Концептуальний вимір проблеми витоків і формування українського народу

На переконання відомого сучасного історика, професора М.Т. Юрія, походження народу – одна з найскладніших проблем, оскільки вона дає ключ до розуміння витоків національної культури, національного духу й ментальності нації.

Сучасна історична наука виокремлює чотири основні концепції етногенезу українського народу: пізньосередньовічну, києворуську, ранньослов’янську та трипільсько-арійську. Наше завдання в тому, щоб, познайомившись з кожною з перелічених концепцій, визначити яка з них є більш науковою, переконливою, правомірною у поясненні витоків українського народу.

Пізньосередньовічна концепція. Основний акцент цієї концепції: український етнос сформувався не раніше ХІV - ХV ст. внаслідок розпаду єдиного давньоруського народу після татаро-монгольської навали. Сучасні історики характеризують дану концепцію як заідеологізовану, що відображає імперські (йдеться як про розвиток історичної науки в контексті функціонування геополітичної реалії Російська імперія, так і «імперії» Радянський Союз) претензії на історичну спадщину Київської Русі.

Основний контраргумент істориків, які не визнають пізньосередньовічної концепції формування українського народу, - своєрідний і багаточисельний народ не міг формуватися в період деструкції і розпаду, коли його етнічні території перебували під владою чи у складі цілого ряду державних утворень. Формуватися народ міг лише в умовах державної єдності українських етнічних земель. Такі умови, на переконання істориків опонуючих пізньосередньовічній концепції, властиві часові функціонування держави Київська Русь.

Трипільсько-арійська концепція. Основний акцент трипільсько-арійської концепції: український народ – нащадок трипільців, досвід яких «перетікає» в культуру і побут аріїв, потім скіфів, за тим сарматів і т. д. Звідси виходить, що український народ – це культурно-досвідна похідна від трипільців, аріїв, скіфів, сарматів і т. д. Оцінюючи правомірність даної концепції, маємо визнати, що культурні надбання всіх стародавніх народів, які проживали в українських землях до часу виходу на історичну арену етнічної данності «український народ», стали, зрозуміла річ, основою до його [українського народу] культурного розвитку. Отже, маємо визнати, що і трипільці, і арії, і скіфи і т. п. – споріднені з українцями в культурно-досвідному відношенні етнічні данності. Але слід пам’ятати, що і етнонім «арії», і етнонім «скіфи» є назвою збірних народів, серед яких були не лишепращури українців.

Акцентуємо ще на одній важливій деталі: вивчення історичних витоків українського етносу вимагає чіткого визначення предмета вивчення: що ми хочемо вивчити, чи початки кого ми хочемо вирахувати – наших пращурів (тоді ми займаємось вивченням етногенезу) чи найдавніших українців (в такому разі ми вивчаємо питання націогенезу), які стали і були першими носіями праукраїнського етнокультурного комплексу. Отже, пращурами українського народу тією чи іншою мірою були всі народи, що у давнину проживали в українських землях: арії, кіммерійці, скіфи, сармати, хозари, татари, адже їхні загальнокультурні надбання стали складовими української культури і мови зокрема. А от нація «українці» - це етнокультурна данність, що виокремилась із загальноетнічної маси. І ця виокремлена своєрідність відрізняється від сусідніх своєрідностей неповторністю матеріальної та духовної культури: мови, менталітету, історії, тобто всезагальним комплексом етновизначальних ознак. Формування комплексу етновизначальних ознак і є процесом народження нації, в нашому випадку - українців. Окремі елементи означеного комплексу будь-якої нації (державного етносу) відзнаходимо в культурному досвіді інших етносів. Стародавні спільноти (трипільці, арії, кіммерійці, скіфи, сармати) є носіями окремих елементів українського етнокультурного комплексу. Це означає, що будь-яка з перелічених стародавніх спільнот є лише етапним нашим пращуром. Отже, називати цю давню людність чи етнос українцями (українським народом) науково безпідставно.

На роль українців може претендувати людність, що є носієм головних елементів комплексу етновизначальних ознак. Базуючись на даних різних наукових потоків (археологія, етнологія, лінгвістика і т. ін.), можемо припустити, що основа такого комплексу (українського) формувалась у Південно-Західній Україні в другій половині І тис. н.е. інтенсифікація процесу консолідації праукраїнців тривала в контексті першого (українського?) державного досвіду: в епоху функціонування геополітичної реальності Київська Русь. Заявлене, як бачимо, вимагає звернення до києворуської концепції походження українського народу.

Києворуська концепція про витоки українського народу. Основний акцент києворуської концепції про витоки українського народу: держава Київська Русь консолідувалась на основі етнокультурного досвіду споріднених (за значною кількістю споріднених ознак: територія (споріднена але не тотожна); господарчий тип (споріднений але не тотожний); споріднена система знань і вірувань; звичаєве право, мова племен: деревлян, полян, волинян, хорватів, уличів, тиверців. Саме ці племена маємо визнати праукраїнцями давньоруського етапу історичного розвитку.

В чому, т. б. мовити, слабке місце даної концепції? Нація – це, як відомо, одержавлений етнос. Держава – наслідок довготривалого розвитку певного етносу. Отже, народженню праукраїнської держави Русь повинен був передувати певний період бездержавного існування праукраїнців, що почався у ранньослов’янську добу. Саме цей акцент є поясненням до пропозиції сучасними істориками ще однієї концепції про витоки українців: ранньослов’янської.

Дата добавления: 2014-10-15