Система звичаєвих норм у галузях кримінального та кримінально-процесуального права

Кримінальне право – це галузь права, яка охоплює систему юридичних норм, що визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинними і яке покарання належить застосовувати до осіб, що вчинили їх. Предметом кримінального права є відносини, які виникають у результаті вчинення злочину і застосування відповідного покарання за його вчинення. Визначальними поняттями кримінального права є поняття злочину та його можливого наслідку для особи, що вчинила його – покарання. Злочин є видом суспільно-небезпечного діяння, сутність і характер небезпечності якого для панівних у суспільстві відносин змушують вести з ним боротьбу кримінально-правовими заходами. Протиправні діяння мають суб’єктивну та об’єктивну сторони діянь, що визначають самостійними ознаками злочину - винністю і караністю. Отже за формою вини злочини бувають умисні та незумисні, за ступенем суспільної небезпечності – особливо тяжкі (наприклад, умисне вбивство), тяжкі (наприклад, крадіжка), середньої тяжкості (наприклад, вбивство з необережності), невеликої тяжкості (наприклад, порушення громадського спокою). Злочини можуть здійснюватись проти держави, проти особи, проти власності, проти правосуддя, проти громадського порядку тощо. (1) Покарання це захід державного примусу, застосовуваний за вироком суду до винних у злочині осіб (наприклад, штраф, вигнання, примусова праця, фізичні покарання, смертна кара).

Кримінально процесуальне право – це галузь права, яка регулює діяльність органів попереднього розслідування та судових інстанцій по розкриттю злочинів, викриттю й покаранню винних, визначає обов’язки громадян, які залучаються до сфери кримінального процесу, а отже визначає порядок здійснення кримінального судочинства.

Кодифікація руського кримінального права відбувалась за часів утворення Руської держави (з середини ІХ до ХІ ст.) “Закон руський”, згадки про який містяться у Русько-візантійських договорах 911 та 944 рр., охоплює питання кримінального права та особистої кримінальної відповідальності: зокрема фіксує наявність санкцій за крадіжку, заміну кривавої помсти викупом (вірою), що йшов на користь князя та головщиною – відшкодуванням збитків потерпілим або їхнім родичам. (2) Однак до появи особистої кримінальної відповідальності існувала колективна кримінальна відповідальність роду чи громади – верви (Див довідник), яка реалізувалася у “ дикій вині” - вільній, добровільно взятій на себе провині, яку брала на себе уся громада за злочинця, та “дикій вірі” – відшкодуванні збитків потерпілому чи його родичам, які зобов’язувалась здійснювати громада. Поступово, але чітко окреслюються правові норми та положення стосовно вчинення кримінальних злочинів, відповідальність за них та системи запобігання цим злочинам не лише в рамках держави, але й у міждержавних відносинах. Наприклад, положення щодо доведення факту вчинення злочину (ст. 3 договору 911 р.), покарання за удар мечем або застосування іншої зброї (ст. 5), вбивство злодія на місці злочину та заборони такого вбивства після того, як злодій опинився в руках постраждалого (ст. 6), повернення збіглої челяді та утікачів-злочинців (ст. 14) відтворені в Короткій та Розширеній Правді, що свідчить про їх давньоруське походження. (3) Стаття 3 договору 944 встановлювала відповідальність грецької сторони за приховування втікача-челядника з русів, а стаття 4 встановлювала нові норми у вигляді винагороди за повернення втікача-челядника з греків і вкраденого ним хазяйського майна. Як і договір 911 р., даний документ вміщує правові норми щодо корабельних аварій (ст. 9), вбивство християнина або русина (ст. 13), нанесення тілесних пошкоджень (ст.14). Договір 944 р. містить чимало посилань як на руські, так і на грецькі звичаї, що суперечить прихильникам його тлумачення як документа суто візантійського походження. Та найцікавішим є те, що ст. 6 договору згадує не лише про звичаї, а й про Устав, тобто писаний Закон руський, що діяв на думку деяких дослідників не лише в Х, а й у ІХ, навіть УІІІ століттях. (4)

Дальшим розвитком і доповненням “Закону руського” стала “Руська Правда”. П’ять статей у ній стосуються охорони життя, шістнадцять – злочинів проти власності, одинадцять – образ честі та гідності. “Руська Правда” іменує злочин як образу (обиду, кривду). Під образою розуміли завдавання потерпілому фізичної, моральної або матеріальної шкоди. Злочини поділялися на такі види: проти князя (як проти держави), проти особи і майнові злочини. Суб’єктивний бік злочину був частково визначений: відомий був замах і закінчене злочинне діяння, злочин “з умислом” чи з необережності, у стані афекту. У “Руській Правді” передбачається відповідальність за співучасть у скоєнні злочину та рівність покарання усіх винних. На думку М.Владимирського-Буданова, злочини, за які каралися “Руською Правдою”, є так званими приватними злочинами проти особистих та майнових прав приватних осіб. Вчений зазначає, що оцінка злочинного діяння не відбувалася лише з точки зору потерпілого, адже штраф “за образу” сплачувався на користь держави. (5) Досліджуючи систему покарання, М.Косвен звернув увагу на риси релігійно-метафізичного спокутування провини, своєрідну відплату спочатку потерпілому, потім діючій державній владі, що заступилася за нього, паралельно діючи від свого імені. (6) Злочин у первісному суспільстві, на думку вченого, являв собою саме образу, нанесену певній групі людей.

“Руська Правда” була збірником законів, що мали становий характер і передбачали різний правовий статус для різних верств населення: “Аже убьютъ огнищанина у клети... то убьютъ огнищанина как пса. А в княже тивуне 80 гривенъ... А в сельском старосте княжемъ или ротнемъ 12 гривен... А в смерде и холопе 5 гривень”. (7) Якщо стаття 1 Короткої редакції ще визнавала однакове право помсти для всіх вільних людей будь-якого стану, то перша стаття Розширеної редакції встановлювала вже різні міри покарання, залежно від суспільного становища жертви (від 40 гривень за голову купця чи ремісника до 80 гривень за голову “княжого мужа”).

За вбивство “княжих мужів” штраф був удвічі більший, ніж за вбивство простолюдина. Злочин, вчинений холопом, не тягнув за собою кримінальної відповідальності, цю відповідальність брав на себе його господар: “Аже холопи татие любо княжи, любо боярстии, либо чернечь, их же князь продажею не казнить, зане суть не свободни, то двоиче платить ко истцю за обиду” (8) Як бачимо, відповідачем є власник (господар) холопа, котрий або викуповував останнього, або видавав його потерпілому, який міг розпоряджатися життям винного. Отже, невільники не визнавалися суб’єктами права. Однак, вони могли свідчити в суді: у статті 66 Розширеної редакції йдеться про те, що можна посилатися на свідчення боярського тивуна в разі відсутності вільних свідків. Тут також мова йде про те, що в малому позові можна посилатися й на закупа: “... а в мале тяже по нужи възложити на закупа” (9)

В “Уставі Володимира” відобразилися поступові зміни у правовому статусі закупів, холопів, жінок. Закупам дозволялося вирушати на пошуки грошей для повернення боргів, оскаржувати дії свого хазяїна. Останній уже не мав права продати закупа у холопи, але за крадіжку або втечу від власника закуп перетворювався на холопа. Закуп не повинен був відшкодовувати хазяйського коня, коли той загинув під час роботи на полі або був викрадений із хазяйської стайні.

“Устав Володимира” визначає правовий статус жінки. За її вбивство сплачували лише половину віри у випадку, коли вона визнавалася винною, а за вбивство дружини, винної перед чоловіком, накладалось повне покарання. Заборонялося також вбивати холопа “без вини”. І взагалі, статус холопа швидше наближався до статусу залежного селянина, що свідчило про важливі суспільні зрушення в Київському князівстві та досконалості тодішніх норм кримінально-процесуального права.

Звичай кривавої помсти залишився і при побитті людини, та, якщо постраждалий не мав такої змоги помститися, винуватець мусив сплатити йому як за образу, так і за лікування. Наприклад, штраф у три гривні встановлювався за втрату пальця, 12 гривень за удар батогом, жердиною, рогом, неоголеним мечем, 40 гривнь за відтинання ноги або руки. (10)

Образа гідності людини каралася досить жорстко: скажімо за висмикування вусів або бороди треба було сплачувати штраф учетверо більший, ніж за відсічення пальця, як кримінальний аспект злочину. Інші статті “Правди Ярослава” регулювали порядок відшкодування постраждалим порушення права власності на челядь, коней, зброю, одяг та інше майно, передбачали його повернення господарю. Про високий рівень правової думки в Київській державі свідчить відмежування права власності від права володіння (ст. 13 і 14). Вільний громадянин міг отримати винагороду від хазяїна холопа, який його вдарив, або просто вбити цього холопа. Як бачимо, “Найдавніша Правда” не розглядала питання щодо правового статусу челяді і холопів, про спадкоємство, про земельну власність тощо.

У ній започаткований інститут давності притягнення до кримінальної відповідальності. Так, згідно зі статтею 19, громада не платила штрафу (дикої віри), якщо на її території було знайдено лише людські кістки, скелет. Право захищало особу князя та інших урядовців держави від безчестя, зневажливого слова, образи гідності. Так, у 1096 р. Святополк та Володимир, прагнучи припинити братовбивчу війну, відрядили до Олега послів, Олег відповів їм: “Не є гідним мене судити ні єпископу, ні ігумену, ні смерду”. (11) Усвідомлення Олегом своєї князівської винятковості завадило йому піти на компроміс. Правові установки захищали владу, злочин проти влади був злочином проти загального миру й порядку.

Як і інші пам’ятки законодавчого характеру, що існували аж до ХУП століття (крім “Судебника Казимира”), “Руська Правда” не визначала віку кримінальної відповідальності особи: підставою для правоздатності була дієздатність злочинця (психічне здоров’я, свідомі дії, волевиявлення). Пом’якшення покарання передбачалося для особи, яку суд визнавав “несвідомим дитям”, оскільки звичаєве право передбачає наявність злої волі, усвідомленого бажання вчинити зло.

Наявність злої волі простежується в багатьох статтях “Руської Правди”, де, наприклад, розрізняється вбивство огнищанина “в обиду” (ст.19 Короткої Правди) і вбивство огнищанина “в розбої” (ст.20 Короткої Правди). Розрізняється вбивство вільної людини “в сваде или пиру явлено” (ст.6 Розширеної редакції) і вбивство ”на разбои без всякая свади” (ст.7 Розширеної правди). Говорячи про вбивство, “Руська Правда” не робить поправок на наявність умислу. Так, якщо хтось вдарить людину, після чого наступить смерть, винуватець платить віру, тобто підлягає такому ж покаранню, як за зумисне вбивство, хоча він і не мав такого наміру (ст. 30 Розширеної редакції).

Найтяжчими злочинами, зафіксованими в “Руській Правді”, були злочини проти особи, зокрема вбивство. Про цей склад злочину мова йде в десяти статтях Короткої редакції (ст. 1, 19 – 27) та в ряді статей Розширеної редакції(ст. 1 - 8, ст. 11 - 18), де розрізняються види вбивства. При визначенні покарань законодавець керувався старими звичаєвими нормами. Князі змушені були враховувати їх, зокрема, звичай кровної помсти за вбивство та деякі інші тяжкі злочини. Таким чином, уряд Руської держави на початку змушений був санкціонувати альтернативну систему покарань.

При встановленні покарання за вбивство адміністрація спиралась на давній звичай відповідальності громади за особу. За вбивство, скоєне на території громади, відповідала громада: зобов’язана була або знайти злочинця, або відшкодувати збитки: “Якщо хто вб’є княжого мужа у розбої, а головника не шукають, то віру платить той, у чиїй верві (громаді) лежить голова ”, - говориться у статті 3 “Руської Правди”. (12) Отже, якщо особу злочинця було встановлено, громада мала сплатити дику віру, якщо злочинець сам раніше входив у кругову поруку (ст. 3 Розширеної редакції). Звичай поруки дозволяв громаді або окремим громадянам поручитися за звинуваченого, зобов’язував привести звинуваченого на суд, відповідати за нього не лише морально, а й матеріально. Так само верв несла відповідальність і за крадіжку, здійснену її членом. Якщо слід вів до верви, про що свідчила потоптана копитами земля, знаряддя злочинного полювання, то верв була зобов’язана віднайти злодія у себе або сплатити штраф –“ продажу ”.

У Розширеній редакції Правди йдеться про вбивство при відсутності прямих доказів (ст. 18). В даному випадку обвинувачений міг відвести від себе підозру, представивши 7 послухів. Послухи – свідки алібі, особи, які підтверджували невинуватість обвинуваченого. Радянська історіографія розцінювала цю статтю як спосіб доведення вини, оскільки навряд чи могли б знайти 7 вільних свідків. (13) Але, якщо згадати, що послух не був прямим свідком, то тут можна вбачити звичаєву норму кровної поруки членів громади. За цього звичаю, якщо одна незацікавлена особа була свідком, інші довіряли їй або не довіряли. Це вирішувалось спільно. Отже, обвинувачений мав представити 7 вільних осіб, які б засвідчили його добру волю, й поручились за нього. В умовах общинного життя поручитись могли лише за дійсно добросовісну людину, адже тримати злочинця на території громади було небезпечним для решти мешканців.

Пом’якшення покарання для громади передбачала стаття 4 Розширеної редакції, яка дозволяла сплачувати віру стільки років, скільки зможе громада, якщо вбивця не знайдений. Крім того, пом’якшення покарання передбачалось у випадку, коли труп вбитої людини ніхто не впізнавав. У такому разі громада не сплачувала віри.

До правління князя Володимира, за звичаєм, смертної кари зазнавали розбійники. Володимир замінив смертну кару грошовим штрафом. Причина скасування смертної кари полягала в тому, що, за зізнанням самого Володимира, він “боявся гріха” і судові оплати можна було використати на військові потреби. (14) Смертна кара була поновлена за часів Ярослава Мудрого. Після його смерті Ярославичі замінили її грошовим штрафом. Це було реакцією на зміни, що відбулися в результаті посилення князівської великодержавної влади в роки правління Ізяслава Мстиславовича (1151 - 1154 рр.) та Ростислава Мстиславовича (1159 - 1167); стаття 2 “Руської Правди” зафіксувала скасування смертної кари за вбивство.

У багатьох статтях “Руської Правди” була передбачена відповідальність і за на нанесення тілесних ушкоджень - ран, побоїв. Найбільший штраф накладався за позбавлення руки - 40 гривень. Статті 3 та 4 Короткої редакції розрізняють їх в залежності від предмету, яким наносився удар: “Хто ударить батогом, чи жердиною, чи пястью чи рогом чи тилеснею, то 12 гривень, аще сего не постигнуть, то платити ему, то ту конец” (Ст. 14 за Академічним списком)

Розширена редакція передбачала покарання за образу дією, погрозу. В 24 статті говориться: “Аще ли винет мечь, а не утнет, то гривна кун” (Ст. 28 за Троїцьким списком). У Короткій редакції цьому злочину відповідала стаття 9. Великою образою вважалось штовхання людини: “Аще ли ринеть мужь мужа любо от себе, любо к себе, 3 гривне, а видока два виведеть, или будеть варяг или колбяг, то на роту” (Ст. 15 за Академічним списком). “Руська Правда” закріплювала право приватних осіб на рухоме і нерухоме майно, передбачала кримінальну відповідальність за діяння осіб, що на нього посягали. В давньоруському праві не було загального терміну для визначення права власності, оскільки зміст цього права залежав від того, хто був суб’єктом і що виступало в якості об’єкту цього права. Слід зазначити, що “Руська Правда” в Короткій редакції не знала спеціального терміну для означення крадіжки. Зміст цього злочину розкривався за допомогою таких слів, як “украдут”, “крадеть”. Крадіжка і злочинець, що її здійснив, одержали назву “татьба”, “тать” в Розширеній редакції. (Слова “татьба”, “тать” – старослов’янського походження, вони однокореневі зі словами “таємний”, “таю”, “таїтися“, що вказують на скритий від кого б то не було спосіб дій) (15) Терміном “татьба” в розглядуваній законодавчій пам’ятці означувалася будь-яка таємна крадіжка чужого майна, незалежно від місця її скоєння. У зв’язку з цим необхідно вказати на помилковість твердження про те, що в “Руській Правді” тільки частина крадіжок мала назву “татьба”. (16) Навпаки, в ряді статей цьому терміну надавалося ширше значення, ним позначались не лише крадіжки, а й інші злочини (зокрема, до татьби відносилось придбання вкраденого майна).

У Розширеній редакції питання відповідальності за крадіжку були більш детально диференційовані, у ній була встановлена ціла система майнових стягнень за крадіжку худоби, домашньої птиці та сільськогосподарських продуктів. Зокрема, було встановлено грошове відшкодування за викрадення коня, вола, корови, теляти, вівці тощо. Також передбачалась відповідальність за крадіжку човна, мисливських тварин і птахів. Ці статті містились і в Розширеній редакції “Руської правди”. Разом з тим у ній була встановлена відповідальність за крадіжку ряду предметів, які не згадувалися в Короткій редакції; встановлювався урок (відшкодування, яке отримував потерпілий) за крадіжку свині, поросяти, жеребця, молока, додатково передбачалася продажа (штраф, що йшов князю) за крадіжку бобра, збіжжя з комори чи з льоху. За певні майнові злочини передбачалось вигнання й конфіскація - “поток і пограбування”. В Розширеній редакції це покарання призначалося за розбій, конокрадство та підпал. Поток і пограбування за первісного суспільства означали вигнання злочинця разом із сім’єю з громади і знищення його майна. (17) Винуватці у вчиненні розбою, підпалів та конокрадства у добу Київської Русі підпадали під поталу: позбавлялися усіх прав, перетворювалися разом із членами їх сімей на рабів, а їх майно конфісковувалося і відходило князеві, державі.

Поряд із крадіжкою, що здійснювалася одним злочинцем, “Руська Правда” розрізняла також крадіжку, здійснювану кількома особами. Проте покарання співучасникам не диференціювалось, воно було однаковим для всіх учасників злочину. В статті 41 Розширеної редакції, зокрема, говорилось: “Адже крадет кто скот в хлеве или клеть, то же будет один, то платити ему 3 гривни и 30 кун; будет ли их много, всем по 3 гривни и по 30 кун платит(и)”. (18) Із змісту цієї статті, а також статей 35, 40, 42 бачимо, що “Руська Правда” розрізняла крадіжки за місцем та часом їх скоєння. Причому до “клітних” і “нічних” злодіїв застосовувалося суворіше покарання, ніж до “польових” і “денних”. У тих випадках, коли худоба була украдена на полі, із злодія стягувався штраф у 60 кун, тобто у три рази менше, ніж за крадіжку, вчинену із закритого приміщення. (19). Кунами або срібниками називали грошову одиницю Давньої Русі; в ХІ ст. на одну гривню припадало 25 кун.

Із тексту “Руської Правди” (Розширена редакція - ст.40; Коротка редакція - ст.38) бачимо, що найнебезпечнішою визнавалась крадіжка майна, що здійснювалась вночі із кліті, тобто із дерев’яної будівлі (житлового будинку, сараю, комори при будинку). Про це свідчить те, що вбивство злодія, спійманого вночі у дворі (“у кліті”), або безпосередньо в процесі крадіжки не тягло за собою покарання. Ця норма “Руської Правди” мала аналог у договорах Русі з Візантією. Так, згідно із договором Олега “якщо вкраде щось русин у християнина, або християнин у русина і буде впійманим злодій окраденним, а злодій стане чинити супротив і буде вбитий, то смерть його не буде відшкодовуватися ні християнам, ні русинам…якщо ж пійманий злодій віддасть себе в руки окраденому без супротиву, потрібно його зв’язати (арештувати)”. (20) Порівняно з нічною, крадіжка вдень із приміщення вважалась менш небезпечною. За її скоєння з “клітного” злодія стягувалося 3 гривні продажі.

За статтею 37 Розширеної редакції, злодія можна було скарати на смерть тільки у винятковому випадку - коли його буде схоплено на місці злочину і не вдасться зв’язати. Якщо ж вдавалося зв’язати, то вбивство його заборонялось; такого злодія слід було видати князю, і покарання мало бути здійнене власником майна. “Руська Правда” кодифікувала давній звичай покарання самосудом “ на гарячому ” – в момент скоєння злочину. Це могло відбутися лише вночі, оскільки осквернити руки вбивством людини, хай навіть і злочинця, при денному світлі вважалося образою Сварога та духів померлих предків.

“Руська Правда” передбачала відповідальність за пошкодження, знищення чужого майна. Так, пошкодження борті, сіток для ловлі птахів, знищення коня, худоби тягло за собою відшкодування збитків власнику і штраф, який надходив до державної казни. Згадувала “Руська Правда” і про пошкодження зброї та одягу. Найбільш суворо каралось оволодіння чужою нерухомістю, пошкодження межових знаків, привласнення речей, позначених таврами(ст. 34 Короткої редакції: “А иже межу переореть любо перетес...”; ст. 72 Розширеної редакції: “Аже межу перетнет бортную, или рослинную разореть или дворную тином перегородить межу...”). Злочином проти власності вважалося і незаконне користування чужими речами. Воно каралося нарівні з татьбою. Так, штраф в 3 гривні передбачався тому, “хто поїде на чужому коні, не спитавши у господаря” (ст. 12 Короткої редакції). М’якість покарання за таке правопорушення зумовлювалась впливом звичаю, за яким майно первинно складало власність усього роду, і кожен член спільноти мав право ним користуватися. Названими діяннями обмежувалась система злочинів проти власності за “Руською Правдою”. Вона не знала пограбування як окремого виду злочину у сучасному значенні цього діяння (як злочину проти власності). За “Руською Правдою” існував особливий вид вбивства - вбивство “в розбої”.(Ст. 20 Короткої, ст.3 і 7 Розширеної редакції).

Як бачимо, у “Руській Правді” містились достатньо розроблені для свого часу постанови про злочини проти особи та власності, а також визнавалась співучасть у скоєнні злочину, встановлювалась персональна кримінальна відповідальність кожного з її учасників та передбачалась винагорода викривачам злочину. Цей юридичний документ оперував спеціальною кримінально-правовою термінологією, в ньому була здійснена диференціація злочинів проти власності як за способом, так і за місцем їх скоєння. “Руська Правда” брала до уваги злочинне посягання на життя та здоров’я особи, а також честь та гідність соціальної верхівки (князів та княжих мужів).

Історики припускають, що “Руська Правда” регулювала кримінально-правові відносини і під час татарської навали (1240-1363), а литовський князь Ольгерд, що вигнав татарських загарбників з України, включив усі закони і звичаї Київської Русі до Статуту Князівства Литовського. (21) Цей Статут разом із паралельно діючим Магдебурзьким правом визначали чинність кримінальних законів в Україні аж до 1654 року – часу возз’єднання України з Росією. Щоправда Магдебурзьке право передбачало більш суворі види покарань та було нещадним до представників нижчих суспільних верств. Так, згідно з Магдебурзьким правом за вбивство передбачались такі покарання:

1. Хто вбив людину з метою наживи, має бути прив’язаний до коня і волочений кругом ринку, а потім втиснений у колесо.

2. Коли вбив другого через помсту, має бути мечем покараний.

3. Хто уб’є внаслідок самооборони або стріляючи в птаха, зрізуючи дерево, тобто випадково, і коли доведе свідками, має заплатити за голову.(22) Тому, щоб не допустити надмірної жорстокості покарань, контролюючі функції продовжувала виконувати громада, яка мала право змінювати міру покарання. Керуючись засадами звичаєвого права, вона обстоювала інтереси мікросоціуму та його життєдіяльності. Беручи до уваги ступінь корисності конкретного індивіда, визначала доречність застосування суворого покарання. Ідеалом права для неї була не рівність, а навпаки – вирішення кожної справи з урахуванням не лише об’єктивних обставин, а й особистих характеристик сторін. Основним недоліком закону, на переконання народу, була його абстрактна форма, яка ігнорувала конкретну особистість.

Особливим чином регламентувалися кримінально-правові відносини козацтва. За січовим кримінальним правом суб’єктом злочину був саме козак: джура, наприклад, за січовим правом, не підлягав карності оскільки ще не був козаком, так само як і той, хто вже жив у курені, але ще не був зарахованим до козацького товариства.

Серед норм звичаєвого права запорожців найбільший розвиток отримали норми кримінально-правового характеру. Вони мали яскраво виражений публічний характер, захищали внутрішній устрій Запорозької Січі від злочинців сприяли встановленню суворої дисципліни і субординації у Війську Запорозькому. У звичаєвому праві запорозьких козаків злочином у матеріальному розумінні вважалася дія, що спричинила шкоду та збиток життю, здоров’ю, майну, честі окремої особи або всього Війська Запорозького. Козацьке право передбачало досить широкий перелік злочинів, які розподілялися в залежності від об’єкту злочину на декілька видів: службові, проти порядку управління й суду, особи, власності, моралі.

Характерною рисою кримінального права запорожців була корпоративність. Саме тому найтяжчими злочинами вважалися убивство козака, а також злочин проти військового порядку, січової влади й суду. Дезертирство каралося смертю. За ухвалою суду винного забивали до смерті киями й конфіскували його майно. (23) Дезертирством вважалось і невиконання дорученого завдання при відрядженні. Від половини ХУШ ст. дезертирство набирає характеру російського військового злочину - самовільного відходу без дозволу курінного отамана з того місця, де розташована військова частина, при чому, цей відхід не відрізнявся від самовільної відлучки. Жорстокі покарання встановлювали для злодіїв і грабіжників, особливо, якщо мова йшла про крадіжки й пограбування січового або церковного майна. Ці покарання злочинців здійснювалися з метою відплати за вчинений злочин, відшкодування збитків потерпілому або козацькому товариству в цілому, перестороги іншим козакам утримуватися від злочинних вчинків під загрозою смертної кари або суворих тілесних покарань. Всі покарання носили, за звичаєм, виключно публічний характер.

У Запорізькій Січі досить широко застосовували смертну кару як засіб швидко і без особливих витрат позбутися злочинців. Порівняльний аналіз норм кримінально-правового характеру козацького права і Литовських статутів свідчить, що склади злочинів, за які була передбачена смертна кара на Запорожжі, в основному співпадали з аналогічними в Литовських статутах. Разом з тим, в Запорозькій Січі існував цілий ряд специфічних складів злочинів, пов’язаних з військовою організацією запорозького товариства, за які козацьким правом передбачалося винесення смертних вироків, при чому, застосовувалися різні види “простої” і “кваліфікованої” смертної кари.

Пом‘якшувальні обставини (щиросердне каяття, наявність малолітніх дітей чи несплачених боргів тощо), замінював смертну кару тілесними покараннями, передавав злочинців на поруки та ін. Існував звичай звільняти від покарання козака за той злочин, що він вчинив перед тим, як вступив до січового братства, тобто вступ до куреня, так би мовити очищав людину.

Ще чіткіше простежується розрізнення майнових та особистих покарань у козацькому судочинстві. Майнове покарання полягало в тому, що майно засудженого відбиралося судом на свою користь. Звідси вирази: “на уряд вину взяти”, “виною (панською) скарати”, “на худобі скарати” і т.д. Особисті покарання, перш за все розраховані на те, щоб присоромити злочинця: його виставляли на вселюдне видовисько, прив’язуючи посеред міста торгового дня біля особливого стовпа (слупа) чи прингера. Остання назва засвідчує, що цю кару запозичено з Магдебурського права. Прив’язаний перебував біля стовпа більшу половину дня, але в більшості випадків його карали ще й побиттям киями, нагайками та обухами.

Серед покарань мало місце й таке як вигнання геть із міста чи з села через соцького, подвійського, а то й через ката. Якщо взяти до уваги, що це робилося прилюдно в ярмарковий день, і що кат гнав перед собою засудженого, б’ючи його києм, то зрозумілим стає вислів судових вироків про “вибитого-випудженого з міста”, “срамотного”, що став “обридженим от людей”. Інколи в судових вироках про вигнання вживалися більш м”які форми: “дорогу їм (винуватим) з міста йти вказати”. Вигнанець поривав усі зв’язки з місцевістю і людьми; юридично він позбавлявся права повернутися назад, а мешканці під загрозою вини (штрафу) не повинні були“ в домівці оного злочинця переховувати”.

Покаранням винного за злочин скривджений може задовольнити своє почуття помсти за кривду, але не може повернути втрачене. Тому природно, що поруч з покараннями в судах застосовувалась практика відшкодування скривдженому – виплата вартості втраченого майна чи худоби, тобто майнові покарання. В даному разі може виникнути три ситуації: а) винний повертає грішми ціну заподіяної шкоди; б) винний не має грошей для відшкодування, але має майно; в) винний не маючи ні майна, ні грошей, не в змозі відшкодувати збитки. Перша ситуація не викликає ніяких пояснень. Щодо другої, то скривдженому надається право пограбувати винного: скривджений через сторонніх людей оцінював худобу винного, речі чи навіть будівлі з землею і брав собі стільки майна, щоб воно за оцінкою не перевищувало нанесених збитків, але брав його не в свою власність, а в тимчасове користування, сподіваючись, що винний з часом відшкодує йому збитки. Винному визначався термін для викупу свого пограбованого майна. Коли ж цей термін минав і майно було не викуплене, воно переходило у власність скривдженого.

У третьому випадку, коли у винного ніякого майна не було, він ішов до скривдженого у найми (“на виріб”) на певний термін. Коли цей термін закінчувався, йому вільно було або надалі залишатися на службі, або залишити її. Під час виробу винний повинен бути слухняним, а господар не мав права над ним збиткуватися.

Коли ж, не відслуживши певного терміну, виданий на виріб втікав, то скривдженому надавалося право розшукати його й повернути як невільника, чому сприяв уряд. Коли втікав той, кого скривдженому було видано на горло, а він горлом йому дарував і взяв на виріб, втікача скривджений мав право скарати на горло.

Жорстокість кримінально-правових норм звичаєвого права на Січі, в цілому, не відлякувала людей. Навпаки, їх побут і звичаї поширювалися на інші райони країни. Більшості населення імпонували козацька волелюбність і незалежність поглядів, ідея рівноправності всіх членів спільноти, лицарство і готовність до самопожертви на благо батьківщини в боротьбі з ворогами.

Кримінальне судочинство провадилося на стадіях:

· порушення кримінальної справи;

· попереднє розслідування;

· передача обвинуваченого до суду;

· судовий розгляд справи та оголошення вироку;

· оскарження та зміна вироку;

· виконання вироку (24)

При вчиненні тяжких злочинів на стадії порушення кримінальної справи існував звичай поволання - оголошення, оповіщення сусідів та громади у людних місцях. Найхарактернішим було поволання у зв’язку з убивством: коли вбивця невідомий або зумів утекти, представник влади в присутності родичів над трупом убитого мав оголосити ім’я та прізвище вбитого, показати рани. Вдруге це робилося під час похорону на чотирьох кутах найбільш людного місця - ринку. Поволання було покликане закарбувати в пам’яті людей факт убивства і налаштувати громаду на прагнення справедливого розслідування.(25)

У Магдебурзькому праві звичай поволання був уведений у систему правочинства у формі певної обрядодії: урядники здійснювали поволання, тим самим ніби викликаючи вбивцю на суд, причому робили це аж чотири рази (вперше - безпосередньо на місці злочину, вдруге - на середині дороги від цього місця до суду, втретє - над трупом, вчетверте - перед судом.(26)

Детально розроблена процедура попереднього розслідування зафіксована вже в “Руській Правді”. Воно проводилось, за звичаєм, самою зацікавленою стороною (позивачем). Звичаєвий елемент наявний у поетапному процесі розшуку злочинця, що включав заклич, звід, гоніння слід.у

Сутність закличу визначена в статтях 32 та 34 Розширеної редакції. У ст. 34 говориться: “Аче кто погубить, или оружье, или порт, а заповесть на торгу, а после познаеть в своем городе, свое ему лицемь взяти, а за обиду платити ему 3 гривни”. (ст.40 за Троїцьким списком) Тобто, якщо в когось пропаде кінь, зброя чи одяг, потерпілий оголошує про це на торгу. Якщо за три дні після закличу річ знаходилась у будь-кого, то останній вважався відповідачем. Відповідач зобов’язаний був повернути річ і сплатити штраф. Заклич дієвим способом розшуку злодія, або ж особи, що незаконно володіє річчю. Ця процедура мала давнє походження. Вона виникла тоді, коли слов’янське суспільство існувало в складі племен або племінних союзів. У ті часи всі люди, що входили до певної спільності, були пов’язані між собою або круговою порукою, або взаємозалежністю. Громаді невигідно було тримати поміж себе злодія, і кожен розумів, якщо він недбало поставиться до закличу, злодій буде на свободі, і наступною жертвою може стати він. Тому заклич не лишався без уваги, члени громади брали опосередковану участь у розшуку злодія.

Звід (свод) становив собою процедуру розшуку особи, що незаконно присвоїла собі чужу річ. У Короткій редакції про звід говорить ст.14: “...аще познаеть кто, не емлеть его, то не рци ему мое, но рци ему тако: поиди на свод, где если взял, или не поидеть, то проручника за пять дни” (Ст. 16 за Академічним списком). Звід застосовувався в тому випадку, коли річ знаходилася до закличу, або ж вона була знайдена в чужому місті чи миру, але особа, у якої знайшли чи бачили цю річ, заперечувала недобросовісність володіння.

Власник загубленої чи викраденої речі не міг просто її відібрати, а звертався до особи, в якої він побачив цю річ, з вимогою доведення добросовісності володіння нею. Якщо останній не був злодієм (татем), він разом з позивачем йшов до тієї особи, в якої він придбав цю річ. Тепер вже відповідачем була ця особа. Звід йшов доти, допоки не зупинявся на особі, котра не могла пояснити, яким чином в неї опинилась розшукувана річ. Така людина визнавалась злодієм з усіма наслідками. Цікаво зазначити, що недобросовісність володіння не обов’язково означала викрадення речі. Адже її можна було знайти.

Стаття 16 Короткої редакції та стаття 38 Розширеної редакції “Руської Правди” встановлюють процедуру розшуку викраденої челяді, котра у не відрізняється від розшуку речей. Якщо викрадену річ або челядина треба було шукати за межами міста, то власник вів звід лише до третьої особи, котра зобов’язана була сплатити йому вартість речі, а сама отримувала право продовжити звід. “Аже будеть во единомь городе, то ити исцецу до конця того свода, будеть ли то звід по землям, то ити ему до третьего свода, а што будеть лице, то тому платити третьему кунами за лице, а с лицем ити до конца свода, а истцю ждати прока, а кьде снидеть на конечняго, то тому все платити и продажью” (ст.36 Розширеної редакції; ст. 32 за Троїцьким списком)

Гоніння сліду полягало в переслідуванні злодія по залишених слідах. Процедура регулювалась статтею 77 Розширеної редакції. Якщо сліди губились, власник припиняв пошук. Якщо ж вели до якогось селища, його мешканці повинні були відвести підозру в крадіжці і взяти участь у розшуку злочинця: “Не будет ли татя, то по следу женуть, аже не будеть следа ли к селу, или к товару, а не отсочять от собе следа, ни едуть на след или отобьються, то темь платити татьбу и продажью; а след гнати с чюжими людми, а с послухами; погубять след на гостинце на велице, а села не будет, или на пусте,кьд же не будет ни села, ни людии, то платити ни продажи, ни татьби”(Ст. 43 за Троїцьким списком) Ця стаття свідчить про звичай кругової поруки членів громади та їх взаємної відповідальністі. Адже коли мешканці селища відмовлялись брати участь у розшуку злочинця, то вони автоматично підлягали колективній відповідальності за здійснену крадіжку. Як вже зазначалось, тримати на території селища злодія невигідно було нікому з його мешканців; його знаходили, а результати, отримані в ході проведення зводу та гоніння сліду були підставою для судових рішень.

У процесі попереднього розслідування збиралися докази - фактичні дані, на підставі яких органи судочинства встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння. (27) Доказом, за звичаєм, вважалася і так звана “видавка” (“викидщина”, “заклад”). Суть її полягала в тому, що при зверненні до суду одна із сторін, щоб довести свою правоту, закладалася особистим майном, здоров’ям чи навіть життям (“заклад на горло”). У разі доведення її неправоти, сторона “викидалася” майном, давала “руку на відсіч” чи навіть йшла на добровільну смерть. Важливе місце у низці доказів мало свідчення. Свідками вважалися громадяни, яким відомі були певні обставини, що мали значення для розгляду конкретної кримінальної справи. (28)

В руських судах застосовувалися показання свідків факту вчинення злочину - видоків та показання свідків алібі – послухів. Алібі – це твердження підозрюваного чи обвинуваченого про те, що він не міг бути виконавцем інкримінованого злочину, бо в момент його скоєння перебував в іншому місці. (29) Якщо свідки на суд не з’явилися, а їх необхідно допитати, суд посилав до них своїх представників, котрі мали допитати їх і представити судові письмові або усні доповіді. Якщо свідок з поважних причин не зміг з’явитися до вищого суду, йому дозволялося своє свідчення надати місцевому суду, котрий в свою чергу у письмовому вигляді пересилає його до належного суду.

За звичаєм козацького кримінально-процесуального права попереднє слідство провадили, як правило, осавул, довбиш або інші уповноважені посадові особи. Доказами вважалися власне зізнання обвинуваченого, показання свідків, речові докази, висновки експертів. Важливе значення мали письмові документи: векселі, розписки та ін. Під час допиту обвинувачених і свідків військовий писар вів протокол за установленою (традиційною) формою, складалися реєстри викрадених речей, а також майна обвинуваченого, котре після розгляду справи в суді призначалося для покриття збитків скривдженої сторони, а також судових витрат. Процесуальні дії досудового розслідування, провадження слідства, методи доказу були досить ретельними, і коли справа доходила до суду, не могло бути сумнівів в причетності чи непричетності до злочину запорожця. Досить повне уявлення про хід розшуку, слідства і покарання дає випадок, що стався в селі Подолки Полкової сотні Гадяцького полку в 1725 р. “Підданий” Кириченко в маєтку старшини покрав бджоли. Місцеві жителі самостійно провели розшук і викрили злодія. В ході допиту Кириченко зізнався, що вчинив злочин разом із “слободським чоловіком” Гнатом Квашею. Для встановлення істини наказний сотник Сулима наказав побити обох, а потім “посадити до указу”. Мешканці ж села, не вдовольнившись цим, ще раз побили злочинців, при чому найбільше дісталося Кваші, оскільки він сам не зізнався у вчиненні злочину. На третій день він помер. Власник села звернувся до Генеральної військової канцелярії з проханням провести “правдивий розиск”. Спеціально зібрана для цього комісія здійснила повторне слідство і встановила, зокрема, що розшук викрадених бджіл проводився посполитими досить професійно. Так, спочатку біля місця крадіжки знайшли чобота, обміряли його, а потім простежили, куди веде слід від чобота. Саме так і вийшли на злодія. В слідстві та у винесенні вироку брав участь війт села. При чому, під час допиту Квашу попереджали - коли скаже правду, то його відпустять без сплати штрафу: “Будеш ти прост і все твоє при тобі буде”. Неправда коштувала йому життя. (30)

І тоді наставав момент виконання ухвали суду: найчастіше карали різками, били палицями по п’ятах або кийками по підошвах, із пістолів розстрілювали; за зраду пов’язували руку й ногу та одрубували їх; за скривдження дівчат до стовпа ставили, злодіїв вішали на шибениці. Щоправда, російський уряд пробував на себе взяти остаточну санкцію вироків, що й було оголошено Указом 1749 р, але, наприклад, смертні кари все-таки практикувалися в Січі до останніх днів її існування. (31)

Передача обвинуваченого до суду відбувалася після перевірки матеріалів попереднього розслідування та аналізу доказів.Звинувачений мав перебувати під наглядом суду певний досудовий термін і з’являтися за першою його вимогою. Якщо ж звинувачений ухилявся від виконання розпоряджень суду, його ув’язнювали до остаточного розв’язання справи, складаючи відповідну постанову. За “Руською Правдою”, з досудового ув’язнення обвинуваченого можна було брати на поруки. Поручники відповідали за нього (що той не втече), а при необхідності, вони самі припровадять його до суду. Якщо ж обвинувачений втече або не виконає умов поручників, то останні зобов’язувалися відшкодувати збитки або самим понести покарання, якого заслуговує обвинувачений. На поруки могли брати як близькі родичі – батько, брат, зять, - так і чужі “добрі люди”. Кількість поручників не обмежувалася.

Практика козацьких судів використовувала ув’язнення як кару, наприклад, за незаконну апеляцію, за неповернення краденого і за крадіжку, за покривання злодіїв, за перелюб тощо. Таке ув’язнення мало різні форми: держання на гарматі з закутою шиєю, утримання в приміщенні – в’язниці, шопі, хаті під вартою. При цьому, злочинця заковували в кайдани, в колодку. Ще й досі зустрічається вислів “сільська колода”. Це означало, що в цю колоду забивали всіх, кого потрібно було в селі посадити до в’язниці. Щоб перевести в’язня до іншого міста чи села, робили похідну колодку на одну ногу, щоб злочинець не міг втекти.

Безпосередній розгляд судової справи відбувався на засіданні суду.

Судова система змінювалась в залежності від державного устрою та історичних етапів розвитку правової системи.

· У Київській Русі діяли світські суди (суд князя, суд княжих намісників, посадника, общинний суд у вотчинній та вічовій формах та церковні суди (архиєпископський, єпископський, архімандрита, митрополита);

· Судові установи Великолитовської держави поділялися на копні, гродські, станові, земські, підкоморські, а також міські; спочатку ратушні, а з ХУ століття магістратські (суди міст, що одержали Магдебурзьке право і перебували на самоврядуванні);

· Суди періоду Гетьманщини поділялася на Генеральний військовий суд, якому підпорядковувалися полкові та сотенні суди, церковні, цехові та магістратські суди, а також сільські (копні, вотчинні, третейські, ярмарочні, мирові). Після судової реформи 1760-1763 року Генеральний військовий суд підпорядкував земські, міські, підкоморські суди поряд з якими діяли сільські суди. У систему судочинства входив також доменіальний суд (суд пана для селян або священника на церковних землях);

· Судова система України під владою Москви включала Інститут мирових суддів (повітових, міських) та окружних судів, а також військові суди. (32)

До ХУ століття сформувалась складна і розгалужена система судочинства, яка до часів гетьманування Богдана Хмельницького мала становий характер. Шляхту судили так звані урядові або статутові суди (гродські й земські), які у своїй діяльності керувалися Литовським статутом. У містах, які жили за Магдебурзьким правом, існували ратушні суди, які у ХУ столітті було замінено магістратськими: вони судили міщан. Сільське судочинство зазвичай здійснювалося громадою. Так діяли суди сільських старійшин, волосний, третейський та суд сільського сходу, який за “Руською Правдою” називався вервним або копним (зборовим). Так звані одноосібні суди - сільського старости (війта), панський (доменіальний), волосного старшини – вершилися під наглядом уповноважених членів громади. За злочини проти віри і церкви судив церковний суд. Козацтво у Запорізькій Січі мало свій судоустрій: основні функції суддів виконували кошовий отаман, військовий осавул, курінні отамани, які були членами військового суду та військової ради. (33) За Богдана Хмельницького на території Гетьманщини відбулися зміни у судоустрої: були ліквідовані суди земські та гродські, а також суди сільських війтів та панські (доменіальні); а замість них запроваджено козацькі суди (Генеральний, полковий, сотенний). Поряд з ними деякий час діяли міські суди (магістратські), які скоро злилися із козацькими у сотнях – із сотенними, у полках – із полковими.

Первісна общиннна форма суду утворилася ще в додержавні часи. Прототипом копних (зборових) судів в Україні були віча,які діяли на ранній стадії розвитку суспільства вже в першому тисячолітті до нашої ери і мали надзвичайно великі, необмежені права, керуючи життям племені-громади. М.Грушевський писав писав: “Щодо складу віча літописи нігде не говорять про нього спеціально, та з натяків їх видно, що у вічі брала участь вся свобідня людність землі – города, пригородів, але тільки самі господарі, голови родини”. (34) Про побутування віч підтверджують записи Велесової книги: “Про це мовилося, як обирали князів староотці наші. І так правили п’ятнадцять віків через віче. А збиратися на нього і судити будь-кого із старшин годилося уночі”. (35) Копні суди відповідали уявленням стародавнього люду про суд “скорий, правий та для всіх рівний”, були публічними, проводилися в одному й тому ж місці. Акти копних судів засвідчують, що кожна копа мала своє постійне, здавна встановлене місце зборів. Характерною рисою копного судочинства було те, що в ньому мало місце поєднання слідчого, судового і виконавчого органів. Копні суди в Україні були поширеними, виступали носіями традицій звичаєвого права. Особливого значення вони набули під час перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського. За допомогою цих інститутів громадського самоврядування селяни та міщани не лише боролися з правопорушеннями, а й самостійно вирішували питання внутрішнього громадського життя, незалежно від місцевої адміністрації. Підсудність копного суду була досить широкою. Він розглядав земельні суперечки, справи про заорювання меж, крадіжки худоби, фізичні ушкодження, вбивства. Копний суд мав право на призначення таких покарань: штраф, тілесні покарання, страта. Характерно, що копні суди самостійно здійснювали розшук обвинуваченого, розгляд справи, виносили вирок та здійснювали покарання винного.

У Статуті 1529 року копний суд уперше отримав законодавче визнання. У статті 1, розділу VI йшлося, що у випадку, якщо когось із воєвод або старост буде обвинувачено, він має з’явитися на перший найближчий сейм або відповідати в суді; втім, якщо він буде хворим чи зайнятим на господарській службі або копі, то справа відкладалася. Такий запис свідчив про те, що навіть радні пани могли бути зайнятими в копних судах. Копне процесуальне право не дотримувалося станового поділу суспільства. У Статуті зазначено, що вирішення справ в усіх тих випадках, коли немає відповідних писаних законів, має відбуватися за стародавніми звичаями (розд. УІ, арт. 1, 5, 25; розд. УШ, арт. 6).

У порядку судочинства копа наслідувала давні звичаї, сукупність яких називається копним правом. Так звані сходатаї говорили “звичай права нашого копного”, протиставляючи це право праву посполитому, під яким малися на увазі писані закони, викладені в Литовському Статуті. Деякі звичаї копного права кодифікувалися Статутом; про них сходатаї казали: “Копний звичай, в праві посполитім описаний”.

Якщо злочином порушувалися права приватної особи, то за копним правом ображеному самому надавалось право відшукувати свого кривдника. Позивач розпитував людей, збирав письмові докази та можливі їх підтвердження; якщо ж при цьому він не міг віднайти шкідника і підозрював, що злочинець знаходиться в межах сільської общини, то мав право вимагати зібрання копи. Для цього він звертався до поміщиків, котрі на його прохання посилали своїх селян на віче. Позивач також мав право звернутися до міського уряду, де отримував урядовий лист до всіх навколишніх поселень, які утворювали общину, з вимогою зібратися на копу (“йти на копу”, “йти до права”) у призначений час і місце. Такі ж листи уряд посилав від свого імені.(36) Поміщицький селянин, що бажав запропонувати справу для розгляду копного суду, звертався до свого поміщика, щоб той оповістив навколишні села та призначив місце й час зібрання.

Всі поселення, що складали общину, повинні були з’явитися на копу в призначений час; коли ж якесь село ігнорувало наказ, копа обирала депутатів, котрі разом із возним з’ясовували причини неявки. Якщо підтверджувався факт ігнорування, то сільська громада, що не з’явилася на зібрання, несла усі матеріальні витрати позивача – таке відшкодування скривдженій стороні передбачалося звичаєвим правом. Копа виносила вирок і про задоволення усіх вимог позивача та розшуку злочинця серед членів цієї громади. Правило, на якому ґрунтувався такий вирок, називалось “за невиходом виплачувати шкоду”. (37) Скаргу позивача копа мала вислухати мовчки, не перепиняючи виступаючого, після чого з’ясовувала всі обставини злочину й визначала винного. До винесення вироку сходатаї (обрані члени копи) мали вчинити допит осіб - “ опит ” (вислухати опит, опитувати), причетних до справи та дослідити знаки доказів злочину – “ лик ” (копа ликом знаходить шкідника, копа виходить на лик, хто вчинив шкоду).

Після вислуханої скарги, сходатаї розпочинали нараду, обговорюючи між собою суть справи. Якщо на нараді хтось із сходатаїв проговорився, що знає злочинця чи підозрюваного, то позивач вимагав від копників засвідчення цих слів; після цього копа або оголошувала ім’я злочинця, або мусила відшкодувати всі витрати позивачеві, і надалі займатися пошуком злочинця, тобто відповідати копою. Позивач сам міг назвати ім’я злочинця (кому дає вину) або оголосити винною людину, яка знала особисто злочинця, але не виказувала його. Коли позивач не погоджувався з вироком копи, то мав право вимагати здійснення тортур над підозрюваним. Якщо ж підозрюваний був людиною шанованою, із незаплямованою репутацією, то копа могла піддати його тортурам лише за умови підтвердження звинувачень під присягою. Тортури відбувалися в присутності копи, підозрюваного били прутами та палили вогнем. Несправедливе звинувачення каралося штрафом на користь підозрюваного - за муки. За “Збірником прав, за якими судиться Малоросійський народ”, “кожен суддя повинен знати, який то тяжкий гріх під приводом справедливості невинну людину погубити або скалічити, або позбавити її честі, а щоб уникнути необхідно обдумати, у яких справах звинуваченого необхідно допитувати або піддавати тортурам, а коли його від цього звільнити, пам’ятаючи про існування справедливого суду Божого…”; “…ніхто, а тим паче судові чиновники і службовці, не відважувались підбурювати злочинців зводити наклеп на інших людей, а якби те трапилось, то такого повинні судити як підбурювача.” (38)

Позивач мав право тричі збирати копу, якщо необхідно було надати додаткові докази обставин злочину. Поміщик дбав про те, щоб мешканці цього села, ухиляючись від відповідальності “не розійшлися в розбрід”. Поміж кожним зібранням-сходкою призначалося три дні, протягом яких позивач продовжував розшуки злочинця, а сходатаї збирали свідчення “синів та слуг своїх”.

Якщо копа на всіх трьох сходках оголошує, що їй нічого не відомо ні про злочин, ні про злочинця, а позивач не може вказати на злочинця чи підозрюваного, копне право дає можливість позивачеві вибрати по кілька осіб з усіх сіл, присутніх на копі, і вимагати від них присяги в тому, що вони нічого не знають про злочин. Після третього зібрання другого дня копа збирається знову і сходатаї, обрані позивачем, приводяться до присяги; якщо хтось відмовляється, має сплатити всі судові витрати й вдовольнити вимоги позивача.

До процесуальних методів копного суду з метою викриття злочинця належали заходи, що йменувалися в актах копних судів знаками. До них переважно належали сліди, залишені злочинцем, труп убитої людини тощо. Якщо доказом були сліди, то позивач, зібравши на копу сходатаїв усіх сіл та запросивши сторонніх людей, “гнав слід”. Копа, “взявши слід”, де вчинено злочин, вела його до кордону з іншим селом, що входило до складу общини. Коли це село на копу не з’явилялося, а “слід” доводив до його землі, то копа, “зупинившись на цьому слідові”, викликала сходатаїв, вимагаючи вийти, “взяти слід” і відвести його від своєї землі до чужого кордону, що й вимагало звичаєве право. Якщо на виклик ніхто не з’являвся, копа ночувала “на сліду” і другого дня вдруге і втретє викликала мешканців села; якщо й після цього ніхто не з’являвся, то копа, залишаючись “на сліду”, виносила вирок: селу сплатити всі витрати позивачеві, за нанесену злочинцем шкоду, а також всі збитки, які поніс він, розшукуючи злочинця.

Якщо в окрузі общини знаходили труп невідомої убитої людини і ніхто не звертався зі скаргою про вбивство, то поміщик або управляючий, скликав сходатаїв для опитування, яке відбувалося поряд із місцем злочину. Спершу допитувалися селяни, на землях яких був знайдений труп, потім поміщик чи урядник тричі запитував сходатаїв, чи не відомо їм, хто є вбитий та хто є вбивця і, якщо відповідь була негативною, кожен мав присягнути, що йому нічого не відомо про це. Сходатаї також присягали у тому, що ніхто з мешканців села не вчинив цього злочину. Лише потім копа ховала труп, складала акт копного слідства і вносила його до актових книг. (39)

До процесуальних дій, які відбувалися в межах копного суду відноситься обшук, який, за звичаєвим правом та сприяння громади проводить сам позивач. Вислухавши скаргу та аргументовані докази позивача, громада зобов’язана видати злочинця, з яким позивач міг примиритися і отримати відшкодування за спільною домовленістю або припровадити злочинця до копного суду. Коли злочинець заслуговував смертної кари, позивач мав запросити ката. Копа, вислухавши скаргу позивача та розглянувши подані ним докази, допитувала обвинуваченого і піддавала його тортурам. Після закінчення слідства копа ухвалювала вирок, і якщо обвинувачуваний за свій злочин підлягав смертній карі, він передавався до рук ката.

“Уставу Володимира” фіксує факт хрещення Русі, віддзеркалює договірні відносини між княжою і церковною владою, визначає місце церковної організації в Київській державі, віддає їй десяту частину земель, надходжень від княжих торгівельних, судових зборів і мита, врожаю та приплоду домашніх тварин і птиці, звільняє духовенство і підлеглих йому церковних людей від світського судочинства, тобто, надає їм судовий імунітет, забороняє княжим дітям, родичам і службовцям втручатися в церковні справи, встановлює обсяг юрисдикції церкви. Зокрема, до компетенції церковних судів віддавалися всі справи про розлучення, про порушення шлюбної вірності, про викрадення дівчини або чужої дружини, про з ґ валтування, про майнові спори між чоловіком і дружиною, про укладання шлюбних відносин між родичами та свояками, про чаклунство, про спадкоємство братів, про лайливу образу особистості, про церковні крадіжки, про розривання могил, нищення хрестів і навіть таку форму образи як “покусання” один одного під час бійки чи сварки. Процесуальний порядок розгляду справ був чітко установленим, його завжди дотримувалися, але міри покарання, як правило, в Уставі не визначалось. Якщо та чи інша справа стосувалася інтересів і церковних, і княжих людей, то їх розглядав спільний суд. (40)

Багато правових норм Уставу виходили з біблійних заповідей, Еклоги - візантійського законодавчого зводу ХІІІ століття “Закону Судного людем” - південно-слов’янської переробки, Еклоги, Прохірону - візантійського зводу законів ІХ століття, П’ятикнижжя Мойсея та інших пам’яток світової правової культури. (41) Проголошуючи незалежність церковного та княжого судів і посилаючись на правонаступництво з Уставом Володимира, розглядувана пам’ятка правової культури Київської Русі містить систему правових норм, які регулюють порядок укладання шлюбу і шлюбних відносин, взаємин церковної влади з зовнішнім світом, відомчі взаємовідносини у церкві, правовий статус її служителів, а також закріплює їхні привілеї.

Окремі статті Уставу мали вказівки на злочинні дії ченців, священників та членів їх сімей (блуд, пияцтво, порушення меж своїх приходів при виконанні обрядів, зв’язок з іновірцями або відлучення від церкви, самовільний розстриг тощо). Відлучення від церкви й прокляття загрожувало тому, хто втручатиметься в справи церковних судів. Вважалося злочином і підлягало церковному суду споживання кінського й ведмежого м’яса, а також м’яса задушених (а не зарізаних) тварин і птиць.

Козацький суд ґрунтувався виключно на нормах усного права; писані закони інших держав не мали чинності. Суд мав кілька інстанцій. Для козаків, що жили у паланках, таких інстанцій було чотири: паланковий суд, курінний отаман, військовий суддя і кошовий отаман. Для січовиків першою інстанцією був курінний отаман. Кошовий отаман вважався найвищим суддею. Військовий суддя мав право на розгляд і на поради сторонам. Право остаточного винесення присуду належало лише кошовому отаману. Писар вів протокол допиту, викладав присуд старшини на раді, оповіщав про судову ухвалу козаків, які жили в паланках. Осавул вів слідство, розглядав скарги на місцях, стежив за виконанням судових ухвал. Довбиш допомагав осавулу при екзекуціях, читав постанову суду на місці страти. Курінні отамани могли розглядати позови і виконувати тілесні покарання, призначені їх куренів, суд мали здійснювати отамани цих куренів. У паланках, хуторах і слободах, розташованих за межами Січі, був паланковий суд в особі паланкового полковника та його помічників – писаря та осавула.(42) За докази в судовому процесі правили визнання сторін, показання свідків, різні письмові джерела (розписки в одержанні грошей чи майна). Розгляд справи починався з умовляння злочинця покаятися у вчиненому злочині. У разі відмови давати показання обвинуваченого допитували з тортурами. Катування відбувалося не лише в січовій в’язниці, а й в паланковій. Коли злочинець визнавав свою провину, старшина на сходці виносила вирок, який виконувався відразу ж на місці або на базарі біля стовпа чи шибениці. За наявності достатніх підстав злочинця могли відпустити на поруки близьких, які зобов’язувалися в разі повторного порушення ним закону спіймати його і доставити на Січ. Беручи до уваги наявність малих дітей і дружини, смертну кару іноді замінювали биттям киями. (43)

Юрисдикції козацького суду підлягали і сторонні особи, котрі проживали не на територіях Козацьких Вольностей, але які вчинили злочин на території Запоріжжя. Такі особи передавалися, як правило, для присуду за місцем їх проживання. У свою чергу, запорожці, що вчинили злочин за межами Запоріжжя, переправлялися для присуду в Січ або ж Кіш направляв своїх депутатів для участі в розгляді справ за місцем перебування злочинця. Тобто, норми звичаєвого права не встановлювали чіткого порядку, де мався відбуватися розгляд кримінальної справи - за місцем проживання злочинця чи за місцем скоєння злочину. (44) У судовій практиці козаків існував єдиний процес розгляду як кримінальних, так і цивільних справ.

На Запоріжжі кошовий суд - вища судова інстанція в межах регіону - при розгляді майже всіх юридичних питань виходив в оцінках із норм місцевого звичаєвого права і “здорового глузду”. Призначені судом вироки фактично не підлягали оскарженню і ніхто їх не міг скасувати чи замінити.

Генеральний суд складався лише з генеральних суддів, яких, як правило, бувало двоє. Деякі акти справді дають підставу так думати, оскільки вироки Генерального суду починаються, наприклад, з такої формули: “Перед нами, суддями генеральними...Іваном Самойловичом і Іваном Домонтовичом, ставши зацікавлена сторона ускаржалася”. (45) Втім, такий порядок суперечив звичаю, який передбачав, що до складу суду входили полковий і сотенний, урядові особи і представники громади (козацтва і суспільства). Крім того, деякі судові документи свідчать, що поряд із генеральним суддею у судочинстві брали участь і “військові товариші” (судовий писар, гість у званні полковника, який на той час міг перебувати в гостях тощо). Присутність згаданих осіб на суді, свідчить про те, що представники громади так само брали участь у Генеральному суді, як і в нижчих судах. За часів наказного гетьманування Полуботка “громадський елемент” оформився вже в офіційний інститут асесорів Генерального суду; серед них поруч з бунчуковими товаришами ми бачимо військових товаришів, сотників, городових отаманів та ін., тобто осіб, що їх обирали в полках до Генерального суду. Характерним підтвердженням цьому є формування правових відносин судоустрою та судочинства в Україні другої половини ХУІІ – та поч. ХУІІІ століття на території Гетьманщини (див. довідник). Як відомо, найяскравішою постаттю в ній була особа гетьмана як голови держави та верховного судді, котрий конфірмував вироки не тільки Генерального суду, а й нижчих судів; він також посилав для участі в нижчих судах своїх довірених з числа старшин, даючи їм або спеціальне доручення взяти участь у даній справі, або загальне доручення в військових та міських справах “для всякого порядку”. Роль гетьмана як судді виявлялася ще й в інструктуванні нижчих судів: він давав їм розпорядження або безпосередньо, або через Генеральний суд.

Нарешті треба згадати і про розпорядчі дії гетьмана в судових справах, як, наприклад, наказ комусь із старшин провести розслідування в справі на місці або пересилання до відповідного суду справи, в якій зацікавлені особи, що безпосередньо звернулися до гетьмана. Як суддя, він діяв у тісному зв’язку із Генеральним Судом – найвищим судом на Гетьманщині. Справи до цього суду надходили або за пропозицією гетьмана, або з огляду на важливість справи чи значимість особи, котру мали судити. В такому разі це був суд першого ступеня. Крім того, Генеральний Суд виступав як апеляційна інстанція для нижчих судів (але не для полкового суду). До Генерального Суду надходили справи тому, що зацікавлена сторона, будучи невдоволеною вироком нижчого суду (полкового, сотенного), з дозволу останнього вдавалася або безпосередньо до Генерального Суду, або до найвищої влади – гетьмана, а він в свою чергу передавав ці справи до Генерального Суду. Генеральний Суд інколи виїздив на місця, щоб вирішити справи в разі, коли в певній місцевості накопичувалося надто багато справ (виїзні сесії), або відряджав кількох осіб для з’ясування справи на місці.

До другої чверті ХУШ століття Генеральний Суд, що взаємодіяв із гетьманом при розгляді судових справ, не мав самостійних стосунків зі сторонами (позивачем і відповідачем), а лише через Генеральну канцелярію, щоразу вказуючи, як потрібно діяти у вирішенні тієї чи іншої справи. До того вироки Генерального суду виконувалися через гетьманські універсали, а за відсутності гетьмана – через універсали Генеральної канцелярії.

Полковий суд, як і Генеральний, був разом з тим і судом першого ступеня (інстанції), куди надходили справи за скаргами скривджених. Полковий суд виступав як апеляційна інстанція після вироків сотенних судів, інструктував останніх щодо провадження справ або надсилав до них своїх представників для допомоги у провадженні судочинства в цілому. Стосовно “громадського елементу”, то й тут він мав місце і його присутність в складі полкового суду можна простежити аж до часів першої Малоросійської Колегії та наказного гетьманування Павла Полуботка, за якого члени громади обов‘язково брали участь у відрядженнях для вирішення справ полкових “присидячих осіб”, тобто таких самих асесорів, як і в Генеральному суді. (46)

Сотенний суд, як суд козацький, складався із сотника, отамана й “при боку їхньому товариства”; але рідко бувало, коли козацький суд засідав окремо від суду міського; звичайно ж до складу сотенного суду входив міський уряд – війт з річними бурмистрами й поважні міщани. Як і в полковому суді - громадський елемент у вигляді “присидячого при боку” в козацькому та міського судах - представляв чисельне товариство й міщанство, що репрезентувало “все товариство”, “все поспільство”. Якщо суд сотенний (козацький) розглядав справу, що надійшла з будь-якого села, до нього входили й сільські отамани та війти, а також будь-хто з села, хто на цей час перебував у місті.

Сотенний суд був переважно судом першого ступеня в справах кримінальних і цивільних, що провадилися не лише в сотенному місті, а й по селах даної сотні, якщо зацікавлена сторона для вирішення своєї справи вдавалася до сотенного суду. Опріч того, сотенний суд виступав як апеляційна інстанція в справах, що їх провадив сільський суд. В таких в

Дата добавления: 2014-10-17