Українське шістдесятництво 2 страница

Микола Куліш (1892-1937)

Микола Куліш народився 19 грудня 1892 р. на Херсонщині в бідній селянській родині. Закінчив церковно-парафіяльну школу. 1905 р. на зібрані односельцями гроші продовжив навчання в Олешківському міському училищі, звідки Куліша неодноразово відрахувували за «організацію молодіжних гуртків та неповагу до начальства». Тут почав писати: спочатку вірші, фейлетони, епіграми, гострі статті, сатиричні поеми, які друкував у студентських часописах. За час навчання в училищі Куліш створив учнівський драмгурток, в якому був і режисером, і актором, і драматургом.

У 1908 р. Микола вступив до Олешківської гімназії. Але заклад було закрито, тому Куліш поїхав на Кавказ, де склав екстерном іспити на атестат зрілості. М. Куліш вступив на історико-філологічний факультет Одеського університету у 1914 р., але з початком Першої світової війни був мобілізований на фронт, де зробив військову кар’єру, дослужившись до поручика. 1915-1917 рр. він провів на передовій. У 1917 р. в армійській газеті надрукував свої вірші на громадсько-політичні теми. Одним із перших серед офіцерів полку перейшов на бік революціонерів.

1919 р. М. Куліш сформував у Херсоні селянський полк, з яким воював проти білогвардійців на боці Червоної армії. Враження від цього періоду відбились у драматичній поемі «Патетична соната». Завершивши у 1921 р. військову службу військовим керівником Херсонського та Дніпровського військкоматів, М. Куліш перейшов на цивільну службу. Після цього завідував Дніпропетровським відділом народної освіти, редагував газету. Створював українські школи, дитячі садочки, працював інспектором народної освіти, склав навіть власний буквар «Первинка». Це була перша українська радянська абетка, матеріал для якої зібрала дружина Куліша за шість років учителювання. У підручник також увійшли уривки з «Кобзаря» та деякі власні Кулішеві вірші та оповідання.

В 1922 р. переїхав до Одеси, де працював інспектором шкіл. Роки перебування в Одесі (1923-1925) – це роки беззупинної боротьби між ретельним виконанням службових обов’язків і бажанням творити. Сам процес творчості у цього письменика як психологічне явище подібний до Стефаникового: Куліш міг писати лише тоді, коли було ідеально прибрано, підлогу вимито, а до його стола взагалі ніхто не мав права навіть підходити, оскільки всі речі лежали там на встановленому місці. Куліш став членом письменницької спілки «Гарт», захопився ідеями літературного угрупування М. Хвильового «Урбіно», закінчив п’єсу «97», яка зробила його знаменитим драматургом.

Перша п’єса «97» мала трiумфальний успiх вже на сценi театру iм. I. Франка (Харкiв), а згодом – й iнших театрiв. Переїхавши до Харкова, знайомиться з М. Хвильовим, заручається пiдтримкою наркомiв освiти О. Шумського i М. Скрипника, створює спiльно з М. Хвильовим ВАПЛIТЕ (найбільшу на той час літературну організацію), президентом якої було обрано М Кулiша. Мешкає у столичному письменницькому будинку «Слово». Нарештi спiвпрацює з Лесем Курбасом i театром «Березiль». Саме тут закiнчується «показова» частина бiографiї драматурга. Та в цей час у країні наступають різкі зміни в гіршу сторону. Починає набирати сили культ особи Сталіна. Щоб врятувати «ВАПЛІТЕ», Хвильовий виходить з цього угрупування, а на посаду президента пропонує М. Куліша. Це зробило драматурга мало не забороненим митцем в Україні. Поколiння «зразкових» за бiографiєю, до якого належав М. Кулiш, пiдлягало фiзичному винищенню. Кращi п’єси драматурга – «Народний Малахiй», «Мина Мазайло», «Маклена Ґраса» – були забороненi невдовзi пiсля прем’єри, частину з написаного взагалi не було дозволено до вистави, як i «Патетичну сонату». Як і Хвильовий, Куліш починає переглядати своє ставлення до комуністичної партії та комуністичної ідеї. Він відкрито виступив, що не поступиться своїм мистецьким суверенітетом і не збирається обходити національну проблему і розв’язувати її в білих рукавичках. Після цього на сцену не потрапила жодна п’єса українського автора. У 1932 році виходить постанова про ліквідацію літературних угрупувань і створення єдиної Спілки письменників.

На початку 1933 року відбувся розгром «ВАПЛIТЕ» і Микола Куліш не витримав середовища Харкова і зробив подорож по селах України. Від побаченого повернувся до столиці зламаним. Дочка Ольга, навчаючись одночасно у школі і консерваторії, падала з ніг від виснаження і недоїдання.

Смерть Миколи Хвильового неоднозначно вплинула на Куліша. Він був присутній при цьому самогубстві. Під час поховання упав на коліна і закричав: «Сонце моє! Ти перший відкрив нам очі на Україну». Дружина Куліша сховала його мисливську зброю, щоб він не повторив крок друга, проте він сказав: «Це треба було робити або замість Хвильового, або вже пізно робити… Я знайду в собі сили і буду боротися до кінця».

Восени 1933 року Кулішеві з Курбасом ще вдалося поставити у «Березолі» «Маклену Ґрасу». Ця п’єса виявилася останньою Кулішевою художньою річчю, яку побачила публіка. Та органи компартії збагнули підтекст драми, те, що твір не про Польщу, а про Україну. Після сьомої вистави п’єсу заборонили, а театр «Березіль» ліквідували. Хоча Куліш після «Маклени Ґраси» написав ще «Закут», «Діалоги», «Вічний бунт», «Такі», проте ці твори не друкувалися, не ставилися й пропали в роки другої світової війни. Куліша виключили з партії, гонорарів за драми не платили, постійно стежила таємна міліція. У грудні 1934 р. у Харковi Куліш збирався їхати на похорон друга і його заарештували просто на вулиці. Висунули звинувачення у вбивстві першого секретаря обкому партії, зачислили до «Всеукраїнського боротьбистського терористичного центру». Після страшних катувань визнав себе членом ОУН, письмово засвідчив, що є терористом. У цій справі проходило 17 чоловік. Вистояв лише Валер’ян Підмогильний, який відмовився написати наклеп на самого себе. Вирок – 10 рокiв позбавлення волi, Соловки, Бiле море. На відміну від інших, хто проходив по цій же справі, Куліш не мав права працювати, дихати свіжим повітрям, користуватися шпиталем. Для нього була відведена камера-одиночка. В таких умовах відбували каторгу лише М. Куліш та В. Підмогильний. Існує дві версії загибелі письменника. За свідченням очевидців Куліша, Курбаса та інших інтелігентів вивезли на баржі далеко від берега, розстріляли і викинули у Біле море. Інші джерела вказують на те, що Куліша розстріляли 1937 р. в честь 20-рiччя жовтневого перевороту.

У 1956 році Військова колегія Верховного Суду СРСР реабілітувала М. Куліша посмертно «за відсутністю складу злочину».

Найiстотнiшою рисою Кулiшевого таланту є трагедiйнiсть свiтобачення, яке поступово перетворюється на трагiкомiчне, трагiфарсове, що визначає взагалi тип сучасної культури. I з огляду на це нема потреби подiляти творчiсть драматурга на «канонiчну» та «протестантську». Виразно «апокрифiчне» забарвлення має, зокрема, не тiльки «Народний Малахiй», а й перша його п'єса – «97», що її за якимось непорозумiнням i досi вважають традицiйно-психологiчною драмою.

Як драматург М. Кулiш послiдовно йшов до створення драми модерну, яка за останнi сто рокiв набула кiлька назв у рiзних країнах – вiд драми експресiонiзму до драми абсурду. В українськiй драматургiї М. Кулiш, свiдомо чи пiдсвiдомо, перегукувався з пошуками таких митцiв, як Б. Шоу i Л. Андреєв, Пiранделло i Кроммелiнк, О'Нiл i Ануй, Жiроду. Український мистецький авангард 20-х – початку 30-х рр. узагалi неможливо зрозумiти без п'єс Миколи Кулiша та вистав Леся Курбаса. Навiть перша п'єса драматурга часом торкається таких мистецьких явищ, якi були невiдомими не тiльки в «оказьоненiй» лiтературi, а й у європейських культурах з'явилися дещо пiзнiше. Так, у «психологiчно недостовiрному» ранньому фiналi «97» з'являютсья деякi елементи, властивi драмi абсурду 50-х р.

«97», «Комуна в степах» (1925, 1931), «Прощай, село!» (1933) – трилогiя про українське село 1919-1930 рр. й водночас трагiчний лiтопис загибелi українського села. Характерною є вимога видавництва у 1934 роцi змiнити назву останньої п'єси: у словах «Прощай, село!» – цiлком закономiрно вбачали символ знищення органiчної ланки українського буття пiд час колективiзацiї, хоча автор на думцi мав зовсiм iнше. Справа в тому, що не тiльки сама фабула п'єси, за якою типова для драматургiї цих рокiв постать середняка окреслювалася в елегiйних тонах, що переходили у трагiзм безвиходi, а й характер дискусiї мiж куркулем (тобто хазяїном) та «партiйною лiнiєю» набував рис притчi. Опозицiйнi персонажi не просто сперечаються, а й розповiдають один одному такi собi «казочки» у романтичному стильовому ключi. (Цей прийом знайде довершене втiлення у «Патетичнiй сонатi»). А притча сама по собi завжди звернена у майбутнє, тому «казочки» Кулiшевих куркулiв сьогоднi спримаються дещо iнакше, нiж за життя автора.

Якщо у «Комунi в степах», ще дискутується питання про комунальну їдальню, (де неможливо харчуватися навiть звичним до всього незаможникам), то в останнiй п'єсi трилогiї йдеться вже про спалення iкон та виселення частини населення, яка не пiддається колективiзацiї. М. Кулiшу закидали, що в другiй п'єсi вiн не оспiвав колективний рух на селi, протиставивши «комунi» – «колектив», хитрiстю створений колишнiми багатiями. Але iсторично драматург не тiльки вiдчув приреченiсть комун (члени комуни у п'єсi – це люди самотнi та покалiченi фiзично чи морально, сироти, люди без родини, без корiння, без батька, матерi, дружини та дiтей, побитi долею, нещаснi, аж нiяк не зможуть мiцно стояти на землi та хазяйнувати), а й запропонував нездiйснений у 20-х рр. шлях створення «колективiв» з мiцних господарiв. Однак цю «пропозицiю» не сприйняли.

У мелодрамах «Зона» (1926) та «Закут» (1929) М. Кулiш звертається до теми переродження революцiйної iдеї, катастрофи фанатизму. Жанр мелодрами, традицiйний для української лiтератури, у 20-тi рр. переживає вiдродження на вiтчизняному ґрунтi. Цей жанр своїм зверненням до особистого життя партiйної радянської людини протистояв офiцiйнiй настановi на нiвелювання iндивiдуалiзму члена нового колективу. Гра в бюрократичний колективiзм вимагала розглядати людину безособово. Тому мелодрама iз своїми смiшними для сучасної театральної поетики пострiлами, вбивствами через ревнощi, подружнiми зрадами у 20-тi рр. була майже єдиною захисницею природного людського в людинi, того, що протистоїть парадному офiцiозу зборiв та мiтингiв. Обидвi п'єси було заборонено, i вони до кiнця 80-х рр. зберiгалися в архiвах.

Творчiсть Кулiша – явище всесвiтнього значення. Саме в п'єсах драматурга знайшла повне вiдображення трагiчна концепцiя епохи та людини, що гине пiд владою революцiйного фанатизму XX ст. Герой Кулiша – це трагiчний блазень лiтаризму приреченi на загибель. Гине свiт, гине й людина, залишаючи лише трагiкомiчнi скавучання замiсть великої мелодiї. Трагедiя буття обертається трагiкомедiєю iснування. I в цьому пошуки драматурга наближаються до свiтової драматургiї, розвивають те, що розпочала своєю творчiстю Леся Українка, – виводять нацiональну лiтературу на арену свiтового мистецтва.

Валер’ян Підмогильний (1901-1937)

Валер’ян Підмогильний народився 1901 р. під Катеринославом у селянській родині. Витоки таланту В. Пiдмогильного – в його рiдному краї. Його внутрiшнiй свiт i свiтовiдчуття формувалися пiд впливом матерi – сiльської жiнки, яка усе життя працювала на своїй землi. Вiд неї в майбутнього письменника добiрна та розмаїта мова, органiчна та глибока любов до iсторiї рiдного краю. Потяг до минулого поглибився знайомством зi славетним дослiдником Запорiжжя Д. Яворницьким.

У 1920 р. після початкової сільської школи вчиться у Катеринославському училищі, де він під псевдонімом друкує в шкільному журналі авантюрні оповідання. У 1917 р. було написане оповідання «Важке питання».

Реальне училище В. Підмогильний у 1918 р. закінчує з «відзнакою» і вступає на математичний факультет Катеринославського університету (згодом навчається на правничому). 1919 р. через скрутне матеріальне становище він залишає навчання, працює вчителем, пише оповідання «Ваня», «Старець», «Пророк», «Добрий Бог», «Гайдамака», «На селі», друкує їх у збірнику «Січ».

У 1920 р. з’являються «Твори. Том І»: «Собака», «Смерть», «В епідемічному бараці», «Повстанці», «Комуніст», «Минуле», «За день», «Колисанка», «Кохання». Цього ж року письменник вирушає до Києва.

З 1921 р. він працює бібліографом Книжкової палати в Києві, одружується з донькою місцевого священика, яка була актрисою театру. У 1922 р. виходить книжка оповідань «В епідемічному бараці». Наступного року в журналі «Нова Україна» (Прага), з’являються новели з циклу «Повстанці», оповідання «Іван Босий». Митець повернувся до Києва, працює редактором «Книгоспілки», зближується з «неокласиками».

У 1923-1924 рр. гуртується і розпадається АСПИС (Асоціація письменників); до якої входили Людмила Старицька-Черняхівська, Микола Зеров, Максим Рильський, Валер’ян Підмогильний та ін.

1924 р. виходить книжка «Військовий літун», за участі Підмогильного (він придумує назву) утворюється група «Ланка».

1926 р. з’являється окреме видання повісті «Третя революція». Цього ж року В.Підмогильний бере участь у створенні МАРСу (Майстерні революційного слова).

Разом з Є. Плужником у 1926-1927 рр. він підготував два видання словника «Фразеологія ділової мови», працював над сценарієм фільму «Коломба» за романом Проспера Меріме.

У 1927 р. виходять збірка оповідань «Проблема хліба» та роман «Таїс» А. Франса у перекладі В. Підмогильного.

У Харкові у 1928 р. виходить друком роман «Місто». Прозаїк їде до Чехословаччини для налагодження творчих зв’язків, редагує журнал «Життя й революція». Наступного 1929 р. повертається до Харкова.

У 1930 р. у Москві в перекладі російською мовою виходить його роман «Місто».

На початку 30-х рр. В. Підмогильний стає визнаним авторитетом перекладацької школи в Україні, консультантом з іноземної літератури при видавництві «Рух».

Протягом 1930-1934 рр. В. Підмогильний організовує та редагує видання творів А. Франса (у 25 т.) та О. Бальзака (у 15 т.), перекладає романи Г. Мопасана, твори Д. Дідро та інших.

У 1933 р. у «Літературній газеті» друкується новела «З життя будинку», де яскраво звучить трагічне передчуття.

У 1934 р. прозаїк був безпідставно заарештований у Харкові як учасник вигаданої групи терористів-контрреволюціонерів у справі вбивства Кірова. Пройшов крізь закритий суд, вирок без оскарження.

У березнi 1935 р. його, разом з Є. Плужником, В. Полiщуком, М. Кулiшем та iншими сiмнадцятьма пiдсудними, було засуджено до ув'язнення в спецтаборах. Потiм письменника вивезли на Соловки, де пiсля повторного перегляду справи особливою трiйкою УНВКС Ленiнградської області його розстрiляно 3 листопада 1937 р.

1937 р. В. Підмогильного розстріляно на Соловках. Є відомості, що в ув’язненні він написав кілька оповідань і роман про колективізацію «Осінь, 1929», але ці твори втрачені. Про все це вiдомо лише з його стоїчно-спокiйних листiв до матерi та дружини...

У 1956 р. Вiйськова колегiя Верховного Суду СРСР визнала вiдсутнiсть складу злочину i повнiстю реабiлiтувала митця.

Нацiональне закорiнення було характерним для бiльшостi письменникиiв України першої пореволюцiйної фаланги, яка стала i наслiдком, i генератором закономiрного культурного вiдродження українського народу в перiшй чвертi XX ст. А ось те, що двадятилiтнiй вчорашнiй селюк у час ще не стихлої громадянської вiйни здiйснює переклад роману «Таїс» А. Франса i пропонує його київському видавництву зi своєю передмовою, - це видається напересiчним навiть сьогоднi.

Ймовiрно, що фiлософська притча «Таїс», широко спопуляризована в Європi на початку XX ст., захопила В. Пiдмогильного ще в училищi. У легендi про долю куртизанки з античної Александрiї, яка прийняла християнство, приваблювало умiле вiдтворення всепереможної сили кохання. Та за зовнiшнiм сюжетом поставала значно глибша iдея, яку сам А. Франс визначав як пробудження фiлософьских сумнiвiв – сумнiвiв до всього, спричиненого слiпою вiрою, фанатизмом, соцiальною ейфорiєю, й утверджував iдеї гуманiзму, любов до всього природного. Вiд цього й починалася одна з провiдних лiнiй творчостi В. Пiдмогильного. Вiд перших юнацьких спроб вiн поволi, але неухильно виходив на шлях психологiчного реалiзму (це – поширене визначення 20-х рокiв), який розвивали в передреволюцiйнiй українськiй прозi М. Коцюбинський, В. Стефаник, а в драматургiї – Леся Українка та В. Винниченко. Осмислюючи новаторство молодої прози початку XX ст., I. Франко вiдзначав, що нове тут криється не в темах, а в способi трактування тих тем письменником, в умiннi бачити й вiдчувати життєвi явища.

Оце прагнення вiдчувати стан i порухи людської душi й було провiдним для новобранця лiтератури, дев'ятнадятилiтнього автора збiрки оповiдань, зухвало озаглавленої «Твори, Том I» (Катеринослав, 1920). Вже в цих творах В. Пiдмогильного не так цiкавлять сюжетнi перипетiї, як зовнiшнє сприйняття людиною подiй i явищ. Спочатку складалося враження, що автор надто довiльний у виборi тематики: в одному оповiданнi йшлося про скалiченого робiтника, який жебрає на вулицi («Старець»), в iншому – про гiмназиста, розчарованого у життi i навмання прибулого до загону гайдамакiв, яби десь виявити себе («Гайдамаки»), ще в iншому мовиться про студента, який заповзявся з'ясувати собi поняття соцiалiзму, та не змiг прочитати жодної брошури, потрапив у полон випадкового кохання («На селi»). Цiкавила автора й проблема морального становлення юнацтва («Важке питання», «Добрий бог»).

На тлi тогочасних суспiльних подiй, у контекстi революцiйно-романтичної поезiї й прози така позицiя письменника багатьох дивувала, а упередженим поцiнувачам видавалося конфронтацiйною, вiдгомоном декадентства, буржуазної культури загалом (що пояснювалося впливаими Л. Андреєва, В. Винниченка, С. Пшибишевського). Тим самим не брався до уваги фiлософсько-етичний, естетичний аспект творiв В. Пiдмогильного, цiлiсне сприйняття свiту самим митцем. Людина й обставини, колективне й особисте, слiпi iнстикти природи й зобов'язуюча суспiльна мораль, суперечностi прагнень розуму й серця – такими були художньо-пiзнавальнi домiнанти молодого прозаїка.

Вiн одразу, може, й сам того до кiнця не усвiдмлюючи, брав найвищi творчi орiєнтири, прагнув до заглиблення в психiку особистостi, яка болiсно шукає себе, зазнаючи поки що бiльше поразок, нiж перемог, але не полишаючи намiру пiзнати глибину свого єства й вiдчути себе органiчною часткою великої системи буття. «Вiн – на вартi страждання, навiть особистого страждання, а не радостi людини».

В. Пiдмогильний, на противагу багатьом своїм колегам першого пореволюцiйного призову, не розчулювався вiд утопiчних перспектив колективного «ми», а намагався бачити реальнiсть навколишнього життя, тверезо зважувати здатнiсть людини до рiзкої змiни обставин її соцiального й духовного iснування. А правда дiйсностi мимохiть вела до позицiї гуманiстичного застереження – до отих фiлософських сумнiвiв, якими й був переповнений свiт А.Франса, загалом європейської лiтератури.

Однак свiдомiсть своїх героїв В. Пiдмогильний не протиставляв суспiльному поступу, вiн лише спрямовував читача до об'єктивної оцiнки спроможностi людей, якi взялися будувати нове суспiльство, застерiгав вiд iлюзiйних сподiвань. Захоплених емоцiйними гаслами про високi iдеали кликав задуматись: iдеали – прекраснi, але чи всi готовi духовно їх сприйняти, чи не занадто тi iдеали вiддаленi од реальних обставин життя, якi формують свiдомiсть «звичайного» iндивiда? I щоб заземлити романтичнi сподiвання, вiн зображав сучасникiв у суперечностях матерiального й духовного, в станi елементарного бажання погамувати голод, в спокусах i сумнiвах перед моральним збоченням, збереженням чи втратою власної гiдностi.

Написанi на початку 20-х оповiдання «Собака», «В епiдемiчному барацi», «Проблема хлiба» (збiрка «Вiйськовий лiтун», 1924) – це твори про переживання приниження людини перед «проблемою хлiба», це гiркий, колючий насмiх персонажа над собою, коли йому, студенту-фiлософу, доводиться думати про перевагу борщу над студiями Е. Канта. Це – усвiдомлення, що, крiм загальної радостi, є ще i конкретне страждання розгубленої чи забутої всiма окремої людини. Втiм, не можна сказати, що письменник бачить i осмислює лише таких персонажiв, їхнiй внутрiшнiй стан i оминає дiяння, i дiяльних героїв. В оповiданнi «Син» (1923), одному з кращих в українськiй лiтературi про голод початку 20-х рокiв, розкривається непересiчна особистiсть Грицька Васюренка, молодого селянина з гостро розвиненим моральним чуттям, опертим на засади народної етики, якою вiн коригує свої дiї в найекстремальнiших ситуацiях. А в новелах «Iсторiя панi Ївги», «Вiйськовий лiтун», «Сонце сходить» (збiрка «Проблема хлiба», 1927) постають iнтелiгенти, душi яких терзає провина за колись сите життя, i ведуть вiдчайдушну, до трагiчностi, зовнi приховану боротьбу за нове розумiння й сприйняття свiту.

Тогочасна критика так оцiнювала В. Пiдмогильного: вiдтворення колiзiй мiж окремою особистiстю та оточенням – це не що iнше, як «специфiчно-iнтелiгентська лiтература». А iнтелігент, за подiбними мiрками, –це той, кого роз'їдають песимiзм та скептицизм, яким не мiсце в пролетарському мистецтвi. Складний i суперечливий процес пристосування героя до змiни життєвих вимог i обставин трактувався як така собi «трагедiя непотрiбної трагiчностi», котра, чим iронiзувала критика, В. Пiдмогильний розглядав як серйозну психологiчну реальнiсть. Чуттям художника вiн уже тодi, в серединi 20-х рр. помiчав, що заохочується нова, спрощена «методологiя» в письменствi, нав'язується розумiння лiтератури як iлюстратора соцiально-економiчних програм, а природне апелювання до морально-психологiчної природи людини зневажливо оголошувалося «iнтелiгентщиною», попутництвом, рецидивами буржуазної культури.

Уже на початку лiтературної дискусiї 1925-1928 рр. В. Пiдмогильний на одному з публiчних диспутiв говорив з тривогою, що справа не так у тезi М. Хвильового «Європа чи просвiта?», як у тому, що в лiтературi, як i в iнших галузях життя, з'явився небезпечний тип «ура-комунiста», що продовжує гопакiвськi традицiї», орiєнтуючись за всяких обставин виключно на примiтивнiсть свого мислення». У лiтературi ця орiєнтацiя призвела до того, що художнiй твiр, як тiльки вiн «не вiдповiдав вимогам офiцiйної iдеологiї», його «засуджують незалежно вiд того, чи гарний вiн, чи дiйсний i чи потрiбний».

За В. Пiдмогильним для української лiтератури особливо важливим мало бути продовження лiнiї iнтелектуальної, фiлософсько-психологiчної прози, активно культивованої в XVI-XVII ст., за умов безпосереднього контактування з культурою Захiдної Європи. На переходi до XX ст. ця лiнiя вiдроджувалася у творах I. Франка, М. Коцюбинського, О. Кобилянської. Але на цей час їх уже не було на практичному полi творчостi. Глибоке осмислення (завдяки перекладам) французької класики, усвiдомлення, що для розвитку лiтератури необхiдний синтез нацiонального змiсту i європейської форми, спонукав В. Пiдмогильного до пушукiв в цьому напрямi.

У цих прагненнях письменник, однак, не був винятком. До класичної європейської традицiї свiдомо тяжiли «неокласики». У прозi ж, крiм самого В. Пiдмогильного, цiлеспрямовано йшов цим шляхом хiба що близький до неокласикiв, майже невiдомий сьогоднi М Могилянський, новелiстику якого цiнував М. Коцюбинський. І «неокласикiв» i М. Могилянського, i самого В. Пiдмогильного, як i все угруповання «Ланка» (МАРС), до якого вiн належав, ортодоксальна критика одразу вiднесла до попутникiв – тобто тих, хто, мовляв, гальмував чи, принаймнi, не прагнув творити нову радянську лiтературу. Ця наличка супроводжувала їх довгi роки, навiть по смертi. Та разом з тим краще, що складалося тодi в основу нової лiтератури, належало саме тим, якi не спокушалися агiтками, а прагнули до пiзнання людини, багатовимiрного сприйняття свiту.

Проза В. Пiдмогильного тематично розмаїта: через усю творчiсть письменника 20-х рокiв магiстральною лiнiєю проходить чи не найпоширенiша в тогочаснiй лiтературi тема: революцiя i людина. Тiльки В. Пiдмогильний сприймав її iнверсiйно: людина i революцiя, i вiдповiдi на питання, котрi поставали перед українською культурою, нацiєю загалом, пов'язував, передусiм, iз проблемою мiста й села, їхнiх взаємин, тобто двох класiв, зображуваних у минулому й сучасному, в соцiальному та нацiональному аспектах, в контекстi життя всього народу.

Найвиразнiшим прикладом щодо цього в 20-тi рр. й пiзнiше називалася повiсть В. Пiдмогильного «Третя революцiя» (1925), що була своєрiдним другим етапом художнього осмислення прозаїком проблеми «мiсто – село». В. Пiдмогильний наполегливо вiдтворював складнощi суспiльних взаємин двох класiв з того «затiнкового» боку, що не заохочувався до глибшого пiзнання вже тодi, а згодом i взагалi розцiнювався як контрреволюцiйна пропаганда з вiдповiдними висновками i щодо подiбних творiв, i щодо самого автора.

Проблема мiста й села цiкавила В. Пiдмогильного вiд самого початку його творчостi. Досить виразно вона окреслилася в повiстi «Остап Шаптала» (1921), де герой-селянин, здобувши в мiстi освiту, маючи тут посаду, все ж почувається незатишно: його нiтить атмосфера байдужостi до окремої людини, власна загубленiсть у цьому свiтi, моральна провина за свою вiдiрванiсть од джерел. Критика зустрiла повiсть спокiйно, хоча й звинуватила автора в натуралiзмi, захопленнi «екзотикою буденщини». А проте це був один iз перших взiрцiв великої форми в українськiй пореволюцiйнiй прозi.

Зате бурхливий резонанс у критицi викликав цикл новел «Повстанцi». З особливою дражливiстю сприймався той факт, що, помiчаючи зволiкання iз випуском нової збiрки в київському видавництвi, автор передав новели для публiкацiї до емiгрантського журналу В. Винниченка «Нова Україна» (Прага-Берлiн, 1923). Та головне було в iншому. Письменник чи не вперше в радянськiй прозi (цикл почав друкуватися в 1920 р. в катеринославськiй газетi «Укранїський пролетар») вiдобразив реальнi труднощi, що склалися внаслiдок командно-штучних, полiтико-економiчних перетворень на селi, вiд яких залежала подальша життєспроможнiсть бiльшовицької держави. Жорстокiсть i насильство, що супроводжували революцiю, залишалися й далi; на наступному етапi, зокрема, мали мiсце i в стосунках iз трудящими.

Такою була реальна суспiльна ситуацiя того часу, й реалiст В. Пiдмогильний не мiг її не вiдобразити в своїй творчостi. Йшлося ж бо про драму селянської душi: знову брати до рук зброю для кровопролиття чи вирощувати хлiб? Щоправда, в новелах «Повстанцi» немає батальних сцен. У романтично-iмпресiонiстичних барвах подано кiлька картин про вступ сiльських юнакiв до загону повстанцiв, атмосферу в самому загонi (тут помiтний вплив «Тараса Бульби» М. Гоголя), про манiфестацiю тої вольницi, котра не визнає нiяких обмежень i тому зневажає унормоване життя, в першу чергу мiське.

В. Пiдмогильний зумiв вiдтворити й розшарування в середовищi повстанцiв, показати зародки втiленої в образi отамана Кремнюка анархiчної, руйнiвної сили, готової нищити не лише мiсто, а й село i все навколо заради абсолютної iдеї про волю. Письменник тим самим нiби застерiгав вiд небезпечних прагнень насильно руйнувати природу селянина й силомiць вести його до соцiалiстичного раю. А в оповiданнi «Iван Босий» (1922), яке фактично примикає до циклу «Повстанцi», В. Пiдмогильний, вдаючись до засобiв iрреальностi, ще гострiше зобразив тогочасну ситуацiю на селi, показав протистояння невдоволеного селянства й нової влади.

Годi говорити, що сприйняття цих суто художнiх образiв i картин, створених В. Пiдмогильним, було вульгарним, упередженим, i це наклало помiтний вiдбиток на весь наступний творчий шлях прозаїка. Проте письменник i далi розгортав художнє дослiдження взаємин мiста й села, їх загострення – «третьої революцiї», за визнанням теоретикiв анархiзму. Це визначення, можливо, надто образне, засвiдчувало очевидну конфронтацiю села й мiста, а насправдi – села i нової «комунiвської» полiтики щодо нього. Автор «Третьої революцiї» прагнув осмислити це явище глибше: як нацiональну трагедiю, що призвела до розшарування, замiсть очiкуваного об'єднання, будiвничих сил українського народу.

Порiвняно з попереднiми творами це розгорнуте художнє дослiдження, психологiчне пiзнання характерiв, аналiз життя сiм'ї мiських iнтелігентiв, через яку проходить вiстря зображених суперечностей В.Пiдмогильний лаконiчно й виразно (взагалi повiсть компактна композицiйно, з енергiйним ритмом сюжету) змалював досить типове для тогочасної лiтератури класове розшарування в родинi пiд впливом революцiйних подiй. Помiтно, що письменник свiдомо вдавався до психоаналiзу – це виявляє i його власна художня творчiсть, i дослiдження ним поетики класикiв та сучасникiв (статтi й рецензiї про творчiсть I. Нечуя-Левиського, М. Рильського, Ю. Яновського).

Про те, як прагнула селянська молодь сама «вийти в люди», здобуваючи колись недосяжну науку, й водночас як розумiла свою мiсiю у вiдвоюваннi зрусифiкованого царизмом мiста, в усуненнi iснуючого тут антагонiзму, розповiсть письменник у своєму найвидатнiшому творi – романi «Мiсто». Книга вийшла двома виданнями в Українi (1928, 1929) i була одразу перекладена росiйською мовою в популярнiй серiї «Творчество народов СССР» (1930).

Розповiдь подана через iсторiю душi Степана Радченка – енергiйного сiльського юнака, який приїздить до Києва, вступає до технiчного інституту i сподiвається повернутися з новими знаннями на село. Та в Києвi юнака захоплює лiтературне життя, вiн починає писати, стає вiдомим письменником i залишає навчання. Був певен, що вирушає «завойовувати» мiсто, це, здавалося, мiщанське, вороже середовище, що мiсту потрiбна «свiжа кров села», яка змiнить «його вигляд i iстоту. I вiн – один iз цiєї змiни, якiй й долею призначено перемогти». Але, вгрузаючи поступово в нове життя, стає його апологетом, i думки про повернення остаточно зникають.

Дата добавления: 2014-10-15