Етногенез слов'ян

Будучи сучасниками великого зледеніння з різким похолоданням клімату, неандертальці проживали в печерах, пристосовуючи їх під житло, та просто неба. Їм доводилося вести украй тяжку боротьбу за існування. Люди часто голодували, серед них була висока смертність. 55% неандертальців помирали, не досягши навіть 20-річного віку, і майже ніхто не доживав до 50 років.

Неандертальці мали почуття родинних зв’язків. В багатьох печерах знайдені рештки штучних поховань, що вказує й на зародження релігійних уявлень.

В добу існування неандертальців відбулася поява «людини розумної», латинню «Homo sapіens». Викопних людей сучасного типу ще називають кроманьйонцями, за назвою грота Кро-Маньйон (Франція), де вперше було знайдено п’ять їхніх кістяків. У фізичному плані кроманьйонець відрізнявся від нас хіба-що більшою кремезністю. Розселення цих людей в Європі почалося близько 40–35 тис. років тому. З цього часу й бере початок період пізнього палеоліту, який завершився близько 11 тис. років тому.

Техніка виготовлення знарядь праці й господарство кроманьйонців досягли досить високого ступеня розвитку. Вони створювали різноманітні знаряддя з каменю та кістки, прикраси, статуетки, що нагадують людину, фігури тварин. Основним джерелом добування їжі слугувало полювання на великих тварин – мамута, зубра, бізона, носорога, печерного ведмедя. Мисливська зброя стала досконалішою: з’явились дротики, гарпуни, списометалки.

Кроманьйонці споруджували житла на зразок чуму чи яранги, а також землянки і напівземлянки. Як будівельний матеріал використовувалося дерево (жердини), кістки й шкури великих тварин.

Людина пізнього палеоліту мешкала невеликими (до 50 чоловік) общинами. Деякими дослідниками припускається, що в цю ж епоху склався родовий лад. Виникли давні форми релігійних вірувань: анімізм – культ предків і вшанування померлих; магія – віра в те, що заклинаннями та обрядами можна вплинути на хід подій; тотемізм – віра в спільного для конкретного колективу предка із світу тварин чи рослин; фетишизм – поклоніння предметам неживої природи.

По закінченні льодовикового періоду (14–12 тис. років тому) кліматичні умови зазнали значних змін. В результаті потепління склалися ландшафтно-географічні зони, близькі до сучасних. На територіях, де раніше був тундростеп, тундра чи льодовик, виросли ліси. Зникли мамути, шерстисті носороги й інші тварини, котрі виступали головним джерелом їжі в попередні часи. Ліси заселили олень, лось, кабан, бурий ведмідь, вовк, лисиця, бобер, степи – бик, кінь, антилопа-сайга й інші сучасні тварини.

Почалася нова епоха, що дістала назву середнього кам’яного віку – мезоліту (9–6 тис. до н. е.). Умови життя людей, зокрема прийоми добування їжі, різко змінились, що стало поштовхом до виготовлення складніших знарядь праці. Були створені вироби для обробки дерева – долото, сокира, тесло. Почалося широке використання при полюванні досить складного для того часу механічного знаряддя – лука. Великі мисливські колективи, необхідні для вдалого промислу мамутів та бізонів, змінились порівняно невеликими групами лісових мисливців. Озброєна луком людина навчилась забивати тварин на відстані, а дичину – на льоту і мала тепер більшу самостійність та можливість полювати індивідуально.

Крім мисливства одним із основних занять стає рибальство. Були винайдені різноманітні пристосування для цього та човни, видовбані з цільних стовбурів дерев. Важливого значення набуло збирання річкових і морських черепашок, їстівних рослин та ягід. Домашньою твариною та помічником на полюванні став собака.

У добу мезоліту померлих почали ховати вже не на території стоянок, а за їх межами – у давніх родових могильниках.

Поширення мисливства і збільшення кількості населення зумовили певне порушення екологічного балансу. Внаслідок цього в багатьох регіонах склалася ситуація, названа кризою мисливського господарства. Привласнюючі форми господарювання поступово вичерпували себе, а тому їм на зміну йшли відтворюючі – землеробство й скотарство. Це відбулося вже в добу неоліту (новому кам’яному віці), коли давнє населення України VІ–ІІІ тис. до н. е. досягло нового ступеня свого розвитку.

Перехід до відтворюючих форм господарювання називають «неолітичною революцією». У цей час приручаються всі основні види домашніх тварин, виникає примітивне землеробство. Але привласнюючі форми господарювання ще довго відігравали важливу роль у житті людини.

Одним з важливих досягнень стає винайдення керамічного посуду. Випалена на вогні глина була першим штучним матеріалом, створеним людиною. Міцний жаро - та водостійкий посуд використовували для різних цілей – приготування їжі, зберігання сипучих продуктів тощо. Його форми та орнамент на різних територіях мали свої особливості, що дозволяє фахівцям визначати ареали проживання окремих людських спільнот (на теренах України виділено понад 10 неолітичних археологічних культур, котрі вирізняються також специфічним складом виробничого інвентарю, характером поховань і т. п.).

Відмінності в характері господарювання в різних регіонах свідчать про нерівномірність розвитку неолітичного суспільства, зумовлену природним оточенням. На півночі сприятливі умови уможливлювали вдосконалення традиційних форм привласнюючого господарювання. А на півдні, в степовій зоні, вже в пізньому мезоліті стало бракувати дичини, що було однією з причин переходу до примітивного скотарства та землеробства (землю почали обробляти за допомогою мотик з рогу та кістки).

Доба неоліту в цілому належить до первіснообщинної формації, порівняно з попередніми періодами відбуваються лише певні соціальні зміни. Колективні могили, відсутність поховань, що виділялись би багатим інвентарем чи особливостями ритуалу, свідчать про соціальну рівність. Лише поява кам’яних булав у поодиноких похованнях (Маріуполь, Микільське), котрі могли мати значення символів зверхності їхніх власників, вказує на зародження інститутів родової влади. У неоліті, певно, відбувалося й формування перших племінних утворень.

Перехідний період від кам’яної доби до бронзової називають мідно-кам’яним віком, або енеолітом (кінець V–ІІІ тис. до н. е.). В цей час населення України оволоділо першим металом – міддю, знайомство з яким відбулося дещо раніше в близькосхідному регіоні. Плавлення і обробка міді вимагали відповідних знань і досвіду, тому з’явилися перші спеціалізовані ремісники, котрі жили за рахунок громад.

Зростання продуктивності праці створило передумови для регулярного обміну, в тому числі міжплемінного, і майнового розшарування суспільства. Намітився перехід від мотичного до ранніх форм орного землеробства. Новації у виробничій діяльності, розвиток ідеологічних уявлень зумовили зміни у комплексі вірувань. Це знайшло відображення у монументальній скульптурі, в орнаменті та поховальному обряді.

Найбільш раннім суспільним утворенням на території України, що вступило в нову епоху, були землеробсько-скотарські племена трипільської культури (назва походить від поселення поблизу с. Трипілля на Київщині, дослідженого В. Хвойкою). Пізніше з’являється ще ряд культур землеробсько-скотарського напряму, пам’ятки яких відомі також на захід від сучасних кордонів України (кулястих амфор, лійкоподібних посудин тощо).

Трипільська культура, поширена на величезній території від південно-східного Прикарпаття до Дніпра (на Україні вона займала все Лісостепове Правобережжя і частково лівобережжя в Середньому Подніпров’ї), розвивалася з кінця V до середини ІІІ тис. до н. е., тобто близько 2 тис. років.

Трипільські племена сформувалися на основі неолітичних культур Балкано-Нижньодунайського регіону. Антропологічний тип даної людності визначається як східноземноморський. Фактично, ця культура, більш ранні прояви якої відомі, під назвою Кукутені, в Румунії та Молдові, була складовою частиною величезної групи племен і являлася північно-східним форпостом землеробської протоцивілізації Балкан.

Вражають величезна територія поширення (близько 190 тис. км2) та швидкі темпи освоєння трипільцями нових теренів, чого не знала жодна з ранньоземлеробських неолітичних культур Європи.

Основою життєдіяльності трипільців було землеробство, меншою мірою скотарство (воно мало придомний характер), певне значення зберігало мисливство. Для рихлення ґрунту застосовувалися рала й суковатки, а для розбивання грудок – рогові та кам’яні мотики. Надзвичайно високий рівень мали домашні виробництва й общинні ремесла, особливо гончарство (тільки трипільці на той час вміли розписувати посуд та випалювати його у гончарних горнах). Трипільський осередок металообробки належав до найдавнішої в Європі та найрозвинутішої в енеолітичну добу Балкано-Карпатської металургійної провінції.

Поселення розташовувалися певними концентрованими групами з проміжними менш заселеними територіями, тож певною мірою до Трипілля підходить поняття «культура пересувних землеробів». В умовах лісостепу останнім у середньому кожні 50 років (що відповідає періоду життя двох поколінь) доводилося залишати засновані поселення, через виснаження ґрунту та вирубку лісів переселятися та освоювати нові землі. Цим, зокрема, пояснюється й утворення найбільших у Європі за доби енеоліту поселень-гігантів до 450 га, в яких було сконцентровано по кілька великих общин землеробів. Такі поселення зосереджувались у межиріччі Південного Бугу та Дніпра.

Найголовнішим елементом у плануванні цих «протоміст» було створення кількох овалів забудови, діаметр яких сягав 1–3,5 км, з двоповерховими чи одноповерховими спорудами. Вони утворювали вулиці та квартали в центральній частині поселення. Найбільші з поселень (Майданецьке, Тальянки та ін.) налічували від 1600 до 2700 будівель різних типів, як житлових, так і призначених для громадських потреб. Населення найбільших протоміст могло складати понад 10 тис. осіб.

Сприятливі природні умови і розвиток різних галузей натурального господарства зумовлювали значне збільшення населення – у період розквіту культури воно сягало близько 410 тис.

Основним економічним осередком суспільства виступала велика родина, утворена з кількох парних сімей. Місцями проживання великосімейних общин слугували великі будівлі, розділені перегородками на відсіки для парних сімей (мала сім’я могла проживати і в окремій будівлі). Про соціальне розшарування трипільців свідчать, зокрема, скарби та могильники.

Багату інформацію про духовний світ трипільців містить орнамент глиняних виробів. Так, тричленна побудова орнаментальних композицій на стінках багатьох горщиків, можливо, є відображенням триярусної картини світу. У верхній частині горизонтальною хвилястою лінією зображували воду, посередині – сонце, місяць, краплі дощу, а в нижній частині – дерева, людей, тварин.

З культом родючості пов’язані численні жіночі статуетки. Вони передають образ божества, поширеного в усіх ранньоземлеробських племен, – велику богиню-матір, матір-землю, від якої залежала родючість. Відомі також скульптурні зображення домашніх тварин – бика, корови, барана, козла, свині, собаки. Релігійні обряди та церемонії проводились як у звичайних житлах, так і в спеціальних святилищах.

Носії культури досить близько підійшли до рівня перших світових цивілізацій Малої Азії та Єгипту (ознаками цивілізації є поява міст та писемності), але так і не змогли зрівнятися з ними. Довготривале проживання трипільського населення на значній території привело на заключному етапі до розчинення спільноти у складному конґломераті інших культур. Вони засвоїли її основні досягнення у господарстві, культурі, ідеології. Ці надбання збереглись у міфології та культах протослов’ян, а також інших індоєвропейців (так називають групу народів, що населяють нині території від Ірландії до Індії і розмовляють на споріднених мовах). Однак відчутних слідів трипільців у наступних культурах доби ранньої бронзи практично не лишилося.

Причини поступового зникнення Трипілля не до кінця з’ясовані. Висунуто кілька гіпотез: порушення екологічного балансу, що було пов’язано з екстенсивним веденням господарства; спроба перебудувати землеробську основу економіки на скотарську; наростання посушливості клімату; внутрішні протиріччя та протистояння трипільських общин західного і східного ареалів; експансія степовиків (носіїв ямної культури) на північний захід і племен культури кулястих амфор із заходу на схід (тобто на зайняті трипільцями території). Вірогідно, що діяв не один, а кілька з цих чинників.

Причорноморські степи і Крим в енеоліті займали угруповання з переважанням скотарського способу ведення господарства – носії середньостогівської та інших археологічних культур. Перші з середини ІV до першої половини ІІІ тис. до н. е. займали землі між Дніпром та Доном. Можливо, вони вже приручили коня й перейшли до рухливого пастушого скотарства, що базувалося на розведенні великої та дрібної рогатої худоби. Маючи специфічний уклад життя, ці племена були досить войовничими, про що свідчить багато знахідок бойових молотів, кинджалів, наконечників стріл. Видно, побоюючись нападів степовиків, трипільці й стали будувати поселення-гіганти, щільна забудова зовнішніх кварталів яких дає підстави говорити про їхні оборонні функції.

Виокремленню скотарства зі змішаної землеробсько-скотарської економіки в самостійну галузь сприяло значне поширення степів у зв’язку з наростаючою з кінця ІV тис. до н. е. посушливістю клімату. Ці природні зрушення спричинили розпад пов’язаних за походженням з Балканами землеробських протоцивілізацій і зумовили швидке розселення перших, досить рухливих скотарських народів (номадів) з індоєвропейським мовно-культурним комплексом зі Східної Європи степами Євразії від Дунаю до Монголії. Постійні переходи у пошуках пасовиськ призводили їх до військових сутичок з сусідами та мілітаризації суспільства. А можливість нагромадження багатства (насамперед худоби та товарів від землеробів) у руках окремих сімейств створила умови для майнового розшарування суспільства. В доконаному вигляді утвердились й патріархальні родинні відносини: у тогочасному суспільстві головну роль відігравали чоловіки.

Із розвитком рухливих форм скотарства контакти населення розширюються та охоплюють величезні території, а досягнення та винаходи окремих племен стають надбанням багатьох інших за досить короткий час.

Пов’язані своїм походженням зі середньостогівцями племена ямної культури в другій половині ІІІ тис. до н. е. заселяли широкі степові простори від Приуралля до Дунаю. Про це розповідають курганні поховання, котрі у другій половині ІІІ тис. до н. е. виникають на місцях колишніх трипільських поселень Лісостепового Правобережжя. Характеристику укладу життя ямників яскраво доповнюють матеріали розкопок Михайлівського поселення на Нижньому Дніпрі. Воно функціонувало близько тисячі років і з невеличкого селища з землянковими житлами перетворилося на центр великого племінного об’єднання – фортецю, оточену глибокими ровами і кам’яними стінами (збереглись їх залишки висотою 2,5 м).

До речі, в степах України кургани з’явилися вже наприкінці ІV тис. до н. е. Це були округлі ґрунтові насипи різної висоти, під якими знаходилися поховання. Нерідко над могилами споруджувалися складні архітектурні споруди із землі, дернових вальків, каміння і дерева. Появу курганів дослідники пов’язують з культом сонця.

У ямників переважав обряд поховання померлого, посипаного червоною вохрою, в скорченому вигляді. Поховальну конструкцію робили у формі воза. При цьому справжні дерев’яні дискові колеса від воза знімались і клались у кутах могильної ями. Померлий начебто вирушав у подорож з реального світу в інший. Рештки возів у похованнях є найдавнішими свідченнями використання колісного транспорту на нашій території.

Тоді ж з’явилася перша монументальна скульптура у вигляді різноманітних стел – кам’яних плит прямокутних, трикутних, трапецієподібних контурів. Всі вони, безсумнівно, є культовими пам’ятками, пов’язаними з вшануванням предків, сонця, родючості. Зустрічаються й антропоморфні стели, на яких вигравірувані окремі частини тіла людини та різні предмети.

Порівняно з іншими стародавніми народами Східної Європи племена, котрі населяли територію України, досить рано вступили в епоху бронзи. Цей історичний період тривав близько тисячі років (ІІ тис. до н. е.).

Перший штучний метал (сплав міді з оловом, рідше свинцем або миш’яком) був твердішим, а температура його плавлення – значно нижчою (700–900о проти 1056о у міді). Таку температуру вдавалося отримати навіть у найпримітивніших печах, а то і на вогнищах. Коли люди пересвідчились у перевагах нового матеріалу, з нього почали виготовляти знаряддя праці та зброю. На території нинішнього Донбасу в давнину існували шахти для видобування руд, необхідних для виробництва бронзи.

Розвиток металургії бронзи і поява значної кількості металевих знарядь сприяли подальшому розвитку всього господарського комплексу, взаємовпливу між скотарськими та землеробськими племенами, котрі водночас поглиблювали свою спеціалізацію. Вдосконалювалося общинне ремесло, що сприяло виділенню ремісників різних напрямів, передусім професіоналів-металургів (Причорномор’я), майстрів з виготовлення крем’яних знарядь (Волинь).

Добу бронзи характеризує велика кількість археологічних культур (близько 20): шнурової та багатопружкової кераміки, тшенецько-комарівської, катакомбної, зрубної тощо, котрі належали до різних груп племен. При цьому помітна певна спільність окремих культур на досить значних просторах України та сусідніх територіях, що свідчить про постійні контакти між ними та розселення носіїв окремих культур у різних напрямках.

Загалом, з початком періоду бронзи на історичну арену вийшли конкретні народи, які до того складали нерозчленований масив індоєвропейців. На середину ІІ тис. до н. е. на теренах України простежується існування трьох великих етнічних утворень. Це протослов’яни, що локалізувались у лісостеповому Правобережжі та в Поліссі, угро-фіни, які займали переважну частину лісостепового Лівобережжя, та індоіранці, котрі заселяли всю степову Україну. Поза ними, у межиріччі Десни та Дніпра відома група прабалтських племен. А за доби пізньої бронзи із заходу на українські землі просунулися значні групи фракійського та іллірійського населення.

На півночі України протягом усього періоду добування каменю і виготовлення з нього різноманітних виробів посідало все ще виключно важливе місце, адже крихка бронза не могла повністю витіснити традиційну сировину. На відносно легких ґрунтах Полісся почало розвиватись землеробство, про що свідчать окремі знахідки стародавніх дерев’яних рал. Ще більшого розвитку досягло воно в лісостеповій зоні – найсприятливішій для цього заняття. Тут значно розширився асортимент культурних рослин (кілька сортів пшениці, просо, ячмінь, льон, конопля, горох, сочевиця), розвинулися садівництво (вишня, слива) й городництво (ріпа, цибуля, часник, мак).

Зображення плуга на плитах навісу Таш-Аїр у Криму та наскельні малюнки биків у ярмі в Кам’яній Могилі в Приазов’ї свідчать, що в ІІ тис. до н. е. було відоме орне землеробство. Та в степових регіонах основним виступало скотарство. Тут знали всі види домашніх тварин, передусім велику рогату худобу, поступово збільшувалися отари овець і кіз.

Розвивалися ідеологічні уявлення. З широким використанням у господарстві коня поширився його культ. Особливе місце кінь посів у міфології індоіранських племен. У поховальному ритуалі він виступав посередником між світом живих і царством мертвих. Самі захоронення дедалі частіше робилися під курганними насипами не тільки в степах, а й в інших місцевостях (хоч тут використовувалися й ґрунтові могильники). Під час здійснення поховань значна роль відводилася вогню. Нерідко виконувався обряд кремації (спалення тіла).

Активно вплинути на людське тіло як за життя, так і після смерті намагалися племена катакомбної культури півдня України. Інколи з лиця померлого видалялися всі м’які тканини, а череп вкривався глиною спеціального замісу. Такі «маски» відтворювали риси обличчя людини. На потилицях обличкованих черепів наявні штучні отвори, зроблені під час бальзамування небіжчиків. Удостоювалися подібної честі представники еліти. Дивним нині видається й звичай накладати дітям на голову пов’язки, які здавлювали і поступово деформували череп, надаючи йому досить своєрідної баштоподібної форми.

На основі катакомбної культури у ХVІІІ ст. до н. е. постала культура багатопружкової кераміки. Існувала вона недовго: одне–два століття, однак слід в історії залишила помітний. Її племена першими у північнопричорноморському регіоні оволоділи мистецтвом ведення бою на легких колісницях, запряжених кіньми. Це дозволяло здійснювати успішні військові походи, тож не дивно, що пам’ятки культури поширилися майже всією територією України.

Якщо ямні племена фахівці відносять до ще нерозчленованої індоіранської спільності, то частину катакомбників визначають більш чітко – як індоаріїв. Вони були пращурами тих племен, які під іменем аріїв у другій половині ІІ тис. до н. е. вдерлися на територію Пакистану та Індії і започаткували нову індійську цивілізацію. Носії зрубної культури (ХVІ–ХІІ ст. до н. е.), які зайняли звільнені індоаріями простори від Уралу до Дніпра, належали до північноіранського етносу.

На початку І тис. до н. е., з переходом до виробництва заліза, доба бронзи на території України завершилася. Широке впровадження нового металу сприяло подальшому прогресу людства.

У І тис. до н. е. на українських теренах з’явилися нові етнічні спільноти, про які вже є згадки в письмових джерелах. За своєю активністю з-поміж інших племен виділялися степовики. Вони вміли виготовляти міцну зброю, їздити верхи, мали потужні бойові луки. У них набуло розквіту кочове скотарство.

Про перше з цих племен – «людей кіммерійських» – дізнаємося з «Одіссеї» Гомера. Їхні пам’ятки ІX – першої половини VІІ ст. до н. е. знайдено на просторах від Волги до Дунаю. Походження кіммерійців фахівці пов’язують з найпізнішими племенами зрубної культури. В VІІІ–VІІ ст. до н. е. іраномовні кіммерійці проникають на територію Передньої та Малої Азії, громлять війська місцевих зверхників, спустошують їхні землі (впродовж 722–715 рр. – державу Урарту в Закавказзі, в 705 р. – ассирійського царя Саргона ІІ).

Провідне місце в господарстві кіммерійців посідало конярство, що забезпечувало верховими кіньми воїнів та чабанів, давало значну частину продуктів харчування. Озброєння воїна складалося з лука, кинджала або меча та списа. Основу війська утворювали загони легкоозброєних вершників-лучників на чолі з родовими вождями.

Мистецтво кіммерійців мало прикладний характер. Створювалися також кам’яні антропоморфні статуї, на яких висікалися зображення різноманітної військової амуніції.

Постійний натиск кіммерійців відчували осілі землеробські племена чорноліської культури (XІ–VІІІ ст. до н. е.), що мешкали північніше. У Лісостепу останні створили перші добре укріплені городища. З метою самооборони вони запозичили від степових нападників їхнє прогресивне для свого часу озброєння.

Скіфо-сарматська доба. Античні міста-держави Північного Причорномор'я

Відкриття та поширення заліза започаткували нову еру в історії людства — залізну. Цікаво, що перші залізні вироби мали космічне походження і були виготовлені з уламків метеоритів ще в III—II тис. до н. е. у Єгипті та Месопотамії (зокрема, у гробниці Тутанхамона знайдено кілька залізних предметів, оправлених у золото). На території України перші знахідки залізних виробів датуються XI—IX ст. до н. е. Гострота та міцність залізних знарядь праці та зброї кардинально вплинули на суспільний розвиток. Паралельно з підвищенням продуктивності праці та появою значної кількості додаткового продукту активно йшов процес посилення воєнної могутності. Тому за доби заліза зброя стала знаряддям праці, а війна — ремеслом, що надало динаміки та драматизму розвиткові історичних подій.

Перехід до ранньозалізного віку на території України та в сусідніх регіонах зумовлений значною мірою дією низки чинників: різка зміна клімату (наприкінці II тис. до н. е. він став надзвичайно посушливим) — екологічна криза — міграція населення — розрив старих економічних зв'язків — дефіцит привозних мідної руди та бронзових виробів — розвиток місцевого залізорудного виробництва. Завдяки появі заліза перед людством відкриваються нові перспективи, відбуваються докорінні зміни в суспільстві — завершується розклад первіснообщинного ладу, активізується процес класоутворення. Характерними ознаками суспільного розвитку цієї доби були значні міграції населення; посилення торговельних зв'язків; становлення приватної власності; поступова майнова диференціація суспільства; перетворення сім'ї на господарську одиницю; витіснення родової общини територіальною; виділення ієрархічно структурованої військової еліти; утворення організованих воєнно-політичних об'єднань та союзів; зародження державності.

Першим етнічним утворенням на території України, про яке залишилася згадка в писемних джерелах, були кіммерійці (IX — перша половина VII ст. до н. е.). Про «уславлених кобилодойців» (так цей народ дуже часто називали в давнину) повідомляє не тільки Гомер в «Одіссеї», а й такі відомі античні автори, як Геродот, Каллімах, Страбон. Ассирійські клинописні джерела згадують про цей народ під іменем «гамірра». Кіммерійці займали значну територію між Дністром і Доном, а також Кримський і Таманський півострови. У добу проникнення греків у Північне Причорномор'я Керченську протоку називали Боспором Кіммерійським. Хоча питання про етнічне походження кіммерійців залишається відкритим, більшість вчених схиляється до висновку, що вони є гілкою давньоіранського кочового народу, генетично близького до скіфів. Кіммерійці були першими на території України, хто перейшов від осілого до кочового скотарства, а також першими, хто почав на цих землях виплавляти з болотяної руди залізо. Перспективна за нових кліматичних умов кочова форма господарювання та досконаліша за бронзову залізна зброя дали змогу кіммерійцям залишити свій слід в історії.

Для кочового народу, що постійно перебуває в русі, сенсом життя є збереження власних худоби, майна, землі та заволодіння багатствами сусідів. Войовничість скотарських племен логічно випливає з самої природи кочового скотарства: вони або обороняють свої пасовиська, або завойовують чужі. Кіммерійці не були винятком. Вони здійснювали широкомасштабні походи в Малу Азію, де успішно воювали з Урарту, Ассирією, Лідією. Контакти з цими передовими для того часу країнами сприяли державотворчим процесам у кіммерійському суспільстві. Однак, хоча кіммерійці і мали своїх царів, утворити повноцінну державу їм так і не вдалося. У VII ст. до н. е. могутня хвиля численних, згуртованих та активних скіфських племен витіснила кіммерійців з Причорномор'я, внаслідок чого Кіммерія розпалася. Частина кіммерійців або поселилася у Південному Причорномор'ї, або мігрувала на Близький Схід, або ж була асимільована скіфами.

Проникнення скіфів на узбережжя Чорного моря відбувалося кількома хвилями. Спочатку вони не тільки мирно уживалися з кіммерійцями, а й нерідко ставали їхніми воєнними союзниками. Проте зростаючий тиск сусідніх кочових племен — массагетів — примусив скіфів дедалі активніше просуватися на захід у глиб кіммерійських земель. У VII ст. до н. е., витіснивши місцевий етнос з Подніпров'я, скіфи не зупиняються, а, переслідуючи кіммерійців, вдираються до Передньої Азії. Скіфська навала докотилася аж до Сирії (дійшло до того, що єгипетський фараон Псамметіх І змушений був відкупитися від загарбників щедрими дарами). Скіфи, захопивши Мідію, утворили там державу Ішкуза, яка проіснувала 28 років. Лише після того, як мідійський цар Кіаксар запросив на банкет скіфських царів і, напоївши їх, перебив, скіфські формування, що залишилися без своїх лідерів, вимушені були мігрувати в Північне Причорномор'я.

Повернувшись з Передньої Азії в причорноморські степи, скіфи підкорили собі більшість місцевих жителів і у другій половині VII ст. до н. е. утворили політично консолідоване об'єднання племен — Велику Скіфію, що проіснувала до IIІ ст. до н. е. Якщо вірити Геродоту, то територія цього державного утворення була досить великою і мала форму рівностороннього чотирикутника, який, прилягаючи до чорноморського узбережжя, розташовувався в межиріччі Дунаю та Дону. Все населення Скіфії поділялося на дві великі групи: мігруючі племена (скіфи-кочівники, які населяли степові райони на схід від Дніпра, та царські скіфи, які кочували узбережжям Азовського моря і степовим Кримом) та осілі племена (елліно-скіфи-калліпіди, які жили поблизу давньогрецького міста Ольвії; скіфи-землероби, зосереджені на Лівобережжі; скіфи-орачі, які розташовувалися на захід від Дніпра). Характерною рисою скіфського суспільства була його неоднорідність. На думку деяких вчених, мігруючі племена мали іранське походження, а осілі, з їхньою традиційною хліборобською культурою, мали праслов'янське коріння. Різними були і напрями діяльності скіфських племен: якщо для скіфів-кочівників та царських скіфів основним заняттям були кочове скотарство і грабіжницькі воєнні походи, то для скіфів-орачів — зернове землеробство. Та найбільше неоднорідність скіфського суспільства виявлялася в соціально-політичній сфері: панівне становище у країні належало царським скіфам, які вважали решту населення своїми рабами.

Суспільні відносини в Скіфії еволюціонували від патріархально-родових до рабовласницьких. Кульмінаційним став кінець V ст. до н. е. Саме в цей час відбулася якісна зміна: під впливом торгово-економічних, військових та політичних відносин процес класоутворення вступив у завершальну фазу і патріархально-родовий скіфський племінний союз перетворився на рабовласницьку державу на чолі з царем. В основі системи управління скіфським суспільством лежала не «східна деспотія», а «варварська демократія». Влада царя не була абсолютною і обмежувалася радою скіфських племен та народними зборами усіх воїнів.

Ще на початку VI ст. до н. е. Скіфія стала об'єктом агресії з боку перського царя Дарія. Протиставивши численному перському війську воєнну хитрість, виучку та хоробрість, скіфи не тільки вистояли, а й змусили ворога рятуватися втечею. З того часу за скіфами закріпилася слава непереможних. Геродот захоплено писав: «Жодному ворогу, що нападе на їхню країну, вони не дають врятуватися; і ніхто не зможе їх наздогнати, якщо тільки самі вони не допустять цього». Скіфське військо було одним з найсильніших. Цьому сприяли майже ідеально пристосована для війни структура суспільства (роди і племена під час воєнних походів ставали військовими підрозділами) та найдосконаліше для тієї доби озброєння (більша частина арсеналу їхньої зброї — мечі, кинджали, бойові сокири тощо були виготовлені із заліза, а скіфський лук за далекобійністю, прицільністю і вбивчою силою не мав аналогів). Не останню роль у забезпеченні високої боєздатності скіфського війська та вихованні у воїнів ненависті до ворога відігравали жорстокі варварські традиції; скіфський воїн пив кров першого вбитого ним ворога, знімав скальпи; кожен сотий полонений приносився в жертву богові війни; того, хто на полі бою власноручно не вбив жодного ворога, не допускали до святкового столу.

Найбільшого розквіту Скіфія досягла в IV ст. до н. е., під час правління царя Атея. Держава стала централізованою, було започатковано карбування скіфської монети. Вдало розпочалося скіфське завоювання Балкан. Спираючись на союз з батьком Олександра Македонського, Філіппом II, Атей розгромив Фракію й поширив свій вплив на задунайські землі. Та союз Скіфії з Македонією виявився недовгочасним, і в 339 р. до н. е. між цими державами спалахнула війна, у якій загинув Атей, а скіфи зазнали поразки. Пік воєнної могутності Скіфії залишився в минулому.

III ст. до н. е. — період занепаду скіфської держави. Під потужними ударами сусідніх сарматських племен володіння скіфів значно зменшується. Втримати їм вдалося лише вузьку смугу Нижнього Подніпров'я та Степовий Крим. Саме тут і була утворена нова держава — Мала Скіфія, столицею якої стало місто Неаполь (поблизу сучасного Сімферополя). Та навіть ізольовані вузькими межами Кримського півострова, скіфи виявляють воєнну активність і не сходять з історичної арени. У II ст. до н. е. спостерігався період піднесення, коли Мала Скіфія взяла під контроль Ольвію і вела успішну боротьбу з грецькими містами-державами за вплив на всю територію Тавриди. Як етнічне та політичне утворення, Мала Скіфія припиняє своє існування лише на початку III ст. н. е.

Скіфи на основі синтезу власних здобутків і досягнень тих народів, з якими вони воювали або ж торгували, створили самобутню культуру. Найяскравішими її виявами були царські кургани (Чортомлик, Куль-Оба, Солоха, Товста Могила та ін.) і «скіфська тріада» — скіфський тип зброї, «звіриний стиль» в образотворчому мистецтві та специфічна збруя верхових коней. Ці та інші елементи скіфської культури вплинули на формування передслов'янської культури. Деякі з них дожили до нашого часу, зокрема, корені окремих скіфських слів й досі зберігаються в мовах східних слов'ян: «спако» (собака), «голос», «топор».

У III ст. до н. е. в поволзько-приуральських степах сформувався союз кочових іраномовних племен — сарматів, який спустошливим ураганом пронісся Приазов'ям та Північним Причорномор'ям, витіснив скіфів на Кримський півострів. Хоча сарматам і не вдалося подолати родоплемінну відособленість, консолідуватися в єдиний етнос і створити, подібно скіфам, власну повноцінну державу, вони активно діяли на історичній арені протягом шести сторіч, залишивши сліди своєї діяльності на величезній території: в Західному Казахстані, Приураллі, Поволжі, Подонні, Калмикії, на Північному Кавказі, в Прикубанні, в степах України, в Криму, Румунії та Угорщині.

Назва «сармати», або «савромати», походить від іранського слова «саоромант» і означає підперезаний мечем. Це не самоназва народу, а термін, введений античними авторами. Одне з найперших достовірних історичних свідчень про сарматів знаходимо в «Історії» Полібія (205— 123 pp. до н. е.). Пліній повідомляє, що вони «складали одне плем'я, але поділене на декілька народів з різними назвами». Войовничі та агресивні сарматські племена просувалися в західному напрямку кількома хвилями. Їх очолювали у різний час різні племенні об'єднання. Царські сармати та язиги були лідерами першої хвилі, що прокотилася межиріччям Дніпра і Дністра в II ст. до н. е. і дійшла аж до Дунаю. Саме тоді, як зазначає Пліній, «ім'я скіфів всюди витісняється іменами сарматів та германців». Поява в II ст. до н. е. у степах Поволжя та Приуралля нового могутнього племінного об'єднання, на чолі якого стали роксолани, підготувала нову хвилю сарматської експансії. Закріпившись у степах Лівобережжя, роксолани спочатку здійснюють походи на Таврійський півострів. У І ст. н. е. сарматські мечі діставали здобич уже в римській провінції Мезії. Третя хвиля сарматської активності пов'язана з аланським союзом племен, що утворився в І ст. н. е. Для аланів характерними були широкомасштабні воєнні дії. За свідченням Тацита і Йосипа Флавія, вони здійснювали успішні напади на Мідію, Малу Азію, Крим, Закавказзя. У 372 р. алани були розбиті гуннами, що призвело до втрати сарматами панівного становища в причорноморських степах. Завдяки Великому переселенню народів алани не тільки проникають на Британські острови, у Галлію та Іспанію, а й переправляються морем у Північну Африку. Решта цього сарматського племінного союзу в VI—IX ст. відходить у передгір'я Кавказу і згодом вливається до Хозарського каганату.

Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових, але завершити цей перехід створенням власної держави сарматам так і не вдалося. Особливістю сарматського суспільного ладу було існування пережитків матріархату. Античні автори досить часто називають сарматів «гюнайкократуменами» — керовані жінками. У стародавніх джерелах є згадки про сарматських цариць — Томирис, Амагу та ін. Загалом жінки цього народу відрізнялися войовничим характером, їздили верхи, володіли зброєю, нарівні з чоловіками ходили в походи, не вступали в шлюб доки не вб'ють першого ворога, тобто своєю поведінкою нагадували міфічних амазонок. За легендою, переказаною Геродотом, сармати походять саме від амазонок і скіфів.

Сарматська культура генетично була близькою до скіфської, але не перевершила її досягнень. Водночас у військовій справі сармати суттєво випередили не тільки скіфів, а й інші народи. Удар сарматської кінноти (катафрактаріїв), вдягнутої у залізні панцирі, озброєної довгими списами та мечами, що атакувала ворога зімкнутим клином, за свідченням Тацита, не могло витримати жодне військо. З часом сарматська модель важкоозброєної кінноти внаслідок Великого переселення народів потрапила у Європу і суттєво вплинула на формування середньовічного лицарства.

Античні міста-держави Північного Причорномор'я

VIII — кінець VI ст. до н. е. — це період Великої грецької колонізації, одним з напрямів якої було освоєння Північного Причорномор'я. Деякі фахівці (Н. Кравченко, І. Черняков) вважають, що «колонізація» не зовсім вдалий термін, оскільки він не точно відображає суть і характер процесу проникнення еллінів на узбережжя Чорного моря. На їхню думку, доцільніше називати це явище «переселенням», а «колонії» — грецьким словом «опойкій», що означає «переселене поселення».

«Велика грецька колонізація» була грандіозною акцією, яка суттєво вплинула на світовий розвиток. Якщо в XI—IX ст. до н. е. міграції греків відбувалися в межах Егейського моря, то в наступні три сторіччя елліни розселилися на гігантській території, освоївши все Середземноморське узбережжя від Піренейського півострова, аж до Єгипту та Сирії, та побудувавши свої міста на берегах Чорного моря.

Дошукуючись причин еллінської міграції, вчені сформулювали кілька теорій, які умовно можна поділити на:

1) демографічну — демографічний вибух, що відбувся в цей час, зумовив перенаселення в материковій Греції, і тому надлишок населення змушений був мігрувати;

2) аграрну — нестача землі в метрополії штовхала до освоєння нових територій;

3) торговельну — колонізація — це побічний продукт торгової експансії;

4) сировинну — в нових землях греки шукали не ринки збуту, а насамперед продукти і джерела сировини, яких не вистачало в Греції: зерно, метали, будівельний ліс тощо;

5) воєнну — до міграції греків змушувала агресія лідійців та персів.

6) соціальну — невщухаюча соціальна боротьба між окремими верствами грецького населення примушувала тих, хто зазнав поразки, мігрувати;

7) етнічну — етноплемінний склад полісів материкової Греції не був однорідним, міжетнічні тертя штовхали багатьох до пошуків нових земель.

Родоначальниками грецьких міст-держав у Північному Причорномор'ї були насамперед вихідці з Мілета та Гераклеї Понтійської, хоча певну роль відіграли й переселенці з Ефеса, Колофона, Теоса та інших міст. У другій половині VII ст. до н. е. на острові Березань греки заснували місто Борисфеніду — перше еллінське поселення в цьому регіоні. За ним з'явилися Ольвія, Тіра, Пантікапей, Херсонес, Феодосія, Фанагорія та інші міста, що дало підставу сучаснику «Великої грецької колонізації» Платону стверджувати, що греки обсіли Чорне море, «неначе жаби ставок». Основними осередками античної цивілізації в Причорномор'ї стали райони Дніпро-Бузького та Дністровського лиманів, Південно-Західний Крим, Керченський і Таманський півострови.

Елліни-колоністи привезли з собою на нові землі традиційну для Стародавньої Греції форму соціально-економічної та політичної організації суспільства — поліс. Полісна модель суспільного устрою органічно поєднувала місто (як центр політичного життя, ремесла, торгівлі та культури) і хору (прилеглу сільськогосподарську округу). Така структура давала змогу місту-державі бути самостійною, самодостатньою, життєздатною одиницею. Грецькі поліси за своїм політичним устроєм були, як правило, рабовласницькими республіками, які мали свою законодавчу (народні збори), виконавчу (колегії та магістрати) і судову владу. «Повноправні громадяни» полісів, за винятком рабів, іноземців та жінок, користувалися широкими правами. Залежно від домінуючої політичної сили рабовласницькі республіки були до І ст. до н. е. аристократичними, як Ольвія, чи демократичними, як Херсонес. Проте колонізаційна хвиля принесла в Північне Причорномор'я не тільки республіканську форму правління. У 480 р. до н. е. на Керченському та Таманському півостровах під впливом монархічних традицій Персії виникає Боспорське царство. Правляча династія Археанактидів об'єднала в одну велику античну рабовласницьку державу міста Пантікапей, Фанагорію, Гермонассу та ін.

Майже тисячолітню історію осередків античної цивілізації в Північному Причорномор'ї поділяють на два періоди.

I. Грецький період (друга половина VII — середина І ст. до н. е. Характерними рисами цієї доби були виникнення й становлення міст-держав та Боспорського царства; тісні зв'язки з материковою Грецією; переважання в житті колоністів елліністичних традицій та звичаїв; стабільність розвитку колоній; активна урбанізація (регулярне планування міських кварталів, побудова монументальних споруд, оборонних мурів, підвищення ролі міст); започаткування карбування монет; перетворення колоній у центри посередницької торгівлі, що пов'язували Елладу з варварським світом; відносно мирне співіснування (особливо на початковій стадії цього періоду) з населенням приморської зони.

II. Римський період (середина І ст. до н. е. — IV ст. н. е.). Війни понтійського царя Мітрідата VI Євпатора проти Риму (89—63 pp. до н. е.) стали поворотним моментом у житті міст-держав Північного Причорномор'я. Розпочинається прогресуюча втрата полісами політичної незалежності. Основними тенденціями та характерними ознаками цієї доби були нестабільність воєнно-політичної ситуації; поступова переорієнтація держав Північного Причорномор'я на Римську імперію, входження Тіри, Ольвії та Херсонесу до складу римської провінції Нижньої Мезії; варваризація населення полісів; натуралізація господарства; безперервні агресивні вторгнення кочових племен; занепад міст-держав. Варварська експансія, що двома хвилями пройшлася чорноморським узбережжям (готів у III ст. і гунів у IV ст.), завдала смертельного удару грецьким полісам. Більшість міст-держав зійшли з історичної арени, вціліли лише Пантікапей та Херсонес, які з часом потрапили під владу Візантійської імперії.

Тисячолітня історія античної цивілізації в Північному Причорномор'ї мала надзвичайно серйозні наслідки. По-перше, у ході колонізації на місцевий ґрунт було перенесено демократичний полісний устрій, що сприяло становленню державотворчої традиції на території сучасної України. По-друге, грецькі переселенці не тільки передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства та ремесла, а й активно залучили його до товарно-грошових відносин. По-третє, виникнення античних міст-держав зумовило розгортання процесу урбанізації Причорномор'я. По-четверте, різнобічні контакти місцевих племен з колоністами сприяли поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури. У своїй сукупності всі ці процеси не тільки помітно прискорили темпи історичного розвитку населення Криму, Подністров'я, Побужжя та Подніпров'я, а й на тривалий час визначили південний вектор цивілізаційної орієнтації, що надалі сприяло тісним контактам Київської Русі та спадкоємиці грецької культури, колишньої еллінської колонії — Візантії.

Подальший розвиток кіммерійського суспільства обірвала навала скіфів.

Найдавніші згадки про скіфів (самі вони себе називали сколотами), датовані серединою VІІ ст. до н. е., містяться в ассирійських клинописах. Володарі Ассирії спочатку використовували їх як найманців для боротьби з сусідами, потім скіфи чверть століття самі панували в Передній Азії. Після того як мідійський цар Кіаксар, запросивши ватажків кочівників на банкет, напоїв їх та наказав перерізати, пануванню скіфів у цьому регіоні настав кінець. Вони повернулись на місця своїх основних кочівель – простори Прикубання й Північного Кавказу. А надалі рушили в західному напрямку.

На початку VІ ст. до н. е. скіфи зазнали навалу військ могутнього перського володаря Дарія. Проте кочовики без значних втрат, майже не вступаючи в бойові дії, перемогли персів. Дійшовши до Волги, нападники повинні були повернути назад. Поразка Дарія принесла скіфам славу про їх непереможність.

Про походження скіфів і їх переселення в причорноморські степи розповідає давньогрецький історик Геродот. У середині V ст. до н. е. він перебував у місті Ольвія і описав отримані свідчення у ІV книзі своєї дев’ятитомної «Історії». На його думку, «із кочовиками-скіфами, що мешкали в Азії, воювали і завдавали їм чимало прикрощів массагети, і через це скіфи перейшли за ріку Аракс і прибули в Кіммерію...»

Перенесення центру скіфів у Нижнє Подніпров’я і степовий Крим відбулося в середині – другій половині VІ ст. до н. е. Причиною передислокації стало намагання кочовиків установити контроль над торговельними шляхами, що сполучали античний світ із землеробськими районами Лісостепу, а це відкривало широкі можливості для збагачення.

До складу скіфської держави, яка сформувалась наприкінці VІ ст. до н. е., крім іраномовних сколотів, входили різні за походженням народи: кочові й осілі. Поблизу Ольвії жили калліпіди, або, як їх ще називали, елліно-скіфи, північніше від них – аллазони. Далі на північ мешкали скіфи-орачі, на схід від них – скіфи-землероби, котрих ще іменували борисфенітами (обидва ці народи, що заселяли лісостепи між Верхнім Дністром і Ворсклою, зараховують до пращурів слов’ян). В степах на схід від Борисфена (Дніпра) проживали скіфи-кочовики, а на берегах Азовського моря та в степовому Криму кочували царські скіфи. Територію довкола населяли й інші народи (елліни, таври, фракійці, агафірси, неври, меланхлени, будини тощо). Це був багатий світ, у якому різні народи й племена постійно зазнавали взаємовпливів.

Північно-причорноморська Скіфія досягла розквіту в ІV ст. до н. е., коли на короткий час тут виникло державне утворення. Сталося це за царя Атея, який, зокрема, вів війни з Філіпом ІІ – батьком Олександра Македонського. Останній теж намагався контролювати причорноморські землі. Але його намісник у Фракії – Запіріон з 30 тис. воїнів після невдалої облоги Ольвії був розгромлений войовничими кочовиками.

Успіхи скіфів у воєнних діях значною мірою зумовлювала наявність у них найдосконалішої для тієї доби зброї. Ударною силою скіфів виступала кіннота. Основною зброєю слугував невеликий складний лук, що стріляв до 500 м. Використовувались також дротики, у ближньому бою – списи, сокири, кинджали і, передусім, короткі мечі. Головним захисним засобом був панцир, хоч використовувались і звичайні шкіряні куртки. Ще воїн мав бойовий пояс і щит, його голову прикривав шолом. У загонах важкоозброєних вершників, які формувалися зі скіфської знаті, захищеним був і бойовий кінь.

Щоб убезпечити себе від нападників сусіди скіфів зводили укріплення. У багатолюдному Лісостепу, де продовжували розвиток осілі землероби – нащадки чорнолісців, існувало чимало величезних на той час городищ – Трахтемирівське (понад 500 га), Мотронинське (200 га), Ходосівське (2000 га), Більське (4000 га) та ін. Вражають не тільки розміри укріплених поселень. Висота земляних валів на Більському й Немирівському городищах і нині сягає 8 м при ширині понад 30 м.

Лісостепові племена займалися орним землеробством: вирощували пшеницю, ячмінь, жито, овес, горох, сочевицю. Практикувалось і скотарство: розводилась велика й мала рогата худоба, кінь, свиня. Розвивались садівництво та різні промисли, ремесла, особливо обробка чорного і кольорових металів, а також бронзи. Суспільство в соціальному плані було досить диференційоване.

Ще виразніше розшарування спостерігалось у середовищі кочовиків південноукраїнських територій. Про це красномовно свідчать численні кургани скіфських володарів, розташовані в районі нижньої течії Дніпра, – Огуз, Чортомлик, Солоха, Гайманова Могила (їх висота сягала 20 м). Про рівень багатства скіфів свідчать хоча б унікальні ювелірні вироби із золота та срібла, знайдені в могилах.

Скіфська релігія була політеїстичною. Головною богинею виступала Табіті – богиня домашнього вогнища. До пантеону богів також входили: Папай – володар неба; його дружина Апі – богиня землі, прародителька цього народу; Гойтосір – бог сонця; Фагімасад – бог водяної стихії й покровитель конярства; Агрімпаса – богиня родючості; Таргітай – бог-родоначальник скіфів. Усі вони зображувались у вигляді людини.

Образотворче мистецтво скіфів мало зооморфний характер (так званий звіриний стиль). Найчастіше зображалися олені, барани, коні, кошачі хижаки, фантастичні грифони. Монументальне мистецтво представлене кам’яними антропоморфними стелами.

Занепад могутньої скіфської держави почався на рубежі ІV–ІІІ ст. до н. е., а в ІІ ст. до н. е. на більшій частині її території з’явилися нові кочові племена. Певний час (до ІV ст. н. е.) Мала Скіфія, столицею якої був Неаполь, ще існувала в степах Кримського півострова.

Сармати, котрі витіснили скіфів, більш як 600 років займали простори від прикаспійських степів до Нижнього Подунав’я і активно впливали на події в античному світі та в щойно народженому ранньослов’янському. Римські автори підкреслювали їхню агресивність і войовничість. Слово «сармат» не є самоназвою цього народу, воно походить від давньоіранського «саоромант», що перекладається як «оперезаний мечем».

Сформувавшись у заволзьких степах на рубежі ІІІ–ІІ ст. до н. е., племена язигів, роксоланів, аорсів, а трохи пізніше й аланів (такими були їхні справжні назви) хвилями посунули на захід у пошуках нових пасовиськ. З кінця ІІ ст. до н. е. почалося масове переселення сарматів на територію Північного Причорномор’я. А на рубежі нашої ери вони повністю освоїли степи між Доном і Дніпром, проникнувши аж до Південного Бугу та Дунаю.

Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від докласових відносин, а господарство в цілому мало риси їхніх кочових попередників. У військовій справі сармати відрізнялися від скіфів. Римський історик Тацит писав, що «коли вони з’являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може чинити опору». В бою сармати користувалися арканами, довшими, ніж у скіфів, мечами й списами. Зброєю добре володіли й жінки.

В середині І ст. н. е., коли їхнє суспільство досягло найбільшого розквіту, сармати розселилися ще західніше. У їхньому оточенні опинилися пізньоскіфські городища Нижнього Дніпра, Криму, античні поліси – Ольвія, Тіра, Ніконій, Боспорське царство. Постійні набіги сарматів і вимоги сплачувати данину зумовили переселення на нові території ранньослов’янського населення зарубинецької культури Середнього Подніпров’я.

Поступово бідніші прошарки кочового сарматського населення осідали у Північно-Західному Причорномор’ї. В ІІІ ст. н. е. сармати зазнали поразки від войовничого германського племені готів і якась їх частина ввійшла до складу черняхівської культури, що виступала об’єднанням кількох різних народів (детальніше про це йтиметься далі).

Давньогрецькі міста і неукріплені поселення на північних берегах Понта Евксінського та Меотіди (Чорного й Азовського морів) виникли на завершальному етапі «великої грецької колонізації». В середині VІІ ст. до н. е. були засновані Істрія в Подунав’ї та Борисфен на сучасному острові Березань, поблизу Очакова. Пізніше тут формуються три основних центри: Ольвія на Дніпровсько-Бузькому лимані (нині с. Парутино Миколаївської обл.), місто Боспор Кіммерійський з головним осередком у Пантікапеї (сучасна Керч) та Херсонес (околиці сучасного Севастополя). Розселення вихідців з різних місць, передовсім з Мілета, зумовлювалося розвитком торгівлі, пошуками нових джерел сировини (зокрема металу), воєнно-політичними конфліктами. Сам процес розселення греків відбувався як шляхом цілеспрямованої колонізації, так і стихійно. Спочатку на нових землях створювалися невеликі торгові пункти – емпорії. Тут були склади товарів, якими обмінювалися з місцевим населенням. Для забезпечення оборони такі факторії засновувалися на берегах морів чи річок або ж навіть на островах. Згодом вони розросталися у великі населені пункти, довкола яких зводилися укріплення. Поступово з’являлися висілки і створювалась сільськогосподарська округа – хора. Місто-поліс набирало характерних для античного світу рис. За устроєм північнопричорноморські держави були різними: демократичні (Ольвія, Херсонес) чи аристократичні (Пантікапей до утворення Боспорського царства) республіки, або ж монархії (Боспорське царство). Влада належала рабовласникам, хоча в певних акціях брало участь усе вільне доросле чоловіче населення грецького походження. Греки Північного Причорномор’я вирощували зерно, займалися виноградарством, скотарством, рибним промислом. Високого рівня досягло ремісниче виробництво: металообробка, ткацтво, вичинка шкіри, виготовлення виробів зі скла, різноманітної кераміки – амфор й іншого посуду, в тому числі покритого чорним та червоним лаком, фарбами різних кольорів. Для місцевої знаті виготовлялися найвишуканіші ювелірні вироби. Швидкими темпами розвивалася торгівля, для потреб якої карбували власну монету, крім того з корінним людом вівся й натуральний обмін. Тубільці, збуваючи грекам надлишки хліба, продуктів скотарства і рабів-полонених, отримували вино, предмети розкоші, ремісничі вироби тощо. У колоніях була широко розвинута грамотність, а грецька мова залишалася офіційною аж до загибелі багатьох північнопонтійських держав. Велика увага приділялась освіті, фізичному вихованню (практикувалися п’ятиборство, стрільба з лука, біг тощо). Розвивались історія та філософія, медицина. Значну роль відігравали театр, музика, література, мистецтво (монументальний живопис, мозаїка, вазопис, скульптура великих і малих форм). Поміж богів особливою популярністю вирізнялись Аполлон, Артеміда, Зевс, Афродіта, Діоніс - Вакх. Велике значення мало й вшанування героїв – Ахілла і Геракла. Якщо до І ст. до н. е. міста-держави були незалежними утвореннями, то згодом вони підкорилися Риму. Гарнізони направлених з Апеннінського півострова легіонерів розміщувались у місцевих античних поселеннях, і тільки іноді для них створювалися спеціальні табори. Одним з них був Харакс на мисі Ай-Тодор у Криму. У різний час тут перебували солдати І Італійського, XІ Клавдієвого легіонів та інших військових підрозділів. Впродовж І–ІV ст. н. е. поширюються культи негрецького походження, впроваджується культ римських імператорів, посилюється роль локальних вірувань. А наприкінці цього періоду з’являються перші паростки християнства. Впливи античних північнопричорноморських міст-держав зумовлювали прискорення розпаду родоплемінних відносин у скіфів, сарматів, інших груп населення. Завдяки чужоземним переселенцям місцеві жителі знайомилися з передовим грецьким та римським культурним надбанням, технічними досягненнями. Занепад античних міст внаслідок загальної кризи рабовласницького ладу, виведення римських гарнізонів та наступу варварських племен, що входили до складу готського військового союзу, припадає на рубіж ІІІ–ІV ст. н. е.

В історичній науці однією з центральних є проблема походження народу (етногенез). Її вирішення дає змогу з'ясувати ареал зародження етносу, джерела його культури, мови, особливості свідомості. Тобто саме ті глибинні чинники, без яких неможливо уявити рух народу в просторі та часі.

Визначення місця історичної прабатьківщини слов'ян — перша ланка в процесі відновлення родоводу української нації, ключ до розуміння вітчизняної історії. Одну з перших спроб вирішити питання етногенезу слов'ян зробив легендарний літописець Нестор. У «Повісті минулих літ» він писав: «По довгих же часах сіли слов'яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, — (од того), де сіли, на котрому місці». Саме цією фразою було започатковано дунайську теорію походження слов'ян, яка протягом XIII—XV ст. була домінуючою в працях польських і чеських хроністів. Прихильниками цієї теорії стали також відомі російські історики XIX ст. С. Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський.

У добу Середньовіччя з'явилася ще одна версія слов'янського етногенезу — скіфо-сарматська або азіатська теорія, яку було викладено на сторінках Баварської хроніки (IX ст.). Ця теорія базується на визнанні предками слов'ян скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на північ і захід.

До кінця XVIII ст. пошуки та фантазія дослідників зумовили появу широкого спектра варіантів вирішення проблеми етногенезу слов'ян. Проте всі вони, як правило, ґрунтувалися на ототожненні слов'ян з народами, про які є згадка в творах античних та ранньосередньовічних авторів. Через це пращурами слов'ян вважалися алани, роксолани, даки, кельти, фракійці, ілірійці. Однак усі ці гіпотези не мали серйозного наукового обґрунтувакня.

Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов'ян розпочинається на початку XIX ст. З цього часу вчені помітно розширюють базу своїх досліджень, починають комплексно використовувати письмові, археологічні, лінгвістичні, етнографічні, антропологічні та інші джерела. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давніх слов'ян: вони розташовувалися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л. Нідерле «Слов'янські старожитності» (1902) започаткувала вісло-дністровську теорію походження слов'ян. Відповідно до цієї теорії ще у II тис. до н. е. існувала балто-слов'янська спільність. Саме після її розпаду в ході розселення виникли слов'яни, прабатьківщиною яких Л. Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов'янських земель — Волинь. Прихильниками, модифікаторами та розробниками цієї теорії в різні часи були М. Фасмер, Н. Шахматов, В. Петров та ін. Ще одним варіантом вирішення проблеми слов'янського етногенезу стала вісло-одерська концепція, обґрунтована польськими вченими Ю. Косташевським, Я. Чекановським, Т. Лер-Сплавинським у 30—40-х роках XX ст. Ця теорія пов'язує слов'янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза, і локалізує слов'янську прабатьківщину природними кордонами — річками Віслою й Одрою.

У 1950-1960-х роках польський археолог В. Гензель та російські П. Третяков, М. Артамонов, Б. Рибаков на основі аналізу нових археологічних та лінгвістичних матеріалів дійшли висновку про необхідність значного розширення ареалу зародження слов'янського етносу. Так виникла дніпро-одерська теорія, що органічно увібрала в себе ідеї та висновки багатьох попередніх теорій (насамперед вісло-одерської) і помістила слов'янську прабатьківщину між Дніпром і Одрою. Логіка цієї теорії така: на межі III і II тис. до н. е. індоєвропейська спільнота розпалася на кілька етнокультурних та мовних гілок, однією з яких були германо-балто-слов'яни. Подальший поділ цієї гілки і спричинив появу протослов'ян як самостійної етнічної спільноти. Такий розподіл прихильники дніпро-одерської теорії пов'язують з комарівсько-тшинецькою культурою, яка сформувалася в II тис. до н. е. на території Правобережної України та Польщі.

Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський суттєво збагатили і розвинули дніпро-одерську теорію, точно визначивши етнічну основу східного слов'янства та ареал його формування. На їхню думку, становлення слов'янського етносу — досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі до межі III—II ст. до н. е. цей процес розгортається головним чином у межиріччі Вісли та Одри, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури (II ст. до н. е. — І ст. н. е.) починається якісно новий етап формування слов'янського етносу, під час якого центр активної слов'янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.