря-трубадура з дамою серця — дружиною сеньйора, про неминучу розлуку закоханих на світанку.

5. Серенáда (від італ. sera — вечір) — пристрасна пісня про кохання, що виконувалася ввечері шанувальником під вікном дами під акомпанемент гітари чи мандоліни.

6. Епіталáма (гр. epithalámios — шлюбний, весільний) — весільний вірш на честь молодих.

7. Епітáфія (від гр. ері — над і táphos — могила) — надмогильний поетичний напис, що вшановував покійного.

Цей жанр розвивається і в сучасній українській літературі, набувши при цьому переважно іронічного забарвлення (цикл В.Симоненка «Мандрівка по цвинтарю»).

З розвитком сатири пов’язані

8. Епігрáми (гр. epigramma — напис) — невеликі дотепні вірші з несподіваною, ґраційно завершеною кінцівкою (пуантом), які висміювали певні вади людей чи суспільства. Серед авторів епіграм — Платон, Сапфо, Р.Бернс, Г.Смотрицький, А.Пушкін, І.Франко, В.Cамійленко, В.Симоненко та ін. В українській літературі твори цього жанру називають ще шпигáчки (збірка М. Лукаша „Шпигачки”).

Деякі жанри лірики своїм походженням пов’язані з розвитком строфи:

9. Станци.

10. Тріолети.

11. Ронделі.

12. Сонети тощо.

Про них скажемо далі, розглядаючи строфіку.

Одним з найдавніших жанрів є також

13. Пісня —це невеликий поетичний твір, призначений для співу.

Пісня має куплетну будову. Куплетом тут іменується строфа. Куплет складається з двох або чотирьох рядків, які між собою римуються. Пісні з куплетною будовою часто мають прúспіви (це рядки, що повторюються після кожного куплета).

Найхарактерніша особливість пісні – єдність слів і мелодії. Мелодія залежить від змісту, настрою пісні. Якщо йдеться про щось радісне, жартівливе, то й мелодія весела, пришвидшена; коли ж передається людське горе, тяжкі переживання, мелодія теж добирається сумовита, сповнена болю.

Розрізняють пісні народні та літературні. Народні поділяються на

♣ обрядові (колядки, щедрівки, веснянки, весільні);

♣ соціально - побутові (козацькі, чумацькі, кріпацькі, рекрутські, стрілецькі, пісні УПА);

♣ родинно-побутові (пісні про кохання, родинне життя, жартівливі).

Окремий пласт фолькльорної лірики — народні пісні літературного походження, котрі, маючи конкретних авторів, сприймаються вже як народні: «Їхав козак за Дунай» С.Климовського, «Ой, я дівчина полтавка» І.Котляревського, «Дивлюсь я на небо» М.Петренка ін.). З часом на перший план вийшли літературні пісні («Думи мої...», «Заповіт», «Зоре моя вечірняя» Т.Шевченка, «Не пора», «Червона калино...» І.Франка, «Пісня про рушник» А.Малишка, «Лебеді материнства» В.Симоненка, «Мамина вишня» Д.Луценка).

Особливий різновид пісні — ромáнс — невеликий вірш про кохання та музичний твір для сольного співу з інструментальним акомпанементом (серед українських авторів романсів — Леся Українка, М.Кримський, С.Чекаленко, О.Олесь, Ліна Костенко). Поступово романс трансформувався (у 60—80-ті роки ХХ ст.) в авторську, або бáрдівську пісню — коли митець пише слова, музику пісні і сам виконує її, найчастіше у супроводі гітари. Серед найвідоміших піснярів (бардів) у Росії — Б.Окуджава, В.Висоцький, в Україні — В.Морозов, А.Панчишин, С.Щербачов (Тризубий Стас), Е.Драч.

Вельми популярними в класичній ліриці були також такі жанри, як:

14. Елéгія (гр. elegeia — журлива пісня) — вірш, пройнятий настроями журби, смутку, у ньому часто звучить скарга на життєві негаразди, містяться гіркі роздуми про швидкоплинність людського життя.

Визнаними майстрами елегії були Архилог, Тибулл, Катулл, Овідій, Ронсар, Мільтон, Новаліс, Пушкін.

В українській літературі елегія бурхливо розвивається в добу романтизму — твори А.Метлинського, В.Забіли, М.Петренка, Т.Шевченка («Думи мої...» «Чого мені тяжко...», «Зоре моя вечірняя...» «Я не нездужаю, нівроку...», «Не завидуй багатому...»). Класичним зразком елегії є вірш Л.Глібова «Журба».

Елегійні мотиви проступають у творах І.Франка (надто у збірці «Зів’яле листя»), Лесі Українки, О.Олеся, В.Сосюри, М.Рильського, І.Світличного, В.Симоненка, В.Стуса, Н.Левицької-Холодної та ін.).

Суто слов’янським різновидом елегії є дýмка — короткий ліричний вірш елегійного, іноді баладного змісту. Започаткував цю форму А.Метлинський, вдавався до неї О.Афанасьєв-Чужбинський, М.Петренко, Т.Шевченко («Нащо мені чорні брови...», «Тяжко-важко в світі жити...»), а також деякі білоруські (Ф.Богушевич, Я.Купала) та польські (Б.Зелеський) поети.

15. Ідúлія (грецьк. eidyllion – замальовка, невелика віршова пісенька) – невеликий, переважно віршовий твір, у якому поетизується сільське життя. І. з’явилася в давньогрецьку добу. В українській поезії першим до цього жанру звернувся Л. Боровиковський („Подражаніє Горацію”). Класичний зразок ідилії – вірш Т. Шевченка „Садок вишневий коло хати...”.

16. Послáння — публіцистичний вірш у формі листа-звернення до певної особи (чи багатьох осіб). Фундатором цього жанру називають римського поета І ст. до Різдва Христового Горація, який у «Посланні до Пізонів» виклав свої погляди на поетичну творчість та правила мистецтва.

Ознаки послання:

♣ образ адресата;

♣ настанова на спілкування з ним автора;

♣ композиційно-стильова форма «зверненого слова».

В українській літературі цей жанр широко представлений: «Посланіє до єпископів» І.Вишенського, «До Основ’яненка», „Гоголю”, «Посланіє» Т.Шевченка, «Сідоглавому» І.Франка, «Собі самому», «Прощай, мій зошите...» В.Симоненка та ін.

17. Лірична поема – великий переважно поетичний твір, у якому розгортається широка панорама почуттів, переживань і думок героя, а епічний сюжет відсутній („Кавказ” Т. Шевченка, „Слово про рідну матір” М. Рильського).

18. Курйóзні вірші (від фр. curieus – цікавий, дивовижний) – поетичні твори, що мають незвичайний зовнішній вигляд.

Особливо захоплювалися ними староукраїнські письменники (насамперед у добу бароко). Існувало багато різновидів такої поезії:

♣ У тексті фігурного вірша рядки різної довжини розміщувалися у формі чаші, зірки, хреста, меча тощо.

♣ У творах різновиду „рак”( або паліндрóм) добиралися такі слова, щоб під час читання кожного рядка зліва направо і навпаки виходив той самий текст.

♣ В азбучному вірші кожне слово починалося з наступної літери алфавіту.

♣ В акровíрші ( грец. akros – крайній, зовнішній і лат. versus – поворот, повтор, рядок),або акростихý перші (іноді останні чи середні) літери кожного рядка, коли їх читати згори вниз, утворюють слово або фразу, найчастіше ім’я того, кому вірш присвячується.

Традиція курйозної поезії продовжилася у ХХ ст.: у творчості футуристів, передовсім Михайля Семенка (1920-і роки) та в сучасній так званій зоровій поезії, або візіопоезії (В. Трубай, М. Сорока, М. Король, М. Луговик, О. Софієнко, М. Стрельбицький). Кілька зразків зі збірки М. Стрельбицького "Під небом Коновалюка".

Фігурний вірш:

А

тут

стояв

обеліск

жертвам

з дощок

Кропива

виросла

і росте

Україні

Годуйте

поросят

жаливою

стрясає

повітря

Лозунги

слоґани

літають

витають

узримії

Семірко

буквиць

живі ще

Світовидно

Рак: І розчиню я вікна ранків, я – юнич зорІ.

Акровірш:

21 червня. Федір Літній – пора грозова

Ф едір Літні й – п ора грозов а,

н е бесами з і рки х о дять дре в ньо,

хі д небес н ий у ба р вах сх о ва

пов і нь с т роф молод а дер з новенно.

Прог р им і ло, ага, синус о їд дива!

Федір Л ітній – пора гр озова.

Дата добавления: 2014-10-15