Циклічні моделі культ. розвитку Дж. Віко, М.Л. Данілевського, О. Шпенглера. П. Сорокіна та А. Тойнбі

Принципово по-новому культурний досвід, причини виникнення і шляхи розвитку культури переосмислюються Просвітництвом (ХVІІ – ХVІІІ ст.). Епоха прагне до цілісного сприйняття культури людства, розуміючи її як продукт діяльності людського розуму. У ряді праць поняття “культура” і “природа” протиставляються.

Джамбаттіста Віко (1668-1744) – італійський філософ, засновник історії, філософії та психології народів, запровадив компаративний метод і вважав, що всі нації розвиваються за циклами, який складається з трьох епох (стадій): 1). “Вік богів” – відсутність держави; символічні уявлення людини про себе, домінування релігійних структур в управлінні соціокультурними процесами; 2). “Вік героїв” – аристократична держава, символізація соціокультурних уявлень в формах героїчного епосу; 3). “Вік людей” – демократична республіка (монархія) та історична форма осягнення соціокультурних процесів. Після проходження третьої стадії – поступовий розпад суспільства.

Так, французький філософ і письменник Жан-Жак Руссо (1712-1773) вважав природу продуктом довершеного божественного розуму, а культуру – недосконалого людського розуму, негативно ставиться до культурного прогресу. Виказував парадоксальну думку про негативний вплив мистецтва на розвиток моралі, а за прогресом культури вбачав занепад моралі. Творіння Бога несуть позитивний характер, але вироджуються під впливом людської діяльності. Вирішення проблеми бачив у повернення до природи. Людина народжується вільною, завдяки безмовно (мовчазно) укладеному суспільному договору (contrat social) люди поєднують свої волі в “єдину волю”.

Культура Нового часу. У першій половині XIX ст. з’явилися роботи російського соціолога, етнографа та ідеолога слов’янофільства – Микола Якович Данилевського (1822-1885). У книзі “Росія і Європа” він висунув концепцію “замкненого (локального) розвитку культур” – кожний народ, створює специфічну систему цінностей і вироблена ним культура слабко контактує з іншими культурами, протидіючи проникненню в її “тіло” чужорідних елементів.

М. Данилевський створив “систему типів” людства. Він писав, що є народи, віддані ідеї державності, а є такі, яким вона чужа. Є люди, які сповідують ідеали лицарства, честі, а є їх антиподи - хитрі обманщики, безпринципні торгаші. Народи Сходу створили вишукану, але малорухому, споглядальну культуру, яка з покоління в покоління відтворює саму себе. На Заході була створена динамічна, утилітарно-практична культура, спрямована на перетворення природи і суспільства. Ідеї Данилевського згодом сильно вплинули на культурологію ХХ ст.

Аналіз сучасних теоретичних концепцій переслідує дуже важливу мету: дати уявлення про основні тенденції і напрями культурології ХХ ст., показати, як вони оцінюють стан і перспективи сучасної культури.

Для теорії культури ХХ ст. характерний відхід від загальних концептуальних підходів, які базуються на еволюціоністському розумінні культурного розвитку. Концепція німецького філософа та історика Освальд Шпенглер (1880-1936) належить до досліджень, які формують сучасну культурологічну традицію. Передбачено розгляд не тільки певних культурних констант, завдяки яким можлива розмова про культуру в цілому, але і аналіз різноманіття культур.

Така циклічна теорія культурного розвитку розглядає кожну культуру як цінність в собі незалежно від міри її цивілізованості, в загальному потоці соціокультурної динаміки. У роботі “Занепад Європи” О. Шпенглер розкриває концепцію розвитку культури як організму, який народжується, досягає розквіту і, виснажуючись, приходить до свого природного кінця. Культурному організму визначено термін (цикл) 1000-1200 рр., після чого він вмирає, породжуючи цивілізацію.

Цивілізацію автор вважає симптомом і вираженням відмирання цілого культурного світу, згасання творчого духу культури (звідси і назва його книги). Ідея культурно-історичного кругообігу, за О. Шпенглером, знаходить своє підтвердження в різних культурах, кожна з яких унікальна. Його концепція розглядає вісім рівноцінних за досягнутою зрілістю культур: єгипетську, індійську, вавілонську, китайську, античну, візантійсько-арабську, західноєвропейську і південноамериканську (майя). Якщо еволюціоністи концентрували свою увагу на логіці розвитку культури, то Шпенглер віддавав перевагу поняттю “душа культури”.

Виділяючи три типи душі (“аполонічний”, “магічний” і “фаустовський”), дослідник вважав, що вони лежать в основі відповідно античної, візантійсько-арабської і західноєвропейської культур. Культура жива остільки, оскільки вона зберігає глибокий, нерозривний зв'язок з людською душею. Душа культури живе в душах людей, які сприймають символи, смисли і цінності даної культури. Коли ж цивілізація придушує і поглинає людину так, що “вогонь душі згасає”, вона приречена на загибель. М.О. Бердяєв відзначав трагічне світовідчуття Шпенглера: “У ньому немає… цивілізаторського самозадоволення, немає цієї віри в абсолютну перевагу своєї епохи над попередніми поколіннями”.

Микола Олександрович Бердяєв (1874-1948) відзначав трагічне світовідчуття Шпенглера: “У ньому немає… цивілізаторського самозадоволення, немає цієї віри в абсолютну перевагу своєї епохи над попередніми поколіннями”. В свою чергу, він протиставляв поняття “цивілізація” та “культура” як життєво-атеїстичні та символічно-релігійні категорії. Культура породжує цивілізацію, не зводячись до неї, цивілізація позбавлена життєвих сил культури і знищує останню. Культура рухається зверху до низу, “особистістю, вільним духом” – аристократичний (елітарний) шлях, а цивілізація – з низу до верху – демократичний (егалітарний) шлях. Культура, за визначенням М. Бердяєва може бути тільки аристократичною, тобто вона ніколи не існувала для всієї маси людства, вона завжди була культурою верхнього інтелектуального прошарку суспільства. Він виступав за нерівність культури та соціального вжиття, бо вважав, що “маси – могильники свободи та культури”.

Інтегральна концепція одного з фундаторів російської та американської соціології Пітирима Олександровича Сорокіна (1889-1968), викладена ним в роботі “Соціальна і культурна динаміка” (1930-1937) і базується на чергуванні трьох типів культур (суперсистем):

· почуттєвий – переважають почуттєві образи життя;

· ідеалістичний – переважає інтуїтивний вид пізнання;

· ідеаціональний – переважає раціональне мислення.

Фундаментальним принципом кожного культурного типу П.О. Сорокін вважав спосіб пізнання, оснований на почуттєвому, раціональному або інтуїтивному сприйнятті. Почуттєва культура з її матеріалістичним забарвленням, на думку вченого, переживає глибоку кризу, вихід з якої можливий завдяки поверненню до абсолютних цінностей – альтруїзму, добра і віри, – внаслідок чого станеться заміна цього культурного типу наступним (ідеаціональним). На відміну від концепції О. Шпенглера теорія П. Сорокіна віддзеркалює тенденцію пошуку загальної культурної основи людства, реальних шляхів і механізмів виходу з культурної кризи.

Динамiка культури розкриває характер, обставини, причини змін, що вiдбуваються в суспiльствi. Так англійський історик, філософ та соціолог Арнольд Джозеф Тойнбi (1889-1975), досліджуючи проблеми культурної динаміки, видiляв певні, чітко виражені, стадії розвитку культур (цивілізацій): виникнення, зростання, надлам, розпад, загибель. Зосереджував увагу на тому, що зовнiшнi або внутрiшнi фактори можуть не благодійно впливати на механізм розвитку культурної системи, а її майбутнє залежить вiд спроможностi протистояти їм. Непересічне значення його концепції полягає у розкритті діалогічної суті розвитку культури як серії “Викликів”, які кидаються природою і суспільством, і “Відповідей”, які знаходить людська творча духовність. Не існує будь-яких первородних культурних ембріонів (зародків), культурний підйом – доля всіх народів, але форми підйому різні. Хід історії культури не вкладається у схеми. У 12-т. праці “Дослідження історії” (1934-1955) сформулював теорію розвитку всесвітньої історії у формі “ культурно-історичної монадології ” – на основі уявлення про саморозвинуті дискретні одиниці, на які розпадається історичне існування людства, які він назвав “цивілізаціями”. Розвивав концепцію локальних цивілізацій.

Різноманіття форм соціокультурної організації людства, за А. Тойнбі, базується на своєрідності систем цінностей, навколо яких складається повсякденне життя – від найгрубіших його виявів до найвищих зльотів творчості. Визначальним елементом ціннісної системи вважав релігію, а економічна і політична сфери життя цивілізації підкоряються “духовному началу”. Загалом науковец нараховував 13 розвинених цивілізацій, хоча в його ранній творчості фігурувала 21 цивілізація.

Усвідомлення кризи культури як розпаду внутрішньої єдності, протиставлення її спільних ідей і цінностей – формує філософсько-культурологічний напрям – неокантіанства (В. Віндельбанд, М. Вебер, Г. Ріккерт, Е. Кассірер, М. Вебер).

Ернст Кассірер (1874-1945) – німецький філософ, представник марбургської школи неокантіанства. Науковець вважає, що замість квантових сфер теоретичного й практичного розуму існує єдиний “світ культури”. В філософії культури науковець висунув вчення про мову, міфи, науку та мистецтво як специфічних “символічних форм”. У роботі “Філософія символічних форм” розкриває різноманіття автономних і самодостатніх символічних форм (наприклад, мова, міф, наука, релігія, мистецтво, історія і т.п.). Здатність творити символічні образи розвиває в особистості людяність, а мистецтво – найвищій прояв символізму.

Уваги заслуговують феноменологічні концепції в культурології. Німецький філософ Едмунд Гуссерль (1859-1938) розглядає культурологічну проблематику з точки зору “телоса” європейської культури, що розкривається в її історичному розвитку. "Телос" – це певний духовний образ культури, поєднане духовними зв'язками життя людей і народів в рамках однієї культури. Подолання кризи Е. Гуссерль вбачав у поверненні до джерел європейської духовності – раціоналізму і обов'язкового співвідношення з “життєвим світом” людини, відновленням зв'язку науки з людиною.

Іншим напрямом у культурології є розгляд культури та місця людини в культурному середовище шляхом психоаналізу, що ставить перед західною культурою проблему несвідомого.

Засновником методу дослідження несвідомого, а також конфлікту між свідомим та несвідомим був австрійський доктор-психіатр, психолог, філософ – Зігмунд Фрейд (1856-1939). Висунув гіпотезу про існування несвідомого як особливого рівня людської психіки, де зосереджені несвідомі бажання і витіснені з свідомості ідеї. “Воно” (несвідоме начало) активно втручається в людське життя, керує ним. Наша свідомість (“Я”) – іграшка в руках могутньої психічної сили первинних бажань, які базуються на прагненні до творення і продовження роду або руйнування (Ероса-любові і Танатоса-смерті). Роль культури полягає в здатності сублімувати (замінювати) примітивні потяги. Завдяки культурі вони набувають форми прагнення до творчості, пізнання та іншої діяльності, яка етично схвалюється. Культура (“Над-Я”) виконує роль “внутрішнього цензора”, завдяки якому людина здатна жити як соціальна і культурна істота. З. Фрейд розкрив значення сублімації як певного компромісу між несвідомими потягами та вимогами людського суспільного існування. Культура має подвійне значення: з одного боку вона накладає заборони на підсвідоме захоплення людини та створює механізми охорони цих заборон; з іншої – засобами мистецтва (релігії і т.п.) полегшується вага цих заборон, породжуючи певні компенсаторні ілюзії.

Карл Густав Юнг (1875-1961) – швейцарський психолог і філософ, засновник “античної психології” критеріїв культури – розвинув концепцію психоаналізу, використовуючи поняття “архетипів” (психічних структур колективного несвідомого). Завдяки ним формуються образи, думки і почуття людей, зберігається колективний історичний досвід, міфи і символи культури. У роботі “Метаморфози та символи лібідо” (1912) вчений писав, що психіка людини, окрім індивідуального несвідомого, містить глибинний шар – колективне несвідоме, яке виступає відображенням досвіду попередніх поколінь, що запам'яталося у структурах мозку.

Вагомим надбанням в культурології є дослідження Абраама Антуана Моля (1930-1992) – фр. фізик, філософ, культуролог. Застосував у дослідженні гуманітарної середи природничонаукові методи. У роботі “Соціодинаміка культури” спробував осягнення культурологічних аспектів масової комунікації. Виказав ідею “мозаїчності” культури в її засвоєнні людиною: збільшення об’єму інформації та каналів її передачі призводять до мозаїчного, калейдоскопічного сприйняття світу, що обумовлює формування мозаїчної структури знання, гіпотез та свідомості в цілому. Критикував традиційну західну культуру, засновану на концепції знання. Культура – інтелектуальний аспект штучного середовища. Розробив ідею технологічної культури, поняття “індивідуальна та соціальна культура”. Виокремив доктрини культур: соціостатистична (демагогічна, догматична або культуралістична) та соціодинамічна.

		Сформулював термін “ культурологія ”, визначаючи поняття “ культури ” як об’єктивної категорії з 3-ма підсистеми: 1) технологічна; 2) соціальна; 3) ідеологічна. Закон розвитку культури – рух по мірі трансформацій енергії. Культурологія – зміст соціального життя.
		Циклічна концепція – кожна культура є цінність в собі незалежно від міри цивілізованості у потоці соціокультурної динаміки. Культура – організм, який проходить тріаду “народження-розквіт-занепад” (1000-1200 рр.) і вмираючи, породжує цивілізацію.
		Засновник баденської школи неокантіанства. Розділив науки на 2 класи: природничі (генералізуючі) та історичні науки про культуру (індивідуалізуючі). Природознавство використовує номотетичний метод (узагальнення, установлення законів), а науки про культуру – ідеографічний (розуміння поодиноких фактів).
		Засновник “античної психології” критеріїв культури, т. зв. “архетипів” (психічних структур колективного несвідомого), що формують образи, думки, почуття, зберігають колективний історичний досвід, міфи і символи культури. Психіка людини, окрім індивідуального несвідомого, містить колективне несвідоме.
		Застосував природничонаукові методи, визначив культурологічні аспекти масової комунікації, виказав ідею “мозаїчності” культури. Культура – інтелектуальний аспект штучного середовища. Виокремив доктрини культур: соціостатистична, соціодинамічна.

Таблиця 3.1.

Виникнення на початку ХХ ст. (Росія, Німеччина, Франція) нового філософського напряму – екзистенціалізму (як філософії існування, філософії буття), породжує нові тенденції і у світі сприйняття культурного середовища. Екзистенціальні^* концепції культури С. К’єркегора, К. Ясперса, М. Хайдеггера, Ж.-П. Сартра, А. Камю привертали увагу до проблем сучасної культури, які виникають внаслідок відчуження людини від соціуму. Люди будуть дбайливіше ставитися до свого життя, якщо усвідомлять абсурдність людського існування, – вважають екзистенціалісти. Усвідомлення абсурду буття призводить до бунту, а останній – до свободи, заради якої людина готова піти на все, оскільки в свободі вона знаходить сенс свого життя.

Сьорен Кьоркегор (1813-1855) – датський філософ і теолог, засновник діалектичної теології екзистенціалізму, загалом, поклав початок екзистенціальним поглядам. Вважав, що не можна “опиратися” (шукати підтримки та порозуміння) на зовнішній світ, лише у формі естетичного сприйняття. Людина повинна віддатися волі Бога. Для вченого це – життя в “релігійному” й “парадоксальному”. При цьому він повністю заперечував офіційне християнство. Основа теорії – думати “екзистенціально” (тобто виходячи з істинного існування), жити згідно абсолютному, буту безмежно віддана християнським істинам, навіть якщо це загрожує мученицькою кончиною.

Яскравим відображенням кризи людської суб'єктивності і гуманізму в сучасній культурі стала концепція німецького філософа, одного з засновників німецького екзистенціалізму – Мартина Хайдеггера (1886-1976). Центральною темою концепції стає тема мови як засобу комунікації: “Думка дає буттю слово: в оселі мови мешкає людина”. Вихід з культурної кризи, що створилася, бачиться М. Хайдеггеру у новому досвіді мислення, яке спирається на давньогрецькі першоджерела, на твердження Протагора, що людина є мірою всіх речей. Він виступав проти диктатури безликості, проти підкорення зовнішнім обставинам. Саме у підкоренні речам, предметам, розхожим поглядам і полягає головна проблема західної культури. Мистецтво та поезія, за міркуваннями вченого, є своєрідним сховищем буття, даючи людині відчуття захищеності й надійності.

Альберт Камю (1913-1960) – французький філософ, захищав екзистенціалізм “абсурду”. Безглуздість та безнадійність людського буття не можна довести, вони повинні бути просто прийняті; в цьому полягає гідність людини (Сізіф – символ життя). Виступав проти марксистської маралі, зволівши їй жертовність тих, хто “історії не робить, а потерпає від її напасті”.

Жан Поль Сартра (1905-1980) – французький філософ, впливовий представник екзистенціалізму, наслідував феноменологічну філософію Е. Гуссерля та екзистенціальну концепцію М. Хайдеггера, розробив концепцію екзистенціальної онтології, доводячи, що людина протиставляє кошмару буття-в-собі тільки віру у власну здатність “створювати” самого себе (бо володіє свободою) та перетворюватися з речі в “ніщо”. У вирішення проблем смислу та мети буття займав реалістичну позицію. Антипатія, відраза до нерозумного, речовинного, детермінованого, природного, до прихильності до життя, до небажання “не бути” стають для вченого основою свободи.

Альтернативність, асинхронність і нерівномірність, як певні категорії соціокультурного руху, розроблені К. Ясперсом, Г. Померанцевим, С. Хантінгтоном. Альтернативність соціокультурних систем представляє складні культурні утворення (нові культури), що протистоять традиційним в якості альтернативи (молодіжні (хіпі), делинквентні субкультури, антагоністичні (ворожа) культури). Носії альтернативної культури не вступають в будь-які інституціоналізовані відносини. Представник альтернативних культур К. Ясперс виступив проти європоцентризму та запропонував положення про цінність азіатської культури, комунікація з якою для Заходу сприяє самопізнанню загальнолюдських процесів, які не знайшли належного розвитку. В західній культурі асинхронність є антитезою синхронності культурних систем. Це дослідження об’єктів культури в різних часових вимірах, з різних боків і без звертання до історичної перспективи.

Представник альтернативних культур. Виступив проти європоцентризму та затверджував цінність азіатської культури. Проблеми сучасної культури вбачав у відчуженні людини від соціуму. Дбайливе ставитися до життя залежить від усвідомлення абсурдності людського існування. Абсурд = бунт = свобода (в свободі сенс життя).

Розробив концепцію екзистенціальної онтології. Антипатія до нерозумного, детермінованого, до небажання “не бути” – основа свободи.

Таблиця 3.2.

Помітне місце в культурології займають концепції структуралізму, розроблені К. Леві-Строссом, Р. Бартом, М. Фуко, Ж. Деррідою. Структуралісти поставили завдання подолати описовість і дослідити культуру за допомогою суто наукової методології природничих наук, що включає формалізацію, комп'ютеризацію, математичне моделювання. Структурування здійснюється в різних галузях культури: мові та літературі, соціальних уявленнях та ідеології, мистецтві і масовій культурі.

Жак Дерріда (1930-2003) – французький філософ, видатний представник європейського постструктуралізму, засновник граматології (вивчає роль письма в культурі). Виступав з критикою метафізики як основи європейської культури. Подолання метафізики пов’язував з визначенням її історичних джерел за допомогою аналітичного розчленовування (“деконструкції”) понять, складаючи основу онтології, і перш за все поняття буття.

Деконструкція стає одним з головних понять постконструктивізму. Згідно вченню Ж. Дерріди, дане поняття представляє собою основний принцип аналізу тексту, що спирається на протиставлення логосу (як слід мови, живого голосу) та думки. Стосовно до текстів гуманітарної культури деконструкція знаходить своє вираження у подоланні метафізичних опозицій (протиставлень) реальності й знаку (символу), речі й образу, природи й духовного життя і таке ін. з метою виявлення опорних понять буття.

Різноманітність сучасних культурологічних напрямів і концепцій дає уявлення про широту людського світогляду та світорозуміння і є узагальненням історико-культурного досвіду.

4. Концепція "Осьового часу" К. Ясперса. Домінанти сучасної науки про культуру

В ходi осмислення шляхiв icторичного розвитку Європи перед дослiдниками виникла проблема їх спiввiднесення i зiставлення з історичним розвитком iнших країн i культур, з якими Європа взаємодіяла. Це насамперед країни Сходу, свою вiдмiннiсть вiд якого уже дуже гостро усвiдомлювали стародавнi греки – першi Європейцi. Культура Сходу i культура Заходу до сучасного стану прийшли по-рiзному. Європа створила сучасну науку з її технiчними досягненнями i могутнім iндустрiальним базисом високого рiвня споживання. Схiднi країни “засвоїла” науковий досвiд, тобто вiдбулася “трансплантацiя” (пересадка) науки в iнше культурне середовище, i там, де нацiональна культура показала свою життєздатнicть, наука була адаптована i ввiйшла до системи освiти i виробництва.

Побудувати типологiю свiтових культур, не протиставляючи Схiд Заходу, дaє можливicть теорiя “ осьового часу ”. Її засновник Карл Ясперс (1883-1969) – німецький філософ, проаналізував своєрідність європейської культури та причин її своєрідності. Згiдно його теорії поняття “осьовий час” в світової icторії потрiбно вiднести до VIII – V ст. до н.е., коли на території вiд Заходу до Азії вiдбувається рiзкий поворот в icторичному розвитку: закінчується мiфологiчна епоха i починається боротьба рацiонального досвiду з мiфом (логосу проти мiфу), формуються основні поняття i категорiї, якими ми користуємося й тепер, створюються основи свiтових релiгiй.

“Осьовий час” – епоха прориву від міфологічних культур до філософії, релігії, науки. “Осьовий народ” – народ, який “послідовно, продовжуючи свою історію, здійснив скачок, начебто вдруге народившись в ньому, тим самим закладаючи духовно основу сутності людини та його істинної (дійсної) історії” (китайці, індійці, арійці, іудеї, греки). З урахуванням особливостей цих термінів можна зрозуміти поняття “осьова” культура, цивілізація – це культура, створена духовною революцією “осьового часу”.

В Iндії виникли Упанiшади, жив Будда. В Китаї отримали розвиток конфуцiанство i даосизм як релігійно-фiлософськi школи. Подiбного роду процеси вiдбувалися i на Заходi (у Греції). Суть цих процесiв полягала в пробудженнi iндивiдуального, рефлексивного (коли людина стала замислюватися про навколишнiй світ).

Але не в ycix країнах вiдбулося вiдкриття людиною самої себе. Там, де людина дотримувалася мiфологiчних традицiй i вiри, культура не реформувалася. Цi культури не змогли подолати “осьового часу” i не змогли влитися в русло духовного оновлення. Їх вивчають як великi культури Стародавнього світу, що не дожили до наших часiв. Це вiдноситься до культури Єгипту i Вавилону, великих династiй схiдного типу з необмеженою владою монарха i сильним прошарком жерців, якi входили до системи централiзованого бюрократичного управлiння. Цi культури зробили опосередкований вплив на сучаснiсть засобами культурних традицiй, якi дiйшли до нас лiтературними та археологiчними пам'ятками.

Так, культурологія досліджує закономірності культурно-історичного розвитку та особливості національної й регіональної культури за допомогою наукових методів і категорій. Зв’язок культурології з іншими гуманітарними науками виявляється, зокрема, в тому, що вона використовує ряд категорій, вироблених цими науками. Обумовлене це використання тим, що культурологія не може розвиватися без осягнення певних категорій, що давно увійшли у науковий обіг: “культура”, “творча діяльність”, “мистецтво”, “психологія творчості” та ін.

Дата добавления: 2014-10-17