Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Етапи становлення звичаєво-правових відносин українців




Звичаєво-правових відносин українців

Історичний аспект становлення

І РОЗДІЛ

Ключи к тестам

 

             
      1Б 2В 3А 4Г 1 2 1Г 2В 3Б 4А   1В 2А 3Б
  1Б 2В 3А     1Б 2В 3А 4Г 1В 2А 3Б 4Г 5Д    
  1Д 2Г 3В 4А 5Б   1Г 2АБДЕ       1Б 2В 3А
    1Б 2В 3Г 4А 1Б 2В 3В 4Б 5А       1В 2А 3Г 4Б 5Б
      1 2        
    1В 2А 3Г 4Б 1 2 3        
          1 2 1Г 2В 3А 4Б 1Б 2В 3А 4Г
    1Б 2А 3В 4Д 5Г 1Г 2В 3Б 4А        
    1АБГЕЗИЛМРУ Х 2ВН 3КОТФ 4ЖС 5ДП 1Б 2А 3Г 4В     1В 2Г 3А 4Б  
    1Б 2В 3Д 4Г 5А 1В 2А 3Б 4Г 5Е 6Д 7И 8Ж 1В 2Б 3Г 4А 1Б 2А 3Г 4В    
      1БВ 2АГДЕ   1В 2Б 3А    
  1 5 6 7 1Б 2В 3Г 4Д 5А   1 3      
    1 АБ 2ВГ 1Б 2В 3А 4Г       3 4
        3 4 1А 2Г 3Б 4В    
    1В 2Г 3А 4Б 5Д 6Е 1АВГ 2 Б   1БГ 2ВД 3АЕ    
      1А 2Б 1Г 2А 3В 4Б 1А 2В 3Б    
        1А 2Г      
    1Б 2А 3В 1 АВДЕ 2ВГДЕИ 1Б 2А 3Г 4В 5Д      
      1БГ 2Б 1Б 2В 3А 4Г 1Б 2В 3А 4Г   1Г 2Б 3Д 4А 5В
    1В 2А 3Б 1 ГДЕ 2 АБВ 1Г 2В 3Б 4А      
      1В 2Б 3Г 4А 2 6      
      1ГЖ 2ВЗ 3БИ 4ДК 5АЕ   1Б 2В 3А   1В 2Б 3А 4В
  1Б 2В 3А 4Г 2 1 3 5 4 7 6 8 1В 2А 3Б   1 2   1В 2А 3Г 4Б
  1Г 2Б 3Д 4А 5В 6Е       2 3 1Б 2Г 3А 4В  
      1А 2В 3Г        
  2 3 1Г 2А 3Б 4В 1Б 2В 3А 4Г        
  1В 2Д 3Г 4Е 5Б 6А   3 4   1И 2Е 3Д 4А 5В 6Г 7Б 1В 2А 3Б  
  1Г 2В 3Б 4А 1ГДЕ 2АБВ 1БВ 2АГ       1Б 2В 3Г 4А
  1 2 4 1ВГ 2Б 3Д 4Е 5А 6И   1Г 2В 3Б 4А   1Б 2А 3В  
  1А 2В 3Б 4Г 1АБВ 2ВГ   1Б 2А 3В      
               
               
               
        4 2 1 3     1В 2Г 3Б 4А
        1 3     1В 2А 3Б
        2 1 3 4      
               
               
              1В 2И 3Б 4Д 5Г 6Е 7А
               
        2 4     1Б 2ДДЕ 3ИИИЖ
               
               
               
              1Д 2В 3Б 4Г 5А
               
              1Б 2В 3В 4А
              1В 2А 3А 4Б
               
               
               
            1 4  
              1 3
               
               
               
               
               
               
               
               
               
               
              1Г 2В 3Б 4А
               
               
               
               
               
               
               
               
               
               
              1Б 2А 3Г 4В 5Д
              1А 2Г 3В 4Б
               
               
               
               
               

 

 

Дослідження національної культури та етнокультурних відмінностей неможливе без детального аналізу основ державно-правових інститутів, ролі звичаєвих підвалин їх розвитку та функціонування. Велика частка сучасних законів ґрунтується на традиційних основах звичаєво-правового життя українців, що склалися ще в сиву давнину і слугують фундаментом правового співжиття у суспільстві. Процес прийняття законів є складним та багатоступеневим і включає законодавчу ініціативу‚ обговорення закону‚ санкцію закону і подальше обнародування його. В історичних пам’ятках збереглася інформація про те‚ якими саме звичаями керувалися люди від найдавніших часів та як в процесі їхнього побутування й поширення окремі з них закріплювались у законодавчих документах, кодифікувалися у закони.

Значний масив звичаєвої культури закріпився в уснопоетичній творчості та обрядах, однак основний вірогідний фактичний матеріал надають фіксовані писемні джерела: літописи, статути, договори, збірники законів. Їх появу відносять до епохи формування держави Київської Русі; відтоді аж до утвердження на українських землях законів російської імперії історію руського права можна поділити на кілька періодів: докняжий період, земсько-князівський період (середина ІХ ст.- друга половина ХІУ ст.), литовсько-польський період (до 1569 року), козацько-гетьманський (з ХУІІ до другої половини ХУІІІ ст.); московський період (1)

Основними рисами докняжого періоду є:

а) панування місцевих і племінних звичаїв, їх варіативний, локальний характер;

б) контролююча функція, яка належить общині в межах її правового поля за відсутності єдиної князівської влади.

Окремі союзи і общини‚ на які подрібнювалися слов’янські племена‚ при загальній їх міжсоюзній роздробленості і ворожості мало залежали одне від одного‚ відзначались автократичним характером‚ внутрішньою міцністю й солідарністю інтересів та зв’язків між членами кожного союзу окремо. На тій же підставі звичаї‚ що розвивалися в окремих союзах і общинах‚ могли мати юридичну силу лише всередині самих общин. Спільні норми і правила‚ котрі б визначали зовнішні їх стосунки‚ не могли мати місця за тієї відмінності й ворожості союзів. З іншого боку‚ міжсоюзні стосунки у давніх слов’ян‚ як і у всіх народів‚ що стояли на перших ступенях історичного розвитку‚ були настільки неміцними‚ що “лише той міг мати право‚ той вважався особою правомочною‚ хто належав до союзу – поза союзом він був ніким” (2)

Звичаєве право слов’ян проявлялося в різноманітних формах. Найдавнішими з них слід вважати невербальні юридичні символи або символи права (за О. Калмиковим) та вербальні юридичні символи – фразеологізми, приказки, прислів’я. До перших належали дерн як символ передачі землі у власність, схрещені на грудях руки убивці як символ прилюдного визнання своєї провини, меч та лук як символи досягнення юнаком свого повноліття. (3)

Вербальні юридичні символи фразеологічного характеру відображали народну правосвідомість. Прислів’я часто трансформувалися в сталі юридичні формули‚ що вживалися для означення певних правничих дій і понять. Наприклад‚ формула “Куди плуг‚ соха і коса ходили” вживалася для визначення меж володіння; “Знав, що робиш, знай, що буде” - відповідальність за скоєння злочину; “ Великій ваді немає розради” – тяжкий злочин, що не підлягає виправданню та ін. (4)

Та й, власне, у всіх жанрах фольклору почасти збереглася інформація правничогого характеру, яка часто передавалась за допомогою алегорії. Так в українській народній казці “Про лиху невістку “ йдеться про вимогу дружини до чоловіка, щоб завів стару матір до лісу. (За матеріалами, зібраними Ганною Барвінок). Алегоричний мотив спровадження старої людини до лісу відбивав архаїчний звичай пошанування духів померлих предків, які, за народними уявленнями, мешкали в лісі. За дотриманням цієї звичаєвої норми стежили члени родини і громади.

У піснях‚ переказах‚ віщуваннях спостерігається дивна цілісність сакрального, правничого та мистецького смислів. Як зауважує Ф.Буслаєв‚ “…мова‚ міфологія‚ поезія‚ право‚ звичаї перебувають у найтіснішому неперервному зв’язку між собою... Поезія була для народу первісної епохи вираженням не лише міфу та язичницького обряду‚ але й судового порядку; тому у римлян carmen мало значення судового вислову‚ закону; так само й слов’янське віщування, крім чарів поезії, мало зміст юридичний” (5)

Зокрема, правничий зміст віщувань полягав у беззастережному виконанні рішень, прийнятих за пророцтвами та віщуваннями. У стародавніх слов’ян віщання (віщування), пророцтва відбувалися публічно на племінних сходах і були спочатку складовою культового ритуалу, в якому основними фігурами спершу були волхви, які наділялися надлюдськими здібностями і вважалися посередниками між людьми і богами. За їх допомогою, часто ще й шляхом жеребкування вирішувались усі важливі питання для людини і цілого народу: дізнавались, хто злочинець, розв’язували спірні сімейні питання, вибирали юнаків у військо, та навіть призначали вдалий час для військового походу. Жереб визначав вибір дружини: “…кинув Всеслав жереб на дівицю собі любу.” (Із “Слова о полку Ігореві”). Зразки віщувань часто згадуються в давніх слов’янських легендах. Так, чеська легенда свідчить про вдале віщування князівни Любуші, яка пророкувала майбутню велич Праги.(6)

Земсько-князівський етап становлення звичаєво-правових відносин українців називають ще періодом “Руської правди”. Цей період характеризувався утвердженням єдиної (княжої) влади. На руському грунті виникає ідея держави‚ що й поклало початок політичному об’єднанню племен руського народу. Підпорядкування їх єдиній князівській владі зумовлювало виконання розпоряджень цієї влади. Поруч із місцевими й племінними звичаями поступово зароджується система спільних юридичних правил та установок. (7) Ідея права‚ що існувала до цього часу лише в общині‚ розповсюджується на всі племена‚ що підпорядковуються загальній владі.

У ІХ ст. виникли дві окремі незалежні держави: слов’янська Київська Русь та слов’яно-фінська Новгородська. Князь Олег, який успадкував після Рюрика Новгородське княжіння, вбивши Аскольда і Діра, приєднав Київське князівство і став правити одноосібно. Після походу на Царгород у 907 році Олег підписав договори Київської Русі з Візантією, за якими купці Русі одержали право безмитної торгівлі за морем. У договорах з греками є свідчення того, що на ранніх етапах розвитку руської державності вже виникла і функціонувала своя система звичаєвого права, яка називається “закон язика нашого” - “Закон руський”, що охоплює питання кримінального, спадкового, сімейного права. (8) Зміст “Олегових угод” свідчить про сталий державний устрій Київської Русі, очолюваної великим князем, який здійснював право зовнішніх стосунків, спираючись на верхівку бояр, про прагнення Візантії і Русі до тривалих мирних взаємовідносин, про розмежування суспільства на багатих і бідних та їхнє різне правове становище, про високу оцінку візантійськими колами хоробрості та майстерності руських дружинників; про досить високий рівень права успадкування на Київщині, що знало вже тоді успадкування не лише за звичаєм, а й за заповітом. (9)

У добу княжіння Ольги (946-947 рр.) були проведені адміністративно-судові реформи, суть яких полягала в узаконенні системи погостів – адміністратиних, фінансових і судових центрів, у нормуванні повинностей, “уроків“ та “статутів“, якими керувалися представники влади на місцях при стягненні данини та судочинстві (Статути Ольги).(10)

У добу князювання Володимира (980-1015рр.) відбулося введення християнства і прийняття церковних законів, які у систематизованому вигляді склали Устав Володимира, що, зокрема, переслідував дотримання старовинних обрядів і звичаїв язичництва, а також знахарство, ворожіння, чаклунство. Умовно Устав Володимира Мономах можна поділити на кілька частин: 1) норми, що регулюють питання боргових зобов’язань і кабальних відносин (ст. 53 - 66); 2) норми, що регулюють питання спадкоємства (ст. 90 - 95); 3) норми, що регулюють соціальні стосунки (ст. 75 - 85); 4) норми, що регулюють діяльність судово-адміністративного апарату, деяких інших посадових осіб і судочинство (ст. 74, 86, 107 - 109); 5) норми, що регулюють правове становище холопства (ст. 110 - 121). (11)

У часи князювання Ярослава була укладена “Руська Правда”. У вигляді письмового зведення законів та звичаєвих норм русів. “Руська Правда” втілює перший досвід уніфікації і систематизації правових норм давньоруської держави. Розширена редакція “Руської Правди” (Правда Ярославичів) об’єднала вже систематизовані правові норми, що набули чинності за доби Ярослава Мудрого (Коротку “Правду”) із “Уставом Володимира Мономаха“. “Руська Правда” визначила систему загальнообов’язкових правил і норм на ґрунті старовинних слов’янських звичаїв і є найважливішою законодавчою пам’яткою. У ній вперше викладені загальні правові гарантії у вигляді охорони й зміцнення земського миру‚ що їх не вистачало в докняжі часи. “Руська Правда” разом із створенням загальнообов’язкових юридичних норм‚ із поширенням ідеї права на всі племена й союзи‚ котрі визнавали над собою єдину князівську владу‚ поклала початок і основи юридичного порядку‚ що відповідав умовам спільного життя людей на цьому історичному етапі. Цей порядок фіксує процес закріпачення та становлення кріпосного права, яке за своєю суттю теж було звичаєм, оскільки аж до Соборного укладання 1649 року не було законодавчого документа, який би прямо кодифікував його. У “Руській Правді” знаходимо лише свідчення про обмеження прав холопів та кабальних людей (закупів, рядовичів). Деякі узагальнюючі юридичні формули у ній у вигляді прислів’їв чи приказок відображали стандартні ситуації‚ що виникали в судах. Наприклад‚ вислів “Холопу на правду не вилазити“ означав‚ що невільник не може бути свідком; “І панові належить знати, що має правду він казати” стверджував рівність перед законом; “Скаржник – не суддя” - визначав особливості процесуального характеру судочинства. Найбільш змістовні й влучні формули‚ що проголошувались на суді‚ закріплювались у пам’яті й повторювались і після суду у принагідних випадках‚ при цьому ще більше скорочувались‚ удосконалювались‚ набували ритмізованої поетичною форми і нарешті перетворювались у народні приказки й прислів’я. Їх існує тисячі: вони оздоблюють українську мову лаконічними‚ влучними виразами‚ а зміст їх зберігає для дослідників українського звичаєвого права невичерпне джерело для пізнання принципів правосвідомості українського народу

Стародавні слов’яни іменували звичай словами “закон“, “правда“, “право“. “Руська Правда” не була “законом” у сучасному розумінні цього поняття, оскільки термін “закон” у той час вживався на позначення моральних категорій. Значення слова “правда“ відрізнялося у сферах ужитку. У розмовно-побутовому стилі слово “правда“ означало справедливість і за семантикою було протилежним до слова “кривда“. Крім того, протиставлення “правда - кривда” було одним з головних у слов’янській язичницькій міфології. У правничій сфері термін “правда“ означав право. Тому “Руська правда” могла бути названа “Руське право”. Поширення дії закону як норми обов’язкової поведінки людей під страхом владного примусу призвело до семантичного ототожнення термінів “правда” й “закон”. (12)

Другий етап становлення руського права позначився якісними змінами у діяльності віча як найвищого органу державного самоврядування. На відміну від попередніх форм, коли воно являло собою племінну сходку, починаючи з ІХ століття, віче набуває суто юридичного змісту. Ідея всенародної участі у вічі зберігається, однак феодальні відносини у суспільстві позначаються і на правових можливостях його громадян. Внаслідок матеріальної залежності, обмежуються у правах певні верстви українського селянства: напіввільні закупи та люди невільні – раби. Не беруть участі при винесенні рішень жінки та неповнолітні. Постанови віч були джерелом старовинного права, що наближалося до законодавчих норм; однак такі норми не були законами у сучасному розумінні, як не були законами князівські устави: вони мали лише характер пропозиції і могли бути змінені народом або самим князем.(13)

Саме значення слова “віче“ походить від дієслова “віщати“. Юридичні промови на ньому становили особливий жанр, що мав назву “віщби” або віщання‚ пророцтва‚ сказання юридичного змісту, юридичної пісні. Витоки такого жанру, очевидно, сягають пророцтв та гадань волхвів, що відбувались ще у докняжий період.

Становлення адміністративно-територіальної структури Київської землі - утворення волостей – пов’язане з заключним етапом формування державної території Київської Русі. На цьому етапі завершується централізація князівської влади. Якщо за статутами княгині Ольги правові норми вироблялися на базі звичаєвого права, то у добу правління Ярослава починає проходити зворотний процес: феодальне право впливає на звичай, пристосовуючи його до нових соціальних відносин.

Значну роль у регулюванні суспільних відносин продовжувала відігравати церква – великий землевласник, який теж здійснює правове регулювання громадського співжиття і чинить суд над населенням держави. Питання морально-етичного характеру, сімейно-шлюбні відносини входили до компетенції церковного суду і регулювалися нормами так званого церковного права. З огляду на це, звичаєве право, як сукупність традиційних правил, становило заваду, а нерідко знаходилось в опозиції до такого регулювання; сама державна правотворчість як соціально-політична новація вступає в конфлікт із консервативною та багатоманітною, строкатою у регіональних проявах природою звичаю. Так, за “Руською Правдою”, вбивство тіуна каралося смертною карою або грошовим штрафом. Однак звичай прощення міг увільнити злочинця від суду і від сплати “головщини“ (данини за погублену голову) родичам убитого. Звичаєве право дозволяло звільнити від покарання на смерть, коли того вимагала юрба, що збиралася на карному місці. Звичай велів просити про помилування вже після того, як вирок був оголошений. Таке прохання з боку дівчини чи вдови приймалося за умови негайного одруження із засудженим. Знаком згоди була хустка, що її пов’язувала жінка на шию або голову злочинця.

Соціально-економічні та ідеологічні перетворення, що відбувалися в слов’янському суспільстві ІХ - ХІІ ст. вимагали чіткої фіксації нових відносин і упорядкування численних уставів та уроків, світського та церковного судочинства, звичаєвих норм. “Руська Правда” стала першим правничим джерелом конституційного характеру, в якому норми звичаєвого права еволюціонували в закон. Кодифікація правових звичаїв у “Руській правді” мала велике історичне значення: отримавши законодавче оформлення, правові звичаї перейшли в Литовські статути і таким чином на довгі віки зберегли суть правотворчості українського народу.

У ХІІІ – ХУ ст. між різноманітними елементами - общинними‚ становими‚ церковними‚ княжими точилася боротьба. Характерним явищем суспільного життя цього періоду є могутній розвиток обласної автономії‚ створення федерації волостей і земель. Так‚ на півночі Русі розвивається система народоправств, де вирішальну роль в законотворчості відіграє община (Новгород‚ Псков); на північному сході - система княжих вотчин, де основними суб’єктами творення законів є князі. Інший порядок помічаємо в північно-західній Литовській Русі: в суспільному житті на перший план висуваються станові начала, а отже законотворення здійснюється в інтересах інтересам панівних прошарків (бояр‚ шляхти).(14)

У кожній області існують свої місцеві закони у вигляді грамот - литовсько-руських привілеїв. Привілейні грамоти були різноманітні за змістом (уставні‚ судні‚ жалувані та ін.). Вони стосувалися лише окремих осіб або станів суспільства. Привілейні грамоти гальмували процес застосування і поширення норм звичаєвого права на всі суспільні верстви. Цими грамотами князі надавали окремим особам чи містам виняткові привілеї або імунітети (виключні права не підлягати деяким загальним законам), звільняючи їх від юрисдикції державного суду, адміністрації, податків чи наділяючи їх певними правами. Система місцевих‚ партикулярних законів (відособлених, місцевих, на противагу загальнодержавним) - суттєва риса руського законодавства ХІІІ - ХУ століття. Особливо різнилися законодавства північних общин (Новгорода і Пскова)‚ північно-східних князівств і федерації литовсько-руських земель (Великого князівства Литовського). Хоча вони не створюють нових правничих засад і в багатьох випадках є лише письмовим підтвердженням уже існуючих звичаїв, кожна з цих трьох основних систем руського законодавства‚ в свою чергу‚ будувалась на партикулярних засадах: на півночі новгородське вічове законодавство відрізнялось від псковського‚ хоча основа їх була однакова. Таким же чином законодавство північно-східної Русі розвивалось в окремих областях‚ представляло місцеві особливості і відтінки. (15)

В період перебування руських земель під татарським ігом, на них продовжували діяти норми “Руської Правди”, руське звичаєве право, майже не переслідувалась християнська церква, оскільки, як зазначається в історичних джерелах, специфіка залежності від Золотої Орди полягала в тому, що та мало втручалася у внутрішні справи руських удільних князівств, обмежувалася затвердженням князів та зборами податків. (16) Литовський князь Ольгерд, що допоміг звільнити руські землі, а згодом більшість українських земель приєднав до Литви, включив закони і звичаї Київської Русі до Статуту Великого Князівства Литовського. Це був період Литовсько-Руської держави, в якійУкраїнські землі спершу перебували на становищі удільних князівств, на чолі яких стояли місцеві руські князі або члени литовського великокнязівського роду. Тут і надалі існувала успадкована від давньоруської держави волосна система адміністративно-територіального поділу, а в останній чверті ХІУ ст. у південних волостях Київського та Подільського князівств виникають нові адміністративно-територіальні одиниці – повіти. Культура русинів мала вирішальний вплив на литовців. Вони перейняли від русинів не лише військову організацію, способи оборони, податкову структуру, а й систему судочинства. Мова русинів набуває поширення як мова діловодства судочинства.

У структурі суспільства Литовсько-Руської держави тривалий час панували засади давнього українського права. В основі своїй це були норми “Руської правди” і звичаєвого права. Поруч із становими системами права (духовного‚ шляхетського‚ міщанського) розвивалися місцеві (партикулярні) системи права: польського (в підляських землях)‚ вітебського‚ волинського‚ київського та ін. Кожна з цих систем права мала свої особливості; законодавча діяльність у них регулювалася виданням приватних законів‚ так званих привілеїв або листів.

Укладена в 1385 році Кревська унія зумовила підпорядкування Великого князівства Литовського Польщі, і з ХУ століття литовські князі на підлеглих їм українських землях починають впроваджувати у містах право самоврядування - так зване Магдебурзьке (німецьке) право – середньовічне міське право, за яким міста частково звільнялись від центральної адміністрації або влади феодала і створювали органи місцевого самоврядування. Назва походить від привілеїв, які отримало в 1188 р. німецьке місто Магдебург.

Загалом вплив Магдебурзького права на правничі традиції України не обмежується лише змінами в судочинстві чи системі адміністративного управління. Як зазначає А.Яковлів‚ внаслідок запровадження Магдебурзького права “змінився характер українських городів‚ вони перетворилися в “міста”‚ а населення їх в “міщан”‚ що користувалися правом місцевої самоуправи‚ мали свій суд‚ своє право”. (17) На думку М.Грушевського введення Магдебурзького права мало і свої регресивні сторони, оскільки відбувалась германізація їх національної правової системи: “На початку ХУ століття майже всі найбільші міста Галичини і низка другорядних, і навіть села мали вже німецький устрій… Старе українське місто було тісно пов’язане із землею; можна було сказати: місто – це земля… У Німеччині ж міський побут організовувався у формі імунітету, який і засвоювався українськими містами” (18). Таке відторгнення зумовлювало втрату містом суто національних основ правової культури: тому із поширенням Магдебурзького права звичаєві традиції втрачалися серед міщан і зберігалися в основному серед селян.

В умовах умовах національного та соціального розмаїття Великого князівства Литовського нагальною стала потреба уніфікації права та судочинства. У 1468 році було складено перший збірник законодавчих актів - Судебник Казимира ІУ, – що базувався на положеннях “Руської правди”, попередніх великокнязівських привілеях, уставах та звичаєвому праві. Він діяв до виходу першого Литовського статуту 1529 року і містив 25 статей, що регулювали кримінальне право і судовий процес.

Протягом ХУІ ст. були видані три збірки законів під назвою Литовських статутів (Старий статут 1529 року, Волинський статут 1566 року, Новий статут 1588 року), які закріплювали станові привілеї феодалів і визначали правові підстави для експлуатації селянства, тобто фактично являли собою кодекси феодального права. Статут 1566 р. (Волинський) залишався протягом тривалого часу чинним правом на Правобережній Україні, а Статут 1588 р. проіснував кілька століть загалом – у литовсько-білоруських землях, а в змодифікованому вигляді на Лівобережній Україні з другої половини ХУІІ ст. аж до 40-х років ХІХ ст.

У 1529 р. було схвалено перший збірник – Старий статут, який захищав привілеї феодалів. А.Яковлів зазначає‚ що “з погляду системи й законодавчого матеріалу Статут перейняв багато норм давнього українського права звичаєвого та за своєю системою в багатьох точках уподоблював систему “Руської правди”. (19) Він укладався за принципом “Ми новини не заводимо і старини не рушимо“. Більше того, він дозволяв керуватися звичаєвою нормою у разі відсутності відповідних законодавчих статей: “ А яких би артикулів (статей) не було ще в тих правах виписано, тоді те право має суджене бути за старим звичаєм…“ (Литовський Статут 1529 року, розділ ІУ). Однак уже те, що судові та сторонам доводилося виявляти самий факт існування традиційної правової норми, перевіряти її, робило судовий процес громіздким. Велика різноманітність норм звичаєвого права, що не лише відрізнялися між собою в окремих землях, а й модифікувалося в них, являла собою сприятливий ґрунт для вільного тлумачення цих норм з боку суддів і в деяких випадках навіть прояву свавілля. Кодифікація 1529 р. внесла принципову зміну у співвідношення закону і звичаю, висунувши на перше місце перевагу “права писаного” над звичаєм. Спеціальний артикул Старого Статуту (арт. 1, розд. УІ) є цілою декларацією, що мала підкреслити значення закону як пануючого джерела права. Усі воєводи, старости, маршалки земські та двірні, державці у своїх повітах, - мають судити й правувати всіх підданих лише тими “писаними правами”, що їх дано всім “подданим великого князства”. Якщо “сторона сужоная” побачила б кривду в тім, що її засуджено “не подле того права писаного”, то вона має право скаржитися на такого урядника господареві або ж громаді. Оскільки значна кількість звичаїв не набула ратифікації (ратифікація у литовсько-руській судовій практиці – це підтримка певної законодавчої ініціативи, яка проголошується представником найвищої влади держави за згодою громади), то постала необхідність надання діючому звичаєві форм писаного права. Тому такі норми звичаєвого права просто дописували до того примірника Статуту, що був на руках у судді. Це було можливим, бо перший Статут був рукописним. Судочинство формалізується: успішний кінець процесу в значній мірі залежав уже не лише від наявності доказів сторін, але й від того, чи цілком ці докази відповідають вимогам закону, зазначеного в Статуті Судочинство вимагало надання формальних документів, представлення свідчень, угод, позовів у письмовій формі: “Аби жаден шляхтич і міщанин не позичал више 10 коп без листу”. (Лит. Ст. 1529 – розд. Х, арт. 3) (20)

Другий збірник 1566 р. мав характерну топонімічну назву - Волинський Статут, і був спрямований на захист інтересів шляхти. Утворення внаслідок Люблінської унії 1569 р. Речі Посполитої спричинило появу у 1588 р. третього збірника – Нового статуту, який закріпив утворення Польсько-Литовської держави.

Зародившись як побутове явище в результаті споконвічної боротьби землеробської і кочової цивілізації у другій половині ХУ ст., козацтво пройшло тривалу фазу становлення. Лише наприкінці наступного століття воно набуває чітких станових ознак і дедалі більше впливає на всі сфери суспільного життя. Утвердження козацтва в характерній для феодалізму класово-становій структурі найбільш яскраво проявлялося у становленні його права та формуванні землеволодіння. На початку ХУІІ ст. козаки трансформувалися у стан, що за соціальною ієрархією перебував між шляхтою та селянством.

Козацьке звичаєве право – це система звичаєвих норм, переважна більшість яких сформувалась на Запорізькій Січі. На них базувалась структура й діяльність військово-адміністративних і судових органів, регулювались питання земельних, майнових і особистих відносин.

Найдовше і у найбільш традиційних формах звичаї проіснували на Запоріжжі, де населення дотримувалося “подлуг старожитних и старейших обичаев” (21). “Розвиток козацької вольниці призвів до трансформації звичаїв і традицій у конкретні поняття, котрі й стали основою для виникнення козацького права, що відповідало природнім потребам товариства” (22).

Назвавшись товариством, запорожці, за звичаєм, підкреслювали благородство свого звання. В польському війську членами товариства вважались виключно дворяни, що служили в гусарських, панцирних та інших частинах (для визначення воїнів-недворян вживались терміни “жолдатство”, “шеренгові”). Низове козацтво було пов’язане потрійними зв’язками – “общини, віри і покликання”, що було обов’язковим для вступу у військо. Загальна кількість запорозької громади включала як неодружених (січовиків), так і одружених запорожців (гніздюків, сиднів), причому останні не були повноправними членами війська, ніколи не називались “товаришами” і “лицарями”. (23).

Життєвою метою січовика було досягнення і застосування військової вдачі, що мислилось як реальне причастя трансцендентного Духу. Останній же, згідно з християнською парадигмою, не міг підкорятися будь-яким земним умовам. Ставити небесне воїнство, символом якого виступав Кіш, в залежність від походження, родоводу, юридичних норм – означало суперечити великій літурґічній істині – “Твоя от Твоїх”, яку низовий лицар реалізував не в “умном дєланії” (тобто в молитві, подібно ченцю), а в свідомому відданні себе на смертний шлях війни з ворогами віри.

Новому козакові, що вступав до війська, на зібранні інших козаків – майбутніх товаришів - курінний отаман відводив місце у 3 аршини довжиною і 2 шириною, пояснюючи: ”Ось тобі і домовина, а як умреш, то зробимо ще коротшу”. При ініціації запорожець одержував нове ім’я, котре мало відверто брутальний характер, чим висловлювалося повне презирство до світу, який він покидав.

Побратимство - “змішування крові” - було в Січі не лише звичаєм, а й формою духовного єднання: причастя від спільної чаші Тілом і Кров’ю Христовою, обмін іконами та амулетами, триразове цілування.

Порядок і форма кошового управління, зокрема, відправа правосуддя, визначалися військовими традиціями і звичаями, котрі передавалися з покоління в покоління. Січ давала козакам свободу, розкривала широкий простір для подвигів і слави, матеріального збагачення. З іншого боку, від них вимагалося суворе дотримання правил кошової організації. Вступ до січового товариства передбачав прийняття козаком на себе певного кола обов’язків.

Цілком очевидно, що основою формування козацького права стало звичаєве право, пристосоване до умов життя січового лицарства. Оскільки запорожці були насамперед воїнами, норми військового права проявлялися у формі звичаїв – проведення козацької ради, прийняття до товариства нових осіб, організації військових походів тощо.

Сувора військова дисципліна січової общини визначала поведінку козаків. Тривалий час вони намагалися обходити офіційні державні інституції і підпорядковуватися лише традиціям звичаєвого права. Чисельне зростання запорізької общини, її успіхи в боротьбі проти татар стали фактором визнання українського козацтва самостійною одиницею міжнародних відносин. А це сприяло становленню українського лицарського військового ордену як окремої соціальної групи тогочасного суспільства, зростанню його самосвідомості і правових уявлень, політичних поглядів, національної гордості.

Еволюція січової общини, безумовно, сприяла кристалізації козацького права. Однак якісно новий його рівень був пов’язаний із вступом запорожців на державну службу. Цей період характеризується злиттям або ж синтезом військового права козацтва із законодавством Речі Посполитої. Поява реєстру на початку 70-х років ХУІ століття фактично означала підпорядкування державним юридичним нормам козаків, що перебували на королівській службі. Це поклало початок зародженню нових понять і уявлень про місце козацтва в житті суспільства, утвердження себе в ньому у відповідності з державними законами.

Юрисдикція Речі Посполитої визнавала існування двох станів – шляхетства і поспільства, то ж для конституювання козацтва мали бути серйозні підстави. Такими виявилися: необхідність забезпечення стабільності в державі, охорона південних кордонів і потреба в дешевому війську на театрі Лівонської війни. Набір козаків на королівську службу поклав початок юридичному їх оформлення як суспільної верстви. (24)

Розглядаючи козаків як військо на південному кордоні для охорони від нападу турків і татар, польська шляхта мала намір тримати його в традиційних нормах підпорядкування. Запорожці ж дотримувалися іншої точки зору. Укладання угоди про державну службу вони пов’язували з наданням їм “козацьких вольностей”, тобто із здобуттям певного правового статусу. Обґрунтуванню даної тези може послужити аналіз соціальної структури козаччини напередодні її реформи.

Зважаючи на пропозицію українських старост, які добре знали ситуацію на прикордонній території, було набрано на службу в 20 – 30-х роках до двох тисяч запорожців. На середину ХУІ ст. козаки в своєму складі мали незначний відсоток українського населення. Землеробський характер діяльності основного виробника матеріальних благ у початковий період ґенези кріпацьких відносин не давав підстав для козакування селянам. Їх переселення у південні райони України навіть стимулювалося урядом Великого князівства Литовського через систему пільг при заснуванні слобод. Реальна можливість подальшого заселення вільних земель стримувала урядовців від утисків та зловживань, що дозволяло селянам відчувати себе вільними в межах існуючих суспільних відносин і не вдаватися на пошуки іншого статусу. Отже, селянський прошарок у козацькому середовищі був зовсім незначним.

Важливими аспектами формування козацького права було утвердження свободи від феодальних повинностей та податків. Цьому сприяло, насамперед, залучення до козацтва нижчого прошарку землевласників – так званої негербованої шляхти та бояр. Вони відіграли провідну роль у оформленні українського козацтва як військового стану. Особиста свобода високо оцінювалася запорізьким лицарством і посягання на неї викликало незадоволення козаків. Проте сваволя урядників з кожним роком зростала і запорожці скаржилися на порушення їх прав, зокрема на ув’язнення без особливих на те причин, незаконне стягнення податків, примусове виконання різноманітних феодальних повинностей всупереч існуючим козацьким привілеям. (25)

Економічною основою прав і вольностей козацтва виступала свобода дідичення (господарювання). Здобуті землі на правах займанщини козацтво намагалося закріпити через такі правові документи як жалувані грамоти, що стали юридичною основою формування козацького землеволодіння

Запорізьке право визначається не лише як звичаєве‚ але й щиро національне‚ яке майже не зазнало чужих впливів, отже формування правових відносин в середовищі запорізьких козаків відбувалося на основі звичаєвого права та національних засадничих норм.

В основі життя Січі дія військовий уклад‚ свою суверенну владу козацтво здійснювало за допомогою вічевого інституту - Генеральної Ради‚ а під час виборів гетьманів - на так званих Чорних Радах. (26)

Створена в Козацькій державі Генеральна Рада не була тотожною традиційному і відомому ще з докняжих часів – вічу, котре також ще не мало в часи Київської Русі законодавчих функцій. Натомість козацька Генеральна Рада здійснювала всі функції верховної влади: законодавчу‚ судову‚ адміністративну. Як колегіальний орган‚ вона була досить ефективною противагою гетьманові‚ обмежуючи його одноосібну владу.

Так само як і гетьман‚ Генеральна Рада була джерелом права. Гетьманське законодавство відоме під назвою “універсалів”‚ тоді як Генеральна Рада творила законодавство у формі “постанов”. Однак ця законотворчість виконавчо-законодавчих і водночас адміністративних структур не скасовувала чинне законодавство‚ котре спиралося на кодекси Литовського Статуту в редакції 1588 р. і Магдебурзького права. Останнє‚ до речі‚ фігурувало в текстах неофіційних збірників під назвою “Саксон”‚ засвідчуючи тим самим джерело норм Магдебурзького права - так зване “Саксонське зерцало”. Але останні правничі засади були вже такими “націоналізованими” в ХУІІ столітті‚ що‚ як зазначає А.Яковлів‚ “вважалися за українське національне право.” (27). Матеріальною основою козацького права були специфічні суспільно-економічні відносини, які склалися в Запорізькій Січі, а юридичним джерелом - трансформовані норми давньоруського права, пристосовані до конкретно-історичних умов, норми звичаєвого права українського народу, а також різноманітні запозичення з правових норм і традицій сусідніх народів.

Виходячи із змін у характері правових норм, можна виділити в їх розвитку за козацько-гетьманської доби два періоди: 1) ХУІ - початок ХУІІІ ст., коли звичаєве право мало військовий, публічний характер; 2)період Нової Січі (1734 - 1775 рр.), коли правові норми утверджують панування козацької старшини, отримують розвиток норми приватного права. Стосовно змісту та характерних рис козацького права, то слід зазначити домінуючу роль публічного права, консерватизму, усної форми вираження правових норм (у більшості випадків), суворості, військового характеру правових звичаїв запорожців. Причинами існування звичаєвого права переважно в усній формі були: відсутність гострого соціального конфлікту між козацькою верхівкою і рядовими козаками та формальних привілеїв козацької старшини, а значить, і вимог зафіксувати ці привілеї у письмовій формі; зацікавленість козацької старшини у збереженні усного права; певний консерватизм правничих звичаїв.

Разом з тим в період Нової Січі окремі норми звичаєвого права починають фіксуватися в письмовій формі. Зокрема, з середини ХУІІІ століття нормотворчим органом вже виступає Козацька Рада, яка приймає загальнообов’язкові рішення, що встановлювали права й обов’язки козацької старшини і рядового козацтва, порядок виборів старшини, відповідальність за деякі види майнових злочинів.

Судова практика доби пізнього феодалізму спиралася на норми звичаєвого права. За звичаєм застосовувалася практика розшуку злочинця самим потерпілим “по свіжих слідах” після вчиненого злочину (так зване шляхування). Одночасно потерпілий мав оповістити про злочин (“ кликати ґвалт ”) своїх сусідів чи найближчих родичів, органи місцевої влади, при цьому представити речові докази. Одним з видів таких доказів була так звана “ видавка ” (“ викидщина ”, “ заклад ”). Суть її полягала в тому, що коли виникав конфлікт між окремими особами, одна із сторін, аби довести свою правоту, пропонувала під заставу “викинути” певну суму грошей чи зобов’язувалась нашкодити своєму власному здоров’ю в разі, якщо програє справу. На такий судовий розгляд запрошувалися свідки, показання яких могли стати вирішальними. (28).

У Запорізькій Січі звичаєве право було взагалі єдиним джерелом регулювання діяльності виборної адміністрації‚ цивільних‚ кримінальних та інших правовідносин‚ оскільки писаних норм у запорожців не було.

У процесі формування української державності важливого значення набували законодавчі акти гетьмана - універсали‚ “листи” та інструкції‚ а також універсали гетьманської військової канцелярії. Після 1654 р. значення цих джерел права не тільки не зменшилося‚ а на перших порах ще більше зросло. У цей же період з’явились нові обробки Магдебурзького права українською мовою, наприклад‚ “Короткий покажчик по книзі “Порядок”.

Проте від ХУІІ ст. і аж до повного поширення на Україні законодавства Російської імперії (в ХІХ ст.) практично основним джерелом права в судовій практиці залишався все ж Литовський статут‚ який перевидавався багато разів польською і кілька разів українською мовами. Це пояснюється тим‚ що гетьман і старшина‚ українські феодали‚ що урівняти себе зі шляхтою‚ бачили в Литовському статуті кодекс‚ що надійно захищав їх права. Його застосування було рекомендовано в ХУІІІ столітті й царською владою.

Багаточисельність джерел права і відмінності в регулюванні ними одних і тих самих питань значно ускладнювали застосування права. Робота по його кодифікації розпочалася в Україні лише у ХУІІІ столітті. Було розроблено кілька редакцій “Прав‚ за якими судиться малоросійський народ”‚ вони не були затверджені сенатом‚ хоча у провадженні кримінальних і цивільних справ - застосовувалися судами. Але зміст “Прав” складали норми Литовського статуту та Магдебурзького права‚ перероблені з метою їх узгодження між собою, зі звичаєвим правом‚ а також нормами російського права. (29)

Отже‚ до того‚ як виникло писане право‚ в українських землях побутувало звичаєве право. Воно ґрунтувалося на моральній силі народних звичаїв‚ які впродовж віків зберігали свою сталість‚ історико-культурну й національну цілісність. І протягом усього періоду пізнього феодалізму ні функціонування законодавства на українських землях, ні безпосередня діяльність судів були неспроможні припинити чинність звичаєвого права, хоча в окремих випадках воно суперечило основним напрямкам політики як гетьманської влади, так і царського уряду. Це пояснювалося тим, що звичаєві норми поведінки проникли в сфери регулювання суспільних відносин адміністративно-громадсько-карно-правового характеру і самого процесу судочинства. Вони обумовлювали систему органів самоуправління, впливали на встановлення порядку, прав і обов’язків громадян на місцях і враховувалися усіма без винятку кодифікаторами. (30) Так, у писаному, але остаточно не санкціонованому царським урядом зводі законів “Права, за якими судиться малоросійський народ” звичаї класифікуються як одне з основних джерел тодішнього процесуального права. Зокрема, судді зобов’язувалися посилатися на них тоді, коли в прийнятому законодавстві “не вистачало” відповідної статті. А “прибавить подлежало, то, в пользу оного ж народа, в согласии и в пример тех же и других христианских прав, також древних добрих малороссийских обикновений и порядков”. (31)

Московський етап становлення звичаєво-правових відносин в Україні розпочався укладенням Переяславського договору з Росією 1654 р., що обумовило спочатку проникнення, а згодом все більше поширення на українських землях російських правових норм. Головним чином їх визначали царські грамоти та “іменні” укази, постанови Сенату та інших вищих органів центральної влади. Зокрема, перші з них надавали або підтверджували Магдебурське право, дозволяли українцям судитися “по прежним правам”, визначали статус цехів, торкалися національного фінансування й аренди. (32).

У процес судочинства на українських землях втручалися і Канцелярія міністерського правління, і Колегія іноземних справ Росії, Малоросійська колегія. Наприклад, перша з них у 1730 році окремим ордером зобов’язала Генеральний військовий суд застосувати спеціальне положення “Суд по формі”. В 1770 р. царським урядом був розроблений “Проект законів про права військових козачих”. Жалувані грамоти “на права и вигоди городам Российской империи” та “на права, вольности и преимущества российского дворянства” від 21 квітня 1785 р. визначали юридичний статус міст та їх населення на Лівобережжі і Слобожанщині, окреслювали основні права козацької старшини, яка прирівнювалася до дворян Росії, встановлювали її виключне право на володіння маєтками, підпорядкованість лише дворянським судам та інші привілеї (33).

Протягом другої половини ХУП-ХУШ ст. вплив російського законодавства на правову культуру українців, що перебували під протекторатом Російської держави, значно посилився. А в окремих випадках російські закони повністю витіснили (замінили) попередні правові норми. Спостерігалося поступове, але неухильне підпорядкування національних правових інституцій великодержавницьким.

Дедалі ширшого застосування набували писані законодавчі акти. Так, наприклад, форма виборності “за звичаєм” на вищі та середні військово-адміністративні посади в полках на загальних радах вже в ХУШ столітті фактично була забута. Нерідко ранги стали переходити “в спадщину” від батька до сина або призначалися гетьманом чи російським царем.

Разом із тим звичаєве право залежало і від функціонування козацького самоуправління, яке при розгляді різних справ часто покладалося на вироблені традиції. У ході Визвольної війни гетьманський уряд на території новоствореної національної держави формально не відмінив попередніх писаних нормативних актів права: Литовський Статут, “Саксонське зерцало”, “Порядок цивільних прав ” Б.Гроїцького, так звані кормчі (церковні книги) та ін. Від середини ХУІІ й до кінця ХУІІІ століття (і навіть, як було згадано, пізніше) в судових процесах на них продовжували посилатися або ж безпосередньо брали до уваги їх положення. При цьому спостерігалася довільність у тлумаченні юридичних норм, підміна їх іншими при схожих випадках, що нерідко залежало не лише від професійної компетенції суддів, а й від їх особистого бажання. Проте названі кодекси, незважаючи ні на які суб’єктивні фактори, з часом утвердились в судовій практиці України і вже в ХУІІ ст. здебільшого визнавались обов’язковими.

Кодифікація права у ХУІІІ столітті закріпилася у “Зводі прав, за якими судиться малоросійський народ” (1743 р.) та “Екстракті малоросійських прав” (1767 р.), які ініціювалися царським урядом. Право власності у “Зводі…” розумілося як право передавати, дарувати, відписувати, міняти і заставляти майно за своєю волею і потребою; зобов’язання розрізнялися за договором і такі, що накладалися у випадку заподіяння шкоди. Норми кримінального права мали приватно-правовий характер, диктований традиціями звичаєвого права: визначення видів покарання за злочин відбувалося залежно від волі потерпілого. Передбачалися проста смертна кара (повішення, відрубування голови) і кваліфікована (четвертування, колесування, втоплення, спалювання). У “Зводі” окремо виділялась галузь сімейного права. Однак старшина не хотіла затверджувати його, оскільки він урівнював у правах різні верстви суспільства, вона прагнула закріпити свій привілейований стан. Тому й вимагала повернення до Литовського статуту. Царський уряд не затвердив “Звід”; він лишився просто підручником, за яким вивчали українське право. У 1767р. український правник О.Безбородько уклав “ Екстракт малоросійських прав”, який давав можливість не тільки визначити основні риси окремих галузей та інститутів українського права, але й усвідомити суспільно-політичні й економічні відносини, зокрема адміністративно-політичну та військову організацію українського суспільства, порядок вирішення земельних, цивільних та інших прав у судах та адміністративних установах, правове становище окремих груп українського суспільства. (34)

З ініціативи гетьманського уряду були створені “Процес короткий наказний, виданий при резиденції гетьманській” (1734 р.) та “Суд і розправа в правах малоросійських” (1758 р.). Останній документ було розроблено за дорученням гетьмана Розумовського. Хоча ці збірники не набули визнання царським урядом, але безпосередньо застосовувались у судовій практиці як посібники для працівників судових та адміністративних установ; в них простежується тенденція до збереження місцевих звичаєвих норм при розгляді судових справ.

ХІХ століття відзначається суспільно-політичними змінами в житті України, а саме залученням більшості українських земель до складу Російської імперії, що вимагало систематизації та уніфікації різних правових систем на всій території держави. Систематизацію права в Україні проводила комісія на чолі з графом П.Заводовським. Результатом робіт комісії було “Зібрання цивільних законів, що діють в Малоросії”, відоме під назвою “Зібрання Малоросійських прав” 1807 р. Джерелом “Зібрання” були Литовський статут (515 посилань), “Зерцало Саксонів” (457 посилань), право Хелмінське (224 посилання), Магдебурзьке право (58 посилань) та “ Порядок прав цивільних”. У “Зібранні” було систематизовано правові норми, що визначали основні риси цивільного, сімейно-шлюбного та права спадщини. Фактично “Зібрання” було першим проектом цивільного кодексу України.

Цивільно-правові відносини на Правобережній Україні відобразив “Звід місцевих законів західних губерній” (1830-1833 роки). Його автори прагнули підпорядкувати місцеве звичаєве право імперському законодавству. Указом сенату від 25 червня 1840 року було скасовано чинність норм Литовського статуту на Правобережній Україні, а 4 березня 1843 року – на Лівобережній Україні. Основною причиною скасування було прагнення царизму русифікувати українське населення, запровадивши судочинство російською мовою та поширивши чинність російського законодавства на українські землі. З 1842 року на територію України поширилася дія “Зводу законів Російської імперії”; з цього часу призупинився розвиток національної української правотворчості.

Таким чином, досліджуючи ґенезу та еволюцію українських звичаєво-правових відносин, можна простежити певні тенденції на визначених етапах їх становлення:

· Велика частка сучасних законів ґрунтується на традиційних основах звичаєво-правового життя українців, що склалися ще в сиву давнину і слугують фундаментом правового співжиття у суспільстві.

· “Руська Правда” визначила систему загальнообов’язкових правил і норм на ґрунті старовинних слов’янських звичаїв і є найважливішою законодавчою пам’яткою Київської Русі. Кодифікація правових звичаїв у “Руській Правді” мала велике історичне значення: отримавши законодавче оформлення, правові звичаї перейшли в Литовські статути і таким чином на довгі віки зберегли суть правотворчості українського народу.

· Кодифікація 1529 р. внесла принципову зміну у співвідношеннязакону і звичаю, висунувши на перше місце перевагу “права писаного” над звичаєм. Литовський статут являє собою декларацію, що підкреслила значення закону як пануючого джерела права, однак дозволяв керуватися звичаєвою нормою у разі відсутності відповідних законодавчих статей.

· Магдебурзьке право разом із посиленням основ самоврядування в містах стимулювало зміни у національних правовідносинах. Введення Магдебурзького права применшило роль споконвічних звичаєвих традицій українства у містах та стимулювало чужоземні впливи на національну правову систему.

· Розвиток козацької вольниці призвів до трансформації звичаїв, котрі й стали основою для виникнення козацького права. Запорізьке право визначається не лише як звичаєве‚ але й щиро національне‚ яке майже не зазнало чужих впливів, отже формування правових відносин в середовищі запорізьких козаків відбувалося на основі звичаєвого права та національних засад.

· Кодифікація права продовжувалася в Україні у ХУІІІ столітті. Було розроблено кілька редакцій “Прав‚ за якими судиться малоросійський народ”(1743 року)‚ і хоча вони не були затверджені сенатом, але застосовувалися судами. Зміст укладання складали норми Литовського статуту та Магдебурзького права‚ перероблені з метою їх узгодження між собою і зі звичаєвим правом‚ а також нормами російського права.

· Феодальне право впливає на звичай, пристосовуючи його до нових соціальних відносин; звичай і закон вступають у конфлікт: привілейні грамоти кінця ХІУ – середини ХУІ століття підривають обов’язковість дії звичаєвого права, що раніше поширювалося на всі суспільні верстви; писане право зумовлює перетворення звичаю на інфраправову норму.

· Розвиток української національної правотворчості призупинився із поширенням на українських землях “Зводу законів Російської імперії”.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-10-17; Просмотров: 1332; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.009 сек.