Учебное пособие 10 страница

Вже через кілька днів після проголошення Акту про незалежність України кілька провідних російських політиків поставили під сумнів суверенітет нашої держави щодо Криму й Одеської області. Це викликало кризу в російсько-українських відносинах. Напруженість тільки посилювали антиукраїнські заяви та навіть рішення, які приймалися в стінах російської Державної Думи з так званого «кримського питання».

У відносинах з Росією українське керівництво намагалося вирішувати болючі питання методом переговорів. Уряд нашої держави наголошував, що Крим є невід’ємною складовою частиною України, а рішення Президії Верховної Ради СРСР 1954 р. щодо його входження до складу УРСР повністю відповідало як юридично-правовим нормам, що діяли тоді, так і історичним, географічним та культурним факторам, які об’єднували Україну й Крим протягом довгого часу. Тож відсутні будь-які причини для ревізії цього рішення. Така позиція повною мірою відповідала вимогам міжнародного права, документам, що регулюють питання територіальної цілісності та кордонів країн Європи.

У своїй державотворчій діяльності Президент і Верховна Рада приділили багато уваги проблемам Збройних сил. У жовтні 1993 р. Верховна Рада затвердила воєнну доктрину, в якій проголошувалося, що Україна не бачить у сусідніх країнах супротивників, а її Збройні сили призначені лише для гарантування національної безпеки. Була розроблена програма скорочення Збройних сил, оскільки чисельність армії істотно перевищувала критерії розумної достатності (на час проголошення незалежності підрозділи Радянської армії в Україні налічували 726 тис. осіб).

Важливою подією першої половини 1994 р. стало підписання 14 січня тристоронньої угоди між Україною, США та Росією про виведення стратегічної ядерної зброї з України. 3–7 березня український президент відвідав США, де підписав заяву про дружбу та співробітництво між двома країнами. Першою з-поміж посткомуністичних країн Східної Європи Україна приєдналася до програми співробітництва з НАТО «Партнерство заради миру». 23 березня 1994 р. Президент Л. Кравчук підписав у Брюсселі договір про партнерство та співробітництво з Європейським Союзом.

Жахливий стан, у якому опинилася економіка України в середині 1990-х рр., зумовлювався, перш за все, відсутністю реальних реформ. Не відповідаючи за діяльність уряду, Верховна Рада особливо не переймалася браком відповідної законодавчої бази. Політика лівих партій, які домоглися успіху на парламентських виборах, була безвідповідальною: вони тягнули в минуле, якого вже не існувало, на карту ставилася незалежність держави. Все це посилювало опозиційні настрої в суспільстві, викликало гострі соціально-політичні конфлікти, підривало довіру до влади, не сприяло зміцненню міжнародного іміджу України.

Такі настрої стривожили «партію влади». Проголошена Л. Кучмою в жовтні 1994 р. стратегія економічних перетворень була схвалена основною частиною депутатів Верховної Ради, які пересвідчилися в небезпеці попереднього курсу вичікування. Реформи почалися з лібералізації цін та валютного курсу.

Дещо раніше Національний банк України, запровадивши жорстку дефляційну політику, у липні 1994 р. добився найнижчого (2,1%) рівня інфляції проти попередніх 3 років. Але монетарні обмеження не підкріплювало зниження бюджетних витрат. Короткочасне приборкання інфляції досяглося утворенням заборгованості у виплаті заробітної плати, пенсій та інших соціальних видатків і зростанням кредиторської та дебіторської заборгованості в народному господарстві. Заборгованість іншим країнам на середину року зросла до 7 млрд. доларів США.

Наприкінці 1994 р. суспільство постало перед новим витком гіперінфляції. Курс купоно-карбованця стрімко падав. У листопаді в обігу з’явилася 500-тисячна купюра, реальна вартість якої не перевищувала 4 доларів США. Намагаючись перешкодити знеціненню грошей, уряд запровадив фіксований курс купонів щодо долара та рубля. Але це призвело тільки до зростання оборотів «тіньової економіки», суцільної бартеризації розрахунків та відтоку валюти за кордон.

Щоб скоротити емісію не забезпечених товарною масою грошей, уряд почав збільшувати питому вагу податків з прибутку. Зрештою, в Україні було встановлено найвищу в світі ставку прибуткового податку з громадян – 90%. Тож і ці заходи виявилися помилковими: в умовах надмірного оподаткування згорталася виробнича та комерційна діяльність.

Коли ж, з метою входження в світовий ринок, була ліквідована монополія зовнішньої торгівлі, Україна практично негайно стала об’єктом колосальної товарної інтервенції з-за кордону. На перших порах її здійснювали сотні тисяч так званих «човників». Вітчизняний товаровиробник цієї конкуренції не витримав. Тисячі підприємств припинили або різко скоротили виробництво.

Експерти Міжнародного валютного фонду засвідчили, що економічна ситуація в Україні 1994 р. стала гіршою, ніж у будь-якій іншій країні, за винятком воюючих.

Л. Кучма, прагнучи здобути міжнародну підтримку реформаторському курсу, провадив активну зовнішню політику. Відтепер вона мала стати концептуально визначеною, багатовекторною, прагматичною і зваженою. Першим важливим кроком на шляху утвердження нового образу України стало рішення Верховної Ради від 16 листопада 1994 р. про приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.

Розгорнулася активна робота з поглиблення україно-американських відносин. 20–24 листопада 1994 р. Президент України перебував з державним візитом у США. Позитивні тенденції у розвитку міждержавних взаємин закріпив офіційний візит Президента США Б. Клінтона до України, який відбувся 11–12 травня 1995 р. Відтоді дві країни вийшли на рівень стратегічного партнерства.

Активізувалися взаємини з Канадою. Динамічно почали розвиватися стосунки з Німеччиною, Великою Британією, Францією, Італією, Австрією, Бельгією, Фінляндією, Норвегією, Швейцарією. Головним досягненням в європейському напрямі зовнішньої політики стало прийняття України в листопаді 1995 р. до Ради Європи.

Предметом особливої уваги стала розбудова відносин з державами Центральної та Східної Європи, насамперед з Польщею, Угорщиною, Чехією, Словаччиною, Румунією.

Довго й важко відбувалося налагодження взаємозв’язків з Росією як основним стратегічним партнером. Зрушення на краще почалися в 1995 р., коли був парафований текст договору між Україною та Росією. Однак президенти обох держав цей документ підписали тільки 31 травня 1997 р. в Києві. Перший державний візит Президента України до Москви відбувся в лютому 1998 р. Головний його результат – укладення договору про економічне співробітництво терміном на 10 років.

Налагодження стосунків з провідними державами світу відкрило Україні шлях до отримання фінансової допомоги. Кредити, які надавалися Європейським банком реконструкції та розвитку, Міжнародним валютним фондом, Світовим банком, урядами США, ФРН, Італії та інших країн, допомагали Україні зводити кінці з кінцями в платіжному балансі. Без них, зокрема, неможливо було розплатитися з Росією й Туркменістаном за поставку нафти та природного газу. Однак, домагаючись кредитів, уряди «проїдали» ці кошти, витрачаючи їх на поточні проблеми, вирішення ж самих цих проблем відсувалося на невизначене майбутнє.

Спільною помилкою урядів Є. Марчука (з червня 1995) та П. Лазаренка (з травня 1996) було саме надання переваги кредитній формі одержання зарубіжних коштів. Тоді як країна потребувала прямих інвестицій приватного зарубіжного капіталу, передусім у промисловість.

Звинувачення П. Лазаренка у зловживанні службовим становищем зумовили 2 липня 1997 р. його відставку, щоправда «за станом здоров’я». Незабаром екс-прем’єр-міністр опинився у в’язниці за кордоном. Масштаби висунутих щодо нього претензій з боку правосуддя вразили світову громадськість.

Наступним головою уряду в липні 1997 р. було призначено В. Пустовойтенка. Досягши певного оздоровлення економічної структури, зменшення дефіциту бюджету, він разом із тим не зумів зупинити ріст заборгованості держави із виплат зарплати. Економічні показники продовжували знижуватися майже в усіх галузях.

Відсутність прозорого законодавчого поля для здійснення підприємницької діяльності призвела до створення нерегульованих законом монополістичних об’єднань. На чолі їх стояли так звані «олігархи». Використовуючи зв’язки з представниками виконавчої та законодавчої влади, вони привласнювали об’єкти приватизації за мізерні суми й завдавали державі величезних збитків. За рівнем корумпованості Україна посідала третє місце в світі.

Протягом майже усіх років незалежності держава знаходилася в стані економічної кризи. За 1990–1999 рр. валовий внутрішній продукт (ВВП) країни скоротився на 59,2%, обсяги промислової продукції – на 48,9%, сільського господарства – на 51,5%. Реальна заробітна плата зменшилася у 3,82 рази, виплати пенсій – у 4 рази. Все це вкрай негативно позначилося на життєвому рівні народу. Україна увійшла до числа країн не лише з високим, а й зростаючим рівнем бідності, що постійно провокувало політичну нестабільність та ідеологічне протистояння різних суспільних сил.

Зрештою, спроби реформувати економіку почали приносити деякі результати. Максимальну ставку прибуткового податку з фізичних осіб вдалося зменшити з 90% у 1994 р. до 40% у 1999 р. Відповідно, податок на прибуток знизився з 45 до 30%, податок на додану вартість – з 28 до 20%. Істотно послабився податковий прес на сільських товаровиробників і підприємства малого бізнесу, зменшилось податкове навантаження на фонд оплати праці. В спеціальних економічних зонах запроваджувався режим пільгового оподаткування.

Безсумнівним успіхом стало досягнення відносної фінансової стабілізації. Восени 1996 р. в обіг увійшла гривня. Щоправда під час грошової реформи був встановлений її завищений курс щодо долара США та інших валют, який не відповідав реальній купівельній спроможності української валюти. Це істотно підірвало можливості вітчизняного експорту. Восени 1998 р. під впливом російського дефолту гривня наполовину знецінилася, однак витримала удар. З 1999 р. зниження її курсу щодо світових валют тривало, але в доволі низьких межах.

Прямі іноземні інвестиції збільшилися з 484 млн. доларів США в 1994 р. до 3 122 млн. у 1999 р. На перший погляд, ці темпи зростання винятково високі, але їх абсолютний рівень для економіки був недостатнім.

Немало фірм згорнули свою діяльність в Україні через нестабільність в урядовій політиці щодо іноземного капіталу, корумпованість чиновників, неприхильне ставлення до іноземного капіталу значної частини суспільства.

Досить складно розв’язувалося земельне питання. Протягом 1996 р. було здійснене роздержавлення землі та її передача у власність юридичних осіб. Потім розпочався другий етап земельної реформи: видача сертифікатів, які засвідчували право на земельний пай.

Все ж за кілька років в економіці сталися необоротні зміни. До 2000 р. форму власності змінили понад 65 тис. підприємств і організацій. Понад 70% загального обсягу промислової продукції стало вироблятися на недержавних підприємствах. В галузях промисловості, які спромоглися вийти зі своєю продукцією на зовнішній ринок, відбулася певна стабілізація.

 Ще у червні 1991 р. з метою оптимізації структури влади Верховна Рада ухвалила концепцію нової Конституції. Однак конституційний процес затягнувся на 5 років. Продиктовані життям зміни раз у раз вносилися до Конституції 1978 р. Таких поправок було майже 200. Зволікання ж із прийняттям Основного закону загальмувало перехід до нового суспільногоустрою й змін на краще.

Президент Л. Кучма доступними йому засобами стимулював прискорення конституційного процесу. З великими труднощами вдалося здолати суперечності між фракціями і нарешті прийняти Конституцію. Сталося це 28 червня 1996 р.

З ухваленням Конституції визначились основні координати й орієнтири, сукупність суспільних цінностей – усе те, що формує політико-економічну систему держави. На базі Головного закону почались формування національної правової системи, розбудова політичних структур, становлення громадського суспільства. Це складний, довготривалий і суперечливий процес.

29 березня 1998 р. відбулися перші (в умовах дії нової Конституції) парламентські вибори. Вони здійснювалися за змішаною пропорційно-мажоритарною системою. 4% бар’єр подолали 8 із 30 політичних партій і блоків, що брали участь у виборах. Компартія України здобула 84 депутатські місця, Народний рух України – 32, блок СПУ–СелПУ – 29, Партія «зелених» – 19, Народно-демократична партія – 17, створене напередодні виборів екс-прем’єр-міністром П. Лазаренком об’єднання «Громада» – 16, Прогресивна соціалістична партія та Соціал-демократична партія (об’єднана) – по 14 мандатів.

Однак жодна з політичних сил не отримала переконливої більшості у парламенті, що виразно проявилося при виборах Голови Верховної Ради. Після тривалої «спікеріади» 7 липня 1998 р. на 69 пленарному засіданні цю посаду зайняв один із лідерів Селянської партії О. Ткаченко.

31 жовтня 1999 р. стало датою чергових президентських виборів. З 13 кандидатів найбільше голосів виборців набрав Л. Кучма, на друге місце вийшов лідер комуністів П. Симоненко. Повторне голосування (14 листопада) засвідчило переконливу перемогу Кучми.

Повторне обрання Л. Кучми змінило розстановку сил в парламенті. 1 лютого 2000 р. відбулися вибори нового керівництва Верховної Ради. Її головою став І. Плющ. Головою уряду наприкінці 1999 р. був призначений керівник Національного банку України В. Ющенко.

Уряд Ющенка з кінця 1999 р. запровадив жорсткий курс на зміцнення позицій держави в ключових, стратегічних галузях економіки. Надходження в бюджет коштів із паливно-енергетичного комплексу дозволило ліквідувати гостру проблему заборгованостей.

Навесні 2000 р. висловлювалися численні песимістичні прогнози щодо наслідків президентського указу «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки». Однак підсумки першого року господарювання за умов фактичної відсутності колгоспного ладу виявилися цілком успішними. Виробництво валової сільськогосподарської продукції зросло за 2000 р. на 9,2%. У 2001 р. було досягнуто рекордного врожаю зернових (майже 40 млн.), а валова сільськогосподарська продукція стала більшою проти попереднього року на 9,9%.

Головним підсумком 2000 р. стало те, що вперше за всю історію незалежності було здійснено рішучі кроки, спрямовані на подолання розбалансованості між економічними і політичними перетвореннями, досягнення перших економічних успіхів. Як свідчать офіційні джерела, після тривалої економічної кризи відбулося реальне зростання: валовий внутрішній продукт збільшився на 6%, промислове виробництво – на 12,9%, валова продукція сільського господарства – на 9,2%.

В числі інших позитивних результатів – погашення заборгованості з пенсій, зменшення зовнішнього боргу, активізація інвестиційної, в т. ч. кредитної діяльності, зростання експортного потенціалу економіки. Вперше спостерігалося позитивне сальдо в зовнішній торгівлі. Частка експорту в ВВП становила майже 60% – це дуже високий показник. Україні вдалося уникнути дефолту. Серйозно зміцнилася бюджетна позиція.

У 2001 р. приріст ВВП склав вже 9,1%, обсяг промислової продукції зріс на 14,2%. Інфляція знизилася до 6%. Заборгованість із зарплати скоротилася наполовину, майже на третину зросли реальні пенсії. Валютні резерви збільшилися з 1,5 млрд. до 3,2 млрд. доларів США. Прискорення темпів економічного зростання вперше супроводжувалося скороченням безробіття й випереджаючими темпами підвищення реальної заробітної плати.

Після зниження виробництва, яке тривало ціле десятиліття, протягом 2 років темпи економічного зростання досягли одних із найбільших у світі показників.

Попри це, більшість Верховної Ради, основу якої на день голосування, тобто 26 квітня 2001 р., склали депутати від компартії, об’єднаних соціал-демократів, «Трудової України» та «Демократичного союзу», 263 голосами «За» відправили у відставку уряд В. Ющенка. Він став восьмим прем’єром, якого спіткала така доля за 10 років незалежності, але, мабуть, першим, який випав із влади не стільки з економічних, скільки з партійно-політичних міркувань.

Президент Л. Кучма після тривалих консультацій з різними політичними силами у парламенті запропонував нову кандидатуру на посаду прем’єр-міністра, яким став А. Кінах.

16 квітня 2000 р. відбувся Всеукраїнський референдум, який мав з’ясувати ставлення народу до таких питань: чи має Президент в ряді випадків право достроково припиняти повноваження Верховної Ради, чи необхідне створення двопалатного парламенту, обмеження депутатської недоторканості та зменшення кількості депутатів з 450 до 300? Народ України схвально відгукнувся на всі питання. Однак процес реалізації результатів референдуму затягнувся на невизначений термін.

Певною мірою цьому зашкодив так званий «касетний скандал», що розгорнувся з 28 листопада 2000 р. Йшлося про зникнення у вересні того ж року журналіста Г. Гонгадзе та про записи розмов Президента з високими посадовими особами. Опозиція вимагала відставки Л. Кучми, однак суспільство не підтримало активними діями заклики лідерів опозиції.

31 березня пройшли останні парламентські вибори, теж – за пропорційно-мажоритарною системою. Серед партій та виборчих блоків найпопулярнішим у народі виявився блок «Наша Україна» на чолі з В. Ющенком. Далі йшли комуністи, очолений керівником Адміністрації Президента В. Литвином блок «За єдину Україну!», блок Ю. Тимошенко, соціалісти, а також об’єднані соціал-демократи. Партійні фракції поповнилися й депутатами, обраними від одномандатних округів.

Однак можливість переходу депутатів з однієї фракції до іншої призвела до того, що лідер виборчих перегонів блок «Наша Україна» опинився відсунутим на другий план. Головою Верховної Ради став В. Литвин. Посаду прем’єр-міністра України посів В. Янукович.

Складною для української держави є проблема пошуку власного місця в суперечностях світової глобалізації та антиглобалізму.

Глобалізація – це вища на даний момент фаза інтернаціоналізації (інтеграції) економіки, політики і культури, яка проявляється у зростаючій взаємозалежності різних суспільств. Становлення транснаціональних господарських систем, що руйнують кордони національних господарств, пов’язаних міцними торговельними, фінансовими, політичними, соціальними і культурними відносинами, – найбільш значущий процес, котрий визначив обличчя світу на межі ХХ–ХХІ століть.

Глобалізація спричиняє посилення взаємозалежності та взаємозв’язків між національними політичними інститутами в усьому світі, до швидкого розповсюдження ефективних моделей державного володарювання.

Грандіозні масштаби взаємозв’язків та взаємозалежностей між різними країнами не лише прискорюють еволюційний розвиток національних політичних інститутів, але надають їм нових якостей, як консолідуючих, так і руйнівних. Частину повноважень національних держав отримують нові міждержавні та міжнародні об’єднання. Політичний суверенітет народу і національної держави немовби «розмивається», державно-політичні бар’єри, що за недавніх часів ізолювали народи, «розчиняються».

Прикладом таких змін виступає Євросоюз, котрому притаманні майже всі ознаки держави: обраний населенням і наділений правом приймати закони Європарламент, виконавчий орган – Рада міністрів ЄС, яка підзвітна Європарламенту і виконує функції уряду, спільні фінансово-економічні інститути (валюта, центробанк, митний і візовий кордон) тощо.

На окрему увагу заслуговує та роль, яку відіграє в глобалізаційних процесах США. На сьогодні ця країна є безумовним світовим лідером. Саме від неї залежить спрямованість багатьох акцій планетарного масштабу. Вона користується і більшістю переваг, наданих глобалізацією.

Інша ситуація складається довкола так званих «перехідних» суспільств, до яких належить і Україна. Останні під тиском глобалізації зазнають додаткового навантаження.

Глобальна фінансова криза 1997–1998 рр. остаточно розвіяла ілюзорні уявлення щодо справедливості сучасного світового порядку. Основний тягар кризи було перекладено на плечі країн, які сподівалися утвердити себе у перспективі як рівноправні суб’єкти цивілізаційного процесу, намагалися піднятися вище у світовій ієрархії. Фінансові капітали перекачувалися до сильніших держав, а слабші були ще більше знекровлені і відкинуті назад.

Проте світ, де не зменшується, а постійно і стрімко поглиблюється розрив між багатими та бідними державами, не може стати стабільним і безпечним.

Не дивно, що тенденція до критичного сприйняття глобалізації набирає сили. Антиглобалісти наголошують на негативних наслідках домінування у світовому масштабі транснаціональних корпорацій та єдиної на сьогодні «наддержави» – США, а також на численних недоліках, що супроводжують цей процес: різке зростання безробіття, посилення соціальної напруги, тероризм, «кримінальна глобалізація», тенденція до популяризації світового співтовариства і маргіналізації на планетарному рівні тощо.

Надзвичайної актуальності набирає питання усвідомлення політиками того місця, яке має посісти за нових умов національна держава, адже вони мають чимало засобів для того, щоб скорегувати розвиток глобалізаційних процесів з урахуванням особливостей власної країни і використати його для підвищення добробуту народу.

Довгострокова стратегія державного будівництва повинна була б забезпечити міцні підвалини утвердження України як високорозвиненої, соціальної за своєю сутністю держави, її інтеграцію в цивілізаційний процес не друговартісним придатком, а країною з конкурентоспроможною економікою, здатною вирішувати найскладніші завдання свого розвитку.

Дата добавления: 2014-10-22