Сутність аграрних відносин. Форми господарювання в сільському господарстві

Тема 9. Ринкові відносини в аграрному секторі

1. Сутність аграрних відносин. Форми господарювання в сільському господарстві.

2. Рентні відносини. Сутність земельної ренти, її види та механізм створення. Ціна землі.

В результаті вивчення теми студенти повинні:

Знати:визначення аграрних відносин;особливості аграрних відносин; форми господарювання в сільському господарстві;сутність земельної ренти; види земельної ренти; механізм утворення земельної ренти; ринок землі; визначення ціни землі.

Вміти розрізняти аграрні відносини від інших виробничих відносин; показати особливості землі, як основного засобу виробництва; виникнення рентних відносин; відмінність формування диференційної ренти І і ІІ, а також абсолютної земельної ренти; довести вплив чинників, які впливають на ціну землі; характеризувати агропромислову інтеграцію; довести необхідність державної підтримки сільгоськогосподарського виробника.

Економічний процес відтворення в сільському господарстві тісно переплітається з природним. Однотипність принципів (законів), які регулюють економічний розвиток промисловості та сільського господарства, не виключає специфіку дії їх у різних галузях виробництва, особливо в такій, як сільське господарство, де економічні ресурси обмежені і навіть рідкісні, а потреби споживачів у зв'язку із збільшенням чисельності населення та недостатнім рівнем споживання їжі в багатьох країнах у цей час зростають швидше, ніж можливості їхнього виробництва. Це, в свою чергу, зумовлює характерні риси та відмінності соціально–економічних відносин і всього укладу сільського життя.

Однією з найважливіших галузей виробництва є сільське господарство. Сільське господарство — це важливе джерело, по–перше, нічим не замінних на сьогодні предметів споживання; по–друге, додаткової робочої сили для несільськогосподарських галузей: по–третє, джерело чистого прибутку. І, нарешті, ця галузь суттєво впливає на соціально–економічний розвиток суспільства в цілому. Так, у сільському господарстві України (з урахуванням прибутку, який реалізується в промисловості) створюється більш як 30 відсотків національного доходу та близько 75 відсотків фонду споживання. У сільськогосподарському виробництві з урахуванням витрат праці на присадибних ділянках зайнято майже 6 млн. чол. Якщо у США споживачі витрачають лише І/5 своїх доходів на продукти харчування та інші сільськогосподарські товари, то населення України — понад 50 відсотків сукупного доходу, і частка цих витрат як для України, так і країн СНД невпинно зростає у зв'язку із зростанням цін.

Сільському господарству притаманний ряд особливостей, пов'язаних з характером його виробництва, яке ґрунтується на здатності рослинних і тваринних організмів до природного відтворення. У цьому полягає докорінна відмінність сільського господарства і в ньому економічний процес відтворення тісно переплітається з природним. Інакше кажучи, наслідки господарювання в цій галузі залежать як від працівника, його технічної оснащеності, так і від природних умов.

До особливостей сільського господарства належить і надзвичайна роль землі як чинника виробництва. Земля, з одного боку, є засобом виробництва, а з іншого — предметом праці. На відміну від інших засобів виробництва земля не зношується і не змінюється. Більш того, при правильному використанні її родючість суттєво підвищується.

Іншою особливістю сільського господарства є незбігання робочого періоду з часом виробництва, а отже, сезонності виробництва і переробки сільськогосподарської продукції. Сезонний характер виробництва, в свою чергу, зумовлює специфіину організацію праці в цій галузі, особливості реалізації продукції та надходження грошових коштів.

У сільському господарстві на відміну від промисловості поширені кооперативні форми організації виробництва, які більш повно враховують тип виробництва, що склався історично, характер праці, вимоги науково–технічного прогресу тощо.

Специфіка сільськогосподарського виробництва виявляється в аграрних відносинах. Як складова виробничих відносин у сільському господарстві вони виникають між людьми з приводу володіння землею та використання її як головного чинника виробництва, з одного боку, і як об'єкта власності — з іншого.

Однак це лише один бік аграрних відносин. Другий пов'язаний з процесами агропромислової інтеграції. Тому аграрні відносини слід розглядати як аграрно–промислові – сукупність економічних відносин, які виникають між власником засобів виробництва (в тому числі в особі держави) і між суспільством у цілому, сільськогосподарськими орендними колективами, державними підприємствами, окремими працівниками та іншими землекористувачами з приводу виробництва, розподілу і споживання створеного в галузях агропромислового комплексу продукту.

Слово "аграрний" походить від латинського аgrarius і в перекладі на українську мову дослівно означає "земельний".

Аграрні відносини – це складова економічних відносин, які виникають у сільському господарстві з приводу володіння й використання землі як головного засобу сільськогосподарського виробництва, а також виробництва, розподілу, обміну й споживання сільськогосподарської продукції та послуг.

Найважливішою особливістю аграрних відносин є те, що в сільському господарстві основним засобом виробництва є земля.

Земля – перша й основна умова будь–якого виробництва, але в сільському господарстві вона ще й головний засіб виробництва, елемент продуктивних сил. Тому в цій сфері результати виробництва значною мірою визначаються якістю земельних ділянок, їхньою родючістю, місцерозташуванням щодо ринків збуту, баз постачання потрібної техніки, мінеральних добрив тощо.

Особливість аграрних відносин зумовлена й тим, що земля е предметом праці й одночасно засобом виробництва.

Внаслідок того, що економічний процес відтворення в аграрній сфері тісно переплітається з природним, виникає ще низка особливостей сільськогосподарського виробництва:

- природно–кліматичні умови, структура ґрунту, біологічні чинники впливають на продуктивність праці і обумовлюють ризиковість, нестійкість сільського господарства. Одні й ті самі кількість і якість затраченої праці можуть бути представлені різною кількістю продукції, залежно від названих факторів; - – природно–кліматичні фактори зумовлюють і ритм виробництва, його сезонний характер, що породжує коливання у зайнятості робітників, у виробництві і пропозиції продукції сільськогосподарського виробництва; - особливості використання техніки, фінансування і сформування доходів сільськогосподарських підприємств у зв'язку із сезонним характером виробництва. Для виконання сільськогосподарських робіт необхідно мати повний комплекс техніки, яка використовується протягом певного сезону, а решту часу простоює; - остаточний розмір доходів формується лише наприкінці року, після реалізації продукції (особливо в землеробстві); - рівень концентрації виробництва значною мірою визначається розмірами земельних угідь, їхньою врожайністю й інтенсивністю використання; - спеціалізація виробництва зумовлена, насамперед, географічними і природно–кліматичними факторами; - ефективне використання землі можливе за раціонального комбінування сільськогосподарських галузей, економічно і біологічно обґрунтованих сівозмін; - значна частина виробленої продукції споживається всередині господарств не набуваючи товарної форми. Тому в аграрній сфері довше зберігаються натуральні та напівнатуральні види виробництва; - широка комбінація великих, середніх і дрібних господарських одиниць різних форм власності; - велика залежність результатів виробництва від погодних умов вимагає створення в господарствах страхових фондів на випадок посухи, повені, іншого стихійного лиха для забезпечення безперервного процесу відтворення. Необхідності створення таких страхових фондів немає в інших галузях народного господарства, де природний фактор не впливає або майже не впливає на результати господарювання. Суб'єктами економічних відносин в аграрному секторіє (рис. 9.1): - суспільство в цілому в особі держави; - сільськогосподарські підприємства; - індивідуальні виробники сільськогосподарської продукції (фермери, сімейно–індивідуальні господарства).

Рис.9.1. Суб'єкти аграрних відносин Взаємодія суб'єктів аграрних відносин є основою економічних відносин у цьому секторі. Ці суб'єкти вступають в економічні відносини не лише між собою, а й з представниками інших галузей і суспільством в цілому. Отже, аграрні відносини є складовою загальної системи економічних відносин суспільства. Характер і особливості аграрних відносин визначаються насамперед формою власності на землю як основний засіб виробництва. У сучасних умовах власність на землю в різних країнах має такі форми (рис. 9.2). Наявність різних форм власності на землю і землекористування є основою багатоукладності сільського господарства. Світова практика показує, що в аграрному секторі ефективно функціонують різноманітні за розмірами і формами власності види підприємств – дрібні, середні й великі, засновані на повній власності на землю, частковій власності й оренді; сімейні ферми, сільськогосподарські кооперативи і корпорації. Усі вони мають однакові права у відносинах з державою, іншими аграрними і несільськогосподарськими підприємствами та організаціями.

Рис. 9.2. Форми власності на землю Таблиця 9.1. Кількість діючих підприємств за організаційно–правовими формами господарювання у 2011 році*

	Сільське господарство	Лісове господарство	Рибальство, рибництво
усього	відсотків до загальної кількості	усього	відсотків до загальної кількості	усього	відсотків до загальної кількості
Усього підприємств		100,0		100,0		100,0
Господарські товариства		,8		19,9		56,5
Приватні підприємства		7,4		11,0		28,1
Виробничі кооперативи		1,6		1,5		2,3
Фермерські господарства		73,9	–	–	–	–
Державні підприємства		0,6		43,1		1,4
Підприємства інших форм господарювання		2,7		24,5		11,7

* Статистичний щорічник України за 2011 рік. Державні служба статистики України. С.138

В Україні в результаті проведення поетапної земельної реформи відбулися докорінні, незворотні перетворення земельних відносин. Одним з найважливіших є подолання монополії державної власності на землю і введення інституту приватної власності. Згідно з новим Земельним кодексом, прийнятим у жовтні 2001 р. парламентом України, суб'єктами права власності на землю є:

- громадяни та юридичні особи – на землі приватної власності;

- органи місцевого самоврядування – на землі комунальної власності;

- державні органи – на землі державної власності. Іноземні громадяни і юридичні особи, а також особи без громадянства можуть стати власниками лише земель несільськогосподарського призначення, на яких розташовані об'єкти нерухомості, які належать їм на правах приватної власності.

Реформування земельних відносин призвело до суттєвих соціально–економічних змін на селі – створення нових різнотипних суб'єктів господарювання у сільському господарстві та економічного підґрунтя для активізації їх діяльності (табл. 9.1).