Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

Роль звичаю у становленні українського трудового права




Покритка“. (“скритка”, “накритка”) – так у народі називали жінку, яка втратила дівочість поза шлюбом і якій, як заміжній жінці, покривали голову хусткою. Обряд “покривання” мав на меті виховний та застережний ефект, спрямований на молодь, - на саму покритку, оскільки осуд громади випереджав можливе народження дитини, і вона перебувала під пильною увагою своїх односельців, а це унеможливлювало здійснення більших злочинів (приховування факту народження дитини, вбивство дитини).

Покривання зазвичай відбувалося двома-трьома поважними жінками похилого віку, які приходили у дім до такої особи. Вони оголошували їй вину, а потім “скривали” її, як заміжню жінку. Покритка просила прощі у присутніх: “Простіть мене, люди добрі!”, - та кланялася на чотири сторони.(45) Відомі випадки, коли винувата у втраті дівочої цноти самостійно здійснювала над собою обряд. Подальше її життя було сповнене принижень та затавроване людським осудом: хлопці вимазували ворота дьогтем, могли силоміць зрізати косу – ознаку дівочої гордості. Батьків дівчини осміювали, “що не могли вільно пройти селом”. Це іноді змушувало їх відмовлятися від власної дочки. На Чернігівщині був звичай, за яким батько покритки віддавав на ярмарковій площі весільний посаг дочки чесним дівчатам. Молодіжна громада, яка засуджувала “блуд” і викривала аморальну поведінку своїх членів, могла влаштувати “весілля”, тобто його імітацію, дівчині, яку було запідозрено у нестатечній поведінці. У її присутності співалися сороміцькі пісні, робили з коров’яка весільне “гільце” яке обвішували ганчір’ям. Інколи брали під руки матір і доньку і вели їх селом, примушуючи бити поклони на кожному кроці, у їхньому дворі влаштовували танці з музикою, хату обкидали нечистотами, розбивали піч.(46) Покритка втрачала право відвідувати місця молодіжного дозвілля, смиренно мала переносити докори на свою адресу. Відтак, існували звичаї захисту прав дівчини, яку ошукав парубок, відмовившись від одруження. Якщо вона була вагітною, то могла прийти в дім парубка “на піч”, просячи таким чином захисту своїх прав у домашньої берегині – печі. Тоді сім’я хлопця не могла її вигнати і мусила погодитися на шлюб.

· Зять, приймак

Інститут приймацтва передбачав різноманітні форми прийняття в сім’ю особи чи іншої сім’ї у якості “своїх”, тимчасово чи назавжди, безвідносно до кровної спорідненості. (47) В Україні набули найбільшого поширення такі його варіанти: приймаки – зяті; приймаки – сімейні, умовно усиновлені; приймаки – безумовно усиновлені, малолітні, неповнолітні, але не одружені; приймаки малолітні, переважно сироти, взяті на виховання; приймаки – до смерті, переважно люди фізично чи психічно хворі.

Зятів – приймаків брали у родину нареченої за умови відсутності в ній синів, тобто прямих спадкоємців чоловічої статі, або ж коли ті ще малолітні, а батьки похилого віку і родині необхідні робочі руки. Зяті “приставали в прийми” у чужу сім’ю теж із економічних причин: нестача землі у власній родині, велика кількість братів, спадкоємців сімейного наділу. Зазвичай, до укладання шлюбу в сім’ях наречених погоджували питання: чи піде син у прийми і чи брати у сім’ю до доньки зятя – приймака. Коли у нареченої немає братів, то з зятем угоди не було: він із дочкою, по смерті тестя і тещі, ставали єдиними спадкоємцями і розпорядниками батьківського майна. Коли ж були брати і сестри, то нареченому оголошували умови прийняття його до земельного наділу. Переважно ця процедура здійснювалася в усній формі у присутності свідків, якщо ж угоду укладали письмово, то завірялася вона війтом чи старостою. Зять – приймак автоматично втрачав право на успадкування земельного наділу родини, із якої вийшов.

· Усиновлення

Умовно усиновлені приймаки - це сім’я родичів або сім’я чужих людей, яку приймають до себе “ за своїх ” названі батьки – бездітна родина. Головними умовами такого приймацтва з боку усиновлювачів були: повага до них як до батьків, утримання їх до смерті, поховання за християнським звичаєм. У народі кажуть: “Старий все одно, що малий“. Із такого розуміння проблем старості випливають умови договору приймацтва: “Щоб було кому на старость і догледіть, і нагодувать, і обіпрать, і наділ утримувать, і, як смерть Бог пошле, поховать, і по смерті грішну душу пом’януть”. (48)

Сімейний приймак, на відміну від приймака-зятя, по смерті усиновлювачів отримував у спадок усю їхню власність. Якщо ж приймаки не приживалися в родині усиновлювачів, угода припинялася лише за умови виплати витрат на утримання усиновлювачів та за роботу на їхньому господарстві. Смерть приймака за життя його усиновлювачів не спричиняла змін угоди, якщо сім’я небіжчика здатна підтримувати господарство або взяти з цією метою зятя – приймака. Коли ж такої можливості немає, усиновлювачі могли розірвати угоду з цією сім’єю, виплативши певну грошову компенсацію чи наділивши її земельним наділом та укласти подібну угоду з іншою сім’єю приймаків.

Інша форма приймацтва передбачала усиновлення неповнолітніх дітей або повнолітніх неодружених. Найчастіше таке усиновлення здійснювалося бездітними, проте траплялися випадки, коли усиновлювалися хлопчики родиною, у якій були одні доньки. Найпоширенішим було усиновлення сиріт померлих родичів, дітей бідних багатодітних батьків, із згоди їх батьків, та незаконнонароджених, із згоди матері. Варто зазначити, що бралися у такі приймаки переважно круглі сироти, діти без засобів на існування, а ті сироти, у яких була власність, бралися усиновлювачами “ на вигодування ”. Суспільство виробило такі форми догляду за соціально незахищеними верствами, які унеможливлювали посягання на сирітську власність недобросовісними усиновлювачами. Взята на виховання дитина (“ годованець ”, “ вихованець ”) називається також приймаком, але це приймацтво лише тоді вважається усиновленням, коли усиновлювач оголошував родичам сироти чи сусідам, що бере дитину “ за свою ”, тобто за сина чи за дочку. Акт усиновлення здійснювався переважно усно, привселюдно. Усі у селі знали про те, скільки дітей-сиріт, хто їх візьме і на яких умовах. Волосні суди утверджували у своїх рішеннях звичаєві норми розподілу спадку після смерті усиновлювачів, вони розглядали такого приймака прямим спадкоємцем. Він користувався правом на переділ майна і за життя усиновлювача, яким були наділені повнолітні одружені діти, що хотіли самостійно від батьків вести господарство. Усиновлені дівчата-приймачки також користувалися правами рідних дітей: до них брали зятя-приймака, із правом на земельний наділ, чи видавали заміж у родину чоловіка, повіновували “скринею”, тобто спадком, який складала рухомість. Зазначимо, що пасинки, пасербиці та незаконнонароджені діти волосними судами розглядалися спадкоємцями лише тоді, коли їх було усиновлено.

Діти, взяті на виховання, але не усиновлені, жили до одруження із названими батьками, допомагали їм по господарству. Коли ж відходили, отримували винагороду від вихователів переважно в натуральній формі: їм “справляли весілля”, допомагали будувати хату, інколи виділяли невелику присадибну ділянку землі (поля не надавали). Головним критерієм такого обдарування була ефективність праці вихованця, затраченої ним на господарстві названих батьків, а не права “свого”, оскільки він таким не вважався. У випадку, коли вихованець ставав найманим робітником та отримував платню на свою користь, то він не мав права вимагати допомоги від своїх годувальників. Оскільки жодних письмових свідчень про таку форму приймацтва не можна віднайти у судових актах, то вона, безперечно, є результатом народної правотворчості. Непорозуміння між вихователем та вихованцем підлягали розгляду суду родичів, сусідів, громадського та сільського судів. Приймаки, які були усиновлені, майже завжди носили прізвище усиновлювачів; на приймаків-вихованців поширювалося лише прізвисько вихователів. Однак і ті й інші називали своїх благодійників “батьками”, а вони їх - “дітьми”.

Найменш поширеною формою є приймацтво ” до смерті ”. Найхарактернішою його рисою є безстроковість: прийнятий приймак чи приймачка не могли бути вигнані, а мали утримувалися до смерті; коли ж ці неписані норми порушувалися і таких приймаків-інвалідів господарі виставляли з двору, то мали сплачувати їм на харчі. Одиноких, часто психічно хворих та калік, - “божих людей”, - брали на утримання із альтруїстичних міркувань. Таких приймаків пов’язували із двором, у який їх було прийнято. Після смерті своїх благодійників, вони переходили у ту сім’ю, котрій переходив у спадок двір. Нові господарі брали на себе зобов’язання доглядати приймака до смерті та поховати його за християнським звичаєм.

 

· Порядок розірвання шлюбу внаслідок смерті та розлучення

Реалізація норм звичаєвого права, що спрямовані на зміцнення сім’ї та дотримання моралі, здійснювалася здебільшого сусідською общиною. Саме вона карала винних, використовуючи неписані “інструкції”. “Коли б так трапилося, що чоловік пішов від жінки чи жінка від чоловіка на інше хазяйство, то тоді община повинна старатися їх повернути, а якщо пішла до другого чи він до другої – повинні при штрафі в десять гривен одружить. Чи впіймати, а впіймавши, судити по законах права”.

Община засуджувала невірність подружнім обов’язкам та легковажне ставлення до них. Осуду підлягали не лише жінки, а й чоловіки, які залежно від обставин каралися штрафом чи арештом. Коли у подружжя були діти, до винуватих навіть застосовували тілесні покарання. Хоча, наприклад, у гуцулів такої карної практики не було. За звичаєм той із подружжя, хто покидав сім’ю, забирав лише особисте майно, а діти залишалися при господарстві.

За релігійними канонами припинення шлюбу обумовлювалося лише фізичною смертю. В язичницьку добу побутувало поняття, що шлюб (з однією дружиною) поширюється і за межі гробу; на це вказує спалення вдови по смерті чоловіка, так детально описане арабськими істориками. Як розповідає Массуді, у древніх слов’ян, коли помирав чоловік, разом із ним спалювали живцем і його дружину. Якщо померлий був неодруженим, то його “одружували” по смерті, і жінки прагнули самі бути спаленими, щоб увійти до раю.(49)

Звичаєве право оберігало сім’ю від внутрішніх конфліктів‚ прагнуло примирити подружжя і підтримувало лише ті розлучення‚ які мотивувалися відсутністю дітей або хворобою одного з подружжя. Українські подружжя розлучалися‚ як правило, мирно‚ дотримуючись шлюбно-розлучного ритуалу. А він полягав‚ зокрема‚ в тому‚ що подружжя просило один в одного вибачення‚ згадуючи добром спільно прожиті роки і бажаючи щастя в новому шлюбі. Символічним знаком припинення шлюбу була розрізана навпіл хлібина чи пояс, половини якої забирали на згадку учасники шлюбного розлучного ритуалу.

На середину ХУІ ст. вже було досить документальних свідчень про тодішню практику розлучення, котра багато в чому не узгоджувалась із канонічними правилами, що приймались як норма, діяли як закон і однаково сприймались місцевими урядовцями не лише світськими, а й духовними. Основними засадами цієї практики був віками вироблений народною правосвідомістю погляд на шлюб, як на договір, що вільно укладається і так само вільно припиняється за згодою чоловіка та дружини.

Для розлучення було досить, щоб у присутності свідків подружжя видало один одному так звані “розпусні листи” та заявило про них для внесення в актові книги. У листах надавалося право протилежній стороні на повторний шлюб та погоджувалось питання розподілу дітей. Такі документи підписувалися свідками та вносилися до актових книг.

Практика розлучення в Південно-Західній Русі і з огляду на форму розриву шлюбу і на причини суперечила офіційно діючому державному праву, за яким розлучення було віднесено до юрисдикції духовного суду. Світське управління визнавало звичаєвий порядок. Приходське духовенство в своєму ставленні до шлюбних угод повністю поділяло народні погляди і не чинило супротиву традиції. Вище духовенство з першої половини ХУІ століття утверджує прагнення виключити справи про розлучення з юрисдикції світських судів і установ, підпорядкувати їх виключно своєму віданню. З цією метою київські митрополити неодноразово скаржились королю, що міські старожитники і урядники, а також князі, зем’яни та їх намісники й урядники втручаються в духовні справи одруження, вінчання між християнським народом, розлучення шлюбних пар та отримують за це гроші. Хоча лише цими скаргами й обмежувався протест вищого духовенства проти народних звичаїв розлучення.

Будь-яке розлучення не підтримувалося ні церквою, ні світською владою, ні громадськістю. Сила громадської думки утримувала людей як від розлучення, що поставало природнім шляхом, так і від зловживань легкістю розлучення з корисливих мотивів. В основному ж до розлучення вдавалися обдумано, усвідомлюючи важливості цього акту, і лише у випадку необхідності. Цим пояснюється миролюбний характер, яким позначена переважна більшість розлучних записів. В них нерідко відчувається щирий жаль за втраченою сімейною злагодою. В одному з таких записів дружина, звільняючи чоловіка від шлюбних обов’язків, пише: “Нехай здоров з другою жениться, а нехай його Бог благословить, а другою в ліпшому пожиттю в малженстві, ніж зі мною”.(50) Розлучаючись, чоловік та жінка дарували одне одному гроші чи інші речі.

Такий характер розлучення спостерігався у Південно-Західній Русі до початку ХУШ століття. Без сумніву, це позитивно впливало на сімейний побут і на суспільну мораль. Звичаєві закони обстоювали громадський спокій та застерігали від кримінальних діянь у сфері сімейного права. Ось чому розлучення як громадський акт довго користувалися опікою з боку світських судів і терпимістю з боку церковних властей.

При тривалих незгодах у шлюбному житті, коли обоє з подружжя переконувалися у неможливості подальшого співжиття, вони зверталися за посередництвом близьких, як правило, поважних осіб (найчастіше сусідів), запрошували їх на роль “полюбовних суддів” і доручали їм виробити справедливі і найприйнятніші для обох сторін умови розлучення. Оскільки з припиненням шлюбу наступало право дружини на повернення їй приданого, то до умов розлучення входило й вирішення питання про придане і віно, про ліквідацію майнових відносин тих, хто розлучається. У випадку, якщо більшою мірою винуватою в розлученні була дружина, то її придане відсуджувалося на користь чоловікові, причому, вона втрачала також і віно. Видача подружжям одне одному розлучних записів (“розпусних листів”) не було обов’зковим: їх могло замінити звернення обох сторін до міського уряду та усна заява про те, що вони добровільно звільняють одне одного від шлюбних обов’язків. Заява вносилась до актової книги. Інколи такі заяви подавалися і місцевим архиєреям, які теж лише фіксували їх у актових книгах, що велися в той час при єпископських кафедрах. Отже, розлучення і перед духовним урядом відбувалося власне в явочному порядку.

В українців процес розлучення був досить довільний і різноманітний у своїх регіональних варіантах. Наприклад, в селі Затурці, що на Волині, у пана Лагодовського служив "рукодайний” (слуга), що поступив на службу за особистим договором. Разом зі своєю дружиною він з’явився до свого пана, запросивши з собою свідків і возного від міського уряду. Перед своїм паном слуга заявив, що його дружина взяла шлюб проти власної волі, поміж ними не було в шлюбі злагоди й миру, і він добровільно звільняє її від шлюбних обов’язків так само, як це бажає зробити і його дружина. Все це було запротокольовано від першої особи, скріплено підписами і печатками свідків, після чого чоловік звернувся до возного з проханням внести його запис у міські актові книги, що було і здійснено. Як бачимо, заяву про розлучення було зроблено перед домініканським судом поміщика в присутності урядового чиновника, возного, котрий приклав свою печатку до розлучного листа, а потім подав його в міський уряд для внесення до актових книг.(51)

Серед причин розірвання шлюбу звичаєве право почасти визнавало й ті, що враховували візантійські законодавці, наприклад, неспроможність чоловіка до інтимного життя. Відтак на рівні звичаю, для припинення шлюбу не потрібна була обопільна згода, достатньо було лише заяви чоловіка.

Жіноче безпліддя як мотив для розлучення не був узаконеним, лише за звичаєвим правом чоловік міг вимагати “розпусного листа”, аргументуючи причину бажання розірвати шлюб цим фактом.

Козацькі суди в Гетьманщині розривали законні шлюби й за правопорушення, здійснені кимось із подружньої пари, наприклад, за крадіжку або неповажливе ставлення зятя до тестя. Однак, ми не знаємо випадків, щоб тодішня духовна влада протестувала проти втручання світського суду в таку сферу, яка за церковними законами повністю належала духовній юрисдикції. Підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату в 1686 році не змінило внутрішніх порядків, що віддавна панували в південно-руській церкві. Але з часу установи Синоду і реформи церковного управління на началах Духовного Регламенту не лише настав кінець фактичної автономії південно-руської церкви, але й настала нещадна ломка всіх особливостей її ладу й побуту і заміна їх великоруськими порядками. В першу чергу це насильницьке нівелювання зачепило звичаї розлучення. Кардинальними чином, про що спеціально оголошувалися з церковних кафедр по всій єпархії, відлучалось населення України від старих звичаїв. Сільське духовенство України ще до середини ХУШ століття поділяло народний погляд на шлюб, як на вільний договір, що укладається і розривається за взаємною згодою.(52)

Розлучення як правове явище з’явилося у другій половині ХІ – на початку ХІІ століття і увійшло у поширену редакцію законів Ярослава. У цьому збірнику законів передбачувалися норми розлучень лише через вчинок жінок (подружню зраду).

За візантійським (церковним) правом розлучення можна було просити: при порушенні подружніх обов’язків; при нездатності чоловіка до інтимних стосунків після трьох років співжиття; коли чоловік або жінка задумали позбавити одне одного життя; при захворюванні заразною хворобою. Пізніше крім цих основних причин були додані інші: коли невідомо, де перебував чоловік протягом 5 років; коли чоловік або жінка йшли у монастир; коли жінка задумує забрати майно чоловіка і йому про це не каже; коли вона без дозволу чоловіка зустрічається з чужими чоловіками або миється з ними в лазні; коли жінка без дозволу чоловіка не ночує в хаті, а в своїх родичів; коли без дозволу чоловіка відвідує кінські ристалища і театри. (53)

Згідно із церковним уставом, жінка теж мала право домагатись розлучення: коли чоловік торгує честю жінки; коли чоловік задумує злочин проти держави або знає інших зловмисників і не виказує їх; коли він звинувачує жінку в інтимному зв’язку з іншими чоловіками і не може довести факту зради; коли він приводить у хату коханку або жінка має докази подружньої невірності.(54)

Причини розлучення були різноманітні, і трактувалися по-різному як з огляду звичаїв, так і норм права. Візантійське світське право, регулюючи попередню безумовну свободу розлучення, котра допускалася давньоримським правом, розширило причини розриву шлюбу, що допускалися церквою. Такими причинами були визнані наступні обставини. По-перше, це – сторонні обставини, що перешкоджають здійсненню мети шлюбу - відсутність безвісті чоловіка. Перебування його в полоні не менше трьох років було підставою для припинення шлюбу і дружина мала право взяти повторний. Але якщо дружина довго не отримувала вістей від чоловіка, а далі отримала повідомлення про його смерть, вона мала прибути на місце передбачуваної смерті і засвідчити її в письмовій формі. В такому разі шлюб припинявся і дружина могла також взяти повторний шлюб. Шлюб припинявся і в тому разі, коли чоловік нездатний до подружнього життя і ця обставина до шлюбу не була відомою.

По-друге, обставини, що залежать від волі подружжя не злочинного характеру (наприклад, постриг у ченці одного з подружжів) та морального (невірність).

По-третє, відмінність руського права стосується наслідків припинення шлюбу через невірність, що доведена в судовому порядку, проте з різними визначення для чоловіка й жінки. Так, невірність чоловіка лише тоді визнавалася причиною для розлучення, коли це призводить до руйнування сімейного укладу, наприклад, зрада відбувалася вдома, чоловік заводить іншу сім’ю “на стороні”.

Відтак канонічна причина, передбачена законом як така, що мотивує розлучення лише, фактично, поодиноко використовувалася, оскільки невірність за Литовським Статутом вважалась тяжким кримінальним злочином і каралось на смерть. (Литовський Статут 1588 року, розд. ХІУ, арт. 30). Тому у випадках порушення подружньої вірності потерпіла сторона або зверталась до духовного суду з вимогою розлучення, піддаючи цим винувату сторону кримінальній відповідальності (Статут 1588 р., розд. У, арт. 20), або, що траплялося найчастіше, таке подружжя, приховуючи справжні причини, розлучалося за взаємною згодою під приводом хвороби або непорозумінь.

Законною причиною для розриву шлюбу був постриг у ченці одного із подружжів: "обичай же есть, что муж с женою согласие творят, чтоби муж в монахи постригся, а жена свободна била пойти за иного. Сей развод простим кажется бити правильним..."(55)

Чоловік, що отримав згоду на розлучення від дружини, яка пішла в монастир, автоматично отримував право взяти другий шлюб. Пізніше законодавством було заборонено будь-кому із подружжів брати другий шлюб, а постриг у ченці дозволявся чоловікові і дружині лише разом.

З плином часу більш освічені верстви населення брали до уваги законодавчі акти сімейного права, хоча були ще далекими від чіткого наслідування канонічних приписів. Та й саме духовенство в своїх рішеннях з питань розлучення не дуже суворо керувалося цими приписами, поступалося місцевим звичаям, за що часто піддавалося наріканням з боку представників католицької церкви, яка обмежувала розлучення.

Закономірності функціонування сім’ї та розвиток шлюбних відносин українців свідчать про їх визначальну правову основу. Нормою регулювання біологічних, соціальних, духовних, суспільних та особистісних начал сім’ї виступає звичай. Етапність дошлюбних відносин молоді, порядок укладання шлюбу, розлучень та формування різних типів української сім’ї утворюють складну багатофункціональну звичаєво-правову систему. Незважаючи на виключне право глави сім’ї, наявність ряду батьківських заборон, українське сімейне право має тенденцію до демократизації і кодифікує лише ті звичаї, що відбили прагнення духовної свободи у сімейних стосунках, рівності жіночого права, традиції усиновлення та опіки над слабкими, немічними членами громади, гуманне ставлення до дітей-сиріт та старих людей.

Трудове право – це галузь права, яка об’єднує норми, які регулюють суспільні відносини, що випливають із застосування праці в суспільному виробництві. Норми трудового права регулюють порядок виникнення, зміни і припинення трудових правовідносин, умови праці, порядок і розміри оплати, правила трудового розпорядку (УРЕ с.369). Предметом трудового права є відносини працівників, що виникають у процесі їхньої безпосередньої участі в труді. Зміст і характер цих відносин залежать від форми власності на засоби і предмети праці. Як окрему галузь правознавці виділяють трудове право від створення радянської держави, але за основу його формування вважають зобов’язально-договірне право в галузі трудових відносин, норми якого почали вироблятися в суспільстві ще в додержавні часи.(1) Незважаючи на те, що регульовані трудовим правом суспільні відносини схожі з унормованими іншими галузями права, зокрема цивільним, різниця вбачається в тому, що предмет цивільного права складають майнові відносини в їх вартісній формі (наприклад договір оренди), тим часом, як предметом трудового права є суспільні відносини в самому процесі праці. (2) За товарно-грошової форми виробництва методом закріплення прав та обов’язків сторін є трудова угода в усній чи письмовій формі, яка укладається між роботодавцем та працівником або трудовим колективом, відтак має особистий чи колективний характер.

З ХУ століття практична різниця між орендними (майновими) угодами і угодами особистого найму полягала в способах їх припинення: тоді як особисті угоди припинялися по факту смерті когось із учасників укладання угоди, права та обов’язки, передбачені майновими угодами, не припинялися навіть за таких обставин, а переходили до спадкоємця померлої особи.(3) У разі смерті виконавця орендної угоди спадкоємці мали “відпрацьовувати” за землю, якщо померлий скористався вже землею свого хазяїна в рахунок договірної оплати за роботу. Разом із тим, господар землі (орендодавець) міг розірвати угоду, якщо його інтереси не достатньою мірою задовольняються працею членів родини померлого працівника. Натомість обов’язки виконавців угод особистого найму припинялися із смертю однієї із сторін.

У віковій практиці застосування особистого найму на Україні склалася система звичаєво-правових норм, які регулювали його організацію і поведінку сторін, взаємні обов’язки, вид, строки та місце роботи, умови та характер оплати за працю.

Традиційними видами особистого найму серед сільського населення були зажин та замолот, угоди з яких укладалися з найбіднішим селянством, що вдавалося до такої форми найму і називалося зажнивниками (зажонщиками, женщиками) та молотниками.

Ті, хто став до зажнивку, зобов’язувалися допомагати хазяїну в різноманітних роботах: чоловіки косити траву, молотити хліб, перевозити копи тощо, жінки - поратися на городі, у дворі по господарству та ін., що називається басаринком. Цілі села на час жнив залишалися порожніми, оскільки доросле населення ватагами вирушало у хлібні місця “шукати хліба, зажинати снопи”.(4) Крім осіб, що наймалися на жнива тимчасово й випадково, існував цілий розряд зажнивників-спеціалістів, для яких жнива були основним промислом, головним засобом для існування. Такі спеціалісти часто стають у зажнивки цілими сім’ями, при чому, жінки жнуть серпами, чоловіки - косами. Вони намагалися якнайраніше домовитися із хазяїном про роботу, доки вона не була перехоплена іншими. Існував звичай домовлятися про жниварську роботу ще до Великодня, під час Великого посту. Зажнивники як під час жнив, так і при відбуванні басаринків, харчувалися разом із хазяїном; інколи одні й ті самі робітники наймалися до одного хазяїна на роботу по 15 - 20 років поспіль.

Тим часом в “економіях” зажнивникам не прийнято було відпускати харчів, і вони працювали “зі своїм хлібом і водою”; їм давали “менший сніп”, тобто меншу частку продуктивної винагороди, але за те не обтяжували басаринками. У хазяїв же навпаки: зажнивника годують і дають “більший сніп”, за те і навантажують непомірними відробітками у вигляді “послухань” на весну, літо й осінь, тому зажнивники говорили: “одне слово - робили од снігу до снігу”.

Як і при зажинках, при замолоті доля результатів праці молотника залежна від ставлення до нього хазяїна і від рівня врожаю. Розрахунок з робітниками відбувався у коробах (мірках) зерна, зазвичай, від 6 до 13. За гарного врожаю молотник міг отримати 12-ту коробку, за неврожайного року - інколи й 20-ту, при чому, молотник зобов’язаний не лише перемолотити й провіяти зерно, але прибрати полову, скласти солому в скирти тощо. В обов’язок господаря входило частування таких робітників. (5)

У ХІХ – на початку ХХ століття загострилося становище малоземельних і безземельних селян у сфері найманої праці. Це зумовило появу нових звичаїв, які набували характеру прямого визиску селян, виявилося в численних додаткових роботах, грошових доплатах на користь землевласників. Доплата пішими чи кінними днями за кожну взяту десятину землі чи сіножаті в народі іменувалася “ відбутками ”, “ панщиною ”, “ басарниками ”. Робочий день кінний міг оцінюватися в один руб, якщо працівникові доводилося обробляти землю або возити сіно здалеку, годуючи скотину. Та працюючи на подвір’ї хазяїна, отримуючи від нього харч, навіть за найтяжчу роботу сплачували лише в 40 копійок на день. Поруч із цими доплатами існувала ще й грошова, у вигляді хабарів, відсотків і тринкалів (доплата за сіножаті). Нарешті, для здобуття прихильності й ласки власника слід було дарувати йому гостинці (кури, яйця, масло, ковбаси, пироги інші продукти). Вважалося, що з порожніми руками совісно зустрічатися з господарем. Існував навіть своєрідний етикет при врученні подарунків: своєму брату - кварту горілки, попові - яйця чи курку, а єврею - пирога чи ковбаси або “насипку” (пуд борошна, мірка вівса, гречки та ін.).(6)

Оскільки на відробітки припадали всі оплати й доплати (за поле, сіножать, пасовисько, право зажинку та ін.), то інколи в розпорядженні працівника залишалися тільки святкові дні: власник землі загадував роботу в найгарячішу пору. Найманець упродовж року відпрацьовував господареві по 10 днів басаринку за кожну взяту десятину землі.

Косарі, погоничі з парою волів і плугом наймалися за гроші, причому існував звичай взаємовідробітку: за п’ять днів роботи хазяїн на шостий день мав плугом орати ниву погонича, і такий спосіб винагороди був обопільно вигідним. На поління, пряжу та інші жіночі роботи за гроші наймалися досить рідко, оскільки розрахунок медом, воском і сіллю коштував набагато дешевше, ніж це оплачувалось би грошима; господарі вдавалися до натурального розрахунку, враховуючи необхіднісь вказаних продуктів у господарстві та для культового використанні.

Свої особливості мав найм працівника чи працівниці (наймита, наймички) на річну службу. Оплата наймитові називається роківщиною і видається йому за усталеним звичаєм у кінці року грошима, хлібом та одягом. Протягом року хазяїн одягає наймита за свої кошти, одяг потім залишається для наймита, що заступить його місце. Річний термін, за звичаєм, вважається від свята до свята, хоч би воно й припадало не на один день і не на одне число, наприклад, від Великодня до Великодня. Прогули підраховувалися по закінченні терміну, а за втрату та псування доручених речей (в основному сільськогосподарського реманенту) також робилися вирахунки з оплати. Якщо ж наймит бажав піти від хазяїна до закінчення терміну, він мав повернути одяг і не отримував ніякої платні за відпрацьований час. Коли ж хазяїн за певних обставин надалі не мав потреби в наймитові і відпускав його, то був зобов’язаний повністю сплатити за роботу. Робітникам, яких наймали для служби у панських покоях, виплачували деяку суму грошей наперед, а тому і не вираховували їх за час служби.

Як на особливий вид особистого договору слід звернути увагу на найм пастуха. В порівнянні з іншими видами особистого найму, найм пастуха полягає перш за все в суб’єкті наймача, яким є не фізична, а юридична особа, ціла община чи громада. Термін найму тут чітко визначений: “з весняного Юрія до самих білих мух”, а “снігу не буде, то й до заговін (14 листопада) пропасе”. “ Пастушне ” - оплата за найм - сплачується по розкладці або з голови худоби. Зобов’язання сторін зводяться до виконання угод, обумовлених в ряді: община має годувати пастуха, надавати місце для ночівлі, дотримуючись при цьому черговості.

По закінченні терміну найму община зобов’язана розрахуватися з пастухом, оплату він вимагає не від окремих осіб, а з усієї громади, яка перед ним відповідає за несправність платників. В обов’язок пастуха входить догляд за худобою, яку він не має права брати до стада без дозволу громади.

Наймана праця пастухів носила сезонний характер. Оплата за випас рогатої худоби протягом літа, зазвичай, складалася з грошей і коробки (пуда) хліба на зимове продовольство пастуха і здійснювалася наприкінці літа. Грошова оплата могла бути різною в залежності від того, чи існував у селі громадський, в більшості випадків козачий, випас, чи був там звичай пускати через два роки частину поля в громадське користування, а чи худоба випасалася на землі, що була чиєюсь приватною власністю. В останньому випадку оплата була найвища. Половину із погодженої платні отримували пастухи за випас овець і свиней, як за худобу, що протягом літа частіше переходить з місця на місце, від пасовиська одного господаря до іншого. Навесні або серед літа пастух, сповістивши всіх господарів, заганяв овець чи свиней до загону і тримав їх там до тих пір, допоки не отримував гроші. За втрату вівці, яку розірвав звір, пастух не відповідав, але якщо вона скалічилася, а він не попередив загибель тварини, мусив заплатити хазяїну її вартість. (7)

Доки не існувало писаного права, важливим свідченням сформованості трудових інститутів були юридичні формули та прислів’я, здатні в короткій і стислій формі ввібрати в себе зміст накопиченого правового матеріалу. І вже в писаному праві поняття про трудове зобов’язання як про право впливу на дії іншої особи ще тривалий час зберігається як право впливу на особу (кабала, холопство). Так в зобов’язаннях про особистий найм прислів”я вказують на той період, коли угода про особистий найм призводила до установлення неповного холопства - “найнявся - продався”. (8)

Зобов’язальні права при особистому наймі не передбачали рівності між роботодавцем і найманим робітником: останній був змушений укладати невигідні для себе трудові угоди, що нерідко утискали його особисті права і свободи. Ще “Руська Правда” законодавчо закріпила таку правову нерівність між учасниками трудових відносин, утверджуючи особисту залежність холопів та кабальних людей, що випливала із непомірних трудових обов’язків, накладених на них. Як відомо, ще в кінці ХУІ століття існував звичай так званої “виданої кабали”, за яким власне право кабали передавалось роботодавцем третій особі в дарунок або в рахунок боргу; найманий працівник мусив працювати на іншого господаря, не укладаючи з ним особисто трудової угоди.

Велике значення мав порядок укладання угоди: її правочинність визначалася наявністю обов’язкових атрибутів та здійснення певних обрядодій. Договір особистого найму передбачав такі моменти: запит, пропозицію і ряду – при укладанні договору особистого найму здійснювалася та ж обрядовість, що й при договорі купівлі-продажу - молитва, рукобиття, могорич, завдаток. Суттєвою частиною угоди є визначення терміну найму. Термін, за звичаєм, погоджувався: загальний (при наймі для домашніх або польових робіт) і підряд (із завершенням роботи).

З договору особистого найму випливають і ті зобов’язання, що стосуються як особи, що наймає (наймача), так і самого наймита. Наймач зобов’язаний по завершенню строку особистого найму сплатити гроші або обумовлений еквівалент ціни; протягом всього часу роботи наймита, наймач зобов’язаний давати йому харчі, одяг - все це має бути відзначено в договорі про особистий найм; хазяїн не має права змушувати наймита працювати у вихідні та святкові дні. Хазяїн має тримати працівника до закінчення терміну найму і без поважних причин не має права достроково його звільнити.

В свою чергу найманий працівник також повинен виконувати всі ті умови, котрі були зазначені в договорі про особистий найм, адже “взявся за гуж, не говори, що недуж”, працівник має слухатися хазяїна, виконувати його накази (“хазяїн свиснув, а козак уже осмислив”), невиконання яких може призвести до розриву договору або вирахування із заробітної плати певної суми як покарання за непослух, бо, як кажуть, “можна й погуляти та не можна справи забувати”, оскільки “хто вітром служить, тому димом платять”.

П.Чубинський, вивчаючи рішення волосних судів наводить приклад, коли на роботу був найнятий тесляр, але умов праці, зазначених в угоді, не виконав. Коли ж той, хто його найняв зібрався подати на тесляра позов, то почув відповідь: “Адже ж ми могоричу не пили”, – і суд не прийняв позову.(9) Коментуючи цей випадок, П.Чубинський зазначає, що за народними поняттями могорич є необхідністю, він дає санкцію договору, який без могоричу не вважається дійсним. Такий погляд, на думку П.Чубинського, виник через те, що могорич, як частування, є своєрідна послуга з боку того, хто його ставить, а скориставшись послугою, непристойно не поступитися в будь-чому. Крім того, при розпиванні могоричу присутні свідки, а домовитися на людях все рівно, що укласти формальний договір.

Відмінність особистого найму для прислужування і для виконання обумовлених робіт мало ще з давніх часів суттєве значення. Найм для виконання обумовлених робіт пізніше відокремився і виділився в особливу угоду підряду або замовлення. Найм для прислужування призводив до кабального холопства, панівною старовинною формою цієї угоди був запис на кілька років і так званий “кабальний запис”, а приводом до такої угоди були крайні нестатки, що змушували людей закладати за свій борг власну працю, робочу силу й особисту свободу. Така практика протягом досить тривалого часу не могла не відбитися в народній свідомості і на правових поглядах на договори особистого найму, як на цілковиту експлуатацію особи.

Звичаєве право допускало, що найматися і наймати може будь-хто; навіть вік, як обмеження дієздатності особи, не мав значення.. Набагато більшу роль при договорі про особистий найм відіграє селянська сім’я як господарська одиниця, де праця окремих її членів повинна бути спрямована на підтримку добробуту сім’ї в цілому. Отже, глава сім’ї мав право розпоряджатися працею членів сім’ї і при потребі віддавати будь-кого з них у найми, отримуючи за це гроші чи інші винагороди.

Ще один вид особистого найму, котрий ніде в діючому праві не отримав своєї санкції, але який належить до царини трудових правовідносин – це праця молільників, псалтирників по селах при похоронах, а також священнослужителів для відправи на похоронах. При укладанні угод з ними здійснювалися запит, пропозиція, ряда і навіть обумовлювалося забезпечення оплатних зобов”язань: “Родись, хрестись, помирай, а все грошики подай”. В деяких селах укладається спільна угода, громадський договір прихожан із священнослужителем: пропонувалася оплата, яку громада зможе забезпечити за різні види відправ.

Формою колективних трудових зобов’язань селян у ХІУ-ХУІІІ століттях виступали трудові кооперації під час нагальних господарських робіт. Нестача тяглової сили у господарствах була поширеним явищем; про тих, хто мав змогу обробити землю власними силами, говорили: “Добре йому, має чотирьох добрих волів, з весни до зими плугом ковзає серед полів.” (10) Це зумовило появу звичаю колективної взаємодопомоги селян - супряги (спільного запрягання худоби). Суть супряги полягає в тому, що сусіди “як брат брату” допомагають один одному в обробітку землі, спільно впрягаючи своїх волів і коней у плуг. При оранці спільними силами й засобами (плуг, рало, борона тощо) той, до кого йде працювати сусід, бере на себе зобов’язання на час обробітку землі годувати його худобу й погоничів, а також допомогти сусіду при оранці такої ж кількості десятин, яку сам зорав з його допомогою. (11). Поява перших супряжних спілок була зумовлена багатьма чинниками: складністю освоєння цілинних земель силами одного господарства; особливостями конструкції “малоросійського” плуга і традиційної волової упряжки, які потребували кількох чоловік і не менше трьох пар волів. Супряга ґрунтувалася переважно на усному договорі, який укладався родичами, кумами, близькими сусідами.(12)У договорі супряги визначався спосіб участі кожного – плугом, волами, в ролі плугатаря чи погонича, черговість оранки, умови забезпечення працівників харчуванням, догляду худоби, ремонту плуга. Якщо внесок супряжників був неоднаковий, то угода обумовлювала справедливий розрахунок на користь того, чия участь у спільній праці була більш вагомою.

Те, що за давніми звичаями українців праця завжди носила характер взаємної допомоги, свідчить і така форма трудових взаємин як толока (клака, поміч). Витоки звичаю беруть початок від появи осередків відособленої власності й перетворення первісної общини на сусідську. Діапазон робіт, виконуваних толокою, був широким – польові роботи, численні домашні і господарські (включаючи побудову житла та інших споруд). Різні етапи толочних робіт мали власну назву і часто усвідомлювалися селянами як самостійні звичаї – зажинки, обжинки, возовиця, гребовиця, закладини, здимки, вальки, оденки тощо. Більшість видів толочних робіт виконувалася змішаним контингентом - чоловіками, жінками, молоддю; поряд з цим існували суто жіночі колективні роботи і виключно молодіжні толоки. На Поділлі аж до початку ХХ століття побутували так звані жіночі понаволні. До сусідки, в якої не вродили коноплі, збиралися жінки громади і приносили по кілька жмутків прядива і “клоччя”, з яких усі разом пряли пряжу. Жіноча громада влаштовувала почергові толоки, на яких скубли пір’я. Молодіжні громади збиралися на лущення кукурудзи. Безкорислива праця здебільшого пов’язувалася із поняттям поміч, яку надавали бідним людям, удовам, сиротам. На таких благодійних роботах працювали за спасибі, з любові.

Як правило, толока влаштовувалася у недільні або святкові дні. Згідно з побутуючими уявленнями, працювати на себе у такі дні не можна було; допомога ж сусідові, навпаки, схвалювалася. Толока була однією з ефективних форм залучення молоді до праці, передачі їй трудового досвіду. Саме під час толочних робіт хлопці проходили випробування на придатність до вступу в парубочу громаду. Участь у толоці була методом перевірки селянина на відданість громаді, відмова не схвалювалась громадою і вважалась порушенням селянської трудової етики.

Толока не завжди носила добровільний характер, в ХІУ-ХУ ст. була однією з форм феодальної повинності. На Лівобережжі ця повинність хоч і не була офіційно узаконена, однак активно використовувалась в господарствах козацької старшини, духовенства аж до кінця ХУІІІ ст. Так звана “панська” толока в народі мала назву “прошеної” і виконувалася за пригощання. Однак за прислів’ям, “панське прохання сходить за наказування”. (13)

На перший день толоки припадала найважча робота, яка завершувалася гостиною господаря. Другий день називався “кутіж баб” або “потрусини”, коли збиралося розтрушене сіно, розтрушувався вивезений на поле гній, витрушувався й провітрювався одяг тощо. Звичайно, й він не обходиться без багатого й смачного столу з пивом-горілкою, співами-танцями. (14) Зазвичай, день випадав на свято, бо, за народним повір’ям, у цей день можна робити лише “готову роботу”, тобто гребти й складати вже скошене сіно, возити й складати в копи вже скошену і пов’язану в снопи пшеницю чи інші зернові, але не орати землю, не косити, жати й молотити.

Якісна праця на толоках забезпечувалась урахуванням громадою вікових, фізичних можливостей працівників та їхніх умінь. Така організація праці дозволяла раціонально використати колективні трудові сили. На громаду покладалися обов’язки забезпечення трудової дисципліни; порушенням трудової етики вважалися лінь, пияцтво, лайка, суперечки та бійки під час колективної праці.

Основи трудових відносин у місті складалися у трудових колективах цеховиків. Міста почали відігравати вагому роль у соціально-економічному і культурному розвитку країни ХУ – ХУІІ століття, оскільки ставали центрами товарного виробництва й обміну, а також політичного, адміністративного і культурного життя країни. У першій половині ХУІІ ст. на Україні нараховувалося більше тисячі міст, найбільшими з яких були Київ, Львів, Біла Церква, Умань, Острог, Луцьк, Перемишль, Житомир, Самбір та ін. Розвитку українських міст сприяло самоврядування у відповідності з Магдебурзьким правом. Виробничу основу середньовічного міста складало ремесло – ручне та напівручне виробництво промислових виробів. Наприкінці ХУІ століття існувало близько 120 ремісничих спеціальностей; найпоширенішими з них були ковальська, слюсарська, зброярська, ювелірна, шкіряна, деревообробна, гончарська, кравецька й шевська та харчові галузі. Об’єднання ремісників однієї спеціальності відбувалося за цеховою організацією, яка має традиції розвитку ще від часів створення Київської держави, хоча документально наявність цехів засвідчують грамоти ХІУ століття. Загальну структуру та семантику обрядовості українських цехів ХУ- першої половини ХІІ століття найповніше представлено у дослідженні В.Балушка.

Здебільшого ремісничі цехи об’єднували чоловіків, але у кравецькому, ткацькому, хлібопекарському ремеслах існували суто жіночі цехи, наприклад, цех бубличниць у м.Борзні на Чернігівщині. Зарахування до членів цеху мало важливе значення – ремісники, що не вступили до цеху належали до особливого позацехового прошарку працівників – так званих партачів. З їх появою цехові громади почали відстоювали свою першість права на працю.

Трудова етика цеховиків вимагала дотримання принципів корпоративності й не допускала збагачення одних майстрів та збідніння інших. Так, у статуті мулярського цеху було зазначено, що цехмістри мали розподіляти роботу між ремісниками так, “щоб кожному майстрові не було кривди” і “жоден майстер не може мати більш, як дві роботи”; у львівському золотарському цеху не можна було тримати більше трьох підмайстрів і трьох учнів, щоб члени цеху мали достатній обсяг роботи.

Трудова дисципліна як сукупність норм і правил поведінки працівників у процесі колективної праці засновувалась на давніх звичаєвих традиціях та сакральному світогляді людей. Виробничий рік у цехах починався з Нового року і поділявся на весняний, літній та осінньо-зимовий періоди. Влітку працювали від сходу до заходу сонця. І не мали права працювати при штучному світлі. За звичаєм, працювати при свічках та каганцях, – від Семена, коли проводили обряд “весілля свічки” і починали “засиджувати вечори”: аж до Другої Пречистої щоденно півгодини працювали при свічці. Після цього штучне освітлення було законним; ремісники вважали, що обряд “ засиджин ” дозволить виготовляти якісну продукцію, незважаючи на те що вона “не освячена сонцем”. Сприятливим часом для ремісничих робіт вважалися дні молодого місяця та повного місяця. Виробництво, що займало тривалий час, слід було розпочинати у вівторок або четвер, бо тоді справа буде успішно доведена до кінця. У понеділок не розпочинали відповідальної роботи. Підмайстер, що з поважних причин не міг працювати у понеділок, не повинен був працювати протягом тижня, а майстра, який змушував його працювати, карали штрафом. Серед гончарів Чернігівщини був звичай починати виготовлення молочного посуду лише в суботу і працювати лише до кінця церковної служби. (15) На поділлі молочний посуд мав вироблятися тільки натщесерце і зранку, оскільки ранок у міфології вважався часом створення світу, відтак, створення чогось нового мало відбуватися саме о цій порі. Перед випалюванням посуду, що сприймалося своєрідним оволодінням вогняною стихією, цехові майстри здійснювали низку ритуальних дій, зокрема, полум’ям страсної свічки проставляли хрестики на гончарному крузі, горно освячували гілочкою свяченої верби. При закладанні посуду в піч слід було пильнувати, щоб не завітали сторонні; бо можуть “зурочити” святу справу. (16)

Розпочинати роботу слід було після вшанування богів Сварога, Перуна, Мокоші, однією з функцій яких було покровительство ремеслам, а за часів християнства після молитви св. Кузьмі й Дем’яну, покровителям ковальства та металургії, св.Зосимі, покровителю бджолярства, св. Параскеві, покровительці жіночих ремесел.(17)

Свята на честь цехових покровителів називалися “ складка ”, “ складчина ”, “ свіча ”, оскільки передбачало збір продуктів і коштів на проведення заходів. Їм передувала процедура кануну під час якого збиралися кошти, що надходили до церкви, до якої належало цехове об’єднання: належало “к праздникам которим кануни справляти, і на церкви з доходів ти укладати”. (18) Бенкет членів цеху на честь покровителя ремесла тривав три дні. Правила поведінки на таких бенкетах були досить суворими, їх порушення вважалося недотриманням трудової дисципліни, каралося штрафами або відлученням від братства цеховиків: від посадових осіб цеху вимагалося ретельно пильнували, щоб не було непоштивої поведінки та непристойностей, сварок, бійок, а також образ на адресу начальства.

Для теслярства й мулярства виняткове значення мав вибір “чистого” місця для будівництва нової оселі чи храму. Не можна було зводити житло на перехресті доріг чи там, де проходить межа, яка нікому не належить, де хтось помер неприродною смертю, а також там, де пишно росте бузина, яка вважалася “чортовою рослиною”.

Поряд з вибором сприятливого часу й місця роботи здійснювався відбір матеріалу, сировини. Так, у деревообробних ремеслах існувала заборона на деревину, що мала сакральне значення. Не можна було використовувати дерева, що росли на кладовищах та місцях, де стоїть або колись стояла церква, оскільки їх, за повір’ям, охороняли духи померлих предків. Непридатними для обробки вважалися дерева, що виросли на лісових перехрестях, вдарені блискавкою або дуплисті, бо вони є “домом чортів”. Гончарні звичаї веліли використовувати для роботи “непочату воду”, набрану з криниці раннього ранку, коли її ще ніхто не брав. Майстер примовляв” Я прийшов по воду гладущика робити на сир, на сметану, на масло”, засвідчуючи тим самим добру мету своєї праці. Посуд для церковних потреб виготовлявся тільки з червоної глини, бо вона “замішана божою кров’ю ”.

У бондарських цехах існував звичай розподіляти вироби на “діжі” з парною кількістю клепок і “діжуни” – з непарною. У діжах, яким приписувалася жіноча стать, слід було замішувати тісто, бо вони асоціювалися із жіночим лоном. Діжуни не використовувалися для хлібопекарства, бо, за повір’ям, хліб у них не вдавався.

В народі побутували уявлення, що майстер, незадоволений ціною, за яку купець придбав його виріб, може зробити річ непридатною для вживання і навіть шкідливою, оскільки має магічний зв’язок із своїм витвором. Так, пічники могли поселити у піч злих духів, гончарі вміли зробити горщик непридатним для збирання сметани. Тому збут ремісничих виробів, за звичаєм, супроводжувався рукопотисканням та розбиванням рук третьою особою. Так узаконювалось право нового господаря, а майстер назавжди втрачав зв’язок із своєю річчю. З цією ж метою здійснювалися обрядові пригощання теслів після першого зрубу, могорич після купівлі кушнірських виробів, наприклад, кожухів.

Порядок ремісничих ініціацій – прийняття до цеху, посвячення в майстри дорівнював укладанню трудової угоди. На першому етапі цехової соціалізації молода людина зараховувалася в учні цеху. Прийом в учні відбувався на сходці всіх майстрів, які представляли кандидата голові – цехмістру, старшим майстрам та всім зборам. Присутні питали, його “ім’я і прозивання, звідки він ороженець, яких він років.” (19). Цехмістер давав наказ сумлінно працювати, учень обіцяв поважати закони співпраці цехової громади. При цьому були присутні свідки з боку майстра та з боку учня. Тут же укладалася угода з батьками про термін учнівства, умови утримання та винагороду за працю. Новоприйнятий учень повинен був внести певну суму до цехової скарбниці або ж її сплачував майстер. На стадії учнівства молодий ремісник мав витримати “публічне висміювання”, безпосередньо пов’язане з стосунками робітників у процесі трудової діяльності. Молоді члени ремісничого цеху не мали права брати шлюб до моменту посвячення у майстри, а на них також поширювався ряд заборон трудового розпорядку: вони не могли обговорювати цехові справи на сходах, заходити до світлиці цехового будинку без дозволу майстра, палити тютюн. Звичаї жартувати над новачками були принизливими, але випробовували твердість рішення новачка вступити до ремісничої громади, і в свою чергу після гідного випробування на нього поширювались обов’язки і права члена цеху: право голосу на сходах, рівне право на частку праці та отримання прибутків. Завершення терміну учнівства і переведення учня в підмайстри відбувалося після обряду – визволки, в ході якого посвяченому в підмайстри давали нове ім’я. Це було символічним етапом переродження людини і входження її на законних підставах до трудової спілки. На Поділлі, зокрема серед деревообробників, перейменування проводили чотири спеціально призначені майстри: отець перейменувальник, проповідник, хрещений батько і дзвонар.(20) Проповідник звертався до посвячуваного із повчальною промовою, “хрестив” і нарікав прізвиськом, яке відбивало певні вади або визначальні риси характеру молодої людини. З ХУ століття факт вступу до цехової громади оформлювався письмово: цеховикові видавалося свідоцтво, в якому вказувалися імена його батьків, що підтверджувало законність його народження, а також те, що він деякий час був учнем; іноді вказувалося ім’я майстра, в якому ініціант проходив науку. З цього часу цеховик мав рівні права із підмайстрами, однак деякий час (від двох тижнів до року) мав відбути так зване молодчество -відпрацювати майстрові науку, одержуючи нижчу платню порівняно зі своїми товаришами. Однією з вимог трудової угоди була вендрівка або мандри відрядження підмайстра до цехів цієї ж галузі в інших містах з метою поглиблення знань і вдосконалення професійних навичок. В кінці роботи відряджений отримував характеристики – свідоцтва про його сумлінну працю. Такі свідоцтва видавалися цехом за результатами перевірок, які влаштовувались чотири рази на рік

Порушення трудової дисципліни у мандрах особливо часто спостерігалися під час переходу з одного цеху до іншого, тобто коли підмайстри фактично не підпадали під контроль якоїсь цехової громади. Система дисциплінарних стягнень у ремісничих цехах ХІУ – ХУІІ століття включала штрафи, усунення від роботи, передачу обвинуваченого до міського суду. З погляду моралі найболючішим було покарання відлученням від роботи. У статуті Львівського мельницького цеху зазначалося: “Кожен товариш, який робив би у млині з наказу свого майстра або майстрової, а довели б йому якийсь непристойний вчинок, на який би він відважився, кожний такий буде усунутий від ремесла, поки не виправиться.” (21) У кінці мандрів відбувалося посвячення в майстри в середовищі своєї громади або у цеху іншого міста. Наприклад, мечники Львова й Кракова, що вважалися у своїй галузі найкращими фахівцями, мали право надавати звання майстра підмайстрам усієї Речі Посполитої.

Результатом посвячення в майстри була остаточна соціалізація члена цехової громади. Таке посвячення фактично теж було трудовою угодою, за умовами якої майстер повинен був мати високий рівень кваліфікації, представити кошти на купівлю власних знарядь праці (гончарного круга, ткацького верстата, інструментів для обробки деревини тощо), а також продемонструвати свої знання цехових традицій та звичаєвих норм трудової громади. Для цього на розгляд майстрів цеху подавалися свідоцтва, одержані в цехах різних міст. Крім того, від цеховиків Правобережжя і Західної України вимагалося продемонструвати контрольний виріб – так званий шедевр (штуку, містерію, пробу), яким доводив свою здатність виробляти високоякісну продукцію. Виріб творився під наглядом спеціально призначених підмайстрів, щоб не було сумнівів у тому, що шедевр виготовлявся “власними руками без сторонньої допомоги”. Для кравців штукою вважався плащ або сукня, одяг священника. Шедевр голкарів складали голки у кількості 1500 штук. На Лівобережжі виготовлення штуки замінялося сплатою грошового внеску на користь цеху.

Важливе значення мало засвоєння кандидатом у майстри норм трудової поведінки, знання звичаїв цехового братства. Це мали підтвердити товариші по цеху, які свідчили про дотримання моральних норм протягом навчання та роботи у підмайстрах. Оскільки, за повір’ям, незаконнонароджені успадковували від батьків аморальні риси, до цехових громад мали вступати лише шлюбні діти: “…якщо хто - небудь захоче стати майстром їхнього фаху, повинен мати автентичні документи про своє законне народження і науку або рекомендації вірогідних громадян.“(22). Цеховики вірили у залежність якості виробів від моральної чистоти, безгрішності майстра.

Завершальний етап цехової ініціації супроводжувався урочистим входженням майбутнього майстра до цехової світлиці (допущенням до єднання) і читанням молитви дванадцять разів. У деяких ремісничих громадах для обрахунку кількості прочитаних молитов призначався так званий счотчик. Деякі цехи практикували фізичні випробування під час посвячення: так, у шевських громадах Поділля кандидат у майстри мав отримати до дванадцяти ударів нагайкою, яка називалася “звичай”, а потім давав присягу коритися цеховому начальству, дотримуватися трудових норм, передбачених статутом, зберігати професійні таємниці.(23) Якщо рада майстрів не визнавала шедевр кандидата гідним високого звання, вона могла відрядити його у мандри повторно на півтора року, після чого той мав створити нову штуку.

Новопосвячення в майстри давало цеховикові право отримати в магістраті права міського громадянства. Деякий час після посвячення (до двох років) у майстри цеховик відбував молодчество: стежив за порядком у цеху, відповідав за збереження майна громади, прислужував під час церковної служби, був землекопом на похоронні померлого члена корпорації. До його обов’язків входило канунництво – приготування і розпродажканунного меду напередодні головного цехового свята. Якщо новий майстер був досить літнім і не міг виконувати обов’язки молодчества, повинність могла здійснюватися символічно. “На спільній сходці новопосвяченому підносили розколотий ціпок з монетою в розколі. Він брав ціпок, ставав біля дверей світлиці (місце молодшого брата завжди було біля дверей), символічно відбуваючи своє молодчество. Після цього вносив викуп, а ціпок з хлібиною на додачу передавав іншому новопосвяченому.” (24)

Цехові права успадковувалися дітьми після батьків, для сина вступ до ремісничої громади батька був значно легшим, ніж для стороннього: йому дозволялось не виготовляти штуку, а лише надати цехові грошовий внесок та влаштувати учту. Таким чином, родинні стосунки полегшували вступ до цехового братства.

Із званням майстра член цехової спільноти отримував право вивішувати на своїй оселі геральдичний знак цеху, а також з нього знімалася заборона на шлюб: “Брат повинен мати чесну дружину, з якою повинен жити по християнському закону, а хто б інакше робив – в цех не приймати і ремесла робити не може”. В обов’язки майстра входило підтримання авторитету цеху високою якістю виробів. У разі вироблення неякісної продукції на майстра накладалися дисциплінарні стягнення чи навіть застосовувалися публічні покарання. Так, “ у ХУІІ столітті пекарі Львова карали майстра, що випікав недоброякісний хліб, підтягуючи його “журавлем” на міському ринку біля “стовпа ганьби”. (25)

Обрання на одну з виборних керівних посад було наступною віхою професійного зростання майстра і відбувалося на новорічних сходах. Іноді про перевибори керівництва свідчив цеховий прапор, виставлений біля оселі нині чинного цехмістра. Вибори розпочиналися з урочистого читання статуту цеху та звіту його керівництва про фінансовий стан цехової скарбниці. Після представлення кандидата на посаду та голосування новообрані цехмістер та ключник приймали скриньку з грішми та майно громади, а також знак цехмістра (палицю чи шаблю). Ікона цехового покровителя залишалася в світлиці або переносилась до оселі нового цехмістра. Вибори цехового керівництва так само, як і посвячення в підмайстри та майстри супроводжувались святковою трапезою.

Поховання майстра відбувалося при матеріальній допомозі цехового братства або й взагалі за кошти з цехової скарбниці. Якщо серед цеховиків були люди різних віросповідань, то померлого ховали лише брати однієї з ним віри. Для скликання майстрів на похорон надсилали спеціальну ціху (хрестик, ікону, чорну пір’їну). Труну з тілом покійного ставили на так звані мари – носилки і покривали оксамитом. Після поховання відбувалися заупокійна служба і поминальний обід.

У розвитку трудових спілок України особливе місце посідали громади лірників та кобзарів, що звалися гуртами або, за прикладом міських ремісників, цехами. Ці корпорації були територіальними, об’єднували всіх мандрівних співців певної місцевості, що в кінці ХІХ століття охоплювала кілька повітів. Хоча мандрівний спосіб життя представників цих спілок мав генетичну спорідненість із жебраками, однак їхнім об’єднанням були властиві норми трудової дисципліни, як і в ремісничих цехах. Вони “ як іниї ремісники цех мають, так і оні, спасет їх бог, в цеху зоставають, і ведлуг церковного укладу поражають, і до церквей божіїх свічі часто справляють”.(26) Майстер-учитель брав у навчання учня на 3-6 років, зобов’язуючись навчити його співу, виконанню музичних творів та молитвам. Батьки, віддаючи хлопця в науку, ставили кобзареві чи лірнику могорич. Наприкінці навчання хлопець мав знати ритуально-етикетні правила мандрівних співців та втаємничену мову цеху – арго. Ритуал посвячення у майстри, так само як і серед ремісників, називався визволкою. Узвичаєним було і дванадцятиразове проказування молитви і висловлення подяки учителеві. Іспит ініційованого включав перевірку знань молитов, жебрацьких пісень (кантів), таємної мови. Вручення учителем кобзи або ліри учневі символізувало передачу знань та навиків співецької науки. Посвячені давали грошовий внесок до цехової скарбниці. Вони мали присягнути на вірність цеху та зобов’язувалися дотримуватись норм трудової етики (поважати учителя, працювати, враховуючи інтереси трудової громади).

Таким чином звичаї, що стали джерелом формування українського трудового права, визначалися колом суспільних відносин, що ним регулювалися: відносини між паном та наймитом (зажнивництво, челядництво), громадою та особою, яка виконувала на її замовлення певні роботи (випасання череди пастухами, відправи священнослужителів), членами цехового братства з урахуванням посадової ієрархії визначали порядок укладання трудових угод, правила трудового розпорядку, особливості оплати та охорони праці. Зміст трудових правовідносин в їх історичному розвитку складала сукупність прав та обов’язків суб’єктів права. Однак, національною специфікою трудових правовідносин українців можна вважати принципи взаємодопомоги, спільної відповідальності за результати праці та первинність моральних критеріїв оцінки трудової діяльності члена громади.




Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2014-10-17; Просмотров: 1236; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.081 сек.