Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Гіпотези та наукові дослідження природи виникнення звичаїв




Предметне поле досліджень природи і специфіки українського звичаєвого права становили в першу чергу питання витоків української правової культури, а саме:

· проблема існування і самостійності української правової культури,

· принципи періодизації українського національного права,

· визначення суті та окреслення ролі звичаєвого права у правовій системі.

Одним із перших науковців, хто звернув увагу на існування власне українського права, був А.Яковлів. Відомий громадський діяч, він у 1917 році організовує в Києві Товариство українських адвокатів та стає одним із фундаторів Українського правничого товариства. Роботи А. Яковліва виходили українською, російською, французькою, німецькою, англійською мовами, внаслідок чого про існування українського права, що формувалося на звичаєвому, стало відомо світовій громадськості. Перебуваючи в еміграції, відомий юрист часто виступав арбітром при вирішенні суперечок між українськими емігрантськими організаціями, а в 1929 р. став головою й постійним представником Українського товариства Ліги Націй. Повна бібліографія праць дослідника досі не упорядкована, але найбільш відомими серед них є: “Українське звичаєве право”, “Впливи старочеського права на українське Литовської доби ХУ-ХУІ ст.”, “До історії кодифікації українського права ХУШ ст.”. Розглядаючи норми староукраїнського права, А. Яковлів подає їх у порівняльному аналізі з нормами старогерманського й римо-візантійського. Звичаєве право дослідник розглядає як основне джерело українського права, що утворилося шляхом постійного дотримання протягом віків народних звичаїв та підпорядкування звичаєвим правилам правового життя й побуту. (1)

Подальшому розвитку досліджень у цій галузі сприяло заснування в 1917 році Київського правничого інституту й створення в 1918 році першої Комісії для вивчення звичаєвого права при щойно створеній Українській Академії Наук. У цьому ж році було відкрито кафедру звичаєвого права при Київському університеті Святого Володимира. У складі Комісії, котра існувала до 1930 р., у різний час працювали О.Левицький (перший голова), Ф.Тарановський, Б.Кістяківський, В.Птуха, М.Павлов-Сільванський - керуючий справами Комісії. Першому офіційне засідання членів постійної комісії (березень 1919р.) постановило: скласти бібліографічний покажчик праць із питань звичаєвого права, підготувати програму дослідження архівних матеріалів та нагромадити їх якомога більше. У результаті теоретичних опрацювань зібраних фактичних матеріалів у світ вийшло перших два томи “Праць комісії для виучування звичаєвого права України 1925-1926 рр.” У них пропонується методологічна концепція вивчення звичаєвого права, здійснюється спроба теоретичного осмислення правотворення та виявляються його регіональні особливості. (2)

Працівники Комісії залишили багату наукову спадщину, цінність якої полягає в тому, що фактично вперше було теоретично осмислено феномен самобутнього українського звичаєвого права.

Фундаментальним дослідженням історії вивчення звичаєвого права, боротьби різних концепцій щодо виникнення й розвитку правового звичаю та тлумачення його філософського аспекту є праця О. Доброва “Репрезентативна метода та студії над звичаєвим правом”. Дослідник розглядає звичаєве право як сукупність норм людської поведінки, що виникли зі звичаю (фактичного вживання), яких держава формально не встановила, але які мають свій мотиваційний вплив завдяки уявленню людей, ніби держава захищає звичай. (3) Із філософсько-пізнавальних позицій феномен українського правотворення на основі звичаєвого права розкриває А. Кристер, вважаючи, що будь-яку спільноту людей єднає обов’язковість правопорядку, який переважно ґрунтується або на інстинктивному та неусвідомленому підпорядкуванні, або усвідомленості соціального зв’язку. Він залежить від спільності походження, еволюції соціальної спільноти та території поживання. Автор розглядає право як вищий порядок, що коріниться в свідомості співгромадян. Це право не творять, його відтворюють. (4)

Основні напрямки роботи Комісії забезпечили подальший розвиток дослідження історії українського права взагалі та правового звичаю зокрема. Але вони, очевидно, не задовольняли ідеологічну систему українського радянського суспільства 30-х років. Принаймні через деякий час, коли Комісію очолив О.Малиновський, головну увагу було перенесено на вивчення “революційного звичаєвого права”, тобто, новостворених звичаїв і традицій, нового соціально-політичного та державно-правового утворення. В 1930 році в ході тотального знищення опозиційної української інтелігенції та її творчого і наукового доробку, у видавництві був знищений четвертий випуск “Праць Комісії”.

Дослідження історії українського права тривало в еміграції на кафедрі права при Українському Вільному університеті та у Львові при Таємному Університеті. Після Другої світової війни у Мюнхені зібралися представники Комісії, що припинила свою діяльність за радянської влади - Лев Окіншевич, Василь Гришко, Олександр Юрченко. Разом із Ярославом Падохом, Миколою Чубатим та Андрієм Яковлівим (колишнім ректором Українського Вільного університету) вони утворили кафедру історії українського права при УВУ. Її керівником став професор Лев Окіншевич. Силами істориків українського права були видані такі праці: “Лекції з історії українського права. Право державне. Доба становлення суспільства” (1947, Друге видання 1954) Л.Окіншевича; “Чинне право в Україні у двох частинах” (1948 та 1954) О.Юрченка; “Міські суди на Україні” (1948), “Давнє українське судове право. Конспект викладів” (1949) та “Нарис історії українського карного права” (1951) Я.Падохи.

На жаль, не всі вони були видані в Україні. Дослідження Я.Падохи “Суди і судовий процес старої України” чекало свого видання близько 40 років, а між тим в ньому міститься свіжа, неупереджена, необтяжена зайвою ідеологізацією думка. Автор присвячує свою роботу “... щораз рідшим синім птицям, студентам і дослідникам українського права” і звертає увагу на те, що власне право, зокрема державне, більш ніж інші ділянки творчості народу свідчать про його державне минуле. (5)

З погляду М.Грушевського, звичаєве право було визначальним фактором культурного і суспільного розвитку державної організації. Державний вплив на правову сферу виявлявся у використанні звичаєвих традицій, що не суперечили суспільно-політичним завданням. Отже, в основі поглядів представників історичної школи права лежить переконання, що звичаєве право є “народним”, тобто незалежним від держави.(6)

Основоположники київської історичної школи права були М.Владимирський-Буданов та Ф.Леонтович. Наукова діяльність обох учених пов’язана з Київським університетом святого Володимира, де їхніми зусиллями були закладені потужні підвалини київської історико-юридичної школи. М.Владимирський-Буданов звертав увагу на те, що з’ясування історичної долі народу неможливе без ознайомлення з історією його установ або, точніше, всього юридичного побуту. Учений розвивав ідею єдності слов’нського права, умовою якої може бути лише самобутній розвиток права кожної слов’нської нації, адже сім’я слов’нських народів може складатися лише з самостійних та повнокровних членів. Слов’янське право М.Владимирський-Буданов визначав як викладені на письмі норми звичаєвого права. (7)

Ф. Леонтович у праці “Історія руського права” (1869 р.) здійснив фундаментальне дослідження принципів періодизації історії права та питомої ваги звичаєвого елемента в ньому. Найбільш поширеним в науковій літературі ХІХ століття було визначення етапів розвитку права у відповідності із хронологією видання збірників законів. Однак такий підхід залишає поза увагою пласти правової культури, віднесені до часу, коли “у нас взагалі не було кодексів, які б охоплювали усе законодавство певної епохи”, тобто первинні звичаєві норми права, що фіксувалися лише в усній формі і були варіативними, анонімними: “ що село, то звичай”. З іншого боку, наприклад, “законодавство ХІУ-ХУ століття з його системою партикулярних законів, треба, за цим методом, відносити чи до періоду “Руської Правди”, як це зробив Неклюдов, чи до періоду Московських законів, як це ми бачимо із досліджень Чебишева-Дмитрієва”. (8). Недоцільною авторові видається спроба характеризувати етапи розвитку правової культури за зовнішніми впливами іноземних правових систем, як це зробив К.Кавелін, оскільки головними рушійними силами розвитку національного законодавства були звичаєві традиції і не можна стверджувати, що на якихось етапах її розвитку неподільно панувало варязьке, візантійське, литовське, німецьке право: давньоруське законодавство було в першу чергу національним за характером, бо ґрунтувалося на звичаєвих традиціях праслов’ян. Аналіз етапності розвитку права, який здійснив історик Рейц за подіями державного значення (як-от період заснування князівств, введення монархічного правління), не включає найдавнішу епоху панування звичаєвого права: не можна припустити, що юридичний порядок виник у нас лише з князями, а до того часу панував сліпий випадок, відсутність усяких порядків і норм права… юридичний порядок, яким він був при князях, глибоко закорінений у звичаєвому праві слов’ян докняжої доби” (9). Частково це було враховано Неволіним в “Історії російського цивільного законодавства” та Рождественським в “ Огляді зовнішньої історії руського законодавства”.

Найбільш науково обґрунтованими є принципи періодизації історії національного права за джерелами права, оскільки вони є головними регуляторами розвитку законодавства. Така періодизація, за Ф.Леонтовичем, включає: докняжий період – домінуючого звичаєвого права, період призивання князів – “Руської правди”, період утворення князівств – місцевих звичаїв та законів, Московської держави – московського законодавства, період реформ ХУІІІ - початку ХІХ століття регламентів та уложень, період Зводу законів Російської імперії”(10).

Німецькі історики Шльоцер, Міллер вважали джерелом руського права німецьку звичаєву культуру. На думку К. Кавеліна хибними є спроби вбачати витоки руського права в культурах інших народів: “Щойно помітить дослідник яку-небудь подібність наших звичаїв до єврейських, він сміливо.. говорить, що звичай цей запозичений від євреїв; з грецьким чи римським – від греків чи римлян; з персидським, індійським, індусів – від персів, індусів”. Безглуздям є намагання “ вивести наш древній побут за тридев’ять земель із тридесятого царства”. (11) Однак цей напрямок дав поштовх для розвитку порівняльно-історичного методу вивчення явищ народного життя, який послідовно впроваджували історики Морошкін та М. Іванішев. Зокрема Іванішев прийшов до висновку про внутрішню спорідненість інститутів у всіх слов’янських законодавствах, які за суттю своєю відрізняються від відповідних інститутів германського права. (12) Представниками історичної школи були обґрунтовані основоположні теорії природи норм неписаного права, походження звичаю. Першим етапом у розвитку звичаєвого права‚ на думку В.Сергєєвича‚ є “автономні дії‚ самовизначення у формі самоврядування”‚ кожний чинить на свій розсуд‚ як йому подобається за даних умов. Але самовизначення‚ як вважає В.Сергєєвич‚ само по собі ще не створює звичаєвого права. З нього випливають лише окремі дії‚ відома практика. Якщо дії з особистої волі різних людей будуть однаковими в однакових випадках і їх накопичиться значна маса‚ виникає інша сила‚ яка спонукає всіх‚ хто знає про існування відомого способу дії‚ відомої практики - діяти таким самим чином. У цьому полягає інертна сила призвичаєності. Тобто спосіб дій харизматичних особистостей викликає пасивне наслідування з боку інертних людей; унаслідок цього створюється звичка діяти так‚ а не інакше; це - другий ступінь розвитку звичаєвого права. Спосіб дій‚ обраний деякими‚ завжди більш енергійними людьми‚ вважає вчений‚ стає спільною нормою‚ звичаєм‚ завдяки тому‚ що інші люди звикають наслідувати чиюсь поведінку. “Певна практика переходить в загальноприйнятий звичай вже тому‚ що шляхом пасивного наслідування дій передових людей складається переконання про необхідність всім діяти саме так‚ а не інакше”. Отже, звичка набуває більшої сили і перетворюється у всезагальний звичай; це - третій ступінь. Нарешті‚ із всезагального звичаю складається спільне переконання про необхідність діяти так, а не інакше; це - четвертий ступінь. Таким чином‚ звичай походить “не від спільного‚ а від індивідуального переконання‚ але стає більш - менш спільним... ” (13)

Таким чином теорія автономії стверджує, що в основі права лежить індивідуальна воля‚ погляди непересічних людей: “Першими творцями звичаєвого права були люди енергійні й сильні”‚ тобто “початкове звичаєве право” було “правом сильного”. “Звідси‚ - стверджує він‚ - у початковій історії права кожного суспільства потрібно передбачати велику безсистемність.”(14).

Однак історія права констатує той факт‚ що норми звичаєвого права різних народів, територіально віддалених за місцем проживання, були подібними, а часом тотожними, хоча народи були позбавлені міжетнічних контактів та культурних зв’язків. Очевидно‚ в основі звичаєвого права не може лежати лише індивідуальна воля і погляди окремої особи‚ тобто щось випадкове. В його основі є дещо спільне‚ властиве всім людям. Прихильником цієї теорії виникнення звичаєвого права був М.Владимирський-Буданов. Як зазначає вчений‚ “першоджерелом права є природа людини (фізична і моральна)‚ підпорядкована таким самим законам як і органічна та неорганічна природа”: всі поводяться однаково не через переймання тих або інших способів реагування окремих осіб на певні події, а на підставі “однакового почуття”. Право на першому ступені є почуттям (інстинктом); такими його проявами є помста‚ захист дітей батьками; таким є первинне право володіння (взагалі такий характер право зберігає в сімейних і родових спілках). (15)

На другому етапі почуття (інстинкти) усвідомлюються‚ перетворюючись з явищ природи в дії волі; те‚ що є (факт)‚ перетворюється в те‚ що повинно бути (право); але закони свідомості і волі у людей таким самим чином однакові як і закони фізичної природи; свідомістю освячуються ті ж самі норми‚ котрі були встановлені природою; отже‚ особиста творча діяльність у праві співпадає з суспільною. Звичка лише зміцнює дію одноманітних норм‚ а не створює їх. Різноманітність звичаїв за часом їх виникнення і національними особливостями пояснюється різними ступенями культурного розвитку та умовами економічного й суспільного життя. (16)

Походження людства від одного спільного пращура є першоосновою спільних потреб людей, властивостей мислення, поведінкових ситуацій, а отже звичаєвих норм. Тому, незважаючи на поступ цивілізації, звичаєве право народів зберігає відбиток світогляду першопредків, основою якого була боротьба за виживання, стадні інстинкти, антигуманна поведінка. Цю ж думку висловив і Ф.Буслаєв, прихильник порівняльно-історичного методу розгляду історії мови у зв’язку з життям народу, його звичаями, віруваннями: “Незважаючи на всі успіхи цивілізації, здобуті людством протягом тисячоліть свого історичного розвитку, як колись, так і тепер, як у класичних народів давнини, так і в європейських народів другої половини ХІХ століття – і в побуті народному, і в правах, і в переконаннях народної поезії – багато чого збереглося від грубої первісності, і до сьогодні ще живе у звичаях дикунів старого і нового світу” (17)

Український правознавець, історик, дослідник витоків власне українського права Й.Малиновський зауважував, що обидві ці теорії мають спільну засаду: звичаєве право – це продукт народної творчості, а не законодавчої влади (18). На думку В.Залєсського‚ народ‚ що відтворює звичаєве право‚ створює не абстрактні норми‚ а застосовує звичайний порядок дій‚ будучи переконаним‚ що саме так треба чинити‚ “так є добре” (19) Слід зазначити, що більшість видатних істориків права належали до школи західноруського права, представники якої виступали опонентами литовських і польських історіографів і стверджували, що в національних державно-правових інститутах існує спорідненість не з польсько-литовським, а з руським (східноруським правом). Українське право, безумовно, використовувало іноземні правові рецепції, але було суто національні за характером: саме старовинні руські звичаї‚ що міцно трималися в народному житті‚ були основним джерелом національного спрямування права, завдяки цьому вітчизняна правова культура не втратила своєї самобутності. А.Яковлів розглядає звичаєве право як основне й найважливіше джерело українського права‚ що утворилося шляхом постійного дотримання протягом віків народних звичаїв та підпорядкування їх звичаєвим правилам правового життя й побуту. (20)

Писемні пам’ятки історії права дають широке поле для неоднозначного тлумачення витоків національних звичає-воправових систем. Немає одностайної думки стосовно того, чи є “Руська правда” збірником норм звичаєвого права взагалі. Деякі вчені притримуються погляду, що “Руську Правду” не можна розглядати як збірку звичаєвого права: це збірник законів, встановлених феодальною владою, її статті є правничими новотворами.(21) Інші твердять, що “Руська Правда” є збіркою норм саме звичаєвого права, доповненою князівськими уставам. (22)

Якщо дискусійним є питання відносно того, чи є “Руська Правда” кодифікацією звичаєвого права, то положення про те, що звичаєве право було головним джерелом цієї збірки є непохитним. Суперечливість поглядів зумовлена різним розуміння поняття “кодифікація”. “Руську Правду” можна вважати кодифікацією звичаєвих норм, але не збіркою звичаєвого права.

Побутує думка, що “Руська Правда” не розмежовувала цивільне та кримінальне право в першу чергу тому, що демонструвала тенденцію до заміни тілесного покарання майновим відшкодуванням. Д.Кайзер, наприклад, вважав, що на Русі взагалі не існувало кримінального права, а різноманітні порушення права стосовно особи чи майна, розглядались як цивільні і не тягли за собою покарання, а лише відшкодування завданих збитків. Можна погодитися з висновками, що в давньоруському праві не було чіткої межі між цивільним та кримінальним правом, якщо порівнювати його із сучасним тлумаченням права.

Спільними зусиллями кількох поколінь українських вчених та дослідників правових культур слов’янства зібрано, записано, вивчено правові звичаї народу. На основі порівняльного аналізу їх учені дійшли висновку про високий рівень правової культури наших пращурів. У працях П. Чубинського, М. Грушевського, Ф.Леонтовича, М.Владимирського-Буданова, В.Яковліва, Й.Малиновського, П.Єфименка, О.Кістяківського, А.Кристера, О.Доброва, І.Черкаського, Р.Лащенка підтверджено самобутність української правової культури, вироблено принципи періодизації українського національного права, визначено суть та окреслено роль звичаєвого права у правовій системі українського народу. На сучасному етапі дослідження звичаєвих джерел ведуться у різних галузях права; звичаєве право стає об’єктом наукових розвідок етнографів, етнопсихологів, соціологів, політологів, філологів, правників. Серед вагомих праць, що мають наукове, історико-пізнавальне значення слід назвати дослідження Б.Путілова, О.Шевченка, В.Капелюшного, Л.Шкляра, В.Балушка, Ю.Гошка, О.Пономарьова. Саме комплексний підхід, відсутність штучних обмежень предметного поля відзначає сучасний етап наукового осмислення звичаєвої культури українського народу.

 




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-10-17; Просмотров: 492; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.025 сек.