Педагогіка О. Духновича

Найбільш визначним представ­ником культурно-освітнього руху на Закарпатті був Олек­сандр Васильович Духнович.

Він народився в селі Тополя на Пряшівщині в сім'ї священника. Після закінчення Ужгород­ської гімназії і духовної семіна­рії працював домашнім вчителем, викладав російську мову в семі­нарії. Олександр Васильович став автором першого на Зака­рпатті народного букваря -"Книжниці читальної для по­чатківців" (1847), підручників для почат­кової школи з географії та історії (1831), російської мови (1853), а також "Народної педагогії на користь училищ та вчителів сіль­ських" (1857), яка була першим систематизованим підручником з педагогіки для народних вчителів не лише Закарпаття, а й інших регіонів Західної України.

Виходячи з реальних умов, О.Духнович пропонує в кожному селі обирати "шкільного куратора", який би збирав кошти на шкільний будинок, оплату вчителів та створення шкільного фон­ду для забезпечення сиріт і дітей незаможних батьків навчальни­ми посібниками і приладдям.

У 30-40-х роках О.Духнович розпочав на Закарпатті свою ді­яльність - літературну та педагогічну. Виступав за народність навчання, за навчання рідною мовою, відіграв велику роль у від­критті більше 70 шкіл. Науку і просвіту розглядав як "єдиний засіб і шлях до майбутнього щастя народу". О.Духнович показав, що праця - найважливіший фактор становлення особистості. Сфо­рмулював ідею поєднання навчання з сільськогосподарською працею. Діяльність О. Духновича сприяла потягу українського населення до освіти і знань. Незважаючи на утопічний характер поглядів на шляхи національно-культурного відродження закарпатських українців, Олександр Васильович виступив палким і послідовним поборником великого братерства українців, росіян та інших на­родів.

Виходячи з принципу природовідповідності, О.Духнович пра­гнув враховувати вікові та індивідуальні особливості вихованців. Ця вимога була основою його дидактичних поглядів.

На принципі природовідповідності ґрунтуються думки Олек­сандра Васильовича про рівномірний розвиток фізичних та інте­лектуальних сил дитини. Цьому принципу підпорядковувався і зміст розумового, морального, фізичного та трудового виховання. Велику увагу О. Духнович приділяв розробці дидактичних про­блем. На перше місце він поставив наочність, потреба в якій, на його думку, випливає з конкретності мислення дитини. Для того, щоб дитина не зневірилась у власних силах, щоб не гальмувався її розвиток, слід дотримуватись принципу доступності у навчан­ні.

Щоб діти свідомо засвоювали знання, потрібно, вважав Олек­сандр Васильович, розвивати їхню пізнавальну активність. Цікаві думки висловлював педагог щодо забезпечення ґрунтовності і міц­ності знань, питань морального виховання.

Головним у процесі виховання О.В.Духнович вважав працю дітей, зокрема й на пришкільній дослідній ділянці (для цього в кожній школі, у кожної дитини мала бути грядка). Що ж до вико­ристання заохочення і покарання, то до таких вчений радив вчи­телям вдаватися дуже обережно.

Вирішальну роль у формуванні людської особистості відво­див учителеві. Сімейне виховання О.Духнович розглядав як при­родній обов'язок батьків. Діяльність О.Духновича була спрямо­вана на те, щоб не тільки діти міста, а й сільські діти, незалежно від свого матеріального становища, мали змогу опанувати науку.

О.Духнович не тільки сприйняв передові педагогічні ідеї сво­го часу, але й творчо розвинув їх на принципах народності, демократизму та гуманізму. О.Духнович - один з перших профе­сійних вчених-педагогів на Західній Україні, якому належить до­стойне місце у вітчизняній історії педагогіки.

4. КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКОГО ТОВАРИСТВА (Т.ШЕВЧЕНКО, П.КУЛІШ, М.КОСТОМАРОВ)

Кінець XIX ст. відзначається поглибленням кризи кріпосної системи в Російській імперії, що зумовило загострення політич­ної та ідейної боротьби. Характерною особливістю цієї кризи стала організація системи освіти в державі. Друга половина XIX ст. характеризується новими явищами в історії школи на Україні. Станова школа поступово перетворюється в класову, значно по­ширюється зміст освіти, зростає рівень письменності населення. Згідно з реформою 1864 року встановлювались три типи загально­освітніх закладів: народні училища, класичні і реальні прогімназії, класичні і реальні гімназії. За період з 1859 року в Україні було організовано 111 безкоштовних недільних шкіл. Для забезпечення їх роботи створювались відповідні підручники. В цей час побачили світ "Граматка" П.Куліша (1857,1861), "Букварь Южнорусский" таін.

Педагогічна думка України кінця XIX ст. представлена відо­мими громадсько-педагогічними діячами, такими, як: Т.Г.Шевченко, П.О.Куліш, Леся Українка, М.О.Корф, Т.Г.Лубенець, Х.Д.Алчевська та ін. Таємна політична організація "Слов'янське товариство Св. Кирила і Мефодія" (така первиннаназва) Кирило-Мефодіївського товариства, заснована у грудні 1845 р., складалася із відомих прогресивних діячів України: М. Л. Костомарова (1817-1888), М. Л. Гулака (1822-1899), В. М. Білозерського (1825-1899). Потім, крім Т. Г. Шевченка, кирило-мефодіївцями стали О. В. Маркевич (1822-1867), П. О. Куліш (1819-1897), О. О. Навроцький (1823-1892) та ін.

Незважаючи на короткочасне існування (грудень 1845 р. -березень 1847 р.) товариства, його учасниками був вироблений і прийнятий "Статут слов'янського товариства Св. Кирила і Мефодія", а також програма "Книги буття українського народу" (відомі під назвою "Закон божий") та "Головні правила товари­ства". Крім цього, були підготовлені звернення до "Братів укра­їнців^." та до "Братів Великоросіян і Поляківі".

Кирило-мефодіївці були одностайними у скасуванні самоде­ржавства, кріпацтва, заміни монархії республікою широкої освіти народу, визнання національних прав України. Основний доку­мент Товариства "Закон божий" складався із 63 різних за обся­гом статей, що становлять морально-філософську концепцію, в центрі якої - доля народу України. Члени Товариства пропагува­ли свої ідеї в учбових закладах: Костомаров у своїх лекціях у Ки­ївському університеті; Білозерський і Пильчиков серед вихован­ців Полтавського Петровського кадетського корпусу. Члени То­вариства дбали про створення й видання книжок, доступних про­стому народові. Для кирило-мефодіївців була чужою національна замкнутість та ненависть до інших народів. Основні документи Товариства визнані царськими прислужниками як такі, що спря­мовані проти існуючого ладу. Царизм жорстоко повівся з братчи­ками.

Тарас Григорович Шев­ченко (1814-1861) - українсь­кий поет, художник, мислитель. Народився у с. Морйнцях у маєтностях пана Енгельгардта, з яким у 1831 році переїхав у Пе­тербург. У 1838 році К.Брюллов та В.Жуковський викупили його з кріпацтва. У 1845 році закін­чив академію мистецтв. Через рік вступив до таємної політич­ної організації Кирило-Мефодіївського товариства. У 1847 році був заарештований і висланий у оренбурзькі степи солдатом. Помер у Петербурзі. За заповітом похований у Каневі. Т.Г.Шевченко ніколи не був вчителем і не писав педагогічних творів, крім "Букваря Южноруського", однак у багатьох його віршах, повістях і драмах, у щоден­нику і листуванні з близькими є багато цінних думок про освіту і виховання, які не втратили актуальності і сьогодні. Шевченко зав­жди з великою любов'ю ставився до дітей.

Піддаючи різкій критиці тогочасну систему виховання, Шевче­нко водночас пристрасно мріяв про справжню народну школу, яка давала б учням міцні, глибокі знання і виховувала в дусі любові до рідної мови. Виходець з народу, Т.Ґ.Шевченко відстоював масову народну освіту, керуючись своїм знаменитим: "І чужому навчай­тесь, і свого не цурайтесь".

Ведучи наполегливу боротьбу за народну освіту, Т.Г.Шевченко не міг обминути вчителя, впливу виховання на формування його особистості. Показовою в цьому плані можна вважати повість "Близнюки", в якій багато теплих слів сказано про педагогів.

Винятково важливу роль у правильному вихованні людини Та­рас Григорович відводив сім'ї, побожно ставився до жінки-матері: "Слово мати — велике, найкраще слово!". Глибокою повагою до матері-трудівниці пройнято багато його творів (Катерина", "Наймичка", "Сова" та ін.).Разом з цим, на сторінках творів Тараса Григоровича зображені і сім'ї, у яких виховувались нероби, егоїсти. У гостро сатиричному плані показані батьки, представники середніх верств суспільства, які будь-якими засобами намагалися ввести своїх дітей у "вищий" світ. Так у п'єсі "Назар Стодоля" він висміює сотника, котрий на­магається віддати свою дочку Галю за старого, але багатого полко­вника.

Гнівно писав Шевченко і про тих матерів-аристократок, які безвідповідально ставились до виховання своїх дітей.

Надзвичайно велику увагу Т.Г.Шевченко надавав трудовому вихованню. Тільки в праці людина може знайти справжнє задово­лення, і тому вона повинна займати домінуюче місце в житті кож­ного. Однак він розрізняв працю, яка задовольняє потреби трудя­щих, і працю, що виснажує і від якої стогнуть мільйони знедоле­них.

Т.Г.Шевченко в своїх віршах, повістях, драмах, епістолярній спадщині висловив багато цікавих думок про освіту виховання, про роль сім'ї в становленні молодої людини.

Під кінець свого життя поет з великим ентузіазмом зустрів зві­стку про появу недільних шкіл, бо й справді, то був важливий крок у боротьбі за поширення освіти серед трудящих. Покладаючи ве­ликі надії на недільні школи, Шевченко намагався надати їм всіля­ку підтримку. Так у 1860 році в Петербурзі він разом з іншими письменниками виступив на літературному вечорі на користь неді­льних шкіл. Шевченко регулярно передавав їм частину своїх кош­тів після реалізації видань "Кобзаря".

У листах до М.Костомарова та М.Чалого Шевченко підкрес­лював, що необхідно створити спеціальні підручники для цих шкіл. Сам він узявся за написання одного з них - "Букваря Южноруського", роботу над яким закінчив в 1860 році, будучи вже тяжко хворим. "Буквар" був виданий у кількості 10 тис. примірників (ва­ртість - 3 копійки). Усього кільканадцять сторінок нараховує ця книжечка, але це "прощальна лебедина пісня нашого національно­го генія".

Загалом у "Букварі" Т.Г.Шевченко успішно зреалізував прин­цип народності. Він включив до нього з цією метою народні говір­ки, приказки, короткі бувальщини, та ін. Також, крім читання коротких творів, "Буквар" передбачає знайомство дітей з числами та простими діями з ними у межах 20. Крім того, він мріяв написати популярну історію та географію для українських дітей.

Микола Іванович Костомаров народився 4 (16-) травня 1817 року в селі Юрасівці колишньої Воронезької губернії у родині російського поміщика і українки-кріпачки.

У 1833 році шістнадцятирічний Костомаров вступив до Хар­ківського університету. Особливо його зацікавило таке питання: "Чому це в усіх історіях оповідають про видатних державних ді­ячів, іноді про закони та установи, але нібито нехтують життям народної маси?"

Після закінчення університету в 1837 році молодий М.Костомаров розпочав вивчення українського фольклору. В ту добу фольклористика й етнографія майже ототожнювались.

Варто відзначити, що вже в той час Костомаров розглядав те­рмін "народ" не тільки етнічно, а й соціально. Він вважав, що народ — це "убогий мужик, землероб-трудівник". Уже саме це розуміння поняття "народ" не могло не привести дослідника до такого джерела вивчення історії, як фольклор та етнографія.

Після невдачі з першою магістерською дисертацією М.Костомаров не припинив своєї наукової діяльності, зокрема, як дослідник та збирач народної творчості. Навпаки, для другої ма­гістерської дисертації він обрав ще більш незвичайну і сміливу на той час тему: "Об историческом значений русской народной поєзии". Дисертація М.Костомарова, як показує сама її назва, є спробою використати народні пісні як найважливіше джерело для вивчення історії народу. У списку джерел до його дисертації, крім майже всіх на той час опублікованих українських, російсь­ких і польських друкованих збірників, вміщені й дві рукописні фольклорні збірки: привезена Срезневським з Галичини збірка західноукраїнських колядок Г.Бірецького (33 зразки) і власна не-опублікована велика збірка української народної пісенності (по­над 500 зразків).

М.Костомаров ще в 1843 році написав статтю "О цикле весен-них песен е народной южнорусской поззии". У цій статті вчений досліджує українські.веснянки, петрівські і купальські пісні за поступовим розвитком почуттів молоді (переважно дівочої), по-

дружба з видатним польським поетом А.Міцкевичем (оскільки аналогічну працю він написав для свого народу).

Творчість М.І.Костомарова можна вважати справжнім подви­гом, беручи до уваги тяжкі умови його діяльності. Він перщим в українській науці ототожнив історію людства з історією самого народу.

Пантелеймон Куліш був не тільки відомим українським письменником, а й просвітителем. Після відкриття Київського уні­верситету св. Володимира П.Куліш записався спочатку на філоло­гічний, а згодом на юридичний факультет, де слухав лекції профе­сора М.Максимовича. Важкі матеріальні умови не дозволили П.Кулішу закінчити навчання. За рекомендацією М.Максимовича у 1842 році його призначили на посаду вчителя у дворянській школі на Подолі. В цей час він багато подорожував по Київщині, записав чимало пісень, легенд, переказів. На 1843-1844 рр. припадають початки дружніх стосунків П.Куліша з Т.Шевченком, В.Білозерським та іншими передовими українськими інтелігентами того часу, яких єднали благородні цілі "видвигнути рідну націю з духовного занепаду", відродження української національної куль­тури.

1 хоча у кінці 1845 року П.Куліш переїхав до Петербурга, де одержав посаду вчителя російської мови для студентів-іноземців при університеті, він продовжував тісні зв'язки з Кирило-Мефодіївським Братством. За рекомендацією Петербурзької Ака­демії Наук П.Куліш у 1847 році виїхав у наукове відрядження за кордон. Незабаром, у зв'язку з розгромом братства, був заарешто­ваний у Варшаві й ув'язнений в Петропавловській фортеці. Після закінчення слідства засланий до Тули. Під час свого перебування на засланні Куліш дуже багато читає, особливо уважно студіює твори Ж.-Ж. Руссо, просвітительські ідеї якого згодом знайшли своє плідне втілення у подальшій творчості (передусім це стосу­ється його знаменитих "Листів з хутора" і хутірської філософії у цілому).

Згодом повернувся до Петербурга, де розпочав активну літера­турну та видавничу діяльність. За короткий час видав "Граматку" та 40 дешевих книжок під загальною назвою "Сільська бібліоте­ка".

Відкривається українська "Граматка" П.Куліша вступною статтею про стан шкільної справи на Україні. Потім ідуть азбука, маленька азбука, прописна азбука, стрічна (рядкова) азбука, крива (прописна) азбука та поради вчителів (про проривний звук "ґ" для позначення твердості у словах: ґанок, ґудзик). Автор залишає в ал­фавіті літери "ьі" та "ґ" тому, що вони існували у церковних текс­тах, з якими стикалися учні. Далі подається розробка шести уроків для засвоєння складів.

Велика заслуга П.Куліша полягає у виробленні українського правопису, що відомий під назвою "кулішівка". Для створення єдиної норми П.Куліш запропонував спрощений правопис україн­ської мови, взявши за основу полтавсько-чигиринський діалект.

Зміст "Граматки" спрямований на виховання у дітей любові до рідного краю, народу, його історії і культури. Для досягнення цієї мети П.Куліш підібрав змістовні дидактичні тексти: оповідання про славне минуле українського народу, відомості про видатних історичних осіб, уривки з пам'яток культури і фольклору.

Наприкінці свого життя П.Куліш багато працював, дбаючи про поширення освіти на Україні. Він залишив величезну культурну спадщину як глибокий публіцист і літературний критик, оригіна­льний філософ, історик, просвітитель, прекрасний перекладач

Дата добавления: 2014-10-23