У розвинутих країнах використовують два основні види інтеграції: вертикальну інтеграцію і контрактацію

Вертикальна інтеграція – це комбінування двох або декількох стадій виробництва і збуту продукції в межах єдиної власності. Вертикальна інтеграція за напрямом може бути виробничою, маркетинговою та комплексною. Виробнича інтеграція передбачає взаємодію сільськогосподарських і переробних підприємств чи виробництв при вирощуванні рослинницької і виробництві тваринницької продукції, яка в подальшому надходить на промислову переробку. Предметом маркетингової є збут виробленої продукції та постачання необхідних засобів виробництва.

Контрактна форма агропромислової інтеграції передбачає укладання фермерами з промисловими, торговельними компаніями та кооперативами відповідних угод на переробку і збут продукції.

Типи контрактів можуть бути різноманітними залежно від характеру продукту, місця знаходження ферми, матеріальних і фінансових можливостей сторін угоди.

Розрізняють дві основні категорії контрактів: збутові і виробничі. Збутові стосуються лише умов реалізації продукції, в них обумовлюють тип, сорт, якість продукції, що постачається, ціну й умови поставки. Виробничі контракти регламентують умови виробництва. Вони укладаються до початку виробничого процесу і жорстко обумовлюють зобов’язання сторін. Як правило, за умовами виробничого контракту, контрагент постачає фермі засоби виробництва та матеріали (комбікорми для худоби і птиці, насіння, саджанці, добрива тощо), надає кредит, консультаційні послуги. Обов’язком фермера є виконання виробничих операцій.

Переваги контрактації для фірми-постачальника полягають у тому, що вона має стабільне надходження продукції у необхідні терміни, а також має можливість контролю за якістю. Сільгоспвиробник у свою чергу має гарантований ринок збуту продукції за завчасно обумовленою ціною та можливість користуватися кредитом. Вагоме місце в агробізнесі розвинутих країн займають кооперативи. Сфера діяльності сільськогосподарської кооперації дуже широка - постачання фермерам сільськогосподарської техніки, обладнання, пального, будматеріалів, добрив, кормів, насіння, надання фінансових послуг, реалізація сільськогосподарської продукції, надання послуг зі збирання, зберігання, сушіння, переробки продукції. При цьому відмінним від контрактації є те, що кооперація передбачає участь членів-фермерів у спільній фірмі завдяки корпоративним правам на власність.

Завдання доведення продукції агропромислового комплексу до споживача розв’язують підприємства гуртової і роздрібної торгівлі, системи громадського харчування. Важливою формою організації роздрібної торгівлі продовольством є так звані "добровільні" ланцюги, які являють собою об’єднання однієї чи кількох гуртових фірм, і групи, які обслуговуються ними на підставі контрактів роздрібних торговців. Об’єднання координує функції гуртової і роздрібної торгівлі, організовує спільну закупівлю і рекламу товарів, використовуючи принципи єдиного господарського керівництва при зберіганні юридичної і фінансової незалежності кожного члена об’єднання. Роздрібні магазини, що входять до "добровільного" ланцюга мають єдину назву, уніфікований асортимент, спільну збутову політику, яку визначає головна гуртова фірма.

Протягом останніх десятиліть у країнах з розвинутою ринковою економікою значно зросла питома вага галузей, що виробляють продукцію найвищого ступеня готовності до споживання, а також тривалого терміну споживання. Вирішальну роль у системі міжнародного агробізнесу розвинутих країн відіграє така форма його організації, як міжнародні продовольчі компанії (МПК). Основна частина перероблюваного продовольства та значна частина сільськогосподарських продуктів, які надходять на міжнародний ринок, виробляються в межах або під безпосереднім технологічним, фінансовим, організаційним впливом МПК. Широкого розвитку в країнах, що розвиваються, набирає агробізнес на основі інтеграції іноземного і національного капіталів. При цьому роль держави в аграрному секторі економіки здійснюється у досить широкому діапазоні – від "адміністративної централізації" до так званого структурного врегулювання.

Таким чином можна визначити що агробізнес являє собою форму підприємницької діяльності в агропромисловому секторі економіки країни. Сюди входять підприємницька діяльність у виробництві засобів виробництва для сільського господарства (техніка, добрива, корми тощо); власне сільськогосподарське ви­робництво (вирощування рослин і розведення тварин); зберігання переробка і торгівля як «сирою», так і переробленню продукцією. До агробізнесу належать також усі види діяльності з обслугову­вання сільського господарства (агросервіс, ринкова інфраструк­тура тощо). Практика показала доцільність поєднання декількох видів підприємницької діяльності в одній фірмі (наприклад, ви­рощування первинного виду сільськогосподарської сировини, її зберігання, переробка і торгівля готовою продукцією).

Нарешті до агробізнесу залучаються все населення, коли роз­раховує свої витрати на продукти харчування у сімейному бю­джету.

Систему економічних відносин в агробізнесі можна уявити собі у вигляді наведеної схеми (див схему 1).

Досвід підприємницької діяльності у агробізнесі дозволяє ви­ділити різні рівні його функціонування: перший рівень — агробі­знес у фермерських господарствах, кооперативах, агропромисло­вих об'єднаннях, фірмах; другий — агробізнес у масштабі націо­нальної економіки країни; нарешті, третій рівень — агробізнес у міжнародному масштабі. На практиці всі три рівні агробізнесу взаємопов 'язані.

В сучасному світі сформувалася міжнародна агропродовольча система або міжнародна системи агробізнесу, яка являє собою багатогалузевий та багатофункціональний глобальний комплекс і в якому поєднується виробництво, зберігання, транспортування та реалізація продовольчої продукції у світовому масштабі. Еко­номічні відносини в цьому комплексі формуються на основі між­народного розподілу праці та глобалізації регіональних агропро- довольчих ринків.

Таким чином, сутність міжнародного агробізнесу можна ви­значити як вид підприємницької діяльності в економічних відно­синах між країнами світу, окремими організаційними структура­ми АПК у міжнародному масштабі щодо виробництва, перероб­ки, зберігання і реалізації сільськогосподарської продукції та то­варів з неї. Міжнародний агробізнес не може існувати баз пер­винних форм агробізнесу.

Схема 1. Система економічних взаємовідносин в агробізнесі.

4. Агропромислова інтеграція і агропромислове комплексоутворення.

Закономірності агропромислового комплексоутворення:

1) перетворення виробництва і переробки сільськогоспо­дарської продукції та їх обслуговувальних галузей у масштабі районів, областей, країни у цілісність;

2) формування функціонально-дискретних агропромислових територіальних систем;

3) територіальне зосередження виробництва певних видів сільськогосподарської продукції та її переробки у зонах і районах з сприятливими природними умовами.

Агропромисловий комплекс є структуризованою системою, в якій оптимально поєднується галузі сільськогосподарського виробництва, харчової і переробної промисловості, діяльність яких пов'язана з виробництвом, переробкою і збутом сільськогосподарської продукції.

Він розвивається на основі комплексоутворення та інтеграційних процесів, тобто комбінування, комплексоутворення та кооперування виробництва. У процесі їхнього розвитку, як правило, формуються агропромислові підприємства і агропромислові територіальні виробничі комплекси, з яких перші являють собою органічне поєднання виробництва сільськогосподарської продукції та її промислової переробки, а другі - сукупність господарств, промислових підприємств та організацій, пов'язаних з виробництвом, промисловою переробкою, зберіганням і реалізацією сільськогосподарської продукції в межах окремих районів, областей і природно - економічних зон. Виробництво сільськогосподарської продукції, її промислова переробка, зберігання і реалізація в межах окремих підприємств, районів і областей створюють додаткові умови для більш раціонального використання землі, виробничих фондів, трудових і фінансових ресурсів, сприяють зменшенню затрат на виробництво агропромислової продукції та підвищенню економічної ефективності агропромислового виробництва.

Галузева структура АПК відбиває галузевий і внутрігалузевий поділ праці в ньому. У ньому науково-технічний прогрес зумовлює виникнення нових галузей і виробництв. З їхнім утворенням ускладнюються економічні, технологічні та організаційно-господарські зв'язки між різними галузями агропромислового виробництва. В процесі комплексоутворення та поглиблення інтеграції об'єктивно формується сукупність галузей та окремих виробництв, які функціонують з метою виробництва певних видів продукції.

Таким багатогалузевим інтегрованим утворенням є і АПК України. Його галузева структура досить складна і багатофункціональна. В умовах досягнутого рівня продуктивних сил у виробництві кінцевої продукції АПК беруть участь близько ста промислових виробництв, з яких понад 60 працюють виключно на сільськогосподарській сировині або напівфабрикатах. АПК охоплює такі види матеріального виробництва:

Галузі безпосереднього сільськогосподарського виробництва (рослинництво і тваринництво) та галузі, що забезпечують виробничо- технічне, агрохімічне, зооветеринарне, іригаційно-меліоративне
обслуговування.

Галузі і підгалузі промисловості, що у взаємодії із сільськогосподарським господарством забезпечують виробництво продовольчих товарів (харчова, мукомельно - круп'яна, м'ясна, молочна та
інші галузі промисловості, які виробляють для агропромислового комплексу промислові засоби виробництва (сільськогосподарські машини і технологічне обладнання та предмети праці (мінеральні добрива, хімічні меліоранти, пестициди, карбіцити, мікробіологічні добавки тощо). Це тракторне і сільськогосподарське машинобудування, підприємства хімічної, мікробіологічної і комбікормової промисловості.

Галузі і виробництва, що забезпечують заготівлю, транспортування, зберігання і переробку сільськогосподарської продукції. У складі АПК виділяють ще такі сфери:

1) промисловість, що виробляє сільськогосподарські машини і обладнання, мінеральні добрива, хімічні меліоранти та інші матеріали для сільського господарства;

2) власне сільське господарство;

3) заготівля, зберігання, транспортування, переробку
сільськогосподарської сировини і реалізацію готової продукції.

Функціональна структура агропромислового комплексу підпорядкована максимальному забезпеченню населення у продуктах харчування, а територіальна - максимальному використанню територіальних можливостей для розвитку сільського господарства і харчової промисловості. Надзвичайно велика різноманітність природних умов і ресурсів (земельних, водних, кліматичних, біологічних та інших), їх поєднання в різних фізико-географічних зонах і районах зумовлює необхідність територіальної організації агропромислового виробництва, поглиблення спеціалізації на виробництві таких видів продукції, для яких вони мають найкращі природно-економічні умови і які обходяться їм якнайдешевше. Завдяки зональній, внутрізональній, обласній і районній спеціалізації окремі регіони втягуються у ринкові відносини, на базі яких розвивається ринок продовольства.

Основними складовими агропромислового комплексу є сільське господарство, харчова і переробна промисловість, допоміжні і супутні галузі, які забезпечують заготівлю, транспортування, зберігання і реалізацію агропромислової продукції. Основною складовою агропромислового комплексу є сільськогосподарське виробництво. Як одна з найважливіших і життєво необхідних галузей народного господарства, яка виробляє продукти харчування для населення, сировину - для промисловості і товари - на експорт. Воно відіграє важливу роль у зміцненні економіки країни, її продовольчої безпеки, підвищенні життєвого рівня населення і розв'язанні соціально-економічних проблем. Сільське господарство - одна з найскладніших сфер матеріального виробництва і прикладання людської праці. Процес відтворення в ньому залежить від комплексу взаємозв'язаних і взаємозумовлених природних, біологічних, науково-технічних, організаційно - господарських, соціальних та економічних чинників. По мірі розвитку продуктивних сил цей багатогранний комплекс все більше ускладнюється. Із сільськогосподарської сировини виробляється майже вся продукція харчової промисловості і близько 70% продукції легкої промисловості. На продукцію сільського господарства, харчової і переробної промисловості припадає близько 70% товарообороту, в тому числі на продовольчі товари - понад 60%. Останнім часом у зв'язку з наявністю кризвої ситуації, яка охопила всі галузі агропромислового комплексу, посилюється велика соціальна напруга особливо відчутна вона на селі.

Під АПК розуміють поєднання окремих ланок народного господарства (насамперед підприємств), діяльність яких пов'язана з виробництвом, переробкою і збутом сільськогосподарської продукції. АПК поділяються на два типи: агропромислові підприємства і агропромислові територіальні комплекси (АПТК).

Агропромислове підприємство (по суті, агропромисловий комбінат) — це органічне поєднання виробництва сільськогосподарської продукції та її промислової переробки (наприклад, виноград, овочі, фрукти).

Виробництво сільськогосподарської продукції та її промислова переробка на ОДНОМУ підприємстві створюють додаткові умови для раціонального використання землі, виробничих фондів, трудових та інших ресурсів, сприяють зменшенню втрат сировини і підвищенню якості продукції. Однак на такому підприємстві можливості концентрації переробки сировини обмежені, що часто змушує додатково одержувати сільськогосподарську сировину з інших господарств.

Агропромислові територіальні комплекси — це сукупність підприємств ти організацій. пов'язаних з виробництвом, промисловою переробкою. зберіганням і реалізацією сільськогосподарської продукції на певнііі території. АПТК розрізняють за територіальними масштабами, особливостями структури, характером взаємозв'язків. Для систематизації цих різновидів необхідна типологія АПТК.

АПТК доцільно поділяти на два типи:

регіональні АПК (РАПК) і агропромислові територіальні системи (АПТС). Останні являють собою територіальну сукупність сільськогосподарських і промислових підприємств, безпосередньо пов'язаних виробни-чо-технологічними (функціональними) зв'язками.

Поєднання підприємств в АПТС грунтується на економічній доцільності територіальної спільності виробництва сировини та її переробки. Конкретні форми такої спільності зумовлені рівнем розвитку продуктивних сил, територіальними особливостями виробництва сировини, густотою і станом транспортної мережі.

АПТС складається з таких основних елементів:

1) промислових підприємств, які переробляють сільськогосподарську сировину і виступають як інтегратор у даній системі:

2) сільськогосподарських підприємств або їх територіальних систем (особливо тваринницьких), що спеціалізуються на виробництві відповідної сировини:

3) заготівельних пунктів:

4) допоміжних підприємств. ••''

Важливі чинники формування АПТК:

1) рівень економічного розвитку території і характер усуспільнення виробництва:

2) природні умови і структура земельного фонду:

3) науково-технічний прогрес: народногосподарські потреби у продукції АПК країни в цілому і району зокрема:

4) особливості розселення і наявність великих систем населених місць:

5) забезпеченість трудовими ресурсами: транспортні умови.

Територіальний поділ праці у сільському господарстві базується на диференціації природних умов. Їх вплив на сільське господарство настільки істотний, що залежно від них формуються зони спеціалізації сільськогосподарського виробництва. Із зональністю природних умов нерозривно пов'язане утворення агропромислових зон і агропромислових районів. Від природних умов залежить формування більшості елементів територіальної структури АПК країни.

Науково-технічний прогрес відіграє велику роль у формуванні АПТК. Його вплив позначається на всіх складових АПК. Від технічного прогресу залежать, зокрема, створення нових засобів виробництва для сільського господарства, розвиток транспорту і промисловості, що переробляє сільськогосподарську продукцію. Від нього залежить також впровадження нових технологій виробництва і прогресивних методів зберігання сировини та готової продукції. Науково-технічний прогрес до певної міри визначає спеціалізацію і кооперування промислових і сільськогосподарських підприємств, їх розміри і типи.

Досить важливий чинник, від якого залежать структура і спеціалізація АПТК, — народногосподарські потреби. Ці потреби визначаються науково обгрунтованими нормами споживання на душу населення і реальними можливостями їх задоволення. При цьому слід мати на увазі значні територіальні відмінності у споживанні окремих видів продукції, що залежить від природних умов району, національних і демографічних особливостей населення. Потреби поділяються на загальнодержавні (з урахуванням експорту й імпорту сільськогосподарської продукції), регіональні та місцеві.

Особливо великий вплив на розвиток АПК мають загальнодержавні потреби. З їх урахуванням встановлюється обсяг виробництва продукції на основі загальнодержавного поділу праці. Місцеві потреби у продукції АПК найбільш значні у великих системах розселення. У таких районах спеціалізація АПК підпорядкована потребам у продовольстві населення великих міст.

На основі багатосторонніх економіко-географічних досліджень конкретних агропромислових комплексів, процесів їх формування виявлено закономірності агропромислового комплексотворення в Україні:

1) перетворення виробництва сільськогосподарської продукції та обслуговуючих його галузей у цілісну систему у масштабі районів, областей і всієї країни:

2) формування спеціалізованих агропромислових територіальних систем — внутрірайонних і міжрайонних:

3) територіальна концентрація виробництва конкретних видів сільськогосподарської продукції та й переробки в районах і зонах з найбільш сприятливими природними умовами:

4) зосередження виробництва певних видів сільськогосподарської продукції та її переробки в місцях територіальної концентрації населення.

Дія кожної з цих закономірностей визначається конкретними умовами території. У масштабі країни, районів усі ці закономірності діють сукупно. Однак на окремих територіях залежно від наявності конкретних чинників формування АПК (великих систем розселення, виключно сприятливих природних умов) домінуюче значення має одна із закономірностей.

Внаслідок агропромислової інтеграції залежно від конкретних умов формуються ареальні АПК — спеціалізовані та інтегральні агропромислові райони і зони. Межі їх здебільшого не збігаються з межами регіональних АПК, шо склалися на основі адміністративно-територіального поділу та спільного управління протягом тривалого часу.

Дія такої закономірності, як зосередження виробництва певних видів сільськогосподарської продукції та її переробки в місцях територіальної концентрації населення, зумовлює формування приміських АПК. Головний чинник формування таких комплексів, на відміну від спеціалізованих зон і районів, не природні умови, а потреба населення великих міст у малотранспортабельній швидкопсувній продукції АПК, особливо в овочах. плодах, молоці, свіжому м'ясі тощо. З цим пов'язана азональність приміських АПК.

У результаті інтеграційних процесів, що відбуваються на основі розглянутих закономірностей, в Україні вже до певної міри сформувалася система АПТК. яка базується на територіальному поділі праці.

11.1.2. Типологія агропромислових територіальних комплексів

Інтеграційні процеси у народному господарстві, особливо їх територіальні аспекти, досить складні. Складні й об'єкти, що виникають у результаті агропромислової інтеграції, — агропромислові територіальні комплекси.

Глибоко пізнати АПК країни та інтегральні регіональні АПК неможливо без з'ясування особливостей і взаємозв'язків різновидів АПТК. Для кожного з них характерні певні риси територіальної організації.

Існує багато різновидів АПТК. Кожен з них має свої особливості, які слід ураховувати в процесі управління і під час прогнозування. Отже, для наукового аналізу і розробки напрямів перспективного розвитку АПК країни як системи необхідно розчленувати його на ланки — конкретні АПТК. Таке розчленування можна здійснити шляхом типізації АПТК.

Об'єктивною основою типізації АПТК є насамперед основні закономірності агропромислового комплексотворення. Поряд з ними важливими основами типізації мають бути територіальна спільність і комплексність виробництв. Кожна з чотирьох виявлених закономірностей залежно від переважаючого її впливу позначається на структурі та інших домінуючії] закономірності відповідає особливий тип комплексів. Ці типи різняться між собою передусім як об'єкти управління. Отже. основна іиль типізації — систематизація АПТК для організації управління ними.

Розглянуті вище основи типізації слід називати первинними, такими, іа якими виділяються найважливіші типи АПТК. тобто різновиди, що иідображають найістотніші відмінності. Крім первинних, у типізації доцільно використовувати вторинні основи, а саме: ті об'єктивні ознаки, за якими здійснюється типізація (більш деталізована систематизація уже ниділених типів за первинними узагальненими основами).

Використовуючи первинні основи типізації, усі різновиди АПТК, що становлять систему АПК країни, можна поділити на чотири типи:

1) агропромислові територіальні системи (АПТС):

2) ареальні комплекси:

3) приміські комплекси:

4) регіональні комплекси.

З'ясування основних особливостей кожного з чотирьох типів АПТК слід починати з АПТС. Це пов'язано з тим, що:

1) АПТС — первинне ви-робничо-територіальне утворення в АПТК. Саме в ньому проявляються найпростіша (елементарна) комплексність і низка підвидів стадійної агропромислової комплексності. Від раціональності територіальної організації цієї первинної ланки, її внутрішньої пропорційності багато в чому залежить ефективність функціонування інших, складніших інтегральних агропромислових територіальних утворень:

2) усі типи АПТК у своєму складі мають АПТС:

3) територіальна концентрація АПТС створює певні ареали, формує якісно нові виробничо-територіальні утворення — спеціалізовані райони і зони:

4) АПТС — одне з найважливіших виробничо-територіальних утворень, що системно ув'язує регіональні типи АПК в єдиний АПК країни.

Суть АПТС можна визначити як територіальне поєднання промислових підприємств (для елементарної АПТС — одного такого підприємства). шо переробляють сільськогосподарську сировину, з сільськогосподарськими підприємствами, які постачають їм сировину. Таким чином, в АПТС підприємства поєднані між собою виробничо-технологічними зв'язками. Істотним чинником їх формування є велика залежність розміщення деяких промислових виробництв від місць виробництва сільськогосподарської сировини.

Важлива територіальна складова АПТС — сировинна зона. Для її формування необхідне значне територіальне зосередження виробництва певного виду сільськогосподарської сировини. Ланкою, яка об'єднує сировинну зону з переробним підприємством, виступає транспортна мережа з пунктами, що заготовляють сільськогосподарську сировину. Найважливіші показники сировинної зони — це розмір її території, площа землекористування, площа посівів і врожайність культур (або кількість поголів'я худоби і його продуктивність), рівень концентрації виробництва сировини, конфігурація зони та її компактність.

У формуванні і функціонуванні регіональних АПК проявляється дія усіх виявлених закономірностей агропромислового комплексотворення. Цей тип комплексів утворюється на основі мікрорайонної, мезорайонної і районної територіальних спільностей. У регіональних АПК відбивається елементарна міжгалузева і районно-територіальна комплексність. Однак найхарактернішим її видом для цього типу АПТК є районно-територіальна комплексність.

Залежно від конкретного виду територіальної спільності та відповідно до адміністративно-територіального поділу України регіональні АПК поділяються на АПК області та адміністративного району. В кожному з таких АПТК виділяються інтегральні, багатоциклові і спеціалізовані (од-ноциклові) регіональні АПК (РАПК).

Інтегральні РАПК — це сукупність усіх сільськогосподарських і промислових підприємств, а також підприємств інших галузей народного господарства, які беруть участь у виробництві, переробці (іноді і в реалізації) сільськогосподарської продукції на території регіону.

Багатоциклові РАПК — поєднання в регіональних АПК підприємств рослинницького або тваринницького напрямів з промисловими та іншими виробництвами або галузями народного господарства, які беруть участь в агропромисловій інтеграції. Багатоциклові комплекси поділяються на тваринницько-промислові і рослинницько-промислові. Для багато-циклових тваринницько-промислових комплексів об'єднуючими служать кормовиробництво і ряд допоміжних обслуговуючих виробництв.

Спеціалізований РАПК — поєднання виробництв у регіоні на базі окремих циклів. В основі кожного з циклів лежить певний вид сільськогосподарської сировини і стадії її переробки.

Оптимізація агропромислових зв’язків і підвищення ефективності функціонування АПК.

Тема 3. “Система економічних взаємовідносин в агробізнесі ”

1. Галузева структура АПК

2. Функціональна структура АПК

3. Територіальна структура АПК

4. Організаційно-управлінська структура АПК

Дата добавления: 2014-10-17