Тема IV

План

План

1. Причини роздроблення Київської держави та їх оцінка.

2.Значення Київської держави в історії українського народу.

3.Об'єктивні фактори посилення Галицького та Волинського князівств у кінці ХІ-ХП ст.; їх об'єднання.

4.Галицько-волинська держава за часів Данила Галицького та її історичне значення.

Розглядаючи перше питання плану, необхідно сказати, що з середини ХП ст. наступає новий етап історії княжої доби - етап децентралізації Київської Русі.

Послаблення влади центру над регіонами супроводжується розвитком міст, економічним піднесенням регіонів, розвитком культури. Даючи загальну оцінку цьому етапові нашої історії, можна підкреслити, що:

1. Децентралізація, роздроблення - це явище об'єктивне, законо­мірне, воно випливало з самого характеру суспільно-економічного розвитку в Київській державі ХП ст. У країні формується клас землевласників - феодалів, які стають не ли­ше економічною, а й політичною силою.

2. Київська Русь у середині ХП ст. зовсім не розпалася (про що свідчать чимало істориків минулого), змінилася лише форма державного устрою. Єдину й централізовану монархію змінила монархія федеративна. (Див.: Історія України: нове бачення. Т.1.-К..1995.С.70).

3. Явище роздробленості суперечливе і неоднозначне. Одночасно з відцентруванням діяли сили доцентрові.

4. Децентралізація прискорила і поглибила процес консолідації

єдиного народу, етносу в моноетнічну, а на наступному етапі -

національну державу.

Які основні причини, що викликали роздробленість, - полі­тичні, економічні, зовнішні?

Політичні:

- велика держава - імперія з часом розпадається, нею важко управляти з єдиного центру;

- прагнення окремих земель до політичної самостійності і неза­лежності від центру;

- сила бере верх над законом, відбуваються постійні міжусобні війни князів за Київський престол;

- відсутність серед спадкоємців династій політика - особистості, якими були Володимир Великий, Ярослав Мудрий чи Воло­димир Мономах.

Економічні:

- натуральний характер господарства. Утвердження нових еко­номічних відносин - феодальної власності на землю;

- загострення протиріччя між ростом економічної могутності місцевої влади і намаганням зберегти підпорядкованість центру;

- розвиток економічної самостійності окремих регіонів, міст, які були зацікавлені в зростанні продуктивності праці, покращенні обробітку землі, що давало можливість торгувати і розвива­тись економічно самостійно.

Зовнішні:

- могутність і єдність держави підривали постійні війни і набіги кочових племен і народів (хозари, печеніги, половці, монголо-татари та ін.);

- землі Київської Русі залишалися бар'єром між Сходом і Захо­дом, витримували на собі основний удар, що послаблював їх­ню могутність;

- занепад сусідньої імперії - Візантії та ріст могутності держав Польщі, Литви, Угорщини.

Все ж, незважаючи на роздробленість, центром русько-українського життя залишаються основні землі Київської Русі:

Галичина, Волинь, Київщина, Чернігівщина, Переяславщина. Ва­гомим аргументом на користь цього є використання в письмових джерелах з другої половини ХП ст. терміну "Україна" (вперше згадується в Київському літописі 1187 р.).

В другому питанні слід підкреслити історичне значення Київ­ської держави для долі українського народу, високий рівень соці­ально-економічного, політичного та культурного розвитку, що відповідав загальносвітовому рівню тогочасної цивілізації. Істо­рик Орест Субтельний вважає, що Русь Х-ХІ ст. стояла навіть вище Західної Європи в розвитку міст і торгівлі. (Див.: Субтельний О. Україна: історія. - К., 1993, с. 54-55.). Можна навести дані про те, що у Київській Русі налічувалось близько 240 міст і селищ і серед 90 великих селищ і міст найбільшим був Київ (чисельність населення близько 40 тис.; Лондон досяг такої цифри лише через 100 років). За різними підрахунками вчених, населення країни становило до 12 млн. чол., територія - близько 800 тис. кв. км.

Населення таких міст, як Чернігів, Переяслав, Володимир-Волинський, Львів, Галич та ін. (чисельність мешканців - 4-5 тис. чоловік кожен), переважно складалося з дрібних торговців та ре­місників, оскільки великого поширення набули ремесла. Для прикладу, у Києві було представлено від 40 до 60 різних ремесел, серед них теслярство, ковальство, гончарство, кожум'яцтво та ін. Розвиток ремесел, міст, торгівлі зумовив прогрес у розвитку сіль­ського господарства, яким у переважній більшості займалося на­селення Русі.

Чимале значення Київської держави - в захисті свого насе­лення від зазіхань багатьох ворогів (печенігів, половців, норма­нів, польських і угорських феодалів тощо).

В княжу добу, особливо в період її розквіту, сформувалась нова, більш висока етнічна категорія - давньоруська народність, хоча вона за своєю єдністю була нестійкою (слід врахувати ран­ньофеодальні відносини).

В розвитку культури найвизначнішим було впровадження християнства. Студентам слід конкретизувати це питання. Бажа­но коротко висвітлити і міжнародне значення Київської Русі (са­мостійно).

На завершення розгляду цього питання варто зробити наго­лос на висновку: Київська Русь - прабатьківщина українського народу (самостійно).

В третьому питанні плану лекції слід вказати на фактори, що сприяли розвитку Галицького і Волинського князівств (після ві­докремлення від Київської Русі): географічне розміщення, відда­леність від кочівників, розташування на перехресті важливих то­рговельних шляхів, економічні зв'язки з країнами Західної Європи, розвиток міст, багаті поклади солі та ін.

Слід звернути увагу на особливості їх політичного устрою:

для Галицького князівства - раннє виділення боярства в окремий стан; для Волинського - спільний розвиток дружинно-боярської верстви, що мала великі земельніволодіння, рішуча підтримка нею князівської влади.

Треба відмітити, що в 1199 р. з'явилося нове державне об'єднання - Галицько-Волинське князівство. Цей історичний акт здійснив волинський князь Роман Мстиславович, який підпоряд­кував непокірні боярські угруповання в Галичі, здобув собі славу успішними походами на половців та литовських князів, підтри­мував добрі відносини з Візантією, Угорщиною, Ватиканом. В кінці свого князювання утвердився і на київському престолі. Ос­новною передумовою об'єднання Галицької та Волинської зе­мель в одному князівстві була їх економічна, культурна спіль­ність та зовнішні зв'язки.

Четверте питання плану. За часів правління Данила Галиць­кого Галицько-волинське князівство в своєму розвитку досягло кульмінації. На підставі історичних документів можна вважати, що велика кількість сьогодні існуючих українських населених пунктів виникла не пізніше доби Галицько-волинського князівс­тва. На початку ХШ ст. було побудовано чимало прикордонних міст-фортець у західних областях (Белз, Кам'янець, Збараж, Любачів. Городок, Толмач та ін.). У галицькій частині держави з'являється великий міський центр - Львів, заснований на честь одруження Льва Даниловича з угорською принцесою Констанцією (1247р.).

Відбувався процес спеціалізації міст, зумовлений державни­ми потребами. Одні ставали важливими торговими й ремісничи­ми центрами (Львів, Перемишль, Володимир), інші мали оборон­ні функції (у прикордонних районах), інші - адміністративні.

Природні умови сприяли розвитку сільського господарства, промислів, внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Археологічні джерела вказують на перелік до 60 ремісничих спеціальностей. Сіль, яка була відкрита (Коломия, Болехів), стала відомою по всій Україні.

Помітна роль Галицько-волинського князівства у загально­європейській торговельній системі. Торгівля велася з Польщею, Литвою, Німецьким орденом, придунайськими містами, Візанті­єю, Угорщиною, Чехією, Саксонією та ін.

Таким чином, економіка князівства розвивалася в організа­ційному й технічному аспектах на рівні з іншими сусідніми євро­пейськими державами.

У зовнішній політиці Данило Галицький намагався організу­вати сильний союз проти ординців, але ця боротьба закінчилась невдачею. Князь їздив на переговори до хана Батия в його новозасновану столицю Сарай-Бату. Він пішов на підпорядкування орді (став васалом) для того, щоб виграти час для створення антитатарської коаліції.

У 1253 р. в місті Дорогочині на Підляшші відбулася корона­ція Данила Галицького короною від Папи Інокентія IV. Але сто­сунки Галицько-Волинського князя з Римом мали переважно по­літичний характер. Папа не давав Данилові реальної допомоги у боротьбі проти татар, тому їх взаємини не завершились стійким союзом. Данило Галицький помер в 1264 р.

Історик І-Крип'якевич вказував: "Данило - це найбільша по­стать в історії Галицько-Волинської держави. Він... наново з'єднав розбиту державу... Не дав знищити своєї держави тата­рам... Супроти наступу Азії ввійшов у зв'язки з Західною Євро­пою... Трудом свого життя він відбудував державу свого батька Романа і поклав основи під її дальший розвиток". (Крип'якевич /.77. Історія України. -Львів., 1990, с. 81).

Історичне значення Галицько-волинського князівства поля­гає в тому, що воно на ціле століття продовжило існування дер­жавної організації і стало головним політичним центром для всієї України. Цим землям випала історична місія стати осередком української державності, що об'єднала всю Правобережну Украї­ну і зберегла її традиції. Галицько-волинська держава змогла по­долати період поділів і зберегти територіальну єдність. Вона ви­користала західні зразки в організації держави, війська. Її культура розвивалась на основі синтезу давньоруських традицій та впливу західної культури. Галицьке-Волинське князівство слід розглядати як спадкоємця Київської Русі протягом майже півто­раста наступних років. Воно успадкувало політичну традицію Київської держави, збагативши, розвинувши її у контексті того­часних європейських політичних тенденцій.

За своїм політичним становищем, територією, економічною, військовою могутністю, рівнем культури воно було однією з найбільших держав, що (за винятком Чернігівського князівства) об'єднувало всі етнічні українські землі й розвивалося на єдиній етнічній основі (Київська держава була поліетнічною).

Це була перша держава, яка існувала лише на українських землях. Українські історики М.Грушевський і Д.Дорошенко по­слідовно обстоювали точку зору про велике значення Галицько-волинського князівства як другої в історії Української держави. (Для більш глибокого засвоєння теми рекомендується опрацюва­ти книгу Крип'якевича І. Галицько-Волинське князівство. - К., 1984).

Проблемні питання та завдання для самостійної роботи

1. Які наслідки феодальної роздробленості Київської Русі?

2. Дайте оцінку історичному значенню Київської державності.

3. Визначте, в чому наступність державних традицій Київської Русі в Галицько-волинській державі.

4. Якою була роль Галицько-волинського князівства в міжнаро­дних відносинах ХШ-ХIV ст.?

5. Які причини спонукали галицько-волинських князів до союзу із католицьким Римом?

6. Розкрийте причини занепаду Галицько-волинської держави.

7. Чому після занепаду Києва саме Галицьке-Волинське князівс­тво стало основою української державності?

8. Які причини занепаду Києва як центру руських земель?

ТЕМА ІІІ

Литовсько-польська доба української історії. Початки козаччини (друга половина XIV - перша половина XVII ст.)

Мета і завдання

З'ясувати причини захоплення українських земель Литвою, Польщею, Угорщиною; їх становище, політичний і адміністрати­вний устрій. Встановити основні причини підписання литовсько-польських уній. Розкрити причини і джерела виникнення україн­ського козацтва та діяльність Запорозької Січі.

1. Причини і процес захоплення українських земель Литвою, Польщею, Угорщиною.

2. Становище українських земель, їх політичний і адміністратив­ний устрій у складі Великого князівства Литовського та Польщі.

3. Литовсько-польські унії та їх наслідки для історії українських земель.

4. Причини і джерела виникнення українського козацтва. Запоро­зька Січ.

Розкриття першого питання слід розпочати з висвітлення факторів, що призвели до захоплення українських земель сусід­німи державами. Польща і Литва знаходились на різних рівнях розвитку феодалізму і, незважаючи на протиріччя, мали спільні інтереси. Вони і були причинами експансії щодо України. Голо­вне - оволодіння багатими українськими землями, зміцнення сво­го військового потенціалу, своїх кордонів.

Після смерті галицько-волинського князя Юрія ІІ в Галичину вторглися польські та угорські війська; на Волині утвердилось Литовське князівство. Після довгої боротьби в 1387 р. Галичина була остаточно захоплена Польщею. Ще раніше, в кінці ХІП - на початку XIV ст., Угорщина приєднала до себе Закарпаття, а в се­редині XIV ст. Буковиною заволоділо Молдавське князівство. Всі інші українські землі - Чернігівщина, Сіверщина, Київщина, Пе­реяславщина, Поділля - у 50-60-ті рр. XIV ст. були приєднані до Литви.

Друге питання плану. Варто зазначити, що населення Украї­ни опору литовцям фактично не чинило, позаяк Велике князівст­во Литовське не порушувало існуючих на українських землях звичаїв та системи управління. Це визначалося тим, що соціаль­но-економічний розвиток князівств був вищий, ніж ранньофеода­льної Литовської держави, яка багато запозичила у них, зокрема:

мову, православ'я, законодавство, адміністративний устрій та ін.

В Галичині, що опинилася під владою Польщі, почалася конфіскація землі у місцевої знаті, одночасно великі земельні володіння роздавалися новим вельможам, котрі приходили з Захо­ду, - полякам, німцям, угорцям. Гніт носив абсолютний характер:

полонізація, насильне введення католицизму, запровадження фільварочно-кріпосної системи в землеробстві (Литовські статути), польського адміністративного, судового устрою та ін. У 1413 р. галицькі бояри отримали рівний з поляками статус, і тому більша їх частина перейняла католицьку віру. Завоювання поляків тери­торіальне становили 52 тис. кв. км. Населення - 200 тис. Вони збільшили територій? Польщі на 50 %.

У третьому питанні плану слід коротко зупинитись на осно­вних причинах підписання литовсько-польських уній та їх нас­лідках для історії українських земель. Вони призвели до розі­рвання цих земель і не дали можливості утворитися на території України централізованій державі. Процес укладення унії між Ли­твою і Польщею був довгим (з 1385 по 1569 рр.)

Кревська унія була першою. Польщу до цього кроку спону­кали наступні причини: тиск німців на заході і півночі; усвідом­лення можливостей експансії на схід (на простори колишньої Ру­сі). Для Литви ця унія була пошуком союзників у боротьбі литовського володаря Ягайла за престол. У 1385 р. Ягайло при­йняв Кревську унію, в якій обіцяв навернути на католицизм усю Литву, самому стати католиком.

У результаті унії відбулась інкорпорація, тобто включення литовських, білоруських та українських земель до складу Поль­щі. Разом з литовськими князями присяжні грамоти на вірність польському королю підписали київський, волинський та новгород-сіверські князі, що означало перехід цих князів разом з від­повідними землями та населенням у підданство польської коро­ни. В 1386 р. було укладено династичний шлюб між Ягайлом і польською королевою Ядвігою. Невдовзі Кревська унія поклала початок ліквідації Литви як окремої держави. Ця унія надала бо­ярам-католикам особливі привілеї, українці поступово втрачали свою незалежність. Однак значна частина литовської знаті не ба­жала цього союзу і розпочала проти нього боротьбу. Її очолив князь Вітовт, який примусив Ягайла визнати його "великим кня­зем Литви і Руси" за угодою 1392 року.

У 1413 р. між Ягайлом і Вітовтом була укладена Городельська унія, за якою Литва не тільки визнавала верховенство польського короля, а й вводила однаковий з Польщею адміністративний поділ; на литовських бояр-католиків були поширені польські права. Унія призвела до посилення впливу у Литовському князів­стві католицької віри.

На початку XVI ст. Велике князівство Литовське постало пе­ред загрозою занепаду (причини: поразка у війні з Москвою, за­гроза з боку української знаті, небезпека з боку татар на півден­них кордонах). Наслідком цього стало підписання Люблінської унії між Литвою і Польщею. У 1569 р. у Любліні був скликаний сейм, на який винесено проект повного приєднання литовських земель до Польщі. Сейм затягнувся на кілька місяців, бо були противники унії. Але врешті унія була укладена. За нею: Литва зберігала право на власний герб, печатку, законодавство, мініст­рів, військо, фінанси й адміністрацію; спільними ставали король, сейм і сенат, зовнішня політика, право землеволодіння.

За Люблінським трактатом Польща і Литва утворили нову державу - Річ Посполиту.

Отже, Люблінська унія була зумовлена такими чинниками:

1. Тривалим досвідом литовсько-польських союзів ХІV-ХV ст. (Кревська, Городельська унії).

2. Московською загрозою. Литва була у стані перманентної вій­ни з Московським царством.

3. Династичними зв'язками.

4. Прагненням української шляхти здобути права, якими користу­вались польські шляхтичі (не сплачувати деякі податки та ін.).

Негативним наслідком Люблінської унії стало повне пану­вання Речі Посполитої на українських землях, яке тривало до кі­нця ХУЛІ ст., утвердження необмеженої влади польських магна­тів, посилення соціального, національного і релігійного гніту українського населення.

Люблінська унія, усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також рештки українських державних традицій, що зберігалися під формами автономії у Великому князівстві Ли­товському. Українські землі Речі Посполитої було поділено на шість воєводств: Галицьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Белзьке.

які були необмеженими володарями своїх областей і безжалісно експлуатували природні багатства України. В Україні з'являються величезні латифундії польських маг­натів (Заморських, Тарнавських, Конєцпольських, Потоцьких та зі ін.),

Разом з тим у сучасній історіографії висловлюється думка про позитивні наслідки Люблінської унії, зокрема, в питанні об'єднання всіх українських земель Заходу і Сходу. Врешті, Люблінська унія привела до посилення протесту українського народу проти гнобителів, до національно-визвольної боротьби в кінці ХVІ-ХVПст.

Причини та наслідки прийняття Берестейської унії (1596р.).

Вона об'єднала Православну та Католицьку Церкви з ініціативи частини українського православного духовенства за підтримки польських єзуїтських кіл. Українське духовенство за допомогою унії хотіло здобути рівні права з польським, знать посісти відповідне становище в структурах управління, міщанство - отримати місця в цехах, магістратах, судах. Берестейська унія мала також політичні мотиви: тісніше зв'язати Україну й Білорусь з Польщею і нейтралізувати впливи Московщини, якійшли шляхом релігійної пропаганди.

Варто відмітити, що 8 жовтня 1596 р: в Бресті відбулись два церковні собори - уніатський і православний. Обидва зібрання навіть не думали порозумітися між собою. Уніатський собор проголосив з'єднання з Римо-католицькою Церквою, а православний засудив унію.

Внаслідок унії Греко-католицька Церква підпорядкувалась Ватикану. Проте не все духовенство згодилось на унію. Простий люд, а почасти й українська шляхта виступили на захист православної віри. Найбільший опір чинили міщани Львова, Києва т інших міст. В Придніпров'ї проти унії виступило запорозьке козацтво на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним (Конашевичем) який постійно підтримував православну віру. Він був серед засновників братської школи в Києві, що дала початок Києво- Могилянській академії. Він, по суті, відновив православ'я Україні у 1620-1621 роках.

В наступні роки проти унії та засилля польських феодалі відбулися повстання під проводом гетьмана нереєстрового козацтва Тараса Федоровича (Трясила, 1630 р.), гетьмана нереєстрового січового козацтва Івана Сулими (1635 р.) та ін. Боротьба за волю і православну віру в першій половині XVII ст. зростала, що привело до визвольної війни українського народу.

На Прикарпатті головним осередком православ'я був Скит Манявський. Берестейська унія та опозиція проти неї розкололи суспільство на три Церкви: Православну, Католицьку і уніатську (Греко-католицьку), розділили пізніше українські землі на ліво­бережні і правобережні; поляки використовували унію для пов­ного окатоличення українців, посилення феодального, націона­льного гніту. Переконливу оцінку унії та її наслідків для українського народу дав І.Франко у праці "З історії Брестського собору 1596 р.": "Укладена з мотивів далеко більш політичних й адміністративно-дисциплінарних, ніж догматично-релігійних, Брестська унія відразу внесла величезний фермент у лоно русь­кого (українського - авт.) народу, спричинила тимчасовий запал, пожвавлення, інтелектуальний рух, жваві диспути,... та в кінце­вому підсумку ослабила Русь, деморалізувала її ненавистю братів до братів, взаємним недовір'ям і нетерпимістю і була однією з причин козацьких війн, які принесли Україні руїну, а Польщі за­родок політичного занепаду". (Франка І. Зібрання творів... Том 46.Кн.2.-К„ 1986, с. 193).

Четверте питання плану слід розглядати з причин появи ко­зацтва та історичних умов їх виникнення. Більш-менш достовірні відомості про українських козаків з'являються з кінця XV ст. [Перші історичні згадки датуються 1489 р. (хроніка Мартина Бельського) та 1492 р. (лист великого князя литовського Олекса­ндра до кримського хана Менглі-Гірея)]. Проте слід мати на ува­зі, що ці дати появи козаків є умовними, вони лише відобража­ють довготривалий історичний процес, започаткований раніше, в ході якого українське козацтво пройшло певну суспільну еволю­цію. З побутового явища воно перетворилось на окремий стан зі своїми привілеями. Причини появи козацтва зумовлені такими взаємопов'язаними факторами:

по-перше, це природне прагнення людей до особистої, госпо­дарської, духовної і політичної свободи, яку вони у Польсько-литовській державі поступово втрачали. Щоб дістати цю свободу, найсміливіші, найпідприємливіші селяни і міщани Поділля, Волині, Київщини, а також Західного Поділля і Галичини втікали з давно обжитих земель спочатку у степи Південної Брацлавщини та Київщини, а згодом у безкраї простори Дикого Поля та з. Дніпровські пороги;

по-друге, на цих необжитих землях втікачі знаходили особисту волю, але разом з тим життя тут проходило на межі смертельного ризику, під постійною загрозою ворожого татаро турецького нападу і знищення.

Отже, причини, які зумовили виникнення українського козацтва, мали комплексний характер. До них належали як економічні політичні, військово-стратегічні, так і соціальні чинники.

Одним з найбільших джерел формування українського козацтва було місцеве подніпровське населення, що продовжувало жити на території Південної України та Середнього Подніпров'я. Воно зосереджувалось у так званих "острогах" при замках, було особисто вільним, незакріпаченим і вільно переходило з одного місця на інше. Основними його заняттями, окрім хліборобства були "уходництво" (промисли) та "добичництво". Через часті набіги татар це населення жило на військовий лад, готове у будь - який момент відбити ворожий напад. Виходячи в степ, кожен завжди мав рушницю на плечі і шаблю біля пояса.

Чисельність цих "уходників" зростала за рахунок втікачів, невдоволених існуючими в Литовсько-польській державі порядками. Вони шукали порятунку від економічного, національного і соціально-релігійного гніту, рятуючись від закріпачення, втікали в малозаселені вільні землі степової України,

Поряд з "уходниками" та втікачами важливим джерелом козацтва була військово-службова верства. Необхідність оборони південного порубіжжя потребувала створення при староства спеціальних збройних загонів, як правило, з дрібної шляхти. Такі самі загони мали у своїх маєтках окремі магнати. Поступово частина цих шляхтичів також ішла в степи - "забавитись походами на татарські улуси".

Слід зазначити, що основна маса козаків (за етнічним скла­дом) була українцями, майже виключно православними, розмов­ляли мовою козацькою, тобто українською; (Див: Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. - Т.І. -К., 1990, с. 145). В 1572 році польський король Сігізмунд ІІ Август створює для захисту південних кордонів наймане військо із козаків (300 чоловіків). Вони були записані в окремий реєстр (список), від чо­го дістали назву реєстрове козацтво. Їм надавалась низка приві­леїв: право землеволодіння, платня, право власної військової, ад­міністративної та судової юрисдикції тощо. Створенням прошарку реєстрових козаків польська влада намагалася внести розкол у середовище українських козаків.

Необхідно з'ясувати, де і коли з'явились містечка-січі, що таке "січ", "кіш", де і коли виникла перша козацька Січ (тради­ційно її відносять до 1553-1557 рр. і пов'язують з островом Хор­тиця та іменем Д.Вишневецького, хоч не всі дослідники пого­джуються з такими висновками (опрацювати самостійно).

Розкриваючи державотворчі традиції Запорозької Січі. слід сказати, що вона мала своєрідну військово-адміністративну орга­нізацію, яка увібрала в себе давні вічеві традиції; це була Козаць­ка республіка, продовжувач традиції Київської Русі. Більшість дослідників підкреслюють демократичність устрою Січі (вся вій­ськова адміністрація, органи місцевої влади були виборними; під час роботи Січових рад усі козаки відкритим, демократичним шляхом висували кандидатури, обговорювали і обирали більшіс­тю голосів та ін.).

Запорозьке військо формувалося за принципами добровільно­сті, але відбір бажаючих був суворий. Основу війська становила піхота. Запорожці діяли найпередовішими на той час методами ведення військових операцій. Структура війська Запорозького була наступною: рада Січі, кошовий отаман, військовий суддя, військовий писар, військовий осавул, військовий обозний, війсь­ковий пушкар, військовий тлумач (перекладач документів та пере­говорів з іноземцями), військові шафари перевозів (збирачі подат­ків на перевозах), військовий кантаржій (зберігач ваги і міри на Січі). Бажано ознайомитись із домашнім життям козаків, які жили в Січі, зимівниках і бурдюгах. (Див.: Яворницький Д.І. Історія за­порозьких козаків. Т.1. -К., 1990, а. 233-241).

Висвітлюючи боротьбу українського козацтва з татаро-турецькою армією (XVI ст. - початок XVII ст.), необхідно відмі­тити, що Османська імперія володіла майже всіма Балканами, Угорщиною, впритул підійшла до Відня, нависла над Італією, розширивши воєнні дії по всьому Середземноморському басейну до Іспанії включно. Але найбільша загроза нависла над українськими землями в силу їх сусідства з васалом Туреччини - Кримським ханством (стало васалом в 1475 р.).

На початок 80-х років XV ст. татарська експансія розширю­ється і набирає рис систематичності. Татарська агресія привела до страшної руйнації краю, пограбування, фізичного знищення та захоплення в полон, а потім продаж у рабство великої маси українського населення. За приблизними підрахунками львівського історика Я.Шашкевича, протягом XI - першої половини XVII ст втрати населення українських земель становили не менше 2-2,5млн. осіб убитих і взятих в полон. Протидіяти чисельній, мобільній, добре організованій армії ворога було надзвичайно важко. І умовах відсутності національної державності, яка б мала взяти на себе захист власних кордонів, українське козацтво утворило своєрідний бар'єр проти татаро-турецької агресії. Козаки не лише відбивали напади, а й здійснювали далекі сухопутні та морські походи проти султанської Туреччини та Кримського ханства руйнуючи фортеці, спустошуючи їх володіння, визволяючи своїх полонених співвітчизників.

Найбільшого розмаху козацькі походи досягли в першій чверті XVII ст., викликаючи широкий відгомін у різних країнах Європи. У 1604 році запорожці зробили успішний похід на анатолійське узбережжя Туреччини і атакували кілька міст, а через два роки захопили і зруйнували Варну - на той час одну з головних турецьких фортець на Чорному морі. В 1608 році вони зруйнували татарську фортецю Перекоп, а наступного року напали на турецькі фортеці Аккерман, Кілію та Ізмаїл. В 1614 році вперше зазнав нападу Трапезунд в Малій Азії, захоплений Синоп, а через рік козаки з'явились під турецькою столицею Константинополем і спалили портові причали на очах у султана та його двору. В 1616 році було здобуто і зруйновано найстрашніший невільничий ринок у Криму - Кафу, визволено тисячі невільників. З

З 1616 року походи козаків очолював знаменитий гетьман П.Сагайдачний (Конашевич). котрий уславився багатьма діяннями, зокрема походами на Москву 1618 року, особливо битвою під Хотином 1621 року, де він з 40-тисячним козацьким військом урятував Річ Посполиту від неминучої поразки в турецько-польські війні. П.Сагайдачний з військом Запорозьким вступив до утвореної в Західній Європі Ліги християнської міліції, яка ставила своїм завданням вигнати мусульманських завойовників з Європи.

Сам П-Сагайдачний родом із с. Кульчиці (нині Самбірського району Львівської обл.), мав високу освіту, закінчивши Острозьку академію. Як уже вказувалось, для підтримки діяльності Київсько­го братства гетьман записався до його складу разом з усім Запоро­зьким військом. З його допомогою була заснована братська школа, яка згодом стала колегією і поклала початок майбутній Києво-Могилянській академії. У битві під Хотином був тяжко поранений і в 1622 р. помер. Похований у Києво-Братському монастирі.

М.Грушевський дав високу оцінку діяльності П.Сагайдачного: "В сучаснім громадянстві славим Сагайдачного, як дуже розважного, глибокого політика, що вмів поставити козаччину на службу загально народнім справам і зробив з війська козацького опору національного українського життя". (Грушевський М. Ілю­стрована історія України. -К; 1990, с: 256).

Отже, саме героїчна боротьба українського козацтва вряту­вала населення українських земель від фізичного винищення та поневолення.

Слід зауважити, що козацтво не тільки захищало Україну від нападів турків і татар, але й виступало проти експансії Польщі (по­встання С.Наливайка, П.Лободи, С.Кішки, К. Косинського тощо студенти опрацьовують самостійно). (Див..-Історія України: Курс лекцій. У 2 кн. Кн 1. (МельникЛ.Г. та ін.)-К„ 1991, с. 155-166).

Виникає запитання: в чому своєрідність українського козацт­ва та його роль у вітчизняній історії?

Місце і роль українського козацтва у вітчизняній історії ціл­ком унікальні, особливі, не мають аналогів в історії інших наро­дів, у тому числі і тих, в яких були подібні формування (донські, тверські, яїцькі козаки в Росії, таборити в Чехії, гаренцери, або гранчари в Хорватії; ускоки й гайдуки в південних слов'ян, ру­мунів та угорців та ін.).

Без перебільшення, на певному етапі історичного буття укра­їнського народу козацтво виступало провідною і організуючою силою в боротьбі за національне визволення. Ототожнення в очах зовнішнього світу термінів "українець" і "козак" також свідчило про велику репрезентативну роль останнього в історії України.

Отже, основні аспекти ролі козацтва в українській історії такі:

по-перше: протягом другої половини XV — першої половини XVII ст. саме воно відіграло вирішальну роль у господарському освоєнні півдня України;

по-друге: в конкретній історичній ситуації українських зе­мель козацькому стану, що формувався, доводилося, окрім виро­бничо-трудової діяльності, займатися і військовою, виступаючи озброєною силою на захист народу від фізичного знищення і рабства внаслідок татаро-турецької агресії;

по-третє: козацтво виявило великі потенційні можливості і динамізм у процесі не лише самоорганізації власного стану, а й становлення нових, відмінних від середньовічних, суспільних від­носин. Відбулась організація "козацького устрою", що відзначався демократичністю. Політична структура козацтва у формі Запорозь­кої Січі стала ядром боротьби за національне визволення. Навколо неї групувалися інші політичні сили суспільства (реєстрові козаць­кі формування, церковні братства, міські самоврядування та ін.);

по-четверте: козацтво спромоглося виробити кодекс "козацьких прав і вольностей" - неписаних етичних правил, природних прав і правових норм, що визначали його статус у суспільстві і стали при­тягальним ідеалом для широких верств українського суспільства;

по-п'яте: на відміну від російського українське козацтво стало виконувати також "історичну місію національного речника українського народу, набуваючи функцій носія української дер­жавності" (оскільки російська держава існувала, то в російського козацтва такої місії і не могло бути).

Проблемні питання та завдання для самостійної роботи

1. Охарактеризуйте причини і наслідки релігійного розколу в Україні та появи на її теренах Греко-католицької Церкви.

2. Чому, на ваш погляд, в той час як в Європі виникли централі­зовані держави, така не сформувалася в Україні?

3. В чому особливість козацького суспільно-економічного устрою?

4. Як ставилася польська адміністрація до освоєння козаками Дикого Поля?

5. Чому Запорозьку Січ ще називають і християнською республі­кою?

6. Що ви знаєте про звичаї, побут, символіку, військову майстер­ність козаків?38

Національно-визвольна війна українського народу. Гетьманство Б. Хмельницького (1648 -1657рр.)

Мета і завдання

Визначити причини війни, її характер, мету, рушійні сили. Засвоїти процеси визвольної війни, перемоги і невдачі козацьких військ. Дати оцінку українсько-московським відносинам, підпи­саним "Березневим статтям". Розкрити історичне значення і нас­лідки національно-визвольної війни українського народу проти Польщі.

Дата добавления: 2014-10-15