Поведінка олігополістів: теорія ігор

MR D

Q^* Q

Рис. 11.11. Таємна змова і тенденція до максимізації загальних прибутків

Найбільш простою формою таємної угоди є картель, який передбачає формальну письмову угоду відносно і ціни, і виробництва.

Картель – це змова декількох фірм-виробників (продавців) з метою максимізації прибутку, які спільно діють на ринку як фірма-монополіст, контролюючи обсяг виробництва та ціну блага.

При організації картелю фірми повинні:

1) узгодити спільні ціну і галузевий обсяг випуску продукції;

2) встановити квоти кожного учасника;

3) виробити механізм запровадження угоди і контролю за її виконанням.

Розмір квоти залежить від домовленості і, як правило, є приблизно пропорційним частці кожної фірми – члена картелю на ринку. За умови виконання угоди про квоти кожним учасником картелю, картель перетворюється на монополію. Кожний учасник картелю виграє, отримуючи надприбуток.

Умови створення картелю:

1. Встановлення бар’єрів на шляху входження в галузь конкурентів.

2. Визначення загального рівня випуску та монопольної ціни, що максимізує прибуток.

3. Встановлення квоти для кожної фірми, що входить у картель.

4. Забезпечення процедури контролю щодо встановлених квот.

Основні перепони для таємної змови:

Ø різниця в попиті і витратах;

Ø число фірм;

Ø шахрайство;

Ø падіння ділової активності;

Ø можливий вступ інших фірм;

Ø правові перепони.

У більшості країн відверті змови картельного типу заборонено законом, тому частіше існують таємні змови, які дуже небезпечні для суспільства, бо практично уникають контролю з боку держави.

У галузях, де ціни мають тенденцію бути стабільними відносно довгий час, для координації дій застосовується лідерство в цінах.

3. Лідерство в цінах: мовчазна таємна угода

Лідерство в цінах є засобом, за допомогою якого олігополісти можуть координувати свою поведінку в області цін, не вступаючи у пряму таємну змову. “Панівна” фірма, зазвичай найбільш крупна чи найбільш ефективна в галузі, змінює ціну, а всі інші фірми більш чи менш автоматично наслідують цій зміні.

Ціновий лідер дотримується наступної тактики:

1. Оскільки зміни цін завжди пов’язані з деяким ризиком у тому відношенні, що конкуренти можуть не наслідувати лідера, корегування цін робиться рідко. Ціновий лідер не буде реагувати зміною своїх цін на невеличкі повсякденні зміни в умовах витрат і попиту. Ціна зміниться тільки тоді, коли умови витрат і попиту зміняться значно і у всій галузі.

2. Про перегляд цін, що насувається, ціновий лідер галузі часто повідомляє через головних адміністраторів. Сповіщаючи про “необхідність підвищити ціну”, ціновий лідер може домогтися згоди серед своїх конкурентів для дійсного збільшення.

3. Ціновий лідер необов’язково обирає ціну, яка максимізує прибутки галузі в короткостроковому періоді. Причина полягає в тому, що фірми галузі нерідко намагаються завадати вступу нових фірм. В тому випадку, якщо бар’єри для вступу засновані на перевагах у витратах існуючих фірм, їх можуть подолати фірми, що вступають у галузь, за умови, що ціна продукту встановлена на достатньо високому рівні (рис. 11.12).

На рисунку 11.12-а зображена крива ринкового попиту D і крива пропозиції S_N з боку N малих фірм, які є ціноотримувачами. За ціною Р₀ малі фірми могли б постачати на ринок стільки продукції, скільки споживачі погоджуються придбати (Q₀). На рисунку 11.12-б зображена крива граничної корисності МС домінуючої фірми та крива попиту D₀, з якою зустрічається домінуюча фірма. Ця крива починається з рівня ціни Р₀, за якою фірма нічого не продасть. Вона може продавати за нижчими цінами, ніж Р₀, стільки, скільки потрібно для задоволення ринкового попиту, якщо взяти до уваги можливості малих фірм: за кожною ціною, нижчою, ніж Р₀, обсяг попиту, який може задовольнити домінуюча фірма, дорівнює різниці між обсягом ринкового попиту та обсягом, що готові запропонувати малі фірми за такою ціною. Домінуюча фірма у стані рівноваги Е, коли вона максимізує власний прибуток, буде постачати обсяг Q_E (згідно з умовою MR₀= MC, де MR₀ – гранична виручка домінуючої фірми) за ціною Р_Е.

P P

MC

P₀ P₀

P_E A B P_E E

D₀

S_N D MR₀

Q_A Q₀ Q_B Q Q_E Q

(а) (б)

Рис. 11.12. Модель домінуючої фірми

Обсяг ринкового попиту за ціною Р_Е складає Q_B (рис. 11.12-а); малі фірми за такою ціною беззбитково для себе постачатимуть Q_A, а домінуюча фірма – обсяг Q_B – Q_A = Q_E.

4) Ціноутворення за принципом “витрати плюс”

В цьому випадку при визначенні ціни до середніх витрат додається надбавка зазвичай у розмірі певного відсотка. Ціноутворення за цим принципом має особливі переваги для фірм, що виробляють багато продуктів, які інакше б стиналися з важким і дорогокоштуючим процесом приблизного визначення умов попиту і витрат для множини різних найменувань.

Особливості поведінки олігополіста на ринку визначаються двома тенденціями, що діють у протилежних напрямках:

З одного боку, фірми зацікавлені в максимізації сукупного прибутку галузі через змову та спільні дії, оскільки це дає змогу реалізувати монопольну владу.

З другого боку, кожна фірма прагне отримати надприбуток за рахунок конкурентів, порушуючи угоду, а це відповідно суттєво загострює суперництво.

Суперечності між двома тенденціями ілюструє дилема олігополіста.

Ситуація, з якою стикаються олігополісти, нагадує становище учасників стратегічних ігор таких, як бридж або шахи, і необхідно вибирати варіанти поведінки відповідно до дій та реакцій супротивників. Тому в аналізі олігополістичних ситуацій застосовується теорія ігор.

Теорія ігор – це теорія, яка займається аналізом стратегічної взаємодії суб’єктів, що мають протилежні інтереси. Теорія ігор була розроблена Джоном фон Нейманом та Оскаром Моргенштерном, які в 1944 році викликали її в книзі “Теорія ігор та економічна поведінка”.

Результати гри ілюструються за допомогою матриці виплат, яка показує наслідки, що матиме кожний учасник гри при певних рішеннях його та інших учасників, тобто за певної стратегії. Найчастіше чисельність учасників та варіантів стратегії обмежується двома.

Економічні ігри, в які грають фірми, можуть бути кооперативними або некооперативними.

Гра є кооперативною, якщо гравці можуть обговорювати пункти контрактів, які дають їм змогу розробляти спільні стратегії.

Гра некооперативна, якщо переговори та будь-які зобов’язання по контракту неможливі.

Домінуюча стратегія – стратегія, оптимальна для гравця, незалежно від того, що робить конкурент.

Наприклад, фірмі А потрібно рекламувати свій товар, оскільки вона, рекламуючи, повністю реалізує свої можливості, що б не робила фірма В. Реклама для фірми А є домінуючою стратегією. Те саме стосується фірми В, незалежно від того, що чинитиме фірма А, фірма В завжди виграватиме від реклами. Наслідком гри буде рекламна діяльність обох фірм.

Таблиця 11блиця 8.1

Матриця виграшів для рекламної гри -1

Фірма В Рекламувати Не рекламувати
Фірма А Рекламувати     Не рекламувати

Якщо у фірми А немає домінуючої стратегії, то її оптимальне рішення залежить від того, що робить фірма В (табл. 11.2).

Якщо фірма В рекламує свій товар, то фірмі А також потрібно рекламувати, проте якщо фірма В нехтує рекламою, то фірмі А треба також відмовитися від реклами.

Якщо обидві фірми повинні прийняти рішення одночасно, фірмі А слід уявити себе на місці фірми В.

Домінуюча стратегія фірми В – рекламна діяльність. Це означає, що фірмі А самій слід рекламувати товар. Рішення обох фірм рекламувати сходяться в точці рівноваги.

Таблиця 11.2

Матриця виграшів для рекламної гри -2.

Фірма В Рекламувати Не рекламувати
Фірма А Рекламувати     Не рекламувати

Фірма А, знаючи рішення фірми В, вибирає найкращій варіант дій, і так само фірма В, при заданому рішенні фірми А, теж працюватиме за найкращим з можливих варіантів.

Якщо домінуюча стратегія існує для всіх гравців, то тоді у грі існує рівноважний результат, тобто рівновага за Нешем (табл. 11.2).

У рекламній грі існує єдина точка рівноваги за Нешем – обидві фірми займаються рекламною діяльністю.

У грі може існувати не лише одна точка рівноваги за Нешем. Іноді вона взагалі відсутня.

Розглянемо задачу вибору продукту. Дві компанії – виробники крупи для каші на сніданок – працюють на ринку, на який можна успішно вводити два різновиди крупи, за умови, що кожна з марок виводиться лише єдиною фірмою (табл. 11.3).

Таблиця 11.3

Задача вибору продукту

Фірма №1 Хрусткі   Солодкі	Фірма№2 Хрусткі Солодкі
-5 -5
	-5 -5

У цій грі кожній з фірм байдуже, який товар виробляти до того моменту, поки вона не виводить на ринок товар такий самий, як і конкурент. Знаючи стратегію свого конкурента, кожна фірма реалізує свої можливості і не має причин відхилятися від обраного напрямку діяльності.

Обидві фірми мають вагомі причини для досягнення однієї з двох точок рівноваги за Нешем – якщо вони обидві вийдуть на ринок з одним сортом каші, то обидві програють від цього.

Концепція рівноваги за Нешем значною мірою ґрунтується на індивідуальному раціоналізмі. Вибір стратегії кожним гравцем залежить не лише від його власної раціональності, а й також від способу мислення його опонента. Цей факт може обмежувати простір діяльності (табл.11.4).

Якщо гравець №1 діє обережно і враховує, що гравець №2 може бути не повністю проінформованою або нераціонально мислячою особою, він може вибрати варіант “верх”, і в цьому разі обов’язково одержить прибуток в розмірі 1, і не ризикуватиме втратити 1000. Така стратегія називається стратегією максиміну, оскільки вона максимізує мінімальний прибуток, який можна одержати.

Якби гравець №1 знав напевне, що гравець №2 користуватиметься стратегією максиміну, то перший віддав би перевагу ігровому варіанту “низ”, замість того щоб користуватися стратегією максиміну і грати варіант “верх”.

Таблиця 11.4

Стратегія максиміну

Гравець №2 “нечесна” гра “чесна” гра
Гравець№1 Верх   Низ
-1000

Теорія ігор математичними методами досліджує поведінку індивідів, що мають протилежні інтереси. Дилема олігополіста (відома в теорії ігор як “дилема в’язня”) досліджує стратегічні питання ціноутворення, які вирішує кожна фірма: встановити співробітництво і на його основі максимізувати прибутки галузі чи навпаки – намагатися максимізувати особисті прибутки. Це стратегічна гра, принципи якої доводять, що за певних обставин індивідуальна раціональність поведінки індивідів призводить до гірших результатів порівняно з випадком колективної раціональності.

Розглядаючи “дилему ув’язнених” (табл. 11.5), можна побачити, що виграші від’ємні, оскільки вони являють собою кількість років проведених у в’язниці.

Таблиця 11.5

“Дилема ув’язнених”

Ув’язнений В Признаватись Не признаватись
Ув’язнений А Признаватись   Не признаватись	-5 -5	-1 -10
-10 -1	-2 -2

Для обох ув’язнених ідеальний варіант – це не признання, і в цьому випадку строк покарання для кожного з них становитиме два роки. Водночас визнання себе винним є домінуючою стратегією для кожного з ув’язнених – він дає більшу віддачу незалежно від стратегії іншого в’язня. Домінуючі стратегії є також стратегіями максиміну. Отже, випадок, в якому обидва ув’язнених визнають себе винними, це одночасно є точка рівноваги за Нешем, і максимінний розв’язок. Таким чином, признання є раціональним виходом для кожного з в’язнів.

Стратегії, в яких гравці роблять однозначний вибір або вдаються до однозначних дій мають назву чистих стратегій.

На відміну від них існують змішані стратегії. Приклад цьому – гра “орел і решка”. В цій грі кожен з гравців вибирає для себе орла чи решку і обидва гравці одночасно відкривають свої монети. Якщо монети в обох гравців випали однаковим боком, перемагає гравець А, якщо сторони монет не співпадають, то виграє гравець В (табл. 11.6).

Таблиця 11.6

Гра “Орел – решка”

Гравець В Орел Решка
Гравець А Орел   Решка	-1	-1
-1	-1

У разі застосування чистих стратегій рівноваги за Нешем не виникає.

Доцільність рішень, які передбачають змішані стратегії, залежить від конкретної гри та гравців.

Змішана стратегія – це така, в якій гравець навмання робить вибір з-поміж двох чи більше можливих варіантів дій. При цьому для кожного з варіантів попередньо призначається ймовірність його вибору.

Стратегії, що не є оптимальними для одноразової гри, можуть виявитися такими у грі, що повторюється. Залежно від кількості повторювань для повторюваної “дилеми ув’язнених” може виявитися оптимальною стратегія “око за око”, в якій кожен гравець дотримується принципів співробітництва, доки їх дотримується конкурент. (табл. 11.7).

Таблиця 11.7

Проблема ціноутворення (“око за око”)

Фірма №2 Низька ціна Висока ціна
Фірма №1 Низька ціна   Висока ціна		-50
-50

У послідовній грі гравці роблять ходи по черзі. В деяких випадках перевагу має той, хто виявляє ініціативу першим. Тоді у гравців може виникнути стимул спробувати взяти на себе певні зобов’язання до того, як це зроблять їх конкуренти (табл. 11.8).

Таблиця 11.8

Видозмінена задача вибору продукту

Фірма №2 Хрусткий Солодкий
Фірма №1 Хрусткий   Солодкий	-5 -5
	-5 -5

Якщо обидві фірми, ігноруючи наміри одна одної, змушені незалежно і одночасно оприлюднити свої рішення, тоді найімовірніше обидві вийдуть на ринок із солодким різновидом і обидві зазнають збитків.

Якщо фірма №1 може першою запропонувати на ринку свій різновид каші, тоді вона пропонує солодкий варіант, напевно знаючи, що фірма №2 відреагує, обравши хрусткий варіант каші.

Прикладом кооперативних ігор є ситуації укладання угоди. Як і у випадку некооперативних ігор, при укладанні угоди іноді можна, обмежуючи гнучкість своїх дій, одержати стратегічну перевагу. (табл. 11.9).

Таблиця 11.9

Виробниче рішення

Фірма №2 Виробляти А Виробляти В
Фірма №1 Виробляти А   Виробляти В

Фірми планують вивести товари, які є взаємодоповнюючими.

Якби обидві фірми могли домовитися, котра з них вироблятиме який товар, єдиним раціональним результатом є: фірма №1 – товар А, фірма №2 – товар В. Однак основним в цьому виборі є те, що виробництво В – домінуюча стратегія для фірми №2.

Дата добавления: 2014-10-17