А. Загальноєвропейський вимір

Цей напрям став засадничим цілковитим запереченням класицизму, – як високого, так і низького, бурлескного. Чільні ознаки романтизму[119] такі:

1.Коли просвітництво вважало за основну силу пізнання розум, а світ і людину цілком доступними для розумового осягнення, то, на думку романтиків, розум – лише одна зі здатностей людського духа, і то недостатня для глибинного пізнання світу.

2.З огляду на таку настанову розум уже трактувався як не єдиний і не головний засіб пізнання. Романтики дійшли висновку, що основне, глибинне пізнання здійснюється серцем (тобто через почуття та інтуїцію). Отож, мистецтво розглядається тепер поруч з наукою як інший, але не нижчий шлях пізнання.

3.Романтики починають зауважувати та відшукувати у різних царинах буття внутрішні протилежності, антитези. Може, найбільша їхня заслуга в тому, що помітили внутрішню роздвоєність людини, одночасну приналежність її до двох світів – духовного й матеріального; осягнули, що корінь зла – у невмінні чи небажанні людини зрівноважувати протилежні первини свого єства (духовне – біологічне, емоційне – раціональне, особисте – суспільне, альтруїстичне – егоїстичне тощо). Згадаймо під цим кутом зору хоча б Шевченкові „Гайдамаки”, „Сон”, „Кавказ”, „Посланіє”.

4.Увагу романтиків привертають насамперед виняткові подіїта вольові, героїчні духовно прекрасні персонажі. У центрі їхньої творчості – душевний світ людини, надто ж позасвідомі вияви психіки – сон, пристрасть, натхнення, одержимість.

5.Якщо просвітники трактували національні традиції, особливості різних народів, зосібна національні мови, як якесь непорозуміння, „пережитки”, „забобони”, принаймні щось незначне, то для романтиків це першорядна цінність, вияв народного духа, душі народу. Націю вони розглядали як єдину природну форму суспільного існування людини. Звідси такий потужний патріотичний патос А. Метлинського, М. Костомарова, П. Куліша, а надто Т. Шевченка.

6. Романтизм також різко змінив суто стильову царину письменства. Новий напрям руйнує всю систему приписів класицистичної поетики, вважає, що творчість, форма має бути вільною і визначатися тільки натхненням. У цю добу значно розширилося коло тем і жанрів.

Романтиків цікавлять таємничі сторони життя, вони бачать природу живою, одухотвореною, підкреслюють її тісний взаємозв’язок з людиною. Новому романтичному почуттю природи приступне таємниче в ній, безмежне, нарешті, ті „інші світи”, що сховані за щоденним обличчям природи. Це все є „нічна сторона” природи, що справді приступніша людині вночі. Ніч робиться улюбленою темою романтиків: постає т.зв. „ поезія ночі ” („Вивідка”, „Між хмарами місяць тихенько котивсь...” Л. Боровиковського, „Покотиполе” А. Метлинського, „Великодня ніч”, „Соловейко”, „Зорі” М. Костомарова, „Причинна” Т. Шевченка). Поширюється фантастична оповідь як намагання відчути, виразити впливи на людину потойбічного, надматеріального („Ніч перед Різдвом”, „Майська ніч”, „Сорочинський ярмарок” М. Гоголя, „Мадей”, „Жулин і Калина” І. Вагилевича, „Утоплена”, „Великий льох” Т. Шевченка).

Нове висвітлення одержала історична тема. Якщо раніше історична література являла собою в основному збірки цікавих анекдотів та авантюр чи замасковані у давні строї відгуки на сучасні (авторам) проблеми, то романтики намагаються зрозуміти й відтворити сенс минулих епох, їхнє неповторне, власне забарвлення та визначити їхнє місце у цілому історичному розвитку. Адже, на думку цих митців, історичний процес не просто складається з окремих людських вчинків, навпаки, він є виявом вищих сил, веде до вищої мети, проте має внутрішній сенс на всіх щаблях свого руху. Не випадково саме в цю добу з’являється перший український історичний роман „Чорна рада” П. Куліша.

Свого часу просвітники завели у глухий кут раціоналістичного моралізаторства релігійну лірику, тепер вона оживає, набуває емоційного забарвлення („Ісаія. Глава 35”, „Марія”, „Осії. Глава 14”, „Молитва” Т. Шевченка).

Набувають вільної форми, змішуються вже наявні жанри: поєднуються поезія і проза, з’являється ліро-епічна поема. Виникають також нові жанри: романтична (байронічна) поема, балада.

Цілком змінюється характер наслідування фольклору: його тепер не обробляють „для салону”, не причепурюють-вихолощують по-просвітницьки, а намагаються відтворити дух справжньої народної пісні.

7. Для романтичної манери характерний суб’єктивізм – визнання множинності істин та намагання знайти і втілити свою власну істину. Також виразно проступають у цій манері індивідуалізм та активна постать автора. Автор у романтичному творі намагається бути людиною всебічною, причетною до найрізноманітніших форм життя; цієї всеохопності романтичний митець досягає часто тим, що стає людиною рухливою, мінливою, постійно змінює свій стиль, характер, інтереси. Іноді навіть свої погляди (взяти хоч би разючі світоглядові метаморфози[120] М. Гоголя, М. Костомарова, П. Куліша).

8. Зазвичай митець-романтик спочатку з наївною вірою одержимо прагне примирити, згармонізувати опозицію „людина („Я”) – світ”, „людина – суспільство”; силиться відкрити людям очі на неприродність, потворність їхнього способу життя, запропонувати свій рецепт вдосконалення світу. Але досить швидко переконується у марноті своїх зусиль. І тоді його світогляд починає визначати т.зв. „романтична іронія ”, тобто неприйняття реального стану речей, наявного життєустрою. Цьому суєтному реальному світові романтик протиставляє буття ідеально досконале, прекрасне, яке – він це інтуїтивно відчуває – існує в іншому, духовному вимірі світу. Через неймовірне страждання митець усвідомлює цілковиту несумісність дійсного і належного, ту величезну прірву, що розділяє дійсне і належне. Власне, саме наслідком романтичної іронії особливо потужної напруги став духовний крах М. Гоголя; не що інше, як вияв тієї ж таки романтичної іронії проступає у якісному переломі творчості Т. Шевченка періоду „трьох літ”.

9. Найхарактерніша риса романтизму – символобачення, тобто митець-романтик розглядає довколишній світ і відтворює його як систему символів, намагаючись у такий спосіб пізнати надматеріальну суть буття. Тому, маючи справу з романтичним твором, завше треба пам’ятати, що тут кожен образ, кожна картина, кожна думка має подвійне значення – безпосереднє і символічне.

Мало романтичне світосприймання і свої небезпеки. Це певна несталість, легковажність, нестримна фантазія, нехтування конкретною „низькою” дійсністю, що заводило часом романтичних митців у царину фантастики, з якої вони з величезними труднощами поверталися до реального життя, а то й назавжди залишалися в тій царині; інколи романтик обмежувався викликаним настроєм, переживанням, не думаючи, не дбаючи про здійснення своїх ідеалів у реальному житті.

Світового значеннянабула творчість представників літературного романтизму

♣ в Англії – Д. Байрона (1788 – 1824), П.-Б. Шеллі (1792 – 1822), В. Скотта (1771 – 1832);

♣ в Німеччині – Г. Ґайне (1797 – 1856), Й. Шиллера (1759 – 1805); у Франції – В. Ґюґо (1802 – 1885), Ф.-П. Шатобріана (1768 – 1848);

♣ у Польщі – А. Міцкевича (1798 – 1855), Ю. Словацького (1809 – 1840);

♣ в Росії – раннього А. Пушкіна (1799 – 1837), М. Лермонтова (1814 – 1841).

Визначні представники романтизму у малярстві – Ф. Гойя, Т. Жеріко, Е. Делякруа; у музиці – Р. Шуман, Ф. Шуберт, Ф. Шопен, Р. Ваґнер, Ф. Ліст.

Дата добавления: 2014-10-15