Учебное пособие 5 страница

З переходом до НЕПу почала відроджуватися кооперація, в якій більшовики вбачали оптимальну форму залучення селянства до соціалістичного будівництва, важливий елемент змички міста та села, засіб поєднання приватного торгового інтересу з інтересами держави. У 1921 р. в республіці створили єдину систему споживчої кооперації для міста і села, яка здійснювала заготівлю і збут продукції. Через кілька місяців з цієї системи відокремилась сільськогосподарська кооперація. Набули розвитку її спеціальні види: машинно-тракторні, тваринницькі, цукробурякові та інші кооперативи. В 1925 р. існувало 6712 споживчих і 11320 сільськогосподарських кооперативних товариств. Усіма видами виробничої кооперації було охоплено 1,5 млн., або 30% селянських господарств республіки, а разом із споживчою кооперацією – більше половини сільського населення. Сільгоспкооперація України зосередила у своїх руках значну частину товарної продукції сільських господарств: на неї припадало 37% планової заготівлі зерна, майже половина технічних культур.

Водночас створювалися й інші виробничі об’єднання селян – колгоспи. У 1925 р. їх було 5489, проте вони об’єднували лише 1,2% господарств республіки, були економічно слабкими, мали не більше 30% потрібного реманенту, в розподілі результатів праці практикувалася зрівнялівка.

До кінця 20-х рр. усіма видами кооперації, включаючи споживчу, охоплювалося вже 85% господарств. Однак партапарат, який поступово прибирав до рук Сталін, не прагнув будувати кооперативний соціалізм, адже товаровиробник-кооператор залишався власником і працював самостійно.

Уряд бажав розвивати радгоспи і колгоспи. Звільнивши від податків незаможників, партія вирощувала собі соціальну опору для майбутніх перетворень на селі. Запровадження з 1926 р. податкових пільг і прямої матеріальної допомоги стимулювали появу нових колгоспів. Їх кількість дійшла до 12042 на початку жовтня 1928 р. Однак навіть основна частина бідноти не поспішала до них. Загалом було колективізовано менше 4% площі селянського землекористування.

Запровадження НЕПу зумовило відродження приватної ініціативи, сприяло поліпшенню економічної ситуації. Промисловий розвиток СРСР у середині 20-х рр. досяг довоєнного (1913) рівня, однак країна суттєво відставала від передових капіталістичних держав: значно менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, добувалося вугілля і нафти. Господарство в цілому перебувало на до індустріальній стадії розвитку. Перед СРСР стояла альтернатива: або низькі темпи розвитку всього господарства на базі НЕПу і прогресуюче відставання від провідних капіталістичних країн, або ж відмова від ринку, повернення до адміністративних методів, концентрація наявних ресурсів і форсований ривок головної ланки господарства – важкої індустрії.

Курс на індустріалізацію проголосив ще ХІV з’їзд ВКП(б) у грудні 1925 р. Основними завданнями визначалися: забезпечення економічної самостійності й незалежності, зміцнення обороноздатності СРСР, створення матеріально-технічної бази для модернізації як промисловості, так і сільського господарства, стимулювання зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту й культурного рівня трудящих.

У грудні 1927 р. XV з’їзд ВКП(б) проголосив пріоритет державного плану над ринком. У доповіді Сталіна з’явилася така формула: наші плани – це не плани-прогнози, а плани-директиви. З’їзд накреслив надзвичайно високий, 19% щорічний приріст промислової продукції. Під час розробки першого п’ятирічного плану на 1928/29–1932/33 рр. директивні темпи зросли ще більше, посилюючи розбалансованість народного господарства.

Перший рік п’ятирічки розпочався з жовтня 1928 р. і мало відрізнявся від попередніх. Та наприкінці 1929 р., після появи статті Сталіна «Рік великого перелому», керівництво ВКП(б) взяло курс на «прискорене соціалістичне будівництво», успіх якому мала забезпечити форсована індустріалізація. Ставилося за мету забезпечити переважний і першочерговий розвиток галузей групи А (паливної, енергетичної, хімічної, машинобудівної та ін.). Це дало б змогу перетворити СРСР на могутню державу з великим військово-промисловим потенціалом.

Особливо високі темпи розвитку важкої індустрії були заплановані для України.

Політика в галузі промисловості характеризувалася гіпертрофованою централізацією управління. Велика промисловість перейшла у розпорядження загальносоюзних наркоматів. Трестівський госпрозрахунок замінив госпрозрахунок підприємств. Проте ті не дістали прав, якими користувалися трести.

Продиктований генсеком темп зростання промислового виробництва був величезним – 37,7%. Та він залишився на папері, хоча промисловість безперебійно одержувала потрібне фінансування, і в дійсності становив менше 15%.

Індустріальна гонка призводила до істотного обмеження добробуту трудящих. Економічні труднощі (завжди підкреслювалося: тимчасові) оголошувалися органами пропаганди неминучими й цілком природними.

Вже з 1928 р. ДПУ (Державне політичне управління, створене на базі ЧК) почало розкручувати маховик репресій. Після «шахтинської справи» в Донбасі, що започаткувала цькування спеціалістів з дореволюційними дипломами і зачепила до 1000 осіб, в суспільстві свідомо створювалася атмосфера масового психозу щодо «шкідництва». Теоретичним підґрунтям репресивної політики була висунута Й. Сталіним теза про загострення класової боротьби в країні з просуванням її по шляху до соціалізму.

Запровадження карткової системи в умовах заборони торгівлі не дозволяло робітникам і службовцям використати зароблені гроші на придбання товарів понад гарантований мінімум. А за картками «отоварювалося» не більше чверті заробітної плати. Владою ж величезні зусилля вживалися для організації масового виробничого змагання. Ініціативу в розгортанні соцзмагання віддали донецьким шахтарям.

З 1929 до 1932 рр. капіталовкладення в основні промислово-виробничі фонди зросли майже втричі, що дозволило подвоїти виробничі потужності великої промисловості. Символом індустріалізації став Дніпрогес. Його почали будувати навесні 1927 р. Турбогенератори для електростанції поставляла американська фірма «Дженерал електрик». Вони були на той час найдосконалішим здобутком світової техніки.

В Донбасі в експлуатацію були введені 53 великі шахти. У вуглевидобутку відбувся перехід до врубових машин і відбійних молотків. Менш вагомими виявилися успіхи в механізації транспортування вугілля. До кінця 1932 р. було видобуто 156 млн. т вугілля проти передбачуваних п’ятирічним планом 204 млн. т. Дефіцит вугілля болісно позначався на промисловості і залізничному транспорті. Різко скоротилося використання вугілля для побутових потреб.

У металургію пішла чверть капіталовкладень, які були в розпорядженні промисловості. Були збудовані такі великі металургійні заводи як Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь. Обсяг виробництва у машинобудуванні і металообробці за першу п’ятирічку зріс у 4,5 рази. Активно розвивалася хімічна промисловість, відчутно гірше – легка і харчова.

У великій промисловості на початку 1929 р. працювало 690 тис. робітників, а наприкінці 1932 р. – майже наполовину більше. Робітниче поповнення складалося, в основному, з молоді. Щоб не уповільнити темпів роботи, нові кадри прискорено готували безпосередньо на виробництві. Це призводило до поломок устаткування. Почастішали аварії, різко погіршилася якість продукції.

У першій половині 1932 р. поряд з легалізацією продовольчого ринку було вирішено відмовитися від «підхльостування» країни. На другу п’ятирічку пропонувалися помірні середньорічні темпи зростання промислової продукції – 13–14%.

Стабілізація виробництва була досягнута приблизно за 2 роки. Це дозволило звернути увагу на матеріальне становище робітників. У 1935 р. вирішили скасувати стелю у заробітках, яку робітники охрестили «виводилівкою». Віднині скільки виробив, стільки й заробив. Перехід від карткової системи до вільного продажу товарів через магазини давав змогу витратити додатково зароблені гроші.

Для підвищення продуктивності праці було вирішено організувати новий робітничий почин. Рекорд організували на кадіївській шахті «Центральна-Ірміно» у 1935 р. Молодий шахтар О. Стаханов застосував прогресивний метод роботи, заснований на поділі виробничих операцій між вибійниками і кріпильниками. За допомогою двох помічників-кріпильників, імена яких для історії так і залишилися невідомими, він вирубав за зміну 102 т вугілля – при нормі 7 т, тобто в 14,5 рази більше норми, розрахованої тільки на вибійника.

Спочатку стаханівський рух супроводжувався істотним поліпшенням якісних показників. Але його швидко забюрократизували. Поширилася практика приписок, з’явилися липові рекордсмени – «олівцеві стахановці». Дні, а потім тижні й місячники ударної праці оберталися пізнішим спадом виробництва. Серед стахановців, котрі стали своєрідною робітничою аристократією, виявилося немало авантюристів, які своєю безграмотною працею спричиняли аварії й псування техніки.

Держава використала стаханівський рух для істотного підвищення норм виробітку і планових завдань в бік їх збільшення на 35–45%. На підприємствах, які не мали достатніх резервів, це призвело до перенапруження виробничого процесу і зривів, які розглядалися як шкідництво або саботаж. Дуже швидко «стелю» в заробітках відновили.

Соціальна ціна технічної реконструкції, здійсненої в роки перших п’ятирічок, виявилася надзвичайно високою.

Джерелами фінансування індустріалізації стало: перекачування коштів із легкої та харчової у важку промисловість, податки з населення, різниця в цінах на сільгосппродукцію та промислові товари, внутрішні позички, спочатку добровільні, згодом – «під контролем громадських організацій», інфляційний випуск грошей, розширення продажу горілки, збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та хліба, режим надзвичайної економії, надзвичайна експлуатація трудового потенціалу селянства й робітничого класу, інших верств населення, багатьох мільйонів в’язнів ГУЛАГу.

Все ж результати розвитку важкої промисловості стали вагомими. В ході індустріалізації Україна випередила за рівнем розвитку окремих галузей ряд західноєвропейських країн. Вона зайняла 2-ге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, 3-тє – за виробництвом сталі (після Німеччини та Англії), 4-те місце в світі за видобутком вугілля.

В умовах форсованої індустріалізації сільське господарство повинно було задовольнити потреби держави у постачанні продуктів харчування зростаючим промисловим центрам і армії, а також у хлібі для експорту (тобто забезпечити валютні надходження для закупівлі імпортної техніки). Крім того, село мало надати промисловості необхідну кількість робочих рук і технічну сировину. План І п’ятирічки передбачав використання «ножиць цін». Оскільки заготівельні ціни на хліб врожаю 1927 р. були занижені, селяни не стали його продавати. Раніше в подібній ситуації держава йшла на поступки, тим самим збільшувався платоспроможний попит селян на фабрично-заводські товари. Ринок підправляв у бік зниження темпи індустріалізації. Проте цього разу більшовики вирішили примусити селян здавати хліб за невигідними цінами під загрозою штрафних санкцій. Тисячі партпрацівників, у тому числі члени політбюро ЦК ВКП(б), поїхали «вибивати» хліб. Проти «куркулів» активно використовувались тюремні ув’язнення, депортації у віддалені райони, часткова або повна конфіскація майна – розкуркулення. За січень–лютий 1928 р. з селян вдалося вичавити 70 млн. пудів хліба. Сталін розумів, що подібні надзвичайні заходи придатні тільки як короткотривалий захід. Ніхто не змусив би селян-власників з року в рік вирощувати хліб не на продаж, а для держави. Доки вони самі вирішували, що сіяти і продавати, від них залежала держава. Щоб відсікти селян від ринку і змусити сіяти стільки, скільки необхідно державі, їх спочатку треба було позбавити власності, тобто колективізувати. Влітку 1928 р. Сталін забрав Кагановича в центральний партапарат. Українським генсеком став С. Косіор (1889–1939). Останній із шкіри пнувся, аби догодити Сталіну. Листопадовий (1929) пленум ЦК ВКП(б) проголосив перехід до суцільної колективізації, а Україна мусила в найкоротший термін упровадити колективізацію, показуючи приклад іншим республікам. І вона почала це робити. Якщо у жовтні 1929 р. суцільно колективізованих районів було 10, то в грудні того ж року – вже 46. Встановлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалося насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту. Поодинокі спроби утворення селянських спілок придушувалися. Незгодних репресували. Партія знову заговорила про «куркульську небезпеку» і почала нацьковувати пролетарські та напівпролетарські елементи села на власників. Протиставлення «куркулів» біднякам полягало у самообкладанні. Кожному селу давали завдання на здачу хліба, а доведення його «до двору» відбувалося за рішенням сходів. Селян, які не виконували рішень, спочатку штрафували у п’ятикратному розмірі вартості хліба, що підлягав здаванню, а потім майно їх розпродувалося з торгів. Частина штрафу перераховувалася у фонди кооперування й колективізаціїбідноти, щоб забезпечити їхню корисливу заінтересованість. Так весною 1929 р. було розпродано майно 18 тис. господарств, оголошених куркульськими. Робилося все, щоб убити одвічне прагнення селянина мати власну землю та продуктивно працювати на ній. Фактично йшлося про розселянювання українських хліборобів. Протягом кількох років зусилля держави спрямовувалися на економічне, а то й фізичне винищення мільйонів вигаданих «куркулів» (усіх глитаїв, які будували свій добробут на експлуатації бідняків, власті винищили ще під час зрівняльного поділу землі і засобів виробництва у 1920–1923 рр., пізніше в заможну верхівку селяни вибивалися завдяки власній праці). В ході «ліквідації куркульства як класу» постраждало чимало середняцьких господарств. Зрозуміло, що саме заможні селяни опиралися колективізації найзапекліше: їм було що втрачати. Втім, репресували бідняків і навіть наймитів, якщо вони виступали проти колгоспів. Для цього винайшли категорію «підкуркульників». Розкуркулювані селяни поділялися на 3 категорії. «Учасники і організатори антирадянських виступів та терористичних актів» ізолювалися в тюрмах або концтаборах. Тих, хто здійснював «менш активний опір», разом з сім’ями депортували на Північ (і 850 тис. українських селян були примусово переселені в необжиті райони Кольського півострова та Сибіру). Тим, хто не чинив опору, надавалися зменшені земельні ділянки за межами колгоспних масивів. Кількість «належних» до кожної з категорій доводилася згори. Хвиля розкуркулювання, що тривала з другої половини січня до початку березня 1930 р., охопила 61887 господарств. Аби забезпечити високі темпи колективізації, більшовики направили до українського села 62 тис. робітників. Аграрну політику партії впроваджували так звані 25-тисячники – російські, як правило, робітники. На 1 червня 1930 р. у республіці було насильницьки колективізовано вже 90 тис. господарств. Офіційно колективізація проголошувалася в артільній формі, тобто колгоспникам залишали присадибне господарство. Однак у різних інструкціях, якими обставлялися офіційні документи, артіль мала вигляд комуни. З лютого 1930 р. колективізатори стали забирати у селян корів, дрібну худобу і навіть птицю. Селяни почали чинити опір. Сталін вирішив відступитися, публічно назвав комунізацію села «перегином» і поклав відповідальність за це на місцеві власті. Відтоді артіль перестала вважатися проміжною формою на шляху до комуни і стала синонімом терміна «колгосп». Було оголошено, що колективізація– справа добровільна. До осені 1930 р. з колгоспів вийшла приблизно половина селянських господарств, у тому числі всі середняцькі. Восени почалася нова кампанія. Одноосібники обкладалися колосальними податками, тоді як колгоспники діставали податкові пільги. Штучно створений податково-пільговий перепад погнав селян назад у колгоспи. Знов почалися показові розкуркулення, у тому числі в районах, де вони відбулися півроку тому. Цього разу стали депортувати всіх репресованих. На кінець 1932 р. було колективізовано майже 70% господарств з охопленням понад 80% посівних площ. До цього часу, починаючи з 1928 р., в Україні зникло 352 тис. селянських господарств. По-різному склалася їх доля. Більшість внесли у списки розкуркулених, частина була експропрійована шляхом продажу майна з торгів за невиконання «зобов’язань» по хлібозаготівлях, за несплату завищених податків, за «немотивований» забій власної худоби. Немало селян самі розпродували майно, кидали землю і виїжджали на новобудови. Позбавлені землі селяни були зобов’язані виконувати «обов’язковий мінімум трудоднів» (фактично – відпрацьовувати право користуватися присадибною ділянкою, за рахунок якої і вдавалося виживати). Можливості переселятися до міст селяни остаточно позбулися наприкінці 1932 р., коли в СРСР в умовах стрімкого зростання кримінальної злочинності був запроваджений паспортний режим (паспорти отримало тільки населення міст і новобудов). Засобом економічного контролю над колгоспами виступали машинно-тракторні станції, що здійснювали обробіток колективізованих посівних площ. Колгоспна продукція поставлялася, а не продавалася, державі, хоча та і сплачувала за неї символічні гроші. Розміри поставок заздалегідь не визначалися, а контрольне завдання, коли ставало відомим, охоплювало майже весь урожай. Щоб колгоспники не продавали хліб на сторону, приватну торгівлю в 1930 р. заборонили. Коли колгоспники пересвідчилися, що хлібозаготівельний план безрозмірний і для розподілу по трудоднях майже нічого не залишається, вони змушені були, щоб вижити, приховувати справжні розміри врожаю або залишали зерно в соломі, щоб змолотити її вдруге. Хлібозаготівлі проходили все важче. Заготівлі з урожаю 1931 р. тривали аж до весни 1932-го. Заготівельники вимели у селян абсолютно все, у 44 районах розпочався повальний голод з численними смертними випадками. Були зареєстровані факти людоїдства. Голод припинився тільки влітку, з новим урожаєм. Не зацікавлені в результатах праці колгоспники тільки імітували її, що призводило до колосальних втрат врожаю на полях. Селяни заявляли: «Хай гине, все одно й це заберуть». Влада зрозуміла необхідність змін. У травні 1932 р. було запроваджено так звану «колгоспну», тобто базарну торгівлю. План хлібозаготівель для колгоспів та одноосібників скорочувався так, щоб приблизно п’яту частину продукції селяни могли спрямувати у вільну торгівлю. Однак торгівля хлібом дозволялася тільки після виконання хлібозаготівельного плану, тобто, не раніше січня майбутнього (1933) року. 7 серпня 1932 р. вийшла постанова «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів...», прозвана «законом про п’ять колосків». За нею розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за «пом’якшуючих обставин» – позбавленням волі на строк не менше 10 років. За півкишені зерна, принесеного з поля голодуючій сім’ї, колгоспник потрапляв до концтабору. Хлібозаготівлі з урожаю 1932 р. йшли украй важко. Сталін направив в Україну спеціальну комісію з надзвичайними повноваженнями на чолі з В. Молотовим. Посилання на відсутність зерна не бралися до уваги. Зрив заготівель пояснювався відсутністю не хліба, а боротьби за хліб. Організовувалося вилучення у колгоспів, одноосібників та робітників радгоспів хліба, розкраденого під час косовиці, обмолоту і перевезення. Проводилися масові подвірні обшуки з конфіскацією всіх запасів, бо вирізняти «украдене» ніхто не збирався. Ще зловіснішими були натуральні штрафи м’ясом і картоплею. За рік молотовська комісія додатково «заготовила» 105 млн. пудів зерна. На початку 1933 р. практично ніде запасів вже не лишилося, а треба було дожити до нового врожаю. Знов розгорнувся терор голодом. У «боржників» вилучали будь-які запаси їжі – сухарі, картоплю, сало, соління, фруктову сушню, прирікаючи їх на смерть, бо нелегальна ринкова торгівля ледь животіла. Конфіскація продовольства подавалася як кара за «куркульський саботаж» і здійснювалася гласно, з висвітленням у газетах. Щоб перешкодити втечам голодуючих за межі республіки, на кордонах були розміщені загороджувальні загони внутрішніх військ. Бригади працівників ДПУ перевіряли у поїздах багаж пасажирів і конфісковували продовольство, яке селяни придбали за великі гроші або обміняли на цінні речі в сусідніх з Україною місцевостях, щоб привезти голодуючим сім’ям. Смерті від голоду почалися вже у перший місяць дій комісії, а з весни 1933 р. вони стали масовими. Прагнучи врятувати хоча б дітей, селяни везли їх у міста і залишали в установах, лікарнях, на вулицях. Траплялися випадки людоїдства і трупоїдства. 1932 р. голодною смертю загинуло близько 150 тис. чоловік, 1933 р. – до 3,5 млн. Народжуваність у сільській місцевості різко знизилася. Повні демографічні втрати в УСРР, включаючи зниження народжуваності, сягали в 1932–1934 рр. 5 млн. Після кількох кампаній розкуркулення і терору голодом селяни змирилися з необхідністю працювати в артілі і припинили бойкот громадського господарства. Але і держава послабила свій прес. З січня 1933 р. селянам залишалася на продаж вся продукція, вироблена понад заздалегідь визначену норму здавання державі. Це пробуджувало у колгоспників заінтересованість у розширенні посівних площ і відкривало шлях для подолання безгосподарності. У лютому 1933 р. Сталін висунув гасло: «Зробити усіх колгоспників заможними». І справді, в другій п’ятирічці держава зробила чимало, щоб зміцнити колгоспний лад. Новостворені політвідділи МТС і радгоспів, використовуючи методи батога і пряника (скасування продрозкладки, преміювання натурою, поліпшення побутових умов на селі тощо), налагоджували громадське господарство. У колгоспах створювалися бригади з постійним складом працюючих, за якими закріплювалися машини, реманент, робоча худоба. Щоб ліквідувати знеосібку при вирощуванні врожаю, політвідділи заборонили перекидати бригади з однієї ділянки на іншу. До кінця 1934 р. кризу колгоспного ладу було подолано. В середині 1937 р. колгоспи об’єднували 96% селянських дворів. Суцільна колективізація стала фактом. Після послаблення податкового тиску колгоспи змогли розвивати, крім основних виробництв, птахівництво, садівництво, бджільництво. Організовувалися тваринницькі ферми. Колгоспникам надавався безпроцентний кредит на придбання худоби. Виявилося, що полегшення матеріального становища селян вигідніше державі, ніж відбирання всього урожаю насильницькими методами.

Якщо наприкінці 20-х – на початку 30-х рр. репресії спрямовувались, в основному, проти непманів, «куркулів», старої інтелігенції, у 1935–1936 рр. – проти учасників колишньої опозиції, ухилів, небільшовицьких партій, то з 1937 р. репресії переросли в масові, захопивши широкий загал партійних, радянських працівників, командний склад армії, господарників.

Після того, як Сталін заявив, що країна в небезпечному становищі через підступи саботажників, шпигунів і диверсантів, у липні 1937 р. ЦК ВКП(б) затвердив наказ М. Єжова органам НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ), згідно з яким за 4 місяці треба було репресувати 268950 чоловік, з них негайно знищити 75950. Репресії здійснювалися трійками у складі першого секретаря обкому, начальника обласного управління НКВС і прокурора області.

Репресувалися як керівні особи, так і рядові робітники, колгоспники, інтелігенти. Заарештованих піддавали тортурам. Не витримуючи фізичних мук, вони давали свідчення на себе і на своїх знайомих. Так забезпечувався черговий приплив арештів.

Розслідування справ про «терористичні акти» проти представників влади вимагалося закінчувати протягом 10 днів, слухати ці справи без участі сторін, не допускати подачі клопотань про помилування й касаційного розгляду справ, вирок про вищу міру покарання, якою був розстріл, виконувати негайно.

Служіння Сталіну впродовж багатьох років не врятувало партійно-державне керівництво республіки. З 62 членів ЦК КП(б)У, обраного XІІІ з’їздом, були звинувачені у ворожій діяльності 55 чоловік, з 11 членів політбюро репресовані 10, з 5 кандидатів у члени політбюро – 4. Загинули всі 9 членів оргбюро ЦК КП(б)У.

Масове винищення кадрів відбулося у військах. Лише за 17 місяців (з травня 1937 р.) з армії було усунуто не менш як 44 тис. представників командного складу.

В 1938 р. хвиля репресій почала спадати, але аж ніяк не закінчилася. Всього протягом 1930–1941 рр. в Україні було «знешкоджено» понад 100 вигаданих антирадянських «центрів», «блоків» і «організацій».

Причиною небаченого за масштабами нищення «ворогів народу» в 1937–1938 рр. була потреба зміцнити сталінську диктатуру в умовах нових виборчих процедур. Адже 5 грудня 1936 р. надзвичайний VІІІ з’їзд Рад затвердив нову Конституцію СРСР. В ній проголошувалася побудова соціалістичного суспільства, прямі вибори до органів влади при таємному голосуванні. Селяни одержували рівні з робітниками виборчі права. Система функціонування влади теж ставала іншою: ради набули зовнішніх рис парламентської влади, однак, фактично, так і не стали самостійними.

Конституція проголошувала свободу друку і зборів, недоторканість особи, житла й листування, вводила відкритість судових процесів, підтверджувала права звинувачуваних на захист. Однак ці демократичні норми перебували у вражаючій невідповідності практиці державного терору.

Виліпком із загальносоюзної була українська конституція, затверджена в січні 1937 р., за нею УСРР перейменовувалася в Українські Радянську Соціалістичну Республіку.

Вибори у Верховну Раду СРСР відбулися в грудні 1937 р. У голосуванні взяли участь 97,8% виборців. За визначений у партійних комітетах «блок комуністів і безпартійних» було подано 99% голосів у Раду Союзу і 98% – у Раду Національностей. Будь-яку самодіяльність під час висування кандидатів у депутати, а тим більше – пропозиції про альтернативні кандидатури, а такі спроби були, партапарат кваліфікував як контрреволюційні вихватки.

До Конституції 1936 р. вперше увійшло положення про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії в політичній системі держави. Існуюча монополія більшовицької партії на владу була закріплена законодавчо. Тримаючи під цілковитим контролем профспілки, комсомол, громадські організації, партія забезпечила свій вплив на всі сфери суспільного життя.

Всього за межами УСРР проживали 6,6 млн. українців. Найтяжчим їхнє становище було в Північній Буковині під владою Румунії, легшим – в Закарпатті, що належало Чехословаччині. Більша ж частина західноукраїнських теренів (Східна Галичина, Західна Волинь, частина Полісся) ввійшла до складу Польщі. Українці складали не менше 15% її населення. При цьому Галичина й Волинь залишались справжнім вогнищем і центром визвольних змагань.

В Східній Галичині, Волині, на Закарпатті промисловість і сільське господарство перебували у стані стагнації і використовувалися як допоміжний резерв. Натомість значного розвитку тут дістали сільська кооперація, кооперативний рух взагалі. Поступово набирав силу український середній клас.

Польська влада прагнула шляхом примусової асиміляції поневолених народів створити однонаціональну державу. Наступ на права на українців був всеохоплюючим. Від них вичищали урядові установи, включаючи повітові. Польським колоністам передавались найкращі землі. Розгорнулось масове переселення вчителів із Східної Галичини до Західної, а то й у центральні райони Польщі. Щоб не допустити народження нових інтелігентських кадрів, ліквідовувалися всі українські кафедри Львівського університету. Боротьба за університет стала справою всього західноукраїнського населення, з 1921 по 1925 рр. він діяв таємно.

«Подвійний стандарт» у ставленні до «чужих» і «своїх» українців був притаманний і ліберально-демократичній Чехословаччині. У цій найбільш розвинутій у промисловому відношенні країні Центральної і Східної Європи, Закарпаттю відводилась роль економічно занедбаної провінції. Прихильне ставлення до еміграційних українських вищих шкіл у Празі помітно контрастувало з політикою уряду щодо закарпатських українців. Борючись за краще життя, трудящі Закарпаття піднімались на страйки й демонстрації, підтримували найрадикальніші ліві партії. На виборах 1924 р. комуністи тут отримали 40% голосів. У 1935 р. кількість поданих за них голосів зменшилась до чверті, але лишалась більшою, ніж за будь-яку іншу партію.

Румунський уряд, зазнаючи економічних ускладнень, розв’язував їх за рахунок Буковини та Бессарабії. Промислові об’єкти тут закривалися, а їх обладнання вивозилося до Бухареста. Українські вчителі у наказному порядку відривались від свого народу, переводились до центральних районів. Гонінням піддавалась українська церква.

Протягом 20–30-х рр. тривала масова еміграція західноукраїнського населення до УСРР. Почали її Михайло Грушевський та його колеги з партії Українських соціал-революціонерів. Найбільшу частку приїжджих становили галичани – представники інтелігенції, письменники й діячі мистецтва, військові УГА та студенти українських шкіл у Чехословаччині, робітники, які опинились поза Вітчизною.

Поступове, а з початку 30-х рр. обвальне згортання українізації, колективізація, масові політично-репресивні кампанії, а особливо страшний голодомор 1933 р. остудили прорадянські симпатії значної частини західних українців.

Боротьба населення Західної України за свої права точилася у двох формах. Політичні партії (Українське національно-демократичне об’єднання, Українська соціалістично-радикальна партія, Українська соціал-демократична партія, Українська національна католицька партія тощо), товариства (насамперед «Просвіта», соціальні та економічні групи використовували легальні методи.