Активізація національного руху

Важливою складовою суспільного життя в Україні початку XX ст. був національний рух. Поряд із традиційними засадами, на яких він розвивався і раніше, з'явилося й чимало нових рис. Активно розгортався процес створення українських політичних партій. Посилилася земсько-ліберальна опозиція владі. Рух поступово набирав загальнонаціонального характеру, дедалі більшою мірою ставав не лише культурно-освітнім, а й насамперед політичним. Зокрема проводилися масові заходи за участю широких верств української інтелігенції — урочисте відкриття в Полтаві 1903 р. пам'ятника І. Котляревському, відзначення 35-річчя творчої діяльності М. Лисенка та І. Нечуя-Левицького тощо, — які сприяли зростанню національної свідомості, духовному єднанню українців обох імперій.

Активними учасниками українського національного руху були студенти, в тому числі Київського університету. На початку 1901 р. 183 з них було віддано в солдати. Посилення репресій щодо молоді поєднувалося з вимушеними поступками влади. Студентам було дозволено створювати гуртки, каси взаємодопомоги, бібліотеки, скликати збори. Зі свого боку громадськість дедалі гучніше вимагала відміни обмежень щодо вживання української мови.

Піднесення національної самосвідомості українського народу діставало вияв, зокрема, у створенні політичних партій.

Перші українські національні партії виникли ще наприкінці XIX ст. У 1890 р. С. Даниловичем, І. Франком, М. Павликом було створено Русько-українську радикальну партію в Західній Україні. Програма партії будувалася на засадах демократії, соціалізму й соборності українських земель. Своїм завданням партія вважала здобуття української автономії у складі Австро-Угорщини, а в перспективі ставилося за мету створення незалежної Української держави. В 1899 р. лави РУРП залишили Ю. Бачинський, М. Ганкевич, С. Вітик та інші марксистськи налаштовані діячі, які заснували Українську соціал-демократичну партію. Водночас радикалів залишили І. Франко, К. Левицький, В. Охрімович, Т. Окуневський та інші, що створили Національно-демократичну партію, яка стояла ближче до інтересів селянства. Невдовзі вона стала найбільшою українською партією Галичини.

У Наддніпрянській Україні виникають гуртки «свідомих українців», котрі прагнуть перетворити культурно-освітній рух на політичний. У 1892 р. було засновано «Братство тарасівців» за участю І.Липи, братів Міхновських, О. Черняхівського та ін. Члени братства бачили своєю метою боротьбу за самовизначення українського народу, за відродження та розвиток рідної мови, культури, освіти. У 1897 р. громади, що існували в багатьох містах України, об'єдналися в Загальну українську організацію, яка прагнула спрямувати національний рух в його традиційне культурно-освітницьке річище.

Через три роки (1900 р.) виникає перша політична партія в Наддніпрянській Україні — Революційна українська партія (РУП). Постала вона у Харкові з ініціативи Д. Антоновича, М. Русова, О. Коваленка, М. Камінського, Д. Познанського та ін.

Партія об'єднала різні покоління й верстви українців у боротьбі за національне та соціальне визволення. Вона мала шість організацій — у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах, Прилуках і Катеринославі — та закордонний комітет у Львові. Програмні цілі партії були сформульовані М. Міхновським: «одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». Найближчим завданням вважалося повернення українських прав, гарантованих російським царем у 1654 р. за Переяславською угодою.

У складі РУП діяло кілька фракцій. Більшість членів цієї партії на чолі з М.Поршем, В. Винниченком, С. Петлюрою вважали, що партія за складом повинна бути суто національною. На їхню думку, вона мала об'єднувати і націоналізм, і марксизм, тобто те, що, мабуть, важко поєднати. Іншу фракцію РУП очолював М. Міхновський. Фракція виступала з чітких націоналістичних позицій, не позбавлених певної категоричності («За самостійну Україну», «Україна для українців» тощо).

Ще одну внутріпартійну групу очолював М. Меленевський. Її члени вважали, що РУП має відмовитися від національної орієнтації і стати автономною складовою Російської соціал-демократичної робітничої партії. У 1903 р. РУП перейшла на соціал-демократичні позиції, а її фактичним керівником став М. Порш. Органами партії були місячник «Гасло», часопис «Селянин», газета «Праця».

Українська народна партія була заснована 1902 р. М. Міхновським, М. і С. Шеметами, О. і С. Макаренками та ін. Політична орієнтація партії була викладена М. Міхновським у так званих «10 заповідях»: самостійна демократична республіка, панування української мови, звичаїв, культури тощо. Основним гаслом було «Україна для українців». УНП була єдиною партією в Наддніпрянській Україні, яка послідовно обстоювала ідею державної самостійності України.

Українська демократична партія була створена 1904 р. С. Єфремовим, Є. Чикаленком, Б. Грінченком та ін. Вона мала ліберальну орієнтацію. Серед її вимог — надання Україні автономії у складі Російської імперії, встановлення конституційної монархії. Передбачалися скликання крайового сейму, українізація адміністративного апарату, освіти, культури. Загалом політична платформа УДП багато в чому нагадувала партію конституційних демократів Росії.

«Спілку» (Український соціал-демократичний союз) створено 1904 р. на базі частини РУП. Її лідерами були М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський. Вони прагнули, щоб партія представляла всіх робітників України, незалежно від їхньої національності. У 1905 р. партія приєдналася до російських меншовиків на правах автономної організації.

Українська радикальна партія, що виникла 1904 р. з ініціативи Б. Грінченка, С. Єфремова та Д. Дорошенка, та Українська демократична партія, створена 1904 р. на чолі з А. Лотоцьким і Є. Чикаленком, за своїм складом були невеликими, а за політичними орієнтаціями близькими до ліберально-буржуазних поглядів російських кадетів.

Дата добавления: 2014-10-15